Іронічні та гумористичні

оповіданнячка


До збірочки автора із Покуття увійшли  гумористичні, а дещо й іронічні оповіданнячка написані в різні роки.

Про автора:
.      Василь Камінецький народився 1 вересня 1942 року у селі Ясенів Пільний, де проживає й тепер. У теперішній час пенсіонер, а до того майже всі роки  працював будівельником. Має виданими дві віршованих книжечки сатири та гумору: “Чоботи” , “Секрет успіху”. книжечку “Легенди села Ясенів Пільний”. Видав, записану із слів односельців, книжку “Історія села Ясенів Пільний” про рідне село. Друкує гумористичні вірші, новели та легенди про своє село у періодичній пресі. Твори автора були надруковані у колективних збірках “Вертеп” та “Легенди Городенківщини”. Має підготовленими до друку збірки новел, сатиричних та гумористичних віршів, іронічні повісті “Виковування кадрів”, “Об’єкт державного значення” та інші твори.


              Домовлялися

.     Двері зачинилися… Гості пішли…
.     – І цих позбулися! – з полегшенням промовив він.
.     – Позбулися, – зітхнула вона.
.     – Внадилися із поздоровленнями, як бджоли до цвіту. З рідною жінкою ніколи наодинці побути. Адже і ти, люба, бажаєш побути зі мною на самоті?
.     – Бажаю, милий, бажаю,- затуляє поцілунком вуста чоловіка вона.
.     – Чи є хто щасливіший від мене?..  Молода дружина…  Нова квартира…Здається,  що кращого часу в своєму житті я не мав. А ти щаслива? – допитується в дружини.
.     – Щаслива! – з усміхом стверджує вона. – Але негарно так гостей випроваджувати, люди зі щирістю приходять…
.     – Та я ж заради тебе, заради нас. Хочеться лишень з тобою бути. Довго… Вічно…
.    – Люди образяться… Друзів втратимо… Що вони почнуть думати про нас?
.     Він зніяковів. Окинув поглядом святково прибрану кімнату…  Затишок, створений начебто лише для них обох, почав втрачати свою принадність.
.    – Справедлива думка, – погодився з дружиною. – Давай домовмося, що гостям будемо говорити тільки щось хороше і приємне.
.     – Гаразд! – каже вона.
.     Деренчить дзвінок… “Гості!” – чомусь лякаються обоє. Відчинили двері… .     Справді гості – Володька і Надійка. Вітати прийшли… У Володьки з кишені вушко запечатаної пляшки стирчить. У Надійки в руках лялька золотоволоса з дворічну дитину завбільшки.
.     – Пам’ятай, про  що домовлялися, – шепоче чоловікові дружина.
.    – Це вам!.. Може, знадобиться скоро! – простягаючи ляльку господині, жартує Надійка
.     – А це нам може знадобитися! – ставить на стіл пляшку Володька.
.     – Щиро вам вдячні!.. Ми дуже раді, що ви прийшли! – надає обличчю веселого вигляду господар.
.     – А мии вже й сумувати  почали, що нас тут лишень двоє, – непомітно для гостей штовхає чоловіка господиня.
.     – Так уже вам і сумно – хотілося б повірити,- усміхається Надійка.
.     – А ми маленького нашого в бабусі залишили. Охота подивитися, як ви влаштувалися,- пояснює мету візиту Володька.
.     – Ти, Надійко, все гарнішаєш! – укладає комплімент для прибулої господар.
.     – Тобі, Володю, вуса дуже пасують, – вторить йому господиня.
.     – І взагалі, Надійко, відколи тебе знаю, в порівнянні з іншими жінками ти красуня.
.      Дружина після цих його слів трошки блідне, а Надійка, яка вже мала намір знімати пальто, опустила руки.
.     Володя пробує перевести розмову в філософське русло.
.     – Жінкам врода… Чоловікам сила… Це поняття давні, але в парі гарно живеться лише тим людям, які знаходять одне в одному свій ідеал.
.     – Тобі б з моєю було женитися, – нібито з гумором каже господар, – ти для неї ідеал…
.     – Ой!..  Я праску забула дома вимкнути,- сполохано сплеснула руками Надійка.
.     – Пробачте. Мусимо йти,- вибачається Володька.
.     Вийшли… Господарі сидять мовчки. Потім він, із жалем у голосі, промовив:
.     – І ці пішли…
.     – А ти чому їй компліменти говорив? – заплакала господиня.
.     – Так ми ж домовлялися, –  сумовито поглянув на дружину господар.

                  Оператори

.     Віктор Данилович і Денис Матвійович повернулися додому за тиждень до початку шкільних занять. Загорілі до чорного, худі, як бігуни – марафонці, увійшли до вчительської з коробками закордонних шоколадок. Із задоволеним виглядом на обличчях роздали коробки своїм колегам.
.     – Де були?.. Що бачили?..- почалося розпитування колег, приємно здивованих неочікуваним пригощанням.
.     – У вас обох день народження нині, напевно? – цікавиться Ліда Охримiвна, географ.
.     – Та ні!.. Це звичайний презент для вас! Щоб не подумали, що за літо, проведене за “горбом”, забули про рідний колектив, – пояснив Віктор Данилович.
.     –За яким горбом, – випитує Лариса Дмитрівна – математик.
.    – Та були ми цього разу в Чехії… Працювали там, – уточнив Денис Матвійович.
.    – Ну i як вам там було?..
.    – Що робили, де працювали?..
.    – Як ставляться до нас чехи? – триває розпитування.
.     – Та, ніби нормально!.. Працювали операторами Елки і водіями Теодинки,- пояснив Віктор Данилович і підморгнув до Дениса Матвійовича.
.     – День – оператором, другий – водієм, – уточнив Денис Матвійович.
.    – А яке, все-таки, ставлення чехів до нас? – чекає на відповідь фізик Михайло Гнатович, який мав певну думку про чехів, бо підчас служби в Радянський армії, в дні відомих подій, на танку в’їхав до Праги. Але його перервала біолог Тамара Іллівна.
.     – Та хіба ви не бачите, що добре до наших ставляться? Ось дали можливість операторами і водіями нашим людям працювати.
.      На цьому розпитування кінчилися.
.    Але через кілька днів  учитель фізики підійшов до своїх колег.
.    – А що воно за техніка така Елка і Теодинка? -запитав.
.    – Вибачте, Михайле Гнатовичу,та по секрету можемо розповісти, що то за техніка. Ви лишень не ображайтеся! Елкою ми жартома  називали звичайну лопату, а Теодинка – тачка одноколісна. А працювали ми там чорноробами – день копаєш, –  другий  тачку возиш. По черзі… Для різноманітності, – пояснюють…
.    – Тьху!- словесно сплюнув Михайло Гнатович. –  А я вже мав намір паспорт закордонний виробляти, щоб з вами махнути наступного літа до Праги,- і зітхнувши додав: “Та  куди мені, старому?”

                 Де був

.     – Де я ще не був? – нібито без похвальби, але з якоюсь шанобою в голосі, сам себе запитує Панкратій. Самий собі й відповідає: – У Польщі був!.. У Чехії був!.. У Словаччині був!.. У Москві, Санкт-Петербурзі був… А про Київ, Одесу i все інше незарубіжжя нема що й говорити. Теперішній заробітчанин як той мандрівник – у будь-якій країні світу його знайдеш!..
.     – Ти й бачив, напевно, по тих світах таке, що комусь хіба що могло приснитися, — встряв до його розповіді Степан.
.     – А бачив, таки бачив! — каже Панкратій.
.     – Кажеш, був у Санкт-Петербурзі? Напевно, відвідав Ермітаж, бачив розвідні мости на Неві, Адміралтейство, “Аврору”? –  випитує Степан.
.     – Хлопці говорили, що “Аврора” стоїть на приколі, на Неві. Я сам там не був, не бачив. але там, у Пітері, бар є чудовий, недалеко від місця, де ми працювали. Не один вечір з хлопцями там пригощалися. Не одну зарплату просадили! – згадав Панкратій.
.     – А в Москві Кремль бачив? Красну площу, мавзолей? – провадить своє Степан.
.     – У Москві ми нікуди не ходили, щоби міліціянти не зловили. Але мали там такого сторожа, котрий нам горілку безвідмовно приносив. І дешеву – по двадцять руських рублів за пляшку.
.     – А в Одесі Чорне море бачив? На Дерибасівській був хоч раз? Потьомкiнськими сходами ходив?  Знаменитий “Привоз” відвідав?- не заспокоюється Степан.
.     – В Одесі, недалеко від того місця, де ми працювали, будочка така невеличка дерев’яна була. У ній пиво продавали… Торгував у ній такий здоровенний вусатий чолов’яга. Він нас уже  впізнавав –  бувало, що й пиво в борг давав…
.     – А в Києвi Хрещатик, Софіївську лавру, Золоті  ворота бачив?..
.     – У Києвi риночок такий невеличкий є. Там на розлив горілкою торгують і пиріжки з м’ясом продають… Не раз зробиш три – чотири заходи , і “готовченко”!.. Та що Київ?.. У Празі, наприклад, пиво в моді!.. Заходиш до пивбару, сідаєш за столик, а офіціант миттю перед тобою на столик пиво кладе. Не встигнеш кухоль спорожнити, а вже друге перед тобою піниться, –  потім ще i ще… А розраховуєшся аж у кінці!.. Нам до них далеко! – підсумовує Панкратій і з вичікувальним виразом на обличчі поглядає на Степана.
.     Але Степан чомусь більше ні про що його не запитував.

               Сюрпризи

.     – Пригадає, чи ні? – ідучи з роботи додому, роздумує Петро. – Напевно, ні!.. Вранці була б привітала. Якщо забула, сам нагадувати не буду.
.     Вдома жінка, побачивши Петра, усміхнулась.
.     – Видно, пригадала,- тенькнуло серце в чоловіка.
Увійшла усміхнена теща.
.     – А в мене для тебе сюрприз! – промовила .
.     – Сюрприз?.. З якого приводу? – вдає, що не розуміє в чому справа, Петро.
.     – Глянь! Він уже забув, що в нього сьогодні день народження,- сплеснула руками теща,- запрацювався твій чоловік, не шануєш ти його,- вдавано сердитим голосом повчає дочку.
.     – Ось матеріал тобі на штани мати купила! Каже, що по знайомству десь їй продали!.. Імпортний!- аж сяє посмішкою дружина.
.     – Штани пошиєш – всі заздритимуть,- вторить доньці теща.
Тканина   Петрові не подобається, але кажуть, що дарованому коневі в зуби не дивляться…
.     Проте, пошиті в ательє штани вдалися на славу і справді викликали заздрість у друзів. Почувши, що матеріал імпортний, хлопці лишень махали руками – шукати такий було б занадто морочливо.
.     Але наближався день народження тещі. Петро подумав, що їй теж вартувало б зробити  подарунок . Дружина порадила, щоб купив тещі, як  вона йому, якусь тканину.
.     Довго ходив  по магазинах… Хотілося знайти щось оригінальне…  Зайшовши до магазину  “Тканини”, побачив на прилавку великий сувій такого ж матеріалу, відріз якого подарувала йому теща.
.     – Це тканина імпортна? – запитав у продавця.
.     – Ні!.. Наша, вітчизняна – попитом чомусь не користується,-  вже чотири рази знижки робили, – пояснив продавець.
.     Петро мимоволі почервонів.
.     – Нічого собі імпортний матеріал!- подумав. – Якщо друзі дізнаються, який він насправді, брехуном будуть вважати –  сорому не обберешся…
.     – Ну почекай, – подумав він про тещу – Такий самий “імпортний” подарунок я постараюся принести і  тобі, .
.     У день народження тещі Петро подав їй гарно упакований подарунок.
.     – Це ось вам!.. Матеріал імпортний… У вашого знайомого продавця придбав.
.     Розгорнувши пакет, теща почервоніла і за подарунок зятеві подякувати чомусь забула.

                     Букет

.     Фаврина Дермонтіївна поверталася з обідньої перерви. Гарячі страви, без смаку пережовані в їдальні, не викликали в неї особливих емоцій. Трохи жаліла, що не зробила відповідного запису в книзі скарг за підсмалену котлету, бо у такий урочистий день не хотілося псувати собі настрій – день народження святкується не щодня. Добре тим людям, котрі народилися двадцять дев’ятого лютого. Раз у чотири роки терпіти в такий день легше, аніж кожного року. Ось зараз зійдуться до кабінету колеги по роботі, повсідаються за свої столики, а ти, Фаврино, вдавай із себе байдужу до них, до їхніх розмов – вдавай, що їх для тебе мовби й не існує.
.     Фаврина Дермонтіївна люто ненавидить своїх співпрацівників. Вони відповідають їй тим же… Отож, увійшовши до порожнього кабінету, вона полегшено зітхнула – ще трохи сама… І раптом, ноги Фаврини Дермонтіївни почали зрадливо тремтіти, щось перекрило дихання… На її столику лежить акуратно загорнутий в поліетиленову плівку букет квітів.
.     – Квіти?..  Мені?- чимось таким, що перевертало її світ, її уяву, вдарила думка.
.     – Хто ж це ? – розлетілися і погасли здогадки. – Забув хтось… Поклав на столик і забув,- радується розтривожена душа.
.     Але сумніву бути не могло: між яскравими квітами лежить листівка, а надпис вітає: “З днем народження!”
.     – Звідки ж вони дізналися?- стрибає в невідомість думка .- Може, у відділі кадрів?.. Заведено ж в інших установах вітати з днем народження працівників. Але ж… Вітали б особисто  члени профкому, або керівники… А може, вибачили їй?.. Може вважають її кращою, як вона є насправді? Купили квіти, листівку… Знай, мовляв, Фаврино, що зла на тебе не маємо… Та й не такі погані вони усі!.. Сама оббріхувала кожного позаочі, вигадувала вади, яких у них з роду не було…Приємно було дивитися, коли вони  поглядали одне  на одного спідлоба, підбирали слова в розмові, щоб ужалити найболючішими.
.     Сварилися, ворогували, та врешті-решт вона стала їхнім спільним ворогом… Невже все вибачили?.. А тоді ж, колись, “старою відьмою” прозвали,- дивлячись на квіти, роздумує  Фаврина Дермонтіївна, і їй стає  ніяково за свої вчинки. Вирішує:
.     – Зійдуться зараз усі. Подякую за квіти. Вибачення попрошу. Може, вибачать?- і від цих думок з її очей починають капати сльози… Капають і розбиваються на застеленому білим папером столі. А вона, немов очищуючись від гріхів, стає добрішою, кращою, якою, здається, ніколи й не була.
.     Відчинилися двері. Ввійшла прибиральниця.
.     – Вибачте! Я букет у вас на столі залишила:  в онучки день народження, то я їй квіти купила, а по дорозі ще щось прихоплю,- вибачливим тоном промовила вона.
.     – Цілий ваш букет, цілий, – спроквола промовила Фаврина і коли прибиральниця вийшла, у неї з’явилося відчуття, що її хтось незаслужено й гірко образив.

                  Пощастило

.     – Він!.. Стоїть!.. Усміхається!.. Ніби ні в чому не винний!.. З дівчиною, напевно! Видно, що сім’ю заводити збирається – ач як обличчя в посмішці розпливлося,- від  обурення в Аллочки аж ноги затрусилися.
.     – Спокійно!.. Візьми себе в руки! – наказує собі Аллочка, та злість не дає себе перемогти. – Зараз я тебе оженю!.. Зараз я з
тобою розквитаюся, – вихором кружляють у голові дівчини думки.
.     Долаючи нервовий дріб, підійшла до них і начебто  без злості запитує.
.     – Розмовляєте?..
.     – Розмовляємо! – здивовано поглянула на Аллочку дівчина.
.     – Одружуватися збираєтеся? – продовжує своє Аллочка.
.     – А хіба що? – чомусь ніяковіє дівчина і запитально поглядає на юнака.
.     – А дзуськи! – вибухає злістю Аллочка.
.     Юнак і дівчина нерозуміюче дивляться на неї.
.     – Вона тобі хто? – запитує дівчина.
.     – Ніхто! – знизує плечима юнак і вже до Аллочки. – Вибачте, але я вас не знаю!..
– Я вас теж не знаю! — відрубує Аллочка. – Але через вас я заміж не вийшла!..
.    – Як це так? – розгублено запитує юнак. – Вас я не знаю. Крім цього ми обоє,- кивнув він на жінку,- одружені вже давно!
.     – Ах, одружені!..Тоді чому до дівчат підморгуєте?..
.     – До яких дівчат?..
.     – До мене! – зловтішно всміхається Аллочка. – Тиждень тому я з нареченим ішла подавати заяву до загсу, а ви до мене підморгнули…
.     – Та я ж, видно, жартівливо! Мабуть, щоб підбадьорити? – починає пригадувати чоловік.
.     – Ну й ситуація!- втрутилася до  розмови його дружина.
.     – А я спіткнулася якраз,- перебиває її Аллочка,- наречений помітив ваше безглузде підморгування і до загсу зі мною не пішов. Порадив, щоб я виходила заміж за того, хто так інтимно мені підморгує.
.     – Невесела справа, – хмуриться чоловік .
.     – А, знаєте що?.. Вам, можливо що, й пощастило! – каже його дружина.
.     – Пощастило? – із сумом перепитує Аллочка – Щоб вам так щастило, – побажала і почала витирати сльози, які так і полилися по її гарненькому личку.
.     – Еге ж, пощастило…  Якщо ваш наречений  приревнував вас до підморгування незнайомого мужчини, то чи було б легким ваше життя з ним потому…
.     – А може, й правда?- з якимось подивом поглянула Аллочка на жінку і  посміхнулася та витерла сльози.

                   Дзьобнули

.     – Ні!.. Не перевелися ще справжні люди! – підсумовує вчорашній день Омелько. Одержали крім зарплатні щей “в коверті”. Разом із основною сума чималенька набралася… І, хоч  робочий день закінчився, – додому не хочеться… Не тягне та й все!..
.     – Дзьобнемо!- кидає своє улюблене гасло Колун. Це для всієї бригади нібито пароль.
.     – Годилося б! – підтримує його Левко.
.     – Воно-то так, але де?.. У їдальні не можна,  а в кафе дорого,- бере під сумнів задумане Панас.
.     – У Никифора… Він тепер самий… Його  дружина на заробітках,- пропонує Левко.
.     – Я згідний! – не перечить Никифор. Його тішить, що після великої пиятики в пляшках щось залишиться  йому й на завтра.
.     Дзьобнули…Досить гарно…Омелько з другого поверху клубком котився… Добре, що знизу ніхто не йшов! Могла б виникнути аварійна ситуація…
.     На вулиці порозходилися…Кожний у свою сторону, щоб ніхто не здогадався про їхню гуртову пиятику, бо  зайвої слави нікому не потрібно…
.     Омелькові недалеко додому – бреде потихенько… А назустріч троє чи четверо здоровенних молодиків,- хто їх у сутінках зміг би порахувати?.. Омелько, як ото п’яний, до них:
.     – Чому це ви старшій людині дорогу не даєте?.. Некультурна молодь тепер – якісь волоцюги порозводилися,- начебто і неголосно, але прокричав. І кулаком одного в ніс… Аж кров бризнула…
.     Дали дорогу…Так  “дали”, що під очима “ліхтарі” аж чорним світяться…  Ще й рукав від піджака відірвали – щоб не забув, як  “дорогу давали”, бо не всі п’яні пам’ятають того, що  витворяють, а рукав нагадає…
.     Справжні мужчини…Не боягузи…
… Втік у скверик від них Омелько. Сів під дерево. Заснув… Під ранок прокинувся. Холодно…Зуби цокотять…Обмацав кишені, а там ні основної, ні “тринадцятої”… Постаралися люди, щоб запам’ятав…
.     І запам’ятає… Щонайменше до наступної зарплатні.

                    Маятник

.     Прочуханка була добрячою…  Гутарик вискочив із кабінету директора зі швидкістю хоча і не космічною, але принаймні перших сто метрів від контори, легковий автомобіль наздогнати його б не зміг.
.     До вечора на подвір’ї господарства все блищало:  підмели, підфарбували, автоводовоз промив асфальт на подвір’ї, сновигала по коридорах і кабінетах контори з ганчіркою прибиральниця. Цілий день звідусіль чувся верескливий голос Гутарика:
.     – Ганьбити через вас мене мають!.. Розледачіли всі ви тут!.. Хто не хоче працювати,  подавайте заяву на звільнення!..
.     На другий день знову все блищало, пашіло, омолоджувалося. .      Третього і четвертого дня те саме…
.     Потім все пішло, як і до цього, – буденно, звично, негаласливо.
.     Через місяць Гутарик знову нахмурений суне до кабінету директора. Знову все розгойдалося, розколисалося, чувся вереск Гутарика, щоб, через кілька днів,знову стати буденним і  звичним.
.     – Маятник для нового поштовху пішов, – жартує директорів водій Микола,побачивши Гутарика біля дверей директорського кабінету.
.     – Який маятник?- запитує прибиральниця.
.     – Таж Гутарик!.. Він, як маятник – коли підштовхнуть, коливається доти, поки  сила того поштовху діє.

                         Нуся

.     Всілякими кольорами барвистіє   одяг Нусі:  червоний і зелений, синій і фіолетовий, бурий і коричневий, золотистий і світлопрозорий. Все це вражає яскравістю тонів і безладністю розміщення на її худенькому тілі.
.     – Цяця, – шепотять вслід їй жінки, а чоловіки мружать очі, не в змозі осягнути зразу, що воно там і до чого, – засліплені безліччю кольорів, вони навіть обличчя її не помічають. А воно, починаючи від голубих повік, нарощених вій, зухвало – яскравих напомаджених губ, кліпає на всіх голубими очима, по ляльковому байдуже і відсутньо.
.     Мов тінь пропливає поміж людей –  недоторкана і чужа. .     Здається, що живе вона в якомусь іншому, незрозумілому для всіх світі – незбагненна і далека.
.     І коли Нуся розплакалась, коли сльози брудними потоками кольору фарби, якою вона підфарбовує вії, потекли по її припудреному, прирум’яненому личку, вони не викликали  ні в кого ані жалю, ані співчуття – видалися насмішкою над її таким нежиттєвим буттям.
.     Розмазує Нуся брудні сльози по обличчю і схлипує, мов дитина. ЇЇ тоненьке  тіло зігнулося, від чого різнокольорова одежина обвисла на ній, як ганчірки на опудалі.
.     Тітка Марія, яку насмішкувата Таня покликала до коридору, щоб та подивилася, як “цяця” плаче, не витримала і підійшла до Нусі.
.     – Навіщо, дочко, плакати ?.. Ще не таке у житті буває і проходить… Тебе всього-навсього вилаяли, а ти розкисла.
.     – Я не винна!.. Чому він мене перед усіма соромить?.. Ще й каже, що з такими “цяцями” панькатися не буде і з роботи прожене,- ридає Нуся. – Це ж він у звіті помилку зробив, а вину на мене спихає,- глянула  на Марію, як на рідну матір,  Нуся, мов пригорнутися хотіла до тітки, аж Таня, яка до цього втішалася брудним обличчям Нусі, відчула жаль до цієї дівчини і теж пустила сльозу.
.     – Ти б одежину свою поміняла, дитино… Бачу, що працюєш ти сумлінно, а цього не помічають. Одежина твоя в оману людей вводить.  Думають, що ти лінива…А йому треба правду у вічі  сказати, а не плакати по коридорах…
.     – Еге, правду!.. Соромно мені сперечатися із людьми, та ще й за себе… Я думала, що коли буду працювати добросовісно, мене поважати будуть,  а мене всі не люблять…І цей вилаяв ні за що,- схлипує Нуся.
.     – У житті боротися за себе треба, дочко, тим більше, що ти жінка…Сім’ю  колись заведеш, діти будуть – без боротьби за своє право важко тобі буде…
.     – Сім’ю?..Та хлопці на мене навіть уваги не звертають…Вже і виходити з дому нікуди не хочеться…Навіть подруг не маю…
.     – Ти ж гарна яка!.. Коли не фарбуватися, то з твоєю вродою в дівках довго не засидишся, – обізвалася Таня.
.    – Помийся, дочко, та йди працюй,- радить тітка Марія.
Пішла Нуся, змила фарбу з обличчя   і   увійшла до кабінету.
Головбух,   поглянувши на її чисте, гарне обличчя, почервонів і схилив голову над паперами.

                      Добрий був

.     Заклопотаний, згорблений, майже бігцем пройшов повз святково одягнених людей, щоб не звернули увагу на його засмальцьовану спецівку… У вуличку – та й додому…
.     – Недавно оженився, а вже як дід- Видно цілий місяць не голився, щетина на обличчі, як стерня…
.     – Ґаздує!.. – це молодиці обмивають язиками Яська, бо дівчатам хіба цікаво дивитися на брудного та оброслого.
.     Ясько за цей час уже дійшов додому. Подвір’я підмітати взявся…  Дружина вийшла з хати – просить:
.     – Може до церкви разом підемо – свято сьогодні…Та й після вінчання ми разом там ще не були ніколи – все сама,тай сама…
.     – Яке може бути свято, якщо у нас борги?..
.     – Хіба всі люди без боргів?.. Кажуть, що в гурті навіть горе легше забути…
.     – Лягай та виспися добре, щоб на завтра силу мала до роботи…
.     – Вийшла заміж, як у піч замастилася – світу не бачу через твої роботи…
.     А  рік за роком йде…Життя просувається. … Ясько вже і хату нову побудував.
.     – Яську, може б ти костюм святковий одягнув  та між люди вийшов?..
.     – Святковий костюм?.. Видумала…Що я поміж тими людьми робити буду?.. Хіба вони за моє ґаздівство замість мене думати будуть?..
.     – Як собі хочеш… Я йду!- взяла жінка дитину за руку і пішла до жінок на вулицю побалакати.
.       Ясько, тим часом, вже вкотре взяв у руки мітлу. Підмітає подвір’я, щось шкрябає, перекидає…
.     А літа минають – що їм до Яська?.. Якоїсь неділі зібрався він, щоб піти до церкви, а жінка до нього з вереском:
.     – Корову краще пожени пасти, щоб дитина у неділю відпочила… Хто тебе старого там потребує?
.     – Твоя правда… Корова то є корова,- погоджується Ясько і гонить худобину на пасовисько.
.     А коли помер, хтось із людей сказав:
.    – Добрий чоловік був, роботящий.
.    І забули, чи був він на світі, чи його й не було.

                    Рахує антени

.     Частенько ходить по селі Славко Замотуляк.  Антени телевізійні ходить рахувати…І дуже його радує, коли побачить на котрійсь із хат нову… Радує його ще й те, що тепер у їхній Глухарівці навіть кольорові телевізори не дивина… Любить телебачення Славко, – непохитною любов’ю  любить. Якщо б  у його силах, то він кожній сім’ї телевізора б подарував, а якщо ні, то заставив би купити. Особливо  в ті хати, де молодь проживає.
.     До вподоби Славкові слова небіжчика вуйка Миколи, який одним із перших у селі купив собі  телевізор. Старий сказав тоді: “Сиджу собі на печі, а Москва мені “Добрий день!” каже!” Ці слова так запали Славкові в душу, що він  повторює їх щодня.  Але дід дідом, земля йому пухом, та й діди для Славка  не в рахунку – те що у діда Онуфрія чи у баби Гафії є телевізор, для нього несуттєво… Місія Славкова – молодь, бо працює він завідувачем клубу і в своїй культурно-освітній роботі з дідами і бабами не стикається – вони до клубу давно не ходять.
.     Проблема для Славка – молодь… Вона вже остогидла йому, бо куди не піде, чує:.
.     – Давай  організуємо самодіяльність… “Давай кіно…” ” Давай драмгурток…” ” Давай дискотеку!..” – давай їм і давай…
.     Вже подумував, що вуса і бороду треба наклеювати, щоб не впізнавали, коли  рибалити на річку піде. І взагалі, куди б не пішов – чи до сусіда, чи в кафе, – скрізь знаходять, мовби без клубу кроку ступити не можуть. Телевізори є вже майже в кожній хаті, споглядай, насолоджуйся, а вони до клубу хочуть, як дитина до матері… Не розуміють, що самодіяльність тепер нікому не потрібна… Он колись “Сонячні кларнети” показували. Де вони тепер? – хотілося б  запитати… У Києві нема, а вони в Глухарівці забагли… Чисто старомодна молодь…
.     Була колись і в Глухарівці самодіяльність, але які люди були тоді учасниками: Дмитро – бригадир, Марія – передова ланкова, Тиміш – уславлений комбайнер, Григорій – лікар… Де ти тепер таких людей знайдеш?..
.     Ходить по селі Славко і трохи вірить у те, що доживе до того часу, коли всі його односельці будуть сидіти дома коло своїх телевізорів, а його головною роботою буде обов’язок розписатися в відомості про зарплатню…

                      Причина

.     Оглядає себе в дзеркалі Мелентій… Шукає змін у собі і дивується, що нічого нового не може знайти…Ті ж самі очі, ті ж самі вуха, та ж сама голова…Чуб і брови теж без ніяких змін… Обличчя таке ж рум’яне, без єдиної зморщечки, як було до цього. Черевце не зменшилося теж…
.     – То в чому причина?..Чому це дружина так усміхається, як навіть у дівоцтві не посміхалася? І криків ніяких сьогодні не дозволила собі… Аж на роботу не хочеться йти…
.     Вдивляється Мелентій у дзеркало, милується дорогими його серцю обрисами власного тіла, а мозок напружено шукає причину зміни поведінки подруги життя…
.     І знаходить… Причина він самий… Учора, вперше за своє подружнє життя, він наколов дров для пічки і приніс до хати двоє відер води.

                      Помилка

.     – Ти ж моя  рябенька !.. Ти ж моя золотенька!..  Зозулечко моя дорогенька !… Рости здоровенька, а я тобі  пшінця дам і пшенички, і хлібця… А виростеш – яєчок мені нанесеш, а я їх під квочку, якщо сама квочкою не захочеш бути… І буде в тебе курчаток багато – багато…  Однакових  рябеньких, гарненьких… Їж, моя   голубонько, поправляйся…
.     Курча витріщило очі і безвідривно гляділо на бабу, мов заворожене. Потім, миттю, вистрибнуло на огорожу –  і над подвір’ям пролунало  ще не дуже  голосисте, але хоробре: “Ку – ку – рі – ку – у!”
.     Баба розгублено видивилася на курча,  сплюнула і, гримнувши дверима, зайшла до хати.
.     Звідти доносяться її прокляття.
.     – А щоб ти здох до осені, безсовісний!.. Я тобі пшенички, пшінця, кришок із хліба – а ти когут!..

                      Ліки

.     По дорозі з лікарні він зайшов до кафе. Почекав, поки принесли страви, почав їсти. Ложка в його руці підстрибувала, суп розхлюпувався.
.     Озирнувся, чи ніхто цього не бачить. Потім нагнувся низенько над тарілкою, але рука тремтіла, і донести суп до рота не зміг… Відсунув тарілку…  Відкинувся на стільці і поклав руки на коліна…  На колінах руки не тремтіли…  Знову зачерпнув ложкою супу, але і цього разу не пощастило, ще й до того суп вихлюпнувся на скатертину… Витер змокріле чоло. Потім зачерпнув ложкою з іншої тарілки гарніру. Вермішель  розсипалася, але не вся. Їв…
.     – Алкаш! – підморгнув Шмакайло до Бараба.
.     – Та ще й не старий… Тридцять чи й намотав?- оцінив вік того, що мучився зі стравами, Бараб.
.     – Ще соплі під носом не висохли, а вони відрами п¢ють, як бугаї воду,- осудливо поглянув на молодика Шмакайло.
.     – Ну що повторимо?- цокнув нігтем по графинчику Бараб.
.     – Знищимо… Щоб таким, як отой не діставалося…  Бач, до чого себе довів?..
.     Випили… Горілка миттєво булькнула в горло Шмакайла – випив, форкнув і потягся нюхати кусень хліба. А Бараб довго цідив горілку через зуби – ніби насолоджувався тим гірким трунком.
.     Молодик за сусіднім столиком домучив, нарешті  вермішель… Взяв у руку чай, але рука так сильно тремтіла, що облив ним чималу частину скатертини. Опустив чашку на стіл і озирнувся. Поглядом зустрівся з Барабом.
.     Бараб, побачивши той погляд, знітився і кивнувши на молодика, промовив:
.     – Може, вділимо йому трішечки?..
.     – Йому? – здивувався Шмакайло, – хай лікуватися іде…
.     – З  кожним буває… Не раз після добрих посиденьок руки не служать…  А як трошки ковтнеш, – все стає на своє місце…
.     – Як хочеш…Нам, якщо не стане, замовимо ще…
.     Бараб налив чарку горілки і поніс “пожертву” незнайомцю. За ним, як тінь, посунув і Шмакайло.
.     – На, пригостись!- подав молодикові чарку Бараб.
.     – Я непитущий,- не взяв чарчину молодик.
.     – Бери, бери!.. Пригощаємо безкоштовно…
.     – Та не п¢ю я горілку,- далі відмовляється молодик.
.     – А що п’єш?..  Вино?.. Пиво?..
.     – Я ніякого алкоголю не вживаю. І вам не раджу.
.     – Та ти не придурюйся… Ці ліки зразу тряску з рук знімають,- надав голосу ніжного відтінку Бараб.
.     – Мої руки тремтять не від пиятики,- пояснює молодик.
.     – А від чого?- випитує Шмакайло.
.     – Від роботи… Перепрацювався  вібратором…  Тепер до лікарні мушу лягати…
.     – Від роботи?- зачудовано глянув на молодика Бараб.
.     – Від… ро-бо-ти?- розтягнувши слова перепитав і Шмакайло і, витріщивши очі на молодика , позадкував.
.     – Зроду такого не чув!- пробурмотів Бараб , потім  одним духом випив горілку, яку щойно пропонував молодикові і теж відійшов.

                   За старовинними рецептами

.     В архівах дослідник віднайшов рецепт древнього освіжаючого напою і так захопився ним, що через місяць заново створив той напій у лабораторії.
.     – Бальзам!- проголосили дегустатори і члени відповідної комісії, покуштувавши його.
.     – Напій божественний,- вигукнув і голова комісії.
.     – Це те, що нам потрібно!- бадьоро промовив директор заводу безалкогольних напоїв, якому запропонували виготовляти цю продукцію.
….     Головний економіст заводу підрахував, що економлячи на кожній сотні декалітрів напою по кілька грамів спецій, завод буде мати велику економічну вигоду…
…Самодіяльні заводські дегустатори переконалися, що спирт, який входить до складу напою, високого ґатунку.
…Жінки, які брали участь у дозуванні компонентів спецій до напою, пересвідчилися, що дані компоненти з успіхом можна використовувати  в домашній кулінарії.
.     При опробуванні готової продукції комісія переконалася, що за смаковими якостями напій справді чимось нагадував той, який пропонував автор. Крім цього, в напої явно відчувався запах хлорки, а всім відомо, що хлорування води приносить кишечнику людини тільки користь.
.     Замість пропонованої назви “Бальзамовий напій”, залишили лише “Напій”, що дало змогу зекономити фарбу.
.     …Від первісного задуму залишилася хіба що передбачувана ціна.

                         Збори

.     Ох, і збори були!..  Підсумкові…  Відомі на виробництві люди своїми досягненнями ділилися…  Побажання висловлювали, щоб у майбутньому нових вершин досягти… Зобов’язання брали індивідуальні – зовсім не такі, які здавна існують у колективах. Чесно виказували своє  наболіле виробничники: Анатолій Лінивець, Гнат Сякотакський, Калістрат Повночарченко, Кіндрат Бракоробчук, Мефодій Славолюб, керівна особа Феофан Рявкало. По-філософськи спокійно відбув час зборів, хіба що, Мефодій Байдужий, але і він не виказував ніякого невдоволення щодо  висловлювань і закликів  відомих у колективі людей.
.     Коли червонощокий, повнотілий Анатолій Лінивець заявив, що колектив для нього як рідна матір, у цьому не засумнівався ніхто, бо  протягом всієї своєї трудової діяльності він завжди був молочним дитям колективу – висисав із його грудей  незароблену зарплатню, як дитина молоко з грудей матері.
.     Гнат Сякотакський доповів зборам, що в роботі колективу є і його заслуги, правда його трохи ображає те, що ніхто не хоче переробляти виконану ним роботу…
.     У виступі Калістрата Повночарченка відчувалася стурбованість з приводу того, що розпивання спиртних напоїв на роботі стає непопулярним і,  з часом, пиятика на роботі може зникнути зовсім
.     Кіндрат Бракоробчук заявив, що ще не у всьому помітний прогрес. Колись був запроваджений “Знак якості”, а “Знака не якості” досі не придумали, бо те старосвітське “брак” тепер звучить не дуже гарно…
.     Мефодій Славолюб зобов’язався взяти ще вищі зобов’язання, разів так у п’ять, щоб про нього пішла чутка далеко за межі  рідного підприємства. Головне, на його думку, першим зобов’язатися, а якщо хтось колись і зробить таку норму, то може  згадають, що він першим націлювався на рекорд…
.     Феофан Рявкало поділився заповітною мрією щодо того, щоб керівним особам видавали мегафони, бо час “мідних горлянок” минає. Так і голос збережеться, і звуковий ефект команд буде вищим…
.     Не виступав на зборах лишень вищезгаданий Мефодій Байдужий.
.     Збори вирішили: Списати особисто невиконані плани на не таких відомих осіб, а для збереження себе в колективі досвідом не ділитися.

                      Як об’єдналися

.     Колись ще  у ті  – радянські часи, у якийсь  період було чи то модно, чи необхідно, об’єднувати докупи по кілька колгоспів.  Тож об’єдналося тоді в одне господарство половина району. А коли об’єднали, то в кожному колишньому колгоспі замість голів колгоспів появилися керуючі відділками.  Вони тоді являлися ніби  головами колгоспів, але не справжніми, а такими ніби вони були, і ніби їх не було. Такими, що  могли керувати, але їхні накази мусив підтвердити ще хтось звідти, зверху.
.     Агрономи теж стали агрономами відділків, зоотехніки  отримали такий же додаток. Навіть ланкові рахувалися, з якого котра  відділку… Все, що було до того –  контори колишніх колгоспів,  керівні штати  залишилися на своїх місцях, але появилася  нова адміністративна одиниця – центральна контора, яка заховалася під абревіатуру  Це Ка –  Ця абревіатура не мала ніякого відношення до того, що було в Москві чи Києві, але на неусвідомлених  вона  наводило певний переляк. Тут тепер появилися спеціалісти, такі ж, як у відділках, але до своїх посадових найменувань додалося ще уточнення – “головний”.
.     Кожний “головний” одержав у  користування легковик – щоб мати змогу в будь-який час відвідати будь-який із відділків і рацію для мобільного зв’язку у господарстві.
Ось наприклад, приїздить головний агроном до відділку, а після його приїзду буряки ростуть  як навіжені – не те, що при якомусь агрономові відділку… Їде агроном в інший відділок, а там теж все  росте, як на дріжджах – встигай лишень любуватися…  Або приїхав головний зоотехнік, а надої тієї ж митті потроюються, а телята ростуть так швидко, що очима це можна  помітити…
.     Чи  головний механік приїхав… Побачивши його, маленький тракторець зразу стає величезним тракториськом. Ось  що-то означає – “головний”…
.     Їздили головні, їздив голова. У кожній машині радіостанція для мобільного керівництва.  Як у військових… Ото запитує одного разу голова об’єднаного колгоспу по рації одного з “головних”:
.     – Де ти тепер ?..
.     – Їду до Це Ка,- одзивається той.
.     – А де саме тепер знаходишся?..
.    – Якраз біля вітряка, зараз буду повертати на дорогу до контори,- бреше той, бо якраз насолоджувався у ресторані пивом.
.     – А я тоді де?- протирає очі голова, бо його легковик знаходиться якраз біля вітряка.
.     Гарно працювалося в об’єднаному колгоспі, бо коли щось не росло чи не приростало – винних не було. Відділкові без головних ніякі справи не вирішували, а “головні” не були в силах кожний день всюди бути в один і той самий час…

                         Пальці засунула

.     Баба Марія випитує в доньки:
.     – А чому Парасчина Катерина до роботи не ходить?.. То кожного досвітку бігала на автобус, а тепер дома сидить?..
.     – Вигнали її з роботи!- пояснила донька.
.     – Я-а-ак?- дивується баба,- за що?..
.     – Пальці в комп’ютер засунула… Добре, що ще так обійшлося, що не судили…
.     Коли донька вийшла з хати, баба обурилася:
.     – Ну і часи пішли… Жінка пальці покалічила, а її з роботи виганяють…  А, кажуть що роботу гарну мала,-  касиром десь там працювала. І гроші, кажуть, там їй файні платили!..

                        Пусковий об’єкт

.     Пусковий як пусковий ..
.     З усіх дільниць по дві – три бригади перекинули… Всю наявну механізацію зігнали – і свою, і ту, яку можна було десь замовити… .  Звели докупи всі резерви і не резерви, тому, що об’єкт повинен бути побудованим до визначеної дати.
.     О восьмій годині ранку всі начальники дільниць,виконроби, майстри, інженери, механіки на рознарядці.
.     О дев’ятій годину прибувають автобуси з будівельниками…
.     О десятій приїздять автокрани, бульдозери, інша замовлена техніка…
.     Десь по одинадцятій, переконавшись, що всі вже є на місці “сам” визначає хто і що має робити.   Наостанок критикує керівників за вчорашній день.
.     Винуватці обіцяють:
.     – Я своїм зараз випишу…
.     – Я своїм насиплю солі під хвіст,- каже інший.
.     – Заллю смальцю за комір,- обіцяє третій.
.     – Я їм покажу, де раки зимують,- не відстає і четвертий.
.     Розходяться…
.     А на об’єкті тиша… Автокрани загородили дорогу на в’їзді… Шофери  лаються… Там далі, на дорозі, в черзі водії “Камазів” грають у карти… Водій панелевоза безперервно сигналить, щоб йому дали дорогу, але на це ніхто не звертає уваги… Дехто з водіїв під впливом теплого сонячного проміння вже й заснув.
.     Десь так о дванадцятій годині будова ожила.  Автомобілі розвозять розчин, цеглу, бетон, почали описувати свої дуги стріли кранів, миготять вогники електрозварок…
.     О сімнадцятій годині майстри бігають просити бригадирів, щоб бригади залишилися працювати хоч на одну годину довше, і виявляють, що до одних розчину чи бетону завезли забагато, а до інших не завозили нічого…
.     Після вісімнадцятої всі роз’їжджаються.
.     О дев’ятнадцятій годині сторож обходить об’єкт і дивується, що і сьогодні майже нічого не зроблено…

                          Штрафні хвилини

.     Надпис,  почеплений біля того місця, де працювала бригада бетонярів, не був схожим ані на лозунг, ані на транспарант.   Написаний червоним кольором на папері, він гласив: “У бригаді бетонярів – штрафні хвилини”. Це заінтригувало всіх, хоч про те, що бригада бетонярів уже третій місяць не виконує свої завдання, на будівництві знають усі… Умови праці там тепер дуже непрості – бетон доводиться подавати по вузькому проході між установленим устаткуванням, бо будівництво не нове – іде його реконструкція – і полегшити їхню працю нема можливості. Бетон носять відрами на велику відстань.
.     По – різному сприйняли цей надпис – оголошення учасники будівництва – хто з насмішкою, а хто і з співчуттям…  Хоч ніхто не розумів справжнього його змісту, та зацікавились всі…
.     Першим цікавим, якому захотілося побачити, що там насправді відбувається, виявився Терешко. Він завжди починає кожний свій робочий день з того, що обходить будову і оглядає, що зроблено за минулу добу і обізнаний з тим, що відбувається на об’єкті,  не гірше за виконробів.
.     Увійшов Терешко до приміщення в якому працюють бетонярі, і побачив біля дверей столик, за яким сидять: працівниця відділу кадрів і начальник дільниці.
.     – Номер один !- посміхнувся начальник дільниці.
.     – Ваше прізвище?.. З котрої ви бригади?- випитує “кадровичка”.
.     – Терешко!..  Штукатур я, – відповів наляканий чоловік. Налякався,  бо ці люди, напевно, не жартувати сюди  прийшли…
.     – За те, що в робочий час прогулюєтесь по будівництву, на вас накладається штраф.  На протязі двадцяти хвилин маєте носити відра з бетоном разом із бетонярами .
.     – Якщо відмовитеся – вам не буде нарахована премія,- попередила  “кадровичка”.
.     Не хотілося Терешкові носити бетон, але прийшлося, та ще й відрами, бо в цій ситуації не мав куди діватися…
.     Після нього “цікавих” було ще так багато, що в бетонярів  почало не вистачати відер. Ніхто із цікавих не попередив інших. .   Про це їх просив  начальник дільниці.
.     Бригада бетонярів виконала своє завдання в строк, а  на будові довший час не було видно, щоб хтось прогулювався в робочий час  і приглядався, чим займаються інші.

                         Черепки

.     Після смерті  діда баба Меланка не може знайти собі місця в хаті: ходить по подвір’ю, по городі, бубнить щось собі під ніс і сама не розуміє, чого й навіщо шукає… Надибала в куточку за хатою  купу черепків. Валялися там порослі травою багато років, а після вчорашньої зливи, розмило їх потоком дощової води …  Зігнулася над ними, згадує:
.     Лесь помер на тому тижні. Ще зранку бігав, щось там робив, а  до вечора віддав Богові душу. Зайшла тоді до хати і побачила, що дід лежить на печі. Хотіла його засоромити за те, що виліз на піч серед днини – почала ганьбити, а дід не одзивався… Цілу годину кричала, кляла, голосила, а він навіть не поворухнувся – не те, щоб відсварювався…
.     Цього  баба витримати вже не могла…  Злість заповнила її всю: “Бач, яким гоноровим став! Уже й балакати зі мною не хоче!”  Розлютилася і схопила діда за ногу, а нога  холодна… Полізла баба на піч, а дід неживий…
.     Приклякла вона над черепками, розгребла їх пальцями і згадує прожиті з Лесем літа…  А Лесь, коли йому було дуже прикро, кидав до землі посуд, і ці черепки є свідком дідової злості. Бере баба їх з землі по одному, протирає і згадує:
.    – Оцей горщик був ще з дому від мами… Дала його тоді мама мені і наказала:
.     – Вари, доню, в ньому такі страви, аби ви обоє з Лесем від них були дужими, бо коли люди дужі,  ніщо їм не страшне.
.     Розбив Лесь його на другому році їх подружнього життя, коли до Канади зібрався їхати заробити долярів, щоби поля докупити.
.     – Розбив…  Але таки не поїхав за тоті окіяни! – втішається  баба.
.     – А цю миску розбив, коли сварилася з ним, що до читальні української ходить, бо шандарі тоді всім українським патріотам по сусідніх селах хати палили. А Лесь у тій читальні в хорі співав і вистави грав. Кинув тоді Лесь мискою до землі і проказав:
.     – Запам’ятай собі, що я бабським розумом не жив і  жити ним не  збираюся!
.     – А цей таріль розбив, коли перший раз п’яним до хати увійшов і почала сваритися з ним…
.     – А цей жбан розбив тоді, коли бригадиром був у колгоспі і почав пізно додому приходити і сварилася з ним…
.     – А цей, коли…
.     – А це, коли…
.     – А цю, коли,- перебирає черепки Меланка і не може перебанувати, що дід не захотів навіть попрощатися з нею – залишив її на світі саму…

                      ”Господа“

.     Посередник  отримав від господаря зароблені бригадою гроші і спостерігав, як хлопці працюють – очікував кінця робочого дня, щоб розрахуватися з ними. Майже половину одержаного він залишає собі, але сваритися за це ніхто не збирається, бо тут, у Чехії, так заведено, що посередник за те, що знаходить роботу,  забирає частину їхнього заробітку.  Але цей посередник не вважається поганим, бо, крім роботи, знаходить і хату для проживання своїх людей. Коли вираховував  платню, руки його тряслися, як у алкоголіка, та й по обличчю було видно, як жаль йому  розлучатися з грішми…
.     Отримавши платню, хлопці швидко переодягнулися в чисту одежу і пішли до “господи” – так у Чехії називають їдальні. Пішли на пиво, яке тут пити дуже модно. Івана цього разу навіть не кликали, бо він завжди відмовляється .
.     Колись, ще на першому році свого заробітчанства, Іван пішов до “господи” і за один вечір залишив там трьохденний заробіток. Не знав тоді тутешніх порядків, що бармен слідкує за тим, чи у твоєму бокалі є ще пиво, і, коли воно закінчується, перед тобою миттєво появляється повний. І так безперестанку.  Пиво, кілька келишків рому, гарна страва, не така, яку вариш собі сам, гроші забирають живо.
.     Після тих відвідин Іван  купує собі на  вихідні дні, які попадають переважно на неділі, по дві пляшки пива. Цього йому вистачає на цілий день, а коли траплялася “фучка” (робота без посередника переважно на один день або на кілька годин) то і без пива обходився. Жаль йому витрачати гроші на пиво, бо донька вчиться в платному інституті і син школу закінчує – треба й про нього буде подумати. Та й жінка каже, що паркан вибудувала новий з дзеркальною бляхою між стовпцями. Охота б подивитися, як те все виглядає…
.      Хочеться Іванові подивитися  на те все, але роботу жаль втратити – вже п’ять років працює тут по “чорному”, тобто без дозволу на роботу, і на кордоні його очікує “ведмедик”, а “ведмедик” у закордонному паспорті перекреслює всі надії попасти до цієї країни ще раз, принаймні кілька років.
.     Іван уже кілька разів втікав від “чужинецької” поліції, яка  слідкує за такими “туристами”, як він. Мусив утікати, бо в них відпроситися неможливо.
.     Після того, як хлопці пішли, Іван уже четвертий раз набирає на позиченій у хлопців  “мобілці” номер свого домашнього телефону і чує лише гудки.  Думається йому, що жінки нема в хаті. Хотілося б  йому мати власний мобільний телефон, щоб міг дзвонити додому коли захоче, бо хлопці з неохотою позичають, але не сміє сказати про це дружині.
.     Нарешті жінка підняла трубку.
.     – Що, гроші переслав?- запитує.
.     – Та  ні… Самий хочу додому їхати… Вже шостий рік тут. Забув, як хата рідна виглядає…
.     – Додому?- дивується дружина. – А ти тут для чого потрібен? Сиди там і гроші, гроші висилай… І на переговори так багато не витрачайся,- і  з  “мобілки” знову почулися гудки…
.     – Не хоче говорити!.. Трубку кинула! – Іванові щось аж кольнуло біля серця, а  на душі стало порожньо і тоскно…
.     Вийшов на вулицю, і погляд його чомусь мимоволі повернувся до миготливої реклами чеської “господи”.

                      Зважені, та чи  щасливі

.     Почалося ні з чого… Просто якось увечері поцікавився,  що такого гарного стара знайшла у телевізорі, бо сидить коло нього вже годину. А там показувало, як товстенькі на вигляд  люди одягли на себе шлеї і наввипередки  тягнуть легкові автомобілі. Подумав, що це змагання тих найсильніших  у світі хлопців, і почав придивлятися, чи немає там серед них нашого земляка Василя Вірастюка. Але,  побачивши, що там є і  жінки, зрозумів, що це  щось не те…
.     Жінка пояснила, що  передача про тих, хто хоче схуднути,   “Зважені та щасливі”називається. Ще й дорікнула мені:
.     – Бачиш – люди схуднути хочуть,  а ти черево наживаєш…
.     – Та, хіба я навмисно? Я ж від тебе набагато менше їм, – рятуюсь від її критики.
.     – Що – о?.. Тобі вже очі вилазять на те скільки я їм, – перейшла в наступ стара.
.     – З чого ти взяла?.. Я просто так порівняв, – відсварююся і потихенько лягаю спати, бо з нею на край ніколи не годен вийти. Під нарікання, що їй би хоч половину мого черева, що не винна, що вона їсть, і її біда їсть –  засинаю.
.     Вранці, пригадавши цю розмову, поглянув на себе в дзеркалі і помітив, що справді дуже потовстів. Знайшов у комірчині вагу і зважився. Стрілочка зупинилася на поділці дев’яносто п’ять. Це мене налякало, бо два роки тому у млині ставав на вагу і мав вісімдесят… “Негайно треба худнути”, – подумав… Чув, що можна переходити на дієту, або робити це голодуванням. Перший раз надумав спробувати не їсти, а потім перейти на дієту, бо не знав, яка їжа відноситься до тих дієт. Починати вирішив негайно.
.      А  стара, мов на злість, мою улюблену страву зварила  – вареники з сиром. Ще й миску сметани на стіл поклала.  Аж слину лигнув, коли на столі це побачив. Але стерпів. Натягнув кашкет на голову і йду до дверей.
.     – Ти чому не їж? Вареники застигнуть і знову будеш казати, що варити не вмію…
.     – Не можу їсти, – кажу їй і прямую до дверей. На ходу чую, як  вона бурчить:
.     – До магазину попер. Вже без горілки навіть їсти не хоче… Алкоголік…
.      Вийшов з подвір’я і пішов дорогою. Але далеко не зайшов, бо побачив кума Гриця, який стоїть коло воріт і когось виглядає. Що це означає я добре знаю – кум сам пити не може і видно шукає когось до компанії, щоб до нього напитися. Пити я не хочу, тож переходжу на другий бік  дороги, ніби не бачу його. Але цей маневр мені не вдається, бо кум гукає:
.     – Куме, Миколо! Ви, що осліпли, що мене минаєте?..
.     – Та спішу до магазину. Жінка послала  за сіллю, бо не має чим сніданок посолити то й не помітив вас, – виправдовуюсь.
.     – А ходіть-но сюди!..
.     – Та, ніколи мені, – тримаюся свого.
.     –  Та я вас не надовго… Допоможете шафу перетягнути і йдіть собі, – пояснює кум.
.     Відмовити кумові у допомозі не пасує, тож іду за ним. А він завів мене до літньої кухні, поставив на стіл пляшку і запросив сісти.
.     – А де ж шафа? – поцікавився я.
.     – Яка шафа? Ви ж знаєте, що я сам не можу пити… Не лізе  в горло, хоч воно й рідке…
.     – А ви попробуйте пити до себе, в дзеркало, – раджу йому.
.     – Пробував, але нічого не виходить, – зітхнув кум і розізлився,- пийте, бо я вас не жартувати закликав.
.     І тут відмовити кумові не зміг, бо в нас так заведено, що він у мене, а я в нього пригощаємося вічно. Переривати цю традицію не те що неохота, а таки жаль… Ну а пити і не закусувати, напевне-що, гріх. Тож за  годину величенький-таки шматок солонини і великий, круглий, свіжий хліб опинився у наших шлунках. Таке воно недоїдання…  З якоїсь телепередачі запам’ятав, що їсти сало теж дієта, але чи це правда, ще не переконався – побачу після цього…
.     Від кума попрямував до магазину за сіллю, щоб він  не вважав  мене брехуном. Сіль купив і вже збирався вийти, як  із подвір’я корчми, що поряд з магазином, почув:
.     – Агой, Миколо, ходи сюди.
.     Озирнувся на голос…  За столиком Степан з Юрком сидять. Колись разом з ними більше десяти років на тракторах пропрацювали…  Вони недавно з Чехії повернулися. Сидять за столом. Перед ними пляшка відкрита і повна тарілка ковбаси, видно дорогої, бо якась така пахуча, що аж на дорогу чути. . Іду, бо ще образяться, що їх  за товаришів не визнаю…
.     – Привіт, хлопці!  З приїздом! – вітаюсь.
.     – Сідай коло нас, підбичуй, бо взяли другу пляшку і замогти не можемо.
.     – Дякую, але не можу, бо грошей не маю.
.     – А тебе за гроші хто питає? – каже Степан.
.     – Звідки у пенсіонера можуть бути гроші на горілку? – співчуває Юрко.
.     “Роздушили” ту півлітрівку, потім ще дві… На кінець Юрко приніс пива у літрових бокалах. Каже, що купив їх у Чехії, як сувеніри, бо у нас такі не виробляють.  Приніс їх сюди на обкатку…  Ковбаси хлопці теж докуповували… Така ось дієта…
Коли вийшов з корчми, відчув себе не дуже впевнено і в такому вигляді йти додому не наважився, бо стара згадає ранішні вареники, а до них ще щось доточить…  Попрямував на колишню тракторну бригаду, колишнього колгоспу де колись працював, бо кажуть, що там уже нічого з того , що було, нема. Здалека побачив, що це  правда – там справді вже майже нічого не залишилося. А біля червоної кабіни  мого колишнього, давно  списаного, “Белоруса” стоять якісь хлопці. Підійшов до них. Вони втішилися:
.     – Добре, що ви прийшли!.. Допоможете завантажити цей металобрухт. Пару гривень на випивку буде…
.     Допоміг… Потім “вантажилися” за “зароблені” гривні до вечора.
Про схуднення не забув – увечері дома вирішив зважитися.  .    Стрілка показала дев’яносто вісім кілограмів. Отака дієта… Якби це в телевізор, то передача, напевне,  мала б назву “Зважений, та нещасливий”.
.     А сіль забув на тракторній, коли кабіну вантажили, або коли самі “вантажилися”…

                                 Кішки

.     Колись – ще  за Союзу, посада керівника  дозволяла деякі такі речі, які тепер важко  навіть уявити. Тому ця розповідь  може здатися дивною. Але таке відбувалося…
.     У часи свого перебування на керівній посаді  Лигун дуже любив жінок. Любив не платонічно, а в повному розумінні цієї справи. Привід для початку  любовних стосунків жінки нібито  нав¢язували йому самі, бо таки навмисно  пускали бісики йому  очима, тулили вуста у звабливих усмішках. Живучи за принципом –  “Хто чужого не любить – той би і свого не мав”,  Лигун не  гребував не тільки самотніми молодицями, а  і  заміжніми жінками.  Міцний від природи, здоровий від гарного харчування і нефізичної роботи, він збував на ці любовні пригоди всю свою зайву енергію. Через нього розлучилася не одна сімейна пара, але Лигуна це не зачіпало. Не мучило його і те, що в селі виростало чимало його “підпільних” нащадків.
.     З часом, дорослі, повноцінні жінки йому набридли. Почав придивлятися до  дівчат і, хоч як це не дивно, йому і в цьому щастило, тим більше, що скупим для своїх коханок Лигун не був ніколи. Роздавав їм премії, подарунки на свята,  звичайно ж, що не з власної кишені. Вручав грамоти, робив з них передовиків виробництва в залежності від того наскільки йому була симпатичною чергова любаска.
.     Все було наче в гаремі турецького султана, з тією хіба різницею, що все це робилося таємно. А таємничість надавала любовними пригодам Лигуна веселої інтриги.
.     Та, омолодження “гарему” було не дуже до вподоби старіючим коханкам. Вони почали ревнувати Лигуна. Дійшло до того, що деякі з них почали погрожувати тим, що розкажуть про все його дружині або повідомлять до райкому.
.     Дружини Лигун не боявся,  та згадка про райком для нього – старого партійця, який у вісімнадцять поповнив партійні ряди  з комсомолу і колись, як молодий комуніст, отримав  посаду голови колгоспу,  викликала жах, бо це могло стати кінцем його кар’єри. Вирішив діяти…
.     Всім трьом найагресивнішим колишнім коханкам призначив побачення на вечір під  вербами за селом. Усім звелів прийти на одну і ту саму годину, – маючи надію, що про цю зустріч дізнаються колись їхні чоловіки і тоді все стане на свої місця, бо котрась із них мусить про це проговоритися…
.     Всі  коханки мали в нього пестливі чи то клички, чи  назвиська, як корови на колгоспній фермі.. Наприклад: Горпина була Гулькою, Фросина – Булькою, Дарина – Марципулькою, а інші ще якось, бо на це фантазії Лигунові не бракувало.
.     На побачення першою прийшла Гулька. Сіла під вербою і почула кроки. Зраділа, що не довелося довго чекати.
.     – Ти ретельний, як ніколи!- промовила і захлинулася словом, бо побачила перед собою Бульку.
.     – Ти це про що?- здивовано запитала прибула. – Ти що, когось тут чекаєш?..
.     – Так… А ти чого сюди прийшла?..
.     – Справу тут маю… Може, б ти пішла звідси.  До мене сюди хтось має прийти,- хоче відправити Гулька Бульку.
.     – Сама йди!- розлютилася Булька.
.      При цій суперечці не помітили,  як до них підійшла  Марципулька.
.     – Ви що тут робите вночі?- дивується вона.
.     – Я чекаю,- каже Гулька.
.     – І я чекаю,- каже Булька, – а ти чого сюди приперлася серед ночі?
.     – Мені тут побачення призначили…
.     – Хто?..  Хто?- майже одночасно запитують обидві.
.     – А вам,  що до того? А ви о котрій годині домовлялися  зустрітись?- раптом здогадується про правду Марципулька.
.     – О десятій,- каже Гулька.
.     – І я о десятій,– каже Булька.
.     – То це через вас він на мене навіть дивитися не хоче?..  Маєте дома своїх чоловіків і цього загарбати хочете?- і кинулася на суперниць з  кулаками… Подряпали одна одну, порвали кофтини і розійшлися по домівках.
.     Марципульку, яка тимчасово жила без чоловіка, ніхто ні про що не питав. Гулька пояснила чоловікові, що це її кішка подряпала… А чоловік Бульки три години бігав по нічному селі, розшукуючи того, хто подряпав його дружину і порвав на ній кофтину.

Притрафунки вуйка Мирона

  Путівка

.     Коли  вуйка Мирона виписали з лікарні, лікар порадив:
.     – Вам не зашкодить пройти   курс лікування у санаторії. Та ще з  важкою роботою пора закінчувати. У такому віці  працювати  їздовим – здоров’я   вам не додасть. Про заслужений відпочинок  забувати не треба…
.     – З роботою це правда – треба залишати, а про санаторій нема що й думати, бо таким, як я,це може хіба снитися,- відповів вуйко.
.     – А ви за рахунок спілки селян, у якій працюєте попробуйте, їм вчора виділили  по дві путівки до санаторіїв, якраз така путівка вам може підійти. А як ветеран праці ви можете одержати  її безкоштовно. Не соромтеся підійти до свого керівника, адже народна мудрість гласить: “Хто стукає – тому відчиняють”.
На другий день вуйко Мирон підійшов до голови спілки. Але, той, вислухавши вуйка, заявив:
.     – У мене путівок не було, нема і не буде!..
.     – А у районі сказали, що є аж дві…
.     – Той, хто це сказав, хай вам її і дає,- мов відрізав голова.
.     Ображений вуйко з думками про вічну несправедливість щодо простого трудівника вже йшов додому, та біля контори його зупинив заступник голови:
.     – Нарешті ви на роботі!.. Моя худоба вже шиї повивертала, виглядаючи вас!..
.     – Я  не до роботи… Путівки до санаторію хотів, та не дали…
.     – Путівки?.. Так… Так, – по голосу можна  було зрозуміти, що попереднє звертання до вуйка, заставило заступника задуматися.
.     – А знаєте, я  вам у цьому допоможу.  Почекайте  мене тут…
.     Через кілька хвилин заступник повернувся і сказав вуйкові.
.     – Ідіть до голови. Все буде О-кей!..
.     Голова, ніби вибачаючись перед вуйком,  промовив:
.     – А я й не знав, що нам путівки прислали!..
.     Уже по дорозі додому вуйко подумав, що іноді добре мати  добрих знайомих і серед керівництва, і ще подумав, що якби не возив десять років корми з колгоспу для худоби заступника, то не мав би цієї путівки ніколи.
.     – Видно що має ще трошки совісті,- подумав про нього.
.     Але, коли згадав, як його зустрів голова,  їхати кудись з дому  не дуже й хотілося, бо кому там, у світах, потрібний старий, немася дружина. Вона майже силоміць випровадила старого.
.     – Їдь,- каже,- хоч на  старість подивися на оті санаторії – роботи пильної дома тепер нема, –  можеш і підлікуватися.
.     І поїхав…ічний чоловік, якщо дома на нього ніхто не зважає… Та  втрутил

                            Спічкі

.     У Києві вуйкові треба  пересісти на інший поїзд, який має відправлятися аж увечері, тож пішов подивитися на столицю, бо до цього часу тут бувати  не доводилося..
.     Місто сподобалося… Чисті вулиці… Каштани… Мигтіння реклам… Автомобілі, трамваї, тролейбуси – всюди рух, діловитість і заклопотаність… Вуйко  і зацікавився цим, і задивувався.
.     Але тут йому захотілося закурити. Пошукав у кишенях, та сірників там не  знайшов. Зайшов до продуктового магазину. За прилавком стоїть молоденька дівчина. Нігті на пальцях її рук чорно-золотистого кольору, вії сині, губи і обличчя розмальовані – звичайна, як для міста, жінка, бо і в селі тепер малюється майже кожна…
.     – Сірників попрошу, панянко,- звернувся до неї вуйко.
.     Дівчина витріщила на нього очі і мовчить.
.     – Сірників продайте!- голосніше промовив  вуйко бо подумав, що дівка глухувата.
.     – Нєту!- відповіла.
.     – А ото що у вас на поличці?- вказує пальцем на коробку сірників вуйко.
.     – Спічкі?.. Пожалуйста…Старий, а розговарівать по чєловєчєскі нє научілся,- виказала своє невдоволення вона, але сірники подала.
.     Взяв вуйксірники і поспішив на вокзал…  Щось перехотілося йому споглядати принади рідної української столиці…

                              Кооператив

.     На вокзалі вуйкові знадобилося конче піти до туалету. Знайшов його швидко, але за дверима його зупинив якийсь здоровань.
.     – Куди преш, діду?
.     – До туалету треба… А що?..
.     – Гроші за це платити треба. Давай десять купонів…
І мусив дати гроші, бо в місті з такою справою за дерево не заховаєшся…
.     А в туалеті на підлозі хідник. Коло умивальника рушничок і мило. Культурно… Аж вуйкові сподобалося. Виходячи, він помітив табличку  над кабінкою, у якій розміщується каса. На табличці написано: Кооператив “Експрес”. Прочитавши це, старий посміхнувся, бо подумав, який то був би експрес, якби не мав у кишені грошей!

                        Жулики

.     Сів вуйко Мирон на лавку в почекальні і мимоволі задрімав. Прокинувся від того, що хтось штовхає його в ногу. Розплющив очі і побачив якогось хлопчика років так вісім – дев’ять. Хлопчик, не кліпаючи, дивиться на нього.
.     – Тобі чого?- здивовано запитав хлопчину.
.     – Дядя, дай десятку!- не те щоб просив, а ніби вимагав той.
Скупим себе вуйко  ніколи не вважав, тому  не дати тих кілька купонів хлопчині  не зміг.
.     Хлопчик відійшов, але через півгодини підійшов  знову.
.     – Дядя, дай десятку!- знову мовби наказує.
.     – А тобі навіщо гроші?- запитав, бо тон, яким говорив хлопчик, не дуже сподобався старому.
– Много знать хотіш!- зухвало промовив хлопчина.
.     Вуйка  це розлютило, і він спіймав хлопчину за руку.
.     – Зараз я тебе до міліціонера відведу!- пригрозив, але враз почув:
.    – Дєд,ти чєво рєбйонка обіжаєш?..
.     Озирнувся і побачив, що до нього підходять два здоровенних молодики. Гарно одягнені, один із них бородатий…Бородатий наказує:
.     – Гоні, дєд, сотню за то, что обідєл мальца…
.     На щастя, надійшов міліціонер і вуйко кинувся до нього.
.     – Тут жулики до мене причепилися!- пожалівся.
.     Тим часом хлопчик і його захисники десь зникли.
.     – Чому ви їх не ловите?- нервує вуйко.
.     – Сидіть тихенько, діду, я тут буду весь час, – вони більше не підійдуть… А ловити їх самому справа не з простих… Вам то що? Ви приїхали і поїхали, а мені тут  майже кожну ніч треба бути.  А дома малі діти…
.     До самого поїзда вуйко Мирон з острахом поглядав на вхідні двері вокзалу, чи не появляться знову оті жулики, і почав жалкувати, що в такий непевний час вибрався з дому…

                           Майовий мед

.     Із залізничної станції вуйко Мирон без пригод добрався до санаторію. Здав свої папери, знайшов палату до якої його направили, відпитав їдальню де має харчуватися. Ще йому повідомили котрий лікар  має ним займатися. З їдальнею вийшов трохи конфуз, бо на карточці йому написали номер стола, а на  столах у їдальні ніяких номерів не було. Подумав, що ті номери написані десь під низом, тож  під два чи три столи зазирнув. . Здивувався, коли йому пояснили, що  номер стола, це набір страв якими його тут будуть годувати.
.     З лікарем теж вийшов неполадок.
.     Зранку вуйко, як йому наказували при оформленні паперів, поспішив до нього  на прийом. Чекав майже до обіду, але медсестра його чомусь не викликала. Покликали аж після обіду. .   Лікар, не оглядаючи вуйка, виписав якісь таблетки.  На другий і третій день лікар, поглянувши на старого, відправляв його без жодного огляду. На четвертий день вуйко вичекав, щоб лікар був у кабінеті самий зайшов і поставив перед ним баночку з домашнім медом, бо сусід по кімнаті розтлумачив йому, що тепер без грошей чи якоїсь подачки, лікарі  не хочуть ні з ким навіть  розмовляти. Грошей вуйко мав обмаль, а з дому мав лише шматок сала та літрову банку меду. Тож вирішив пожертвувати медом.
.     Побачивши баночку на столі, лікар здивовано запитав:
.     – Ви, що собі дозволяєте? Що це таке?
.     – Мед, пане лікарю! Майовий мед!- вдав із себе нерозуміючого вуйко.
.     Лікар вийшов із кабінету і вуйко пішов звідти теж, побоюючись, що історія з медом не закінчиться для нього чимось поганим. Та на другий день медсестра викликала вуйка до кабінету першим. Лікар поздоровкався з ним, як з давнім знайомим, за руку. Приписав ванни, обігрів, масаж,  якісь ліки.
.     Сусід по кімнаті, вислухавши вуйка, посміхнувся:
.     – Це в нас заводяться ринкові відносини такий собі бартер:  ти мені, а я тобі!..

                            Шіті ботінкі

.     Перед від’їздом додому вуйко Мирон вирішив поїхати до міста на розхвалену тут “барахолку”. Коли почув, що вхід платний, думав не заходити, але цікавість перемогла. За вхід мусив заплатити купон. Це не так багато, але зрозумів, що тепер безкоштовного нічого нема.   Подумав ще, що не дурний вигадав, що в місті кожний крок  коштує гроші. А людей тут так багато, що й не порахуєш… Як втиснувся в людську течію, то його понесло. Штовх-штовх,..  штовх-штовх – поплив, як човен по хвилях…
.     Вирвався вуйко з тієї течії, а до нього молодик якийсь підійшов.
.     – Дєд, купі ботінкі!..
.     Черевиків вуйкові якраз треба, але грошей залишилося зовсім мало.
.     – Ні, не треба,- відказує він, але молодик не відстає.
.     – Купі, дєд. – Дєшєво отдам…
.     І вуйко не втримується .
.     – А покажи-но, які вони?.. Підошви шиті?..
.     – Конєшно, шіті! Єщо как шіті,- прихвалює.
.     Вуйко взяв у руки черевики… Оглянув… Черевики гарні… Підошва прошита, а всередині хутро …
.     – Скільки просиш?- запитав.
.     – Полтори!..
.     – Сотні?..
.     – Тисячі!..
.     – Півтори не маю, а тисячу дам…
.     – Ладно, как вєтєрана пожалєю – бєрі..
.     Вуйко вирахував купони. Заплатив і тягне з рук молодика черевики. Той не дає.
.     – Бєрі єті в упаковкє – оні одінаковиє,- подав заклеєну коробку молодик.
.     Вуйко притиснув до тіла коробку з черевиками і знову впірнув у людське русло, яке понесло його  вже до виходу. На вулиці  побачив лавку. Підійшов до неї. Сів… Розпакував коробку і налякався, бо в коробці черевиків не було. Там  була запакована обмотана у папір половинка цеглини…
.     Вуйко кинувся знову на базар, навіть митника,  який знову вимагав від нього грошей за вхід, відштовхнув, але  чоловіка, в якого купив черевики, не знайшов…
.     Вийшовши знову на вулицю, вуйко подумав, що нікому не розкаже, як його на “барахолці” обдурили, щоб  з нього не сміялося все село.

                             Олія

.     Перед закінченням лікування, вуйкові    пригадалося, що дружина наказувала йому купити олії, бо її завозять до них звідси, з південних країв. Вона навіть баночку трьохлітрову для цього в сумку йому поклала.    Пішов до міста, але олії не було ніде, а якщо й була, то вимагали паспорт із місцевою пропискою… Ніякі просьби не допомагали.    Розчарований вуйко вже збирався без нічого повертатися на квартиру, як в одного з чоловіків побачив олію, яку той ніс у скляній банці. Поцікавився:
.     – Де ви це купили?..
.     – Ось там,.. у продуктовій крамниці…
.     – І всім продають?..
.     – Аби гроші були – продадуть…
.     Вуйко Мирон поспішив туди… У магазині   побачив невеличку чергу біля одного з прилавків. Люди стояли хто з бідончиком, хто з іншою посудиною, а дехто  набирав олію в целофанові мішечки, що вуйка дуже здивувало, Здивувало вуйка  й те, що в черзі були лишень чоловіки.
.     Став у чергу… Трохи почекав і червонощока, огрядна продавчиня взяла від нього баночку, розкрутила краник, який виходив із стінки і почала наливати… Олія, чомусь, пінилася і вуйко почав хвилюватися, чи вона не зіпсована.
.     – Олія свіжа?- запитав.
.     – Він ще й жартувати забаг… Налила тобі нормально… Давай гроші і забирайся…
.     Вуйко подав гроші … Порахувавши здачу,  подумав, що олія тут дійсно дешевша, як у його краях..
.     За рогом одного з будинків вуйко Мирон побачив, як  чоловік, який стояв перед ним у черзі в крамничці, п’є олію з целофанової торбинки.
.     Не втримався, щоб не застерегти його:
.     – Гей, хлопче, не пий олію, бо все із твого шлунка вилетить…
.     – Яку олію?..  Це ж пиво!
.     Здивований вуйко відкрив свій бідончик і понюхав… З бідончика справді  чувся запах пива.

                            Бенкетик

.     Пиво вуйко Мирон не любив ще змалку, і  не пам’ятає коли востаннє його куштував. На весіллях чи якихось інших оказіях не дивиться на нього, немов воно  не існує взагалі. Отож трилітрова пластмасова баночка пива, куплена замість олії, його дуже тривожила. Виливати жаль, а везти додому майже дві доби нерозумно, та ще й скиснути може… Та й додому бабі пиво везти не варто, бо буде до смерті згадувати, який він нерозторопний. . Пропонувати  комусь, щоб відкупили, стидався, бо ніколи ніякою комерцією не займався,  (грішми, якщо вони були  в хаті, керувала дружина). Тут йому пригадалося, що поряд з ним у їдальні за столиком сідає чоловік, від якого  завжди чути запах спиртного. Звати його Андрієм. Людина він, як людина, але дуже любить порозмовляти. Знає   багато різних історій і розповідає їх так, що любо послухати. За  гарні оповідки того чоловіка можна й пригостити. І що не кажи, цей чоловік легкий на згадку – он іде назустріч. Вже й вітається:
.     – Моє вітаннячко, Мироне батьковичу!.. Безмежно радий бачити вашу приємну моїй душі персону!- мов медом, усолоджує свої слова Андрій.
.     – Доброго здоров’ячка!- відповів вуйко Мирон. –  Це куди поспішаєте?..
.     – На оглядини по магазинах!.. Може, щось приглянеться міцненького  для прополіскування дихальної труби…
.     – А пива не бажаєте?..
.     – Кожне навіть найменше бажаннячко  гарне лише тоді, коли співпадає з реальними можливостями – філософствує Андрій..
.     – Як це так?
.     – Для мене реальністю є те, що коли я задовольню себе пивом, фінансовий спрут мого гаманця не дозволить мені пропустити сьогодні чарчину перцівочки, чи келих винця.
.     – Я вгощаю,- потішив Андрія вуйко Мирон. – Ось повний бідончик пива маю.
.     – Таке добро хто носить у бідончику?- дивується Андрій. – Його якнайскоріше треба перелити в живий сховок!- поплескав вуйка по череві Мирон.
.     – Нате, пригощайтесь!- подав вуйко бідончик в Андрієві руки.
.     Той відпив трохи пива і повернув посудину вуйкові.
.     – Ваша черга, монсиньор…
.     – Пийте, пийте!.. Я пиво не п’ю!
.     – Як це так?..  Ви що Санта-Клаус для дорослих?..  Даруєте їм те, чого вони бажають?- дивується Андрій.
.     – Я в ньому смаку не маю,- пояснює вуйко.
.     – Вибачте, а я після цього пива на стіночку лізти не захочу? Може воно з сюрпризом?- випитує Андрій.
.     – За кого ви мене маєте?.. Я людина добропорядна…
.     – Ну, тоді ми організуємо невеличкий, якщо не бенкет то бенкетик.  Негарно двом солідним громадянам пити пиво на тротуарі хоч і невеличкого, але міста.
.     Зайшли до кафе. Андрій замовив по чарочці горілки, салат і почав смакувати пиво, не забуваючи прихвалювати щедрість вуйкової душі.
.     Вуйкові горілка посмакувала. Вже й подумував замовити ще, але Андрій чомусь вийшов із залу. Пішов і не повернувся…
Вуйко майже годину чекав на нього і був змушений розплачуватися офіціантові за себе і за “того хлопця”, тобто  хитрого Андрія.  .    Вийшовши з кафе, вилив з бідончика решту пива  на траву. Ще й зверху плюнув.
.    Андрія він після того бачив лише здалека. Той до їдальні в той час, коли там був вуйко більше не приходив. А вуйко і не шукав більше зустрічі з ним, бо почав відчувати до цього чоловіка якусь огидну відразу. Та ще й час перебування в санаторію закінчувався…

                          Додому

.     Вийшовши за ворота санаторію, вуйко Мирон полегшено зітхнув, ніби вийшов на волю з якогось ув’язнення, але на цьому його пригоди не закінчилися, бо на залізничному вокзалі його чекала  нова несподіванка.  Коли  підійшов до каси, виявилося, що білети на поїзди стали дорожчими у п’ять разів, бо за місяць, проведений у санаторії  купони знецінилися.
.     Таких грошей у вуйка не було. Просив касирку, просив начальника станції, щоб продали квиток по старій ціні, але з ним про це ніхто навіть розмовляти не захотів… Пробував  зателефонувати до села, щоб жінка вислала грошей на дорогу і  даремно – додзвонитися не зміг. Ходив  до господині в якої квартирував, давав їй паспорт у заставу –  відмовила… Хоч пішки додому йди…
.     Прийшов ночувати на вокзал, а до нього міліціонер причепився, щоб показав квиток на поїзд. Ледве упросив, щоб дозволив пересидіти в почекальні до ранку… Якийсь чоловік, почувши вуйкову сповідь перед міліціонером, запитав:
.     –  Ви, діду, на пенсії?..
.     –  Та так,- ствердно похитав головою старий.
.     –  А посвідчення маєте з собою?..
.     –  Маю…
.     – Добирайтеся додому приміськими поїздами – пенсіонери там їздять безкоштовно…
.     Добрий чоловік трапився, бо пораду дав, ще й повів вуйка до карти і розтлумачив, як швидше добратися додому.
Замість півтори доби, добирався додому майже тиждень Коли  брудний і непоголений увійшов до рідної хати, жінка почала усовіщати:
.     – Ти що пішки йшов із того санаторію? Мав бути дома ще того тижня… Я вже до заступника голови  ходила випитувати, куди він тебе вислав?
.     – О, йому треба дуже гарно подякувати за те, що дав змогу переконатися, що старому, та ще й без грошей, з дому нема чого рипатися – на мить скривившись,таки  посміхнувся вуйко…

Нічний сторож.

.   Те, що він вже тепер не їздовий у колгоспі вуйка  Мирона не тішило. Йому почало здаватися, що життя стало якимось нудним і нецікавим. Як і раніше, він вдосвіта вставав, ішов до стайні, вичищав гній з піл корови і свиней, насипав та наливав у жолоби корми і йшов снідати, бо жінка,  по давній звичці, їжу вже приготувала. Після цього він йшов на роботу, щоб запрягати коней іх ати туди, куди накаже бригадир. А тепер після сніданку все ніби закінчувалося і треба було чекати обіду. Влітку і восени щось робив на городі, а тепер, пізньої осені, вуйка почала сковувати нудьга.  Попробував якось замість жінки доти корову, але жінка це робити більше не дозволяє. І все через те, що тоді він корові чимось не догодив, бо вона так хвицьнула його хвостом по обличчю, що воно так опухло ніби хтось у бійці вуйка добряче відлупцював. Та ще й не все, бо корова ногою копнула відро з молоком і воно все  пішло в ніщо. Жінка відмовилася від такої вуйкової допомоги. Та й він самий підходячи тепер до корови відчував хоч невеличкий, але страх.
.   Нудьга довго не тривала, бо вуйко  невдовзі знайшов спосіб її побороти.  Допомогла горілка, яку берегли на похорони, якщо котресь із них помре. Невдовзі один бутель спорожнів. Став порожнім і другий, а до третього не дійшло, бо решта бутлів десь зникли…
Вуйко зрозумів, що це жінка  від нього заховала, бо чомусь в останні дні  вона ніби принюхувалася до нього. А пити хотілося… Тож, якось, коли жінки не було дома, вуйко обнишпорив всі кутки і закутки. Але горілки не знайшов. З досади вийшов на город і втішився, бо побачив під вишнею свіжу землю. Прикляк і почав землю розгрібати. Знайшов камінець, а під ним бутель. Легенько витяг бутель із землі і, раптом, почув вереск своєї жінки. Чи то вуйко налякався крику, чи щось інше, але бутель вислизнув із його рук, впав на камінець і розбився. Весь самогон з посудини ішов у землю…    побачивши таке жінка заверещала ще дужче:
.   – Ти, пияцюго, послідний! Ти чого сюди поліз? Як не можеш без горілки прожити, то позлизуй із землі те, що пустив у ніщо!…
..   Жінка так довго і голосно кричала, що її голос напевно чуло все село. А вуйко хоч і розумів, що провинився, дивувався  тим крикам, бо жінка ніколи так не верещала. Щоб не чути того вереску, поволеньки пішов з городу. Чомусь вийшов на дорогу і ноги самі понесли його до колгоспної конюшні.
.   Вже сутеніло. То ж коли вуйко ввійшов до конюшні,  майже всі їздові запровадили їх на ночівлю. Підійшов до пари коней з якими працював Побачивши вуйка, кобила заіржала і з її очей потекли сльози. Вуйко теж заплакав і вийшов з конюшні. На подвірї побачив бригадира і почав просити:
.   – Слухай! Може б я завтра йшов далі до своїх коней. Не можу без них жити…
.– — Пізно, діду! Вашими кіньми керує вже інший їздовий.
.  – Але ж я десятки років був їздовим…
.  – На все є свій час!  Коні вам не віддам!-  відповів бригадир, але побачивши сумне обличчя вуйка запропонував:
.  – Якщо вам дома  не сидиться. Ходіть до конюшні нічним сторожем – у нас тепер його нема…
.   – О! Дуже вам вдячний! Я можу чергувати вже й сьогодні, пообіцяв вуйко Мирон, бо  повертатися додому і слухати докори жінки йому аж ніяк не хотілося.


Редактори: Марія Візінська, Ганна Радомська.

Комп’ютерний набір Івана Камінецького.


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *