Василь Камінецький

 

 

 

 

          Сержант

   Грицько Бахуренко

 

 

                      

 

 

 

 

Від автора:

       Для Грицька Бахуренка розповіді про службу в армії завжди є улюбленою темою для розмови. Якось він навіть показав мені свій армійський щоденник. Читаючи його, я занотував кілька записів, але Грицько, побачивши. що я щось переписую, щоденник від мене відібрав. Тому тепер описуючи його пригоди в армії, крім тих коротеньких записів, мені доводиться викладати його розповіді так, як їх запам’ятав. Бачу, що, в загальному, вийшло щось ніби коментарі до записів у щоденнику. Трохи страшнувато, що коли це все, що мною описане, потрапить у  руки  Грицька, тобто Гриця то, він може образитися на мене не лише за те, що я виписав з його щоденника, а й за те, що описав все не так, як  він про це не раз  розповідав. 

 

  

Призовники

 

.    15 грудня.    Призвали мене до армії 1 грудня.  Везли нас до місця служби трошки більше як десять діб. Але, тепер я вже тут!..  І навіть не рядовий солдат, а курсант. Маю звідси вийти командиром саперного відділення.  Вже позаду призовний пункт у Станіславі, дорога у військовому ешелоні, перші армійські дні, коли не мав часу навіть листа написати. Сьогодні стою днювальним по роті і після миття та  натирання мастикою до блиску  для старшини Шевцова сходів у коридорі, маю вільний час. Пишу вночі, бо спати днювальним не можна – старшина попередив, що колись турки скористалися тим, що днювальні спали і перерізали цілу роту солдатів. Хоч до Туреччини звідси трохи далекувато і розповідь старшини роти це, напевно така страшилка для солдатів, але я не сплю – пишу це хоч і побоююся  того,  що  якщо сержант Кузнєцов застане мене –  днювального по роті,  над зошитом  то  я, буду змушений  два або три  дні мити туалет, а це не дуже приємна справа.
.    На призовному пункті  у  Станіславі я дуже переживав, щоб кум. який цілу добу добровільно чергував за воротами призовного пункту,  з рукою у гіпсі, часом  не попробував супроводжувати мене аж до місця  майбутньої служби, бо це може бути навіть острів Сахалін.   Разів зо десять просив його їхати додому, а він не хотів, хоч вже й протверезів після випитого на моїх проводах у армію вдома. Але, може й не протверезів, бо у сумці, яку він тримав коло себе, ще щось булькало.

.    Мабуть, перехожі одного із тбіліських районів того вечора подумали що солдати ведуть колону арештантів, бо ті, кого вони супроводжували, мали вигляд якщо не арештантів, то безпритульних тих далеких двадцятих років, після громадянської війни, про яких колись так гарно описав Макаренко у своїй “Педагогічній поемі”.  Молоді хлопці одягнені у різноманітне лахміття бадьоро крокували вулицями грузинської столиці і їх чомусь зовсім не обходило, що про них думають нечисленні перехожі, які в дійсності не розуміли  співчувати тим хто крокував у колоні, залишатися байдужими, чи, навіть, побоюватися їх.         А  одежина, тих хто марширував у колоні, викликала подив, бо зодягнені вони були таки чудернацько. Деякі з них були  у ватних куфайках  без рукавів, В інших ті куфайки  були спеціально порізані ножами і звисали смужками. На головах у більшості з хлопців порвані шапки-вушанки ; та й то в одного вони мали вигляд кепі з дашком із переднього клапана шапки, а в іншого з тієї шапки залишився лише чепчик. Чистісінькі дикуни… А кілька “індивідуумів” крокували в колоні у звичайних білих кальсонах. У колоні дехто з цих молодих людей ще  ніс у руці чемодан, бо у більшості їх вже не було (новіші чемодани поміняли на залізничних зупинках на горілку чи вино). Перехожі навіть не здогадувалися, що ті, кого вели вечірніми вулицями Тбілісі. перебувають у місті ще від досвітку, що їх тримали у закритих вагонах військового ешелону у залізничному тупику від досвітку аж до ночі, щоб менше людей бачило їхнє прибуття. Тай  тепер увечері, колона рухалася прискореним кроком, майже бігом і незабаром зникли за воротами військової частини. І аж тут офіцери і сержанти, які супроводжували призовників із Західної України до місця служби полегшено зітхнули. Ще раніше полегшено зітхнули працівники залізниці та продавці привокзальних кіосків, які цей військовий ешелон не те що спустошував, а буквально зносив з тих місць на яких вони до цього постійно стояли.
.    А на душі Грицька Бахуренка, який теж крокував у тій колоні, полегшення ніякого не відчувалося, бо за воротами військової частини ним чомусь заволоділа якась дивна тривога. Йому почало здаватися,  ніби за цими воротами для нього закінчилася  та воля з якою до цього часу він жив і ходив по цьому білому світі.
.    Але все мало свій порядок… Прибулих запровадили на стройовий плац перед штабом військової частини і почалася довга церемонія розподілу призовників, по окремих підрозділах. Сержанти, які супроводжували їх із Станіслава, кудись відійшли і призовники нібито й перебували в строю, але почали гуртуватися  групами вишукуючи у спорожнілих за дорогу  чемоданах чогось їстівного, бо у половини з них харчі  були виміняні на вино  разом з чемоданами  на станціях Ставропольського краю та Азербайджану.  Незабаром появилися солдати, які вже служать в цій частині і почалися вигуки, якими вони вишукували земляків:
– Львівські є?.
–  Є!..
– Станіславські є?..
– Є!..
– Житомирські є?
– Є!..
.    А вже потім вишукували по районах:
– З Коломиї є хтось?..
– З Городенки?..
– Із Заліщиків?..
– З Бучача?..
– З Дрогобича?..
.     Земляки знаходилися…  Були й щасливчики, які  зустрілися тут навіть односельчанами…  Земляків-односельчан  для Грицька Бахуренка не виявилося, хоч цього хлопцеві дуже хотілося. А стояти на плацу довелося досить довго, бо  команда до тієї частини куди потрапив Грицько, сформувалася лише опівночі…Саме тут Грицько дізнався, що буде служити у саперному батальйоні.  Вже коли про це оголосили, їхню команду згуртували у колону і  майже бігцем попровадили знову на станцію, щоб встигнути на останню електричку.
.    У електричці Грицько із  сумом поглядав у вікно на нічні грузинські краєвиди у вигляді чогось сірого, та електричних освітлень залізничних полустанків і старався пригадати, що ж то відбулося з ним за останніх десять днів.
.    Ще зовсім близько у його пам’яті був той час у рідній хаті, коли батьки влаштували йому проводи в армію. Там тоді зібралася вся родина, хлопці і дівчата з якими товаришував, такі ж як він ровесники-призовники, які ще чекають на повістку, а головне, що там був “кум”. “Кум” – вірний товариш Грицька, який заради того, щоб вони обидва ішли служити разом, потаємно від Грицька,  два дні копав картоплю у офіцера з воєнкомату. Вже після того, як вони обидва отримали повістки про призов, яка «кумом» була зароблена ще й важкою працею «кум», вже з повісткою в кишені, вдома  упав з велосипеда і отримав тріщину в руці і змушений був у цьому році до армії не йти. Він супроводжував Грицька до самого Станіслава і цілу добу, поки новобранці проходили комісію, ходив коло воріт призовного пункту з надією, що щось ще може змінитися. Грицько теж тоді бігав до тих воріт і через дірки в дощаному паркані  перемовлявся з товаришем і  умовляв  його повертися додому. А щодо “кумів”, то це прізвисько для них обох придумав Грицьків товариш Микола, після того як прочитав у журналі “Перець” гумореску Павла Глазового, оту де “кум на плоті, я на дроті – висимо”. Тож коли Микола почав всюди називати Грицька “кумом”, хлопці та дівчата села так до цього звикли, що коли бачили котрогось із них одного запитували:
.- А де ж твій кум?..
.    Поміж тим, за майже півтори доби на призивному пункті, Грицько встиг перечитати на двоповерхових дерев’яних нарах надписи зроблені призовниками на протязі не менше десяти останніх років, які свідчили, що такий-то і такий був тут у такому-то році. Встиг також сфотографуватися у фотографа-моменталіста  “на моряка” у безкозирці з надписом “Чорноморський флот” і накидці поверх одягу, яка зображувала морську форму. На щастя, із запахом спиртного ніякому офіцерові не попався, хоч таких, які там не пили не було. А вміст  чемоданів призовників сержанти провіряли через кожних кілька годин і все спиртне  забирали – навіть важко уявити, що  не для себе. Але, завдяки зусиллям “кума”, розміщуючись у вагоні військового ешелону, Грицько та його односелець Дмитро мали повну грілку горілки – не казенної ж звичайно.

В дорозі

 .    Теж 15 грудня. Якщо сержанти, які супроводжують призовників у ешелоні хочуть випити, то доводиться не пожаліти навіть штанів. На таку жертву для сержантів мені довелося піти у військовому  ешелоні, бо похмелятися сержанти хотіли по кілька разів на день.  Їхати у ешелоні скучнувато, бо зупинявся він дуже часто і  бувало, що у якихось тупиках вузлових станцій  простоював по десять-дванадцять годин.

 .    Грицько і його односельчанин Дмитро зуміли  розміститися в одному купе вагона військового ешелону хоч для цього довелося просити інших хлопців помінятися  з ними місцями. Вийшов тоді якийсь чи то подвійний, чи  потрійний обмін – допомогло  те, що було у грілці, яку Дмитро тепер тримав під  поясом на череві. До їхньої компанії долучився і хлопець із сусіднього села.  Отак втрьох думали доїхати аж до самої армії. У купе, крім них було ще чотири хлопці, так, що спати  першу ніч декому довелося вдвох  “валетом” на одній вагонній лавці.
.    Маючи певний запас “пального” земляки старалися “розігрівати душу”, але так, щоб цього не бачили сержанти, які їх супроводжували, Та сержанти з емблемами танків на погонах, видно мали гарний досвід щодо цього, а може й принюхувались, бо появилися у їхньому купе саме в ту мить коли Дмитро розливав заборонену рідину в  стограмові чарки. Можливо котрийсь із сержантів грілку  таки помітив, бо грізним голосом запитав:
– Випиваєте?
– Без нас? – чи то насміхався, чи пожартував його товариш, старший сержант, теж танкіст.
– Та ми той, .. ми воду п’ємо, – не розгубився Дмитро і миттю ковтнув те що було в чарці. Побачивши  це перехилили налите і хлопці, бо якщо сержанти знайдуть і заберуть  грілку, пити тут більше не доведеться. А сержант почав пояснювати:
– Гауптвахта є і в ешелоні, так, що ви перші кандидати побувати там…
.    Ще категоричнішим виявився старший сержант, який наказав:
– Збирайте свої речі і йдіть за нами!
– Та ми що? Та ми ж нічого! – почав виправдовуватися Дмитро, який  на два  роки старший від Грицька і має певний досвід, бо до призову до армії встиг вже побувати на жнивах  цілинних земель Казахстану.
– Припинити розмову!.. Крокуйте за нами! – наказав сержант.
.     Дмитро і Грицько зібрали свої речі і вишли з купе, а їхній земляк вдав що спить і залишився. Іти довелося недовго – до вагона поряд. Сержанти завели хлопців до купе у якому нікого не було і наказали розміщуватися.
–  Будете їхати тут! – пояснив старший сержант.
.- Разом з нами, – пояснив його товариш.
– А можна сюди і нашого земляка? просить Дмитро.
– А він щось таке, яке веселить має? – цікавиться сержант.
– Відай ні, – відповів Дмитро
– Таких нам не треба, – категорично відмовив сержант.
.    І почалося… Десь діб на три вистачило того, що було у грілці. Ще дві доби сержанти приносили те, що конфіскували у інших вагонах від призовників. Потім пішли  у “рух” гроші, які мали з собою Грицько  і Дмитро. Коли не вистачило й цього, старший сержант чи то “згубив”, чи від нього “вкрали” годинник, про що він пояснював по всьому ешелоні. Він ще й жалівся, що  вже через місяць має йти на “дембель”. По карбованцю-два йому скинулися всі. Правда, сержанти з Дмитром і Грицьком вже не випивали, але приходили ночувати до купе весь час веселими. Та й домашня закуска – піджарені гуси, ковбаси у хлопців вже закінчилися. Вже у Ставропольському краю хлопці вперше покуштували солдатської каші, яку варили їм у ешелоні. бо  до того часу борщі, супи і каші кашовари висипали просто на залізничну колію. Правда, були й такі, хто не гребував солдатськими харчами – Грицько бачив, як якийсь худий-худющий призовник з’їв ціле відро борщу, хоч великого живота ні до, ні після їжі у нього помітно не було… Десь на якійсь із зупинок Дмитро купив три кілограми ліверної ковбаси. Вона здалася такою смачною, що їли навіть сержанти, але  на другий день у задушливому вагоні вона так почала тхнути, що на неї ніжто навіть дивитися не хотів і полетіла вона на корм птахам  через вікно у  ставропольський степ.
.    Говорити про те, що вкрали ще один годинник сержанти не  посміли і, навіть.  засумували. Але ненадовго, бо котрийсь із них помітив що Грицькові штани зовсім нові, тож  десь знайшов для Грицька темного кольору кальсони, а  його штани пішли в замін на пляшку вина. Така сама доля чекала і Грицьків чемодан, який разом з домашнім печивом, голкою. ниткою, рушником і всім іншим, що згідно повістки, мав мати призовник,  сержанти поміняли на вино. .    Грицько хоч і не був любителем випивати, мусив “для годиться” теж ковтати по трошечки тих різноманітних напоїв, які за цей час “дегустувалися” у цьому купе. Поселилась на якійсь станції і Дмитрова куртка, та ще тепла білизна кількох новобранців, яку вони мусили мати із собою згідно повістки військкомату, і якої їм вже не було потрібно, бо сержанти потай розповіли їм, що їдуть вони у ті краї де зими нема. Саме тоді й почали призовники  нищити добру одежу – одні тому, що їм вона вже не знадобиться, – інші щоб її  не забрали від них сержанти на пиятику.
.    Вже у Азербайджані визираючи у вікна, хлопці побачили потріскану від спеки,  без жодної рослинності землю і дивні для них –  муровані із каменю, подібні до повіток, низенькі оселі  на верхах яких була земля. Зверху на тих оселях  гралися  чорні чи то від загару, чи від природи діти.  Коли новобранці почали через вікна викидати їм хлібини, діти хапали їх на льоту і ще довго бігли за ешелоном  щось по своєму вигукуючи.
.    Згадував це Грицько  ще тоді в електричці, якою їх везли з Тбілісі, аж до тієї пори поки у якомусь великому місті пролунала команда виходити з вагона. Почувши цю команду, Грицько, чомусь, аж налякався. А їх вишикували біля вагонів і повели дерев’яними підмостками через колії кудись в темряву, за місто, бо на цьому боці  залізничних колій воно світилося безліччю електричних ліхтарів, сяяло червоною  загравою  доменних печей металургійного заводу, а там, куди їх вели, світло вуличних ліхтарів виднілося трохи далекувато. Те, що та заграва  палає не у місті, а  над  металургійним заводом   пояснив новобранцям замполіт частини, який зустрів їх на вокзалі.  Ще замполіт повідомив, що новобранці прибули до зовсім молодого міста, яке побудоване в голому степу, що  воно побудоване без жодних архітектурних надлишків і  назване  іменем   великого грузинського поета. Та ще замполіт  повідомив, що середній вік населення цього міста не вищий сорока років. Не сказав замполіт лише те, що це місто було побудоване після війни німецькими військовополоненими,  –  видно це і досі було військовою таємницею.
.    Крокували новобранці майже півгодини і опинилися   у новому віддаленому районі цього міста, де височіли чотириповерховими будинками лише кілька вулиць. Зупинились  перед обгородженою високим муром з колючим дротом зверху територією військової частини.
.    Там, всередині, поряд з кількома одноповерховими будівлями височів триповерховий будинок казарми, куди й запровадили прибулих. У казармі замполіт пояснив новобранцям, що відтепер вони являються курсантами, і  що з них будуть виховувати командирів саперних відділень для всього Закавказького округу. Ще він повідомив  що вечеряти новобранці не будуть, бо їжу, яку для них готували, викинули, бо вже не сподівалися на їхнє прибуття сьогодні. Сказавши це, замполіт зник, тобто пішов додому спати, залишивши прибулих на поталу сержантів.
….А сержанти влаштували для себе чи то цирк, чи комедійну виставу і були дуже задоволені собою – їхні обличчя світилися такою радістю, якої Грицько, а відтепер вже ніби курсант Бахуренко, більше не бачив на їхніх фізіономіях на протязі цілого  року. Першим із повчаннями до майбутніх командирів відділень обізвався заступник командира взводу старший сержант Кузнєцов, який нібито вже й пригрозив:
– Аж тут ви пожалієте, що народилися на цей світ…
.    Грицько не звернув уваги на слова цього сержанта – його більше цікавило чи цей Кузнєцов не родич того розвідника Кузнєцова, який шпигував серед німців у Рівно. Про це й запитав сержанта. Кузнєцов якось підозріло поглянув на курсанта Бахуренка і замість відповіді почав повчати:
– По статуту до старших по військовому званню можна звертатися тільки після їхнього дозволу. Можливо, що про це вам ще не відомо, але все поправимо. Моя порада вам, товаришу курсант вже від завтра  починати вивчати армійські статути – там чітко записано як себе має поводити солдат… І вивчати їх потрібно так, щоб серед ночі тебе розбудили і ти міг чітко відповісти все про що тебе запитують…
.    А тим часом проходила комедія стрижки наголо  і перевдягання новобранців у військову одежу. Стригтися наголо було обов’язковим правилом,  бо за всі роки існування армій така стрижка  аж ніяк не шкодить власній гігієні призовників. Після стрижки  призовники милися  теж з обов’язковою дезінфекцією хлоркою волосяних покривів тіла… Але процедура стрижки  була однією із сержантських забав. Вони могли вистригти на голові новоспеченого курсанта  хрест, чи вистригти лише одну смугу, або постригти лише половину голови. Посилали не дострижених отримувати одяг, а інший сержант відправляв того назад. Від цих дій сержанти потішалися, як малі діти. Не менше веселило сержантів і те, що маленьким на зріст курсантам видавали великі штани і гімнастерку, так, щоб гімнастерка висіла на солдатикові до колін. Робили і навпаки і втішалися коли великі зростом хлопці не могли натягнути на ноги штани. Врешті, натішившись  цим діями щодо курсантів, які у військовій одежі вже почали навіть не впізнавали один одного, сержанти дозволили їм лягати спати

Куди я попав?

.    25 грудня. Було  не дуже приємно коли  дізнався хто такі сапери.  Виявляється це ті люди, які помилилися вже тоді, коли народилися. Та ще вперше побачив живого Героя Радянського Союзу. Дуже геройським він не виглядає – це немолодий, повний у тілі, повільний у рухах чоловік. Але кажуть. що ніхто не чув, щоб він підвищив на солдата голос і що його за це шанобливо називають “батею”

– Куди я попав? – саме так подумав Грицько Бахуренко, коли в солдатському клубі з вуст замполіта учбового саперного батальйону почув, що сапер помиляється три рази в життю:  перший раз коли народжується; другий раз – коли попадає у сапери і третій раз – коли натрапляє на свою останню міну. А про те, що відтепер він сапер Грицько дізнався ще вчора увечері, коли їх привезли серед ночі до цієї військової частини.
.    Замполіт  зі сцени солдатського клубу довго розповідав про бойовий шлях цього інженерно-саперного батальйону, про героїв, які у роки війни прославили цю військову частину, про тих хто і в теперішні часи продовжує підтримувати її славне минуле. Виявляється, що більше половини курсантів, випуск яких пройшов місяць тому, склали випускні екзамени з оцінкою “відмінно” і зробили цю військову частину відмінною, чого  у збройних силах до цього часу ще не траплялося.
.    Почувши таке, курсант Бахуренко уявив собі як через рік, після закінчення навчання, буде гордо крокувати з блискучим значком “Відмінника бойової і політичної підготовки”, а такі значки він вже бачив на грудях сержантів. Це так втішило хлопця, що він на мить забув про те, скільки разів помиляється сапер…
.    В цей час по залі солдатського клубу поширився шепіт:
– Батя!.. Батя прийшов!..
.    До залу справді увійшов немолодий за віком підполковник з численними нагородними смужками  та зіркою Героя на кітелі. Пролунала голосна команда:
– Встати!.. Струнко!..
– Вільно!.. Вільно!.. Сідайте, хлоп’ята! – розпорядився підполковник, і попрямував на сцену. Вже звідти   почав розповідати своїм теперішнім вихованцям про роль інженерних військ у збройних силах, що  вони вміють і мости побудувати, і підірвати їх; можуть укласти мінне поле і зробити проходи у ньому. З тієї його розповіді виходило, що цікавіших військ, як інженерні, у армії нема. Але тут його розповідь перервав один із новобранців родом із донецьких країв:
– Батя кінчай байки загинати! Скажи краще за що тобі оту бляшку дали?..
.    Підполковник  видно  не чекав такого запитання, бо почервонів, і  якось так  машинально торкнувся рукою золотої Зірки. Проте  швидко опанував себе і спокійно відповів:
– Не тобі, синку, судити бляшка це чи нагорода, але мусиш зрозуміти, що золоті “бляшки” за гарні очі на війні не дають!..- сказавши це “батя”  промовчав, а потім таки розповів історію своєї нагороди – як він на початку війни підірвав міст на одній із річок разом  з німецьким танками, які вже в’їхали на нього, чим затримав на деякий час наступ гітлерівців. Потім ще й анекдотом про героїв  “почастував”. Розповів таке:
– Прибули якось до Кремля на вручення нагород солдат, який вчинив героїчний подвиг і мати-героїня. Після отримання нагороди жінка запитала у солдата:
– А куди ж оцю штуку чіпляти?
– Я підкладав під кулі груди, то ж на груди почеплю… А ти думай сама куди чіпляти, – відповів їй солдат.
.    Перечекавши суцільний регіт новоспечених курсантів, “батя” застеріг:
– Не подумайте, синки, що вам тут буде весело і легко. За один рік вам доведеться пройти такий курс навчання, який звичайний солдат проходить за три, тай перепробуєте тут на собі  ще й більше… Коли вас направлять у війська командирами відділень, ви повинні із всією відповідальністю говорити своїм підопічним: ” Роби як я!”  Вас ми цього навчимо… А ще наведу для вас вислів колишнього міністра оборони, маршала Жукова, який сказав: “Армія – це я і сержанти!” Зрозумійте, що він сказав правду, бо офіцери після дня  служби, увечері  повертаються до своїх сімей, а сержанти перебувають із солдатами весь час…
.    Вислухавши таке, Грицько – тепер вже  курсант Бахуренко, переповнився гордістю від того, що міністр оборони, хоч і колишній, прирівняв роль сержанта до ролі міністра, а що він буде сержантом Грицько вже не сумнівався… Ще не знав бідний Грицько Бахуренко, що поки нашиє на погони тих дві вузенькі нашивки (лички) доведеться пролити не один літр солоного поту. Він ще не знав, що вже від завтрашнього ранку він стане малесенькою мурашкою військового мурашника, від якої будуть вимагати безвідмовного виконання наказів командирів і начальників. Ще не знав, що  курсантам заборонено ходити пішки по території військової частини, що тут можна або бігти, або марширувати стройовим кроком; не знав що більше як один солдат, за словами старшого сержанта Кузнєцова, повинні пересуватися колоною: що колоною курсантів будуть водити не лише на заняття і до їдальні а і до туалету; що команду “Відбій” і Підйом!” доведеться виконувати кожного вечора по п’ятнадцять-двадцять разів; що одягання, роздягання та укладка солдатської одежини була доведена до автоматизму; що навіть єфрейтор Нулик за те, що котрийсь із курсантів не відкозиряє йому, може заставити винуватця козиряти на  плацу у дзеркало самому собі сто разів і потім має доповісти про це своєму командиру відділення; що вже через кілька тижнів курсанти не будуть розуміти чи вони ще люди, чи якісь дресировані тварини. Не знав ще Грицько, що заступник командира взводу старший сержант Кузнєцов буде так ретельно дресирувати майбутніх сержантів, що повністю відбере ті  години вільного часу, який згідно військового статуту надається увечері кожному солдатові, а  кожний курсант буде по три-чотири рази ходити показувати як він пришив шматок білого простирала до комірця гімнастерки щоб комірець був з чистим підшийником , чи по кілька разів носити на перевірку автомат, бо  у його стволі прискіпливий Кузнєцов  вічно вміє знайти хоч малесеньку порошинку.  Умів він красти вільний час у курсантів перевіркою знань армійських статутів, які кожний курсант має знати на пам’ять і які, тримаючи книжечку перед собою, він провіряв дослівно, від чого складалося враження, що він самий їх не знає. Але  цей  старший сержант, теж не знав,  що котрийсь із курсантів –  з тих, донецьких –  говорив поміж товаришів, що вже чекає коли Кузнєцов візьме його із собою в караул, де автомат донеччанина має випадково вистрелити у цього старшого сержанта. А може про це і знав, бо ані разу не брав того курсанта із собою в караул. Цьому  дресирувальникові майбутніх сержантів було ні до чого те, що дехто  із курсантів  по кілька діб не мав можливості прочитати отриманого з дому листа, що  дехто із його підопічних курсантів читав ті листи сидячи на очку в туалеті. Та ще ані Грицько Бахуренко, ані його товариші по службі не знали   що автором такої дресировки майбутніх сержантів є самий “батя”. Вже пізніше, чергуючи у штабі частини, Грицько знайшов забуту кимось із штабістів брошуру, автором якої був “батя”. Назва брошури була однозначною: “Психологічне виховання майбутніх сержантів”, що говорило саме про себе. А поки що найзаповітнішою мрією майбутніх сержантів було впасти головою на подушку і заснути…

Старшина Шевцов

.    27 грудня. Про старшину Шевцова, який поки-що на службі не появлявся і  ще не довелося чути його анекдотів я наслухався такого. що аж не віриться. що таке може бути… А виявилося що це низенький, худенький  як підліток, чоловічок… Ще й лисий…. Можливо, що саме  через ці природні вади він має такий злісний характер? Але, я помітив, що і він не такий вже й хоробрий. Що він теж боїться – особливо командира роти капітана Царьова, хоч кажуть, що вони були разом на фронті. Може відносини в армії спеціально побудовані на тому, що нижчий по чину мусить боятися старшого?      

.    Мабуть для солдатів радянській армії особи важливішої як старшина роти не було. Для них він замінював  тата і маму, бо у нього вони отримували  чисту натільну та постільну білизну, він водив у міську лазню; саме від нього залежала і чистота  в приміщенні роти.  Обов’язком старшини роти була і перекличка у час вечірньої перевірки. Вже пізніше, з появою в армії прапорщиків, ці старшини рот і завідуючі армійськими складами, стали тими людьми через руки яких продавалося  різне армійське добро, навіть зброя. Про це курсант Бахуренко не знав, бо прапорщиків ще не було,  але про те, що старшина роти, старшина Шевцов, дуже одіозна особа, ходили легенди.  Старшини  бояться і сержанти. Про це  вже встигли розповісти курсанти, які потрапили в учбову частину раніше. Наразі, після прибуття останнього поповнення, він ще у саперній  роті не появлявся, а боятися того, чого не бачив,  курсант Бахуренко не вмів. Та цікавість  побачити цього страшилу вже бродила в його душі.
.    І познайомилися… Старшина Шевцов чомусь прийшов до казарми увечері. Курсант Бахуренко у побутовій кімнатці якраз пришивав підкомірець, тобто смужку білого полотна на внутрішню частину комірця гімнастерки. Вільної табуретки не було і він присів на тумбочку. Коли пролунала команда “Струнко!” Бахуренко миттю зістрибнув із тумбочки і побачив старшину роти. Низенький  – напевно, десь так півтори метра зростом, але в акуратній військовій одежі, з аж занадто блідим  обличчям, худенький, але верх його форменого кашкета чомусь був таким високим, що додавав до росту старшини щонайменше на десять сантиметрів Його, якогось невизначеного блідого кольору, очі,  нічого доброго курсантам не обіцяли. Побачивши старшину,  курсант Бахуренко вперше відчув на душі якийсь острах, бо чув, що позачерговий наряд на роботу від старшини Шевцова, стає справжньою каторгою. Розповідали, що найулюбленішою  карою для недбайливих курсантів було миття сходів після команди “Відбій!”,  тобто тоді, коли рота вже спала. Мити було потрібно  сходи  поміж  першим і  другим поверхом. Миття сходів не така вже й велика проблема, але старшина Шевцов заставляв мити їх не  звичним способом, тобто не зверху вниз, а знизу вверх. При цьому стояв собі збоку і після закінчення миття брав чистенький носовичок і  проводив ним по вимитих сходах. Якщо носовичок залишався чистим, то наряд був зарахованим, а якщо ні, то курсант мив їх аж поки сходи не блистіли,  хоч би на це  пройшла йому навіть ціла  ніч. А те що сходи для старшини Шевцова були чимось визначальним, курсанти помітили швидко, навіть при його нечастій появі у роті. Незабаром всі курсанти знали, що при приході до роти, першою справою старшини було провести чистим носовичком  по сходах. Якщо носовичок залишався чистим, то внутрішній наряд роти мав спокій, але якщо на носовичку був бруд, то курсанти мили, натирати мастикою і полірувати шерстяною ганчіркою до блиску не тільки сходи, а і підлогу казарми цілу добу, а тієї  підлоги було не  менше як чверть гектара. Отож,  страх, який відчув курсант Бахуренко при появі старшини роти, мав свою реальну підставу, адже перед цим він сидів не на табуретці, а на тумбочці.. Та, на щастя, чи то старшина Шевцов не помітив того, що курсант сидів на тумбочці, чи помітив щось важливіше –  покарання курсанта Бахуренка на цей раз обминуло…
.    Друга зустріч курсанта Бахуренка із старшиною Шевцовим відбулася після того як новобранцям  провели щеплення від усіх хвороб – вкололи їм “кінську дозу” якоїсь суміші. Поміж собою курсанти потай гомоніли що це “щеплення” роблять  для того, щоб солдатам не бажалося щось мати із жінками. Радили, що після того, як ту суміш введуть під лопатку  ззаду на плечах, треба її видавити, а що самий собі це не зробиш, то треба робити це один одному. Для курсанта Бахуренка ті поради були ні до чого, бо та, за якою поглядав до армії, ще торік вийшла заміж за старшого від нього хлопця, а іншим дівчатам вірити він не збирався…
.    А щеплення дало  негарний результат, бо більше половини курсантів роти  вже через кілька хвилин після щеплення  втратили свідомість. Всім хворим дозволили лягти на ліжка. Виникла й проблема, бо не було кого поставити у внутрішній наряд черговим та днювальними роти.
.    Тут і появився старшина Шевцов. Він вишикував тих курсантів, які ще могли рухатися. Пройшов повз шеренгу і таки вибрав чотирьох, які мали більш-менш пристойний вигляд. До складу цих чотирьох увійшов і курсант Бахуренко, який цього категорично не бажав, тому що свій перший  армійський серйозний обов’язок, у даному випадку наряд, йому не хотілося виконувати в той час коли старшина Шевцов буде присутнім у казармі роти. А ще більше його брав сум через те, що категорично не мав ніякого права відмовитися,
.    Та,  в загальному, у душі  Грицька Бахуренка почалася якась боротьба між сільським парубчаком Грицьком, який в деяких випадках міг не послухатися навіть рідного тата, і курсантом Бахуренком, якого з усіх боків сковували від вільних дій армійські статути. В курсанта Бахуренка були суворі армійські дні, а Грицькові залишалися хіба-що, короткі ночі та листи, які приходили з дому від родичів та   товаришів..

Єфрейтор Нулик

.    30 грудня.  Виявляється, що каптенармус. який має одну “личку” єфрейтора, в армії теж великий начальник.  Так, напевно думає про себе  єфрейтор Нулик.  Для курсантів він велике цабе, тобто великий начальник, а для вищих по чину  ніщо – дійсний Нулик. Ще й боягуз, бо по його вигляді при зустрічі з начальством  видно, як він боїться не тільки свого прямого начальника старшини Шевцова, а і старшого сержанта Кузнєцова, від строгого погляду якого він аж умліває. 

.    Завідуючим майном саперної роти, або, як колись давно у російській царській армії називали цю невизначену уставами посаду, каптенармусом –  у саперній роті є єфрейтор Нулик. Чогось надзвичайного у його особі нема – худенький чи то трошки вищий від низького, чи трошки нижчий від середнього чоловічого росту, цей  старший солдат відрізнявся від всіх хіба що тим, що при появі начальства, починаючи від старшини роти  і всіх вищих званням, чи посадою,  блідніє, у розмові починає заїкатися і при будь якому наказі стрімголов мчить його виконувати. Зважаючи на свою одну смужечку на погонах, яку називають личкою та  тепле місце у комірчині роти, єфрейтор Нулик дуже зневажливо відноситься до теперішніх курсантів і вважає себе, у порівнянні з ними, великою людиною  –  видно, забув, що півтори роки тому старшина Шевцов. вибрав його собі в помічники з поміж  курсантів лишень тому, що він не був здатним вивчитися на сержанта. Десь майже місяць єфрейтор наводив острах на курсантів своїми грізними командами. Він умів заставити нехлюїв-курсантів, які при зустрічі з ним не відкозиряли йому   по три чи  чотири рази пройти повз нього стройовим кроком і віддати честь так, як це записано в статуті, потім козиряти до самого себе у дзеркало, яке спеціально для цього встановлене на стройовому плацу.. А якось цей єфрейтор, навіть, зумів заставити курсанта Раскіна пробігти на сопку,  яка височіє неподалік військового містечка за  колючою огорожею і потім, після пробіжки туди й назад, доповісти йому про виконання наказу.
.    Стояв він тоді серед плацу і насолоджувався, як старший від нього за віком двадцятип’ятирічний єврей, стікаючи потом, хвилин зо двадцять дерся на сопку і як гарбуз котився  звідти вниз. І все це через те, що курсант Раскін йшов по території частини пішки, а не марширував, чи біг, як наказують командири.  Грицько, який саме в той час ніс порваний матрац до матеріального складу, і йшов з тим матрацом  за старшиною Шевцовим, почув як старшина насмішкувато вимовив:
–   Єфрейтор це перероблений солдат, але недороблений сержант!
.    Розмовляти на цю тему із самим старшиною Шевцовим курсант Бахуренко не посмів, бо занадто великим був страх перед цим одіозним чоловіком, який сам про себе говорив таке:
.-  Якщо хтось  скаже вам, що старшина Шевцов хороша людина, то плюньте йому в очі!.. Мені і “темну” кілька разів робили і били, і з поверхів скидали…Але я в цьому році йду на “дембель” і не хочу ще й з вами витіпувати собі нерви.
.    А єфрейтор Нулик теж мріяв про “дембель” тож довгенько рився в цивільних одежинах теперішніх  курсантів у яких вони прибули сюди  і які тепер величезною купою дрантя валялися у закритому “загашнику” під сходами. Вишукував він там чогось такого, що міг би забрати додому.  І знаходив, бо котрийсь  із курсантів помітив  у його чемодані свій шарфик – тож  невдовзі про жадібність Нулика   гомоніла вся рота. Особисто Грицька  не мав чого хвилюватися, що до Нулика попаде і його одежина, хоч і мав з дому непогані штани і курточку, які були ще пригідними до ношення  –  не хвилювався тому, що  сержанти, які їх супроводжували до місця служби, продали їх на станції десь біля Баку. Замість штанів сержанти  знайшли для Грицька цілі, темнуватого кольору штани, тобто кальсони, від  теплої білизни. Вже десь через два місяці служби Грицько мав можливість ще раз мати  оті “штани” в  руках, коли мив ними  підлогу в  казармі.
.    Але мова йде про єфрейтора Нулика, мрією якого було   перед демобілізацією  заслужити ще одну личку. Посада його цього не дозволяла, то ж єфрейтор вибрав інший шлях – старався частіше бути при розмовах курсантів, щоб розповідати про їхні розмови старшині, чи командиру роти. Тож і цього разу у вільний час, коли в побутовій кімнаті курсанти підшивали полотно на комірці і прасували  форму, сидів там. Він вислухувавте, як в  цей час  курсант Есседов худенький, рудоволосий житель Таджикистану смішив всю роту різними  анекдотами, та  веселими розповідями. Єфрейтор Нулик   розмістився за Есседовим  так, щоб  той його не бачив і вслухався у мову цього коміка. Коміком Есседов був від природи, Навіть звичайні, буденні слова, вимовлені ним, викликали у всіх, хто їх почув, сміх. А Есседов напевно помітив прихід каптенармуса, бо почав розповідати анекдоти про єфрейтора
– Іде генерал. А на зустріч йому йде єфрейтор. Єфрейтор спочатку думав відкозиряти генералові, але рука чомусь не піднялася до козирка… Генерала це образило –  як не як, а служить вже поверх тридцять років, а якийсь єфрейтор його не помітив. Тож віддав наказ:
– Єфрейтор,  підійдіть до мене!..
.    Єфрейтор підійшов і недбало по-єфрейторському відкозиряв…Генерал запитує:
–   Єфрейтор чому честь не віддали?
.    Єфрейтор трошки подумав і каже:
– Товаришу генерал! Давайте не будемо сваритися – ми ж все-таки начальство!.
.   Почувши таке єфрейтор Нулик аж розцвів, а Есседов продовжив:
– А якось єфрейтор і два солдати, які були у подорожі, попросилися на нічліг до якоїсь хати у селі. Господиня їх запитала:
.- А скільки вас там?
– Два солдати і єфрейтор,- відповіли подорожуючі.
– Добре! Солдати ходіть до хати, а вашого єфрейтора прив’яжіть там коло мого пса.
.    Регіт, яким заповнилася кімната побуту, перервала подана верескливим  голосом  команда:
.-  Встати!.. Струнко!..
.   Всі, хто був у побутовій кімнаті миттєво виконали команду, мов сюди завітала персона у чині не менше генерала, але, коли огляділися, нікого  не побачили.  А єфрейтор Нулик почав вичитувати Есседова:
– Товаришу курсант, ви висміюєте звання радянського військовослужбовця. Я негайно доповім про ці ваші слова  командирові роти,..
– Таж він про єфрейтора царської армії розповідав, – вигороджує  Есседова один із курсантів, Наливченко.
– Від імені командира роти виголошую тобі Есседов і тобі Наливченко по чотири позачергових наряди на роботу, – виголосив єфрейтор..
– Овва! Ти, що вже ротою керуєш? – здивувався Наливченко.
–  Ні!..Але, як помічник старшини роти,  від його імені  виголошую вам по три наряди поза чергою.
– Ти міг би мати право виголошувати позачерговий наряд від імені каптенармуса, але ні в якому статуті такого нема… Треба статути  вивчати, товаришу єфрейтор!..- сміється з нього Наливченко, який тепер рахується заступником командира відділення і носить на погонах таку ж одну личку як Нулик.
.    Засоромлений Нулик пішов до дверей, але пообіцяв: “Я ще вам покажу хто я такий є!”
.- Щось я дуже сумніваюся що ти щось можеш показати! – посміхнувся йому вслід  Наливченко
.    Показати те своє “щось”, єфрейтор Нулик не зумів, – він або побоювався високого, широкоплечого Наливченка, або його ніхто з керівників роти не захотів слухати.
.    Та, на  великий жаль всієї роти,  комік Есседов не довго розважав курсантів, бо вже через кілька тижнів його перевели з учбового батальйону в іншу частину, як такого що не підходить для навчання  у сержантській школі. А сталося це, коли на черговому шикуванні всієї частини він образив замполіта своєю відповіддю на його афоризм, що армій є школою життя для мужчини. Відповідь була якоюсь такою, що сміявся весь батальйон, хоч говорив він цілком серйозно. Сміялися, хоч  всім було зрозуміло, що якби ті самі слова промовив хтось інший, то ніхто б  не подумав навіть посміхнутися.

      Щоб служба медом не здавалась

.    30 грудня. Старший сержант Кузнєцов не родич розвідника Миколи Кузнєцова,  та ще й якогось благородства від нього чекати нема чого. Скоріше всього його треба  боятися, бо він дуже не любить непокору курсантів. А сама непокора в армії знаходить різні форми покарання.
…На цей раз видно сержанти не захотіли доповідати начальству, що рота їм не підкорилася. У час постійному тиску на нас, це хоч трохи показало, що ми ще люди, а не дресировані звірі.
А про себе.. – Мені чомусь, ніхто не хоче вірити що  болять ноги

– «Щоб служба медом не здавалась в колону по три  всі шикуйсь!» – цей вислів запам’ятався Грицькові, тобто курсантові Бахуренкові, вже з першого дня служби. Його після команди “Шикуйсь” прорік курсант Наливченко, за що “заробив” від старшого сержанта  Кузнєцова позачерговий наряд на роботу.  Меду справді не було, бо вже через тиждень курсант Бахуренко через біль у пахах не міг піднімати ноги і коли піднімався сходами на другий поверх, мусив тягнути себе вверх  ловлячись руками за перила. Він страшенно почав завидувати тим  курсантам, у яких заболів зуб, або появились ознаки запалення апендициту і їх направляли на огляд до санчастини. Терпів біль довго, але таки відважився  записатися на прийом до фельдшера у санчастині. Там старшина-медик  оглянув його  і встановив такий діагноз:
– Лікарств від цього нема. Тобі потрібно перетерпіти цей тимчасовий біль, –  він як прийшов, так і піде…
– Але ж мене болить! Може звільните мене на кілька днів від ранкових кросів, – попросив курсант.
– Ні!.. Це не хвороба… Бігай, бо, в загальному, це корисно для розвитку організму.
.    Пожалітися  на болячки курсант Бахуренко вже не мав до кого, тож терпів. а коли наставала черга бути днювальним у роті із сумом поглядав, як по залізниці. яку було видно з вікна другого поверху казарми, їдуть електрички. О, як йому хотілося опинитися у одному з вагонів і їхати кудись подалі від цієї казарми, найкраще. якщо у напрямі рідного дому…
.    А старшина Шевцов, який хоч і зрідка, та таки появлявся у казармі на вечірню перекличку, почав випробовувати курсантів на витривалість щодо сміху. Для цього він  подавав роті команду “Струнко” і тоді, коли курсанти підтягнувши груди завмирали у напруженій позі, починав розповідати комічну баладу  про мрії якогось старого солдафона, про той час коли він стане цивільним. Думали, Що ті слова написав саме “старий солдафон”, бо чуди це саме від такого. А починався той вірш- балада отак:

Не дай бог я вернусь на гражданку,
Не дай бог на гражданке женюсь,
Я устрою такую гулянку!..
И на собственной свадьбе напьюсь.
Гауптвахту устрою в подвале,
Злую тещу туда посажу,
А дневальным по дому поставлю
Молодую красотку жену.
        Цю баладу старшина читав російською мовою, бо в армії вона була єдино, якою мусили розмовляти всі. Шевцов розповідав  як то він одружиться і влаштує небачену пиятику, як буде по військовому виховувати жінку, тещу, дітей. Може в інакшій обстановці це було б не так смішно, але виструнчені курсанти не всі витримували комізм старшинської оповіді і починали реготати. Старшина Шевцов здається лишень цього чекав, бо викликав сміхуна перед стрій і, в залежності від власного настрою і голосності сміху курсанта, “дарував” сміхунові від одного до трьох нарядів поза чергою. Ще й пояснював. що ялова корова вічно невчасно потрапляє до бика. За весь час старшина встиг прочитати для цього покоління курсантів  напевно зо  сто  з чимось разів куплетіи тієї балади, а загальна  кількість розданих  ним  цим  способом  позачергових нарядів напевно перевалила далеко за сотню. Ці комічні вистави старшини Шевцова чомусь здавалися курсантам знущанням, але присяга, яку вони прийняли, говорила, що кожний солдат зобов’язаний терпіти всі тяготи і незручності військової служби. І терпіли… Пізніше, вже тоді сержант Бахуренко, подумав, що це теж  був метод виховання  майбутніх сержантів. Напевно їх таким способом навчали  не виказувати свої емоції.
.    Але було що й не хотіли терпіти. Сталося таке після вечері у солдатській їдальні. В загальному, жалітися на те, що курсантів погано годували, було б гріхом, бо страви були такі смачні, що з’їдали їх з апетитом. Курсанти розміщувалися в їдальні по чотири за столиком, а не по десять як у  інших солдатських військових їдальнях. Тут у цій їдальні служив і працював кухар, який до призову на армійську службу, працював  у одному із київських ресторанів, вмів з норми солдатських продуктів творити чудесні і дуже смачні страви. Крім звичних страв на кожному столику в час обіду стояв графин хлібного квасу, якого кухар робив з того хліба. який залишався на столах, а при закавказькому гарячому кліматі, коли  пити хочеться весь час, це було мов подарунком. Але мова пішла не про це, а про те, що  відбулося після однієї вечері:
.    На цей раз вечерю подали такою гарячою, що їсти її було неможливо. Та, коли пройшло тих двадцять хвилин, які відведені на вечерю, сержанти наказали курсантам встати і виходити на вулицю. Наказ є наказ – вийшли… Та, коли сержант, який вів колону, наказав співати, заспівувачі не заспівали. Коли сержант знову, але вже поіменно, наказав  кожному із заспівувачів співати, ті поодинці співали – виконували наказ, але рота, ані разу  пісню не підтримувала. Розлючений сержант повів роту на стройовий плац і цілу годину водив стройовим кроком, та ніхто не заспівав і тоді. Незабаром до нього прийшли інші командири відділень і почали водити курсантів позмінно Але рота не співала… Настала ніч, а рота марширувала з одного краю плацу в інший і мовчала. Ті, кого приперло піти по потребі в тій стороні плацу, яка від стадіону, непомітно від сержантів лягали в рівчак і, поки рота прямувала в протилежному від стадіону напрямку, справивши потребу приєднувалися до строю тоді, коли рота поверталася знову до стадіону. Вдавалося це тому, що на плацу тоді не було електричного освітлення.
.    Марширування роти продовжувалося до другої години ночі, але таки без співу.. Закінчилося все тим, що самі сержанти змучились і повели роту до казарми. Курсант Бахуренко думав, що за непокору роту виженуть із сержантської школи, але про цю подію вранці і в наступні дні ніхто навіть не згадав.   Може це теж був один із методів виховання командира відділення?..

Смішно, але не завжди  

.     (Дата написання, невідома, але   на першому році служби ). Виявляється, що навіть у дуже суворих і серйозних ситуаціях завжди є щось і смішне .  Про таке я подумав коли пригадав кілька випадків із служби. Згадав про Раскіна.  А особливо смішно було тоді, коли Федько Швидкопляс упав з канату і ніяк не міг зрозуміти, що з ним сталося.  

.    Здається, що  новобранцям у перші дні військової служби скоріше треба плакати а не сміятися, бо їм у цей час здається, що на світі все смішне перестало існувати. Але сама природа не дозволяє молодим, здоровим хлопцям завжди бути серйозними, навіть тоді, коли вони чимось пригноблені.  Старшина Шевцов , який завзято відучував курсантів від цієї не такої вже й неприродної потреби, як сміх,  невдовзі сам зумів потішити всю  підпорядковану йому роту Правда,  сміх цей курсанти так гамували, що він вибухав у них звідкись з середини мимо їхньої волі.
.    Сталося це на строєному плацу де сержанти навчали роту марширувати. У цей час, як і щодня, по “кавказькому розпорядку”  після обіду, рівно о четвертій годині, почав дути сильний вітер, який ніс на заасфальтовану  територію військової частини пісок із недалекого пасовиська.. Навіть  старшина роти,  чи якісь  інші командири наказати природі не смітити ще не можуть, тож старшина Шевцов, який прийшов подивитися як марширують його підопічні був дуже невдоволеним. Але щоб показати, що він теж щось ще може, вийшов на середину плацу, щоб  власним приладом показати, як потрібно марширувати, бо сам він це вмів робити так ніби заведений механічний солдатик –  чітко і ритмічно. Після його появи на строєному плацу, сержантом миттєво була віддана команда:
.- Струнко! Рівняння направо!”
.    Рота, карбуючи крок, повернула свої курсантські голови в сторону старшини… І саме в цю мить раптовий  порив сильного кавказького вітру,  зірвав із  старшини роти форменного кашкета і поніс через плац до стадіону, розміщеного поруч плацу. Старшина, як малий хлопчина, погнався за ним, навіть кілька разів впав, намагаючись  схопити свій дорогоцінний, пошитий напевно по замовленню, головний убір. Але робив це даремно, бо вітер підхопив кашкет і поніс кудись вверх через огорожу у чисте поле. Правда “чистим полем” ці прилеглі до території військової частини напівпустинні пісковики, назвати в цю пору було б несправедливо, бо саме тепер поверхня землі почала покриватися молодою травичкою та бур’янами.  Та до старшинського кашкета молоденька трава ніякого відношення не мала, тож старшина з розгубленим виглядом зупинився. І тут всі побачили, яка у нього маленька та ще й зовсім лиса голова…   Під враженням побаченого, рота на мить зупинилася, і враз почувся регіт.  Регіт  був не дуже голосним, та старшина   його  видно таки почув, бо крутнувшись на місці, зник у дверях приміщення казарми. Зате  ввечері віддячив роті за сміх двома годинами дресирування командами “Підйом!” та “Відбій!» після тієї години, о якій згідно розпорядку дня солдати мали лягати спати.
.    І для курсанта Бахуренка  теж траплялося, щось таке ніби смішне  і ніби не  дуже. Якось після команди “Відбій!” він почув якесь дивне цмокання. Кілька хвилин думав, що це може бути, та коли поглянув на сусіднє ліжко, на якому розмістився курсант Раскін, зрозумів, що це його сусід накривши голову ковдрою  смокче тайком цукерки. Раскін на шість років старший від новобранців цього призиву і вже встиг закінчити інститут. Багатьом курсантам було дивно, що цього єврея не відкупили від служби, бо говорили, що євреї для своїх дітей таке  робити добре вміють. А тепер  цей курсант видно що не бажав пригостити товаришів по службі цукерками, що було загальноприйнятим,  і потихеньку облизував їх під ковдрою.  Це викликало у Грицька певну неприязнь до сусіда по ліжку – не тому, що він хотів тих цукерків – йому була неприємна скупість і недружелюбність цієї вченої, в порівнянні із всіма іншими курсантами, людини.
.    А вже через кілька тижнів курсант Бахуренко ще більше не вподобав курсанта Раскіна, коли вони обидва отримавши звільнення, йшли по головній площі міста.
.    Ішли… Розмовляли… І, раптом курсант Раскін перейшов на стройовий крок і приклав руку до козирка кашкета. Не розуміючи ситуації і курсант Бахуренко  почав чеканити  крок, та коли  озирнувся довкола і не помітив близько від себе ні офіцера, ні, навіть. рядового  солдата відірвав руку від козирка свого військового кашкета і почав іти  вільним кроком. Та Раскіна таки запитав?
. – Ти кому честь віддавав?
.- А ти хіба не бачиш пам’ятника Леніну? По статуту йому треба честь віддавати…
.- У статуті пише, що честь треба віддавати Мавзолею у Москві у якому похований Ленін, а не його пам’ятникові, – ображеним тоном  зробив  нібито докір своєму супутнику   курсант  Бахуренко, бо йому здалось, що люди, яких у цей недільний день дуже багато  на цій міській площі, бачили цю комічну сценку, і тепер насміхаються з них. Та ще про себе вирішив, що вже більше ніколи разом з Раскіним у звільнення до міста  не піде, а якщо й піде, то разом з ним ходити  не буде, бо й на цей раз  їх звело докупи лише те, що обидва йшли до міста фотографуватися, адже  з дому пишуть, що їм хочеться побачити який з нього, Грицька, вийшов солдат…
.    А Раскін жив своїм відокремленим життям і у казармі. Низенький, з обличчям, яке щодня  покривалось густою щетиною, в окулярах, він  чи то тому, що був старшим по віку навіть від сержантів, чи то був таким від природи, але ніколи не квапився, через що весь час був причиною зайвих дресировок  не тільки для себе, а й для всієї роти. На ці дресировки  Раскін ніколи ніякої уваги не звертав. Не помічав він і того, що його недолюблює весь взвод, бо через те, що не встигав разом з усіма швидко роздягнутися, скласти на табуретку одяг і влягтися в ліжко, повторювати ці дії сержанти заставляли всіх. А, в загальному, процедура роздягання курсантами була так відпрацьована, що поки кожний з них добігав до свого ліжка гімнастерка була знята і складена в руках. Дірки на ґудзики розширювали так, що вони всі розстібалися від одного ривка. Цього Раскін робити не вмів чи й не хотів, тож бувало, що через нього вся рота  процедуру “Підйом!.. Відбій!” виконувала по кільканадцять разів. Не дарували сержанти повільність і Раскіну, Бо після знущання над всією ротою чи взводом,  його, вже без інших, заставляли  підніматися і вкладатися спати  по десять і більше разів..  Врешті на третьому місяці служби  Раскіну таки пощастило, бо коли переліз на стінці смуги перешкод через верхнє вікно і пустив кілька кроків по колоді, від пориву вітру впав і вивихнув ногу. Падав він з висоти більшої  як два метри, тож йому можна було поспівчувати. Так, чи інакше, але після того, як з його ноги зійшов опух, до кінця навчання у сержантській школі Раскін шкутильгав і, з дозволу сержантів, завжди плівся позаду колони.
.    А було й таке. що вигадати важко… Якось відділення до складу якого входив курсант Бахуренко  на заняттях  з фізичної підготовки відпрацьовували вправу для солдатів третього року служби з лазіння по канату. Потрібно було з допомогою рук  добратись до верху канату, потім опуститися на метр вниз і далі ще раз  піднятися вверх. Коли черга дійшла до курсанта Федька Швидкопляса, він доволі швидко виліз на верх і опустився на метр вниз, але саме в цей момент, чомусь раптом каменем впав на землю. Щастя що в ямі під канатом був досить товстий шар тирси і хлопець нічого не пошкодив. Коли Федька запитали, що сталося, він пояснив:
.- Я забув. що не прив’язаний і хотів поплювати у руки…
.    Виявляється, що до армії Швидкопляс працював монтажником високовольтних ліній електропередач і, коли був вище від землі, завжди для безпеки був прив’язаний страховим поясом.
.    Та й самий курсант Бахуренко якось розсмішив товаришів по службі, і теж на фізичній підготовці. Він, на відміну від інших, з перших днів служби без зайвих зусиль перескакував через спортивного “коня”. А того разу набрав таку швидкість, що не встиг вихопити руки з під себе і запоров носом у тирсу. Після цього його мов підмінили, бо добігши до “коня” хлопець не стрибав, а відбивався від цього спортивного снаряду руками. Вже перед екзаменами два сержанти з обох сторін прив’язали Бахуренка пасками і перетягли через “коня”, так що на випускних екзаменах він знову стрибнув самий.
.    Такі та інші пригоди хоч трошки приносили веселості в насичену суворими правилами курсантську службу.

Живий… Здоровий…

.    19 січня, Те, що великий полководець Суворов був небагатослівним у листах додому цікаво, але кожний буде  мимо власної волі  небагатослівним, якщо його почнуть ганяти цілодобово  як останнього собаку. Коли розкладали штабну палатку в горах, мав можливість побачити кількох маршалів та генералів армії. Виявляється що це старі, пожовклі від віку з набрезклими обличчями дідугани, які вже ледве пересуваються на ногах. До солдатів вони відносяться набагато добріше аніж єфрейтор Нулик. Аж не віриться, що на війні ці добрі дідугани наказували   солдатам іти на смерть.
.     Недавно був на посту і міг застрелити товариша по службі Вартував тоді у парку із військовою технікою Ходив по доріжці довкола боксів і, раптом, побачив що  від дороги, відгородженої від парку огорожею з колючого дроту хтось іде. Автомат миттю опинився у руках. Прокричав:”Стій! Хто йде!” Але порушник не відізвався. Намірився вже стріляти вверх, та, на щастя,  від світла місяця блиснув штик на автоматі вартового на сусідньому посту. Про те, що по сусідству є інший пост я знав, та про те, що він так близько навіть не здогадувався.        Виявилося, що курсант Соломаха, який охороняв сусідній пост, вирішив зблизька подивитися на дорогу відгороджену від території колючим дротом  і тоді, коли я його помітив, вже  звідти повертався.  Я не подумав. що сусідній пост так близько і прийняв  товариша за порушника. Дякую Богові, що все на цьому обійшлося…     

.    “Живий. Здоровий. Суворов.” – за словам замполіта, саме такі коротенькі листи  на початку своєї армійської служби писав додому  майбутній російський полководець. Тай курсант Бахуренко  у своїх листах теж був дуже небагатослівним, бо писати про те, як старший сержант Кузнєцов перетворює курсантів із людей на дресированих тварин, просто стидався – ще подумають що він не може стати сержантом, а  майже всі його вуйки повернулися з армії сержантами і колись вони теж напевно проходили таку сержантську науку, яку він перебуває тепер, а це значить що витримати таке можливо.
.    А Кузнєцов став у очах курсантів справжнім демоном. Він старався не залишати своїм підопічним  жодної вільної хвилини. Через це, вже незабаром, поміж курсантами почалися розмови, що Кузнєцов просто вислужується перед начальством, бо після закінчення строкової служби, збирається залишитися на посаді старшини роти, адже цієї осені старшина Шевцов має демобілізуватися. Говорили не даремно, бо коли саперний батальйон передислокувався  до гірського селища, недалекого від Тбілісі, а  Шевцов залишився дослужувати у місті де проживав, Кузнєцов зайняв його посаду. Виявляється, що  старшини, які  служили після строкової служби, мали  право не їхати з частиною, яка передислоковувалася в інше місце і Шевцов цим скористався.  Після такого призначення «служака» Кузнєцов  став ніби іншою людиною – він не те, щоб знущався над курсантами, а став для них ніби старшим товаришем  Мабуть боявся. щоб курсанти не влаштували йому  якісь недозволені дії, що могло  перешкодили йому  залишитися  на службі.
.     А служба йшла… Солдатська приказка каже, що солдат спить, а служба йде… Але це можна говорити про будь кого, лишень не про курсантів учбового інженерно-саперного батальйону у якому тепер навчався на сержанта курсант Бахуренко.. Курсантів тут навчали укладати мінні поля, робити проходи в них, будувати дерев’яні та влаштовувати понтонні переправи через водні перешкоди, підривати ті мости, прокладати дороги, та багато іншого, що забезпечує нормальне проходженню військ і певні зручності при наступальних діях війська та обороні. Курсантові Бахуренкові запам’яталася одна з бойових тривог, коли батальйон проїхав у кузовах автомобілі майже по всій Грузії. Особливо запам’ятався монастир  Мцхеті, повз який проїжджали вночі. Монастир височіє над озером на високій скалі, а з берега озера його освітлюють прожектори. Від того освітлення будівля монастиря віддзеркалюється у воді озера і набирає якогось неприродного, казкового вигляду. А потім, проїжджаючи через столицю Грузії, курсанти  побачили, пам’ятник цариці Тамари та знаменитий тбіліський фунікулер, яким їздять на гору, яка височіє над містом. Проїхавши через грузинську столицю, колона їхала далі  серпантинною дорогою вверх. На поворотах серпантинів завмирало серце, бо здавалося, що автомобіль із солдатами зараз полетить вниз – туди на місто, а він повертає і вже видно скалу обіч дороги.
.     Їхали довго, бо незабаром мали відбутися окружні військові маневри і взводові у якому служив курсант Бахуренко поставили завдання встановити  величезну штабну палатку для генералів, які мають провести тут розбір дій на тих маневрах. Говорили, що тут має бути навіть міністр оборони.
.     Розкладали палатку з лакованими підлогами і столами в присутності московських генералів, при появі яких майже через кожних кілька хвилин лунала команда “Струнко”. Якийсь генерал армії, з жовтим як віск обличчям, дозволив:
.    – Синки, не звертайте на нас уваги – робіть своє, бо нас тут багато і якщо кожному будете козиряти, часу на роботу у вас не залишиться.
.    А їх там було справді дуже багато. Серед генералів проходжали навіть кілька маршалів…
.    Працювали  довелося навіть вночі. Вже перед ранком курсантам дозволили лягти спати на величезній брезентовій палатці і накритись такою самою. Лягли і миттєво заснули, а коли пролунала команда “Підйом!” всі побачили, що у ямках на брезенті, які були поміж їхніми тілами, зібралося дуже багато води. Чи то тоді, коли вони спали пройшов дощ, чи може вони були тієї ночі на висоті  дощових хмар, ніхто так і не зрозумів.
.    Добре запам’ятався Бахуренкові   одна подія з тих, які відбувалися в той час, коли він ніс  караульну службу. Це було якраз на старий Новий рік з 13 на 14 січня. Погода була не холодною. Світив місяць. Хоч за календарем вже була справжня зима, снігу не було – сніг у  перший рік своєї служби у світлі, безхмарні дні він бачив лишень десь там далеко в горах – можливо, що то й був  Головний Кавказький хребет.  А цієї ночі, курсант Бахуренко мав нести варту біля учбових класів та військової пилорами. Зовсім недалеко від пилорами, за колючою огорожею височіє сопка, на яку сержанти та єфрейтор Нулик за непослух посилали бігати курсантів. Десь між сопкою і огорожею. згідно характеристики поста, має бути дорога.  Що вона там дійсно є, курсант Бахуренко незабаром переконався, бо там почали ходити якісь люди. Хоч до тих людей було далеко, та й ходили вони поза огорожею,  курсант Бахуренко почав відчувати деякий страх, бо що потрібно цим чоловікам на цьому безлюдді  та ще й  так далеко від міста?  Іти  та викликати розводящого з караульного приміщення  не посмів, щоб з нього не сміялися, але старався ходити в тіні від будівель. Та, коли десь близько дванадцятої години ночі, почув постріли, з автоматів, кинувся до постового грибка і натиснув тривожну кнопку. Сержант-розводящий ще з одним караульним прибігли миттю.
.- Що сталося? – запитав сержант.
.- Стріляють! – пояснив Бахуренко
.- Хто?.. Звідки?- по голосу було чути, що сержант не вірить у те, що хтось справді  стріляв, але в цей час люди з дороги випустили чергу з автомата і кулі просвистіли десь високо над головами солдатів.
.- Ну, ось знову!… Що мені робити? – випитує Бахуренко.
.- У них не стріляй, бо вони за територією, але якщо будуть стріляти у тебе – стріляй у них, – дозволив сержант і швидко зник разом з підмінним караульним.
….Невідомі ще трохи постріляли і перестали, але, чомусь, залишились на дорозі за огорожею ще й після того як Бахуренка замінили.  Пригоди на цьому не закінчилося, бо коли курсант Бахуренко згідно розпису караульної служби перед ранком прийшов знову на пост і пішов дивитися. чи є ще ті люди, то побачив як від огорожі, по учбовому мінному полі хтось іде прямо на нього. Чи то від великого стразу, чи, завдяки тренуванню, автомат миттю злетів з його плеча і був направлений на порушника. На грізний окрик: “Стій! Хто йде? Стріляти буду!” порушник не зупинився. Та тут курсант Бахуренко помітив, що на нього суне не людина, а осел, який видно забрів сюди з пасовиська через зовнішні відчинені ворота польового учбового класу. Опустив автомат курсант і відчув, що все його тіло зросив холодний піт. Заспокоївся він аж тоді, коли вигнав осла за територію. Закрив він тоді сітчані ворота  і подумав, щоб було, якби застрелив осла, власність пастухів, які тут пасли вівці і таборилися неподалік військової частини, чи заслужив би відпустку за пильність на посту, чи, може, кілька днів гауптвахти за те, що застрелив мирну тварину.?..
.    Той страх на посту був для  курсанта Бахуренка не єдиним, бо щось подібне мав через кілька місяців на посту біля боксів з військовою технікою. Тоді теж була світла, місячна ніч. Вийшовши на поворот доріжки довкола боксів, Бахуренко побачив, як від колючої сітки, яка відділює територію частини від міста, хтось іде. Автомат миттю був у руках. Тіло пронизав якийсь страх, бо на оклик: «Стій!.. Хто йде?» ніхто не відізвався. Патрон вже був у патроннику, коли Бахуренко побачив, як блиснув від місячного  світла штик на автоматі того, хто йшов. Виявилося, що поруч цього поста, був пост з горючо-мастильними матеріалами і Бахуренко налякався свого товариша по службі, сьогодні такого ж постового, як він самий.. А йому  ж говорили, що поруч з його постом є інший, просто він тоді не знав, що той пост так близько.. Курсант Соломаха, а це був саме він, навіть не повірив, що таке могло бути, бо думав, що Бахуренко кричить не до нього. Потім посміялися і розійшлися.

Хто для вас  кращий?..

.    15 березня. І  грузини, і осетини хороші хлопці. Про це ми дізналися, коли поверталися із звільнення. А. розповіді про те, що у міському парку грузини люблять пригощати солдатів випивкою – правда.

.    Потрапити у звільнення до міста для курсанта було великою проблемою. По перше: курсант не мав мати позачергового наряду на роботу, та не мав у неділю, яка була вихідним для офіцерів, заступати в караул чи інший наряд. По друге: ґудзики  парадного костюма та пряжка солдатського пояса мали блискотіти так щоб у кожному з них віддзеркалювалося обличчя. По третє: штани мали бути так випрасуваними що, за словами старшини Шевцова, на стрілці штанів муха могла  розрізати крило. По четверте: треба було  показати старшині Шевцову, що вмієш віддавати честь,  що знаєш статути, що ти не любиш випити  та ще щось що спаде на думку старшині, бо саме він муштрував курсантів перед виходом до міста.
.     На цей раз курсант Бахуренко вийшов до міста вже не з Раскіним.   За ворота вийшло їх шестеро. Тут, за цими воротами, курсант Бахуренко знову ніби став звичайним хлопцем Грицьком. Керувати тими, хто пішов у звільнення старшина доручив Налийченкові, який був помічником командира відділення і мав на погонах одну нашивку. Зразу за воротами курсанти крокували стройовим кроком, а потім Налийченко запропонував:
.- Розбігаємось по одному. Зустрінемось біля вокзалу о п’ятій годині, щоб до шостої бути в частині. У парку дуже не напивайтесь.
.    Про парк Налийченко згадав не просто так, бо курсанти, які побували там раніше, розповідали, що грузини люблять пригощати солдатів вином, а самі вони у цьому парку на березі річки Кура щонеділі люблять підсмажувати шашлики  і приносять для цієї трапези по маленькій бочечці вина. Перше, що здивувало Грицька, це поступок продавця кіоску з пончиками, до якого Грицько підійшов, побачивши на прилавку   пахучі посипані  цукровою пудрою пампушки. –  він просто не зміг їх обминути. На прилавку  кіоску обіч пончиків була виставлена ціна, яка сповіщала про те, що один пончик коштує 10 копійок. Тож Грицько подав вусатому тілистому грузинові карбованець, взяв від нього пончик і чекає на здачу. Грузин мовчки дивиться на солдата, але здачу не давав. А Грицькові у кишені якого було всього два карбованці, залишати 90 копійок не хотілося. Врешті грузин обізвався:
.- Зачєм стоіш, кацо?
.- Здачу давайте, – попросив хлопець
.- Здачю?- здивувався кіоскер, – чудак человєк – здачю єму давай, – і кинув Грицькові його карбованця.
.    Грицько розгублено взяв свого карбованця і здивовано подивився на продавця, а той грізно нахмурився і  наказав.
.- Іді,  іді…
.    Грицькові навіть соромно стало, що взяв пончик ніби жебрак, але пригадалося, що хлопці говорили, що в грузинів здачі копійками не існує,  заспокоївся.  Та ще пригадався йому Льова із воєнторгівського магазину в частині, як той рахував гроші за куплені товари. А той рахував вголос так:
.- Сорок плюс сорок –  руб сорок. Мило брав – не брав, пасту брав – не брав. З вас три сорок. Таким чином забирав за одні відвідини його магазину всю солдатську платню.
.    З’ївши пончик,  Грицько поспішив забрати фотографії з фотоательє, за якими і випросився до міста. Після цього  пройшовся по центральній вулиці і, не знайшовши там для себе  нічого цікавого  вирішив повертатися до частини. Але потім засумнівався чи варто це робити, бо повертатися під пильні турботи старшини Шевцова, коли ти маєш ще три години волі, не хотілося. Згадалися слова Налийченка про міський парк. Пішов туди. Недалеко за воротами на алеї він побачив дівчину, яка стояла сама – видно когось очікувала. Побачивши її Грицько подумав, що вона напевно не грузинка, бо і шкіра у неї світла, і волосся на голові не темне… Коли Грицько порівнявся з нею, дівчина запитала:
.- Солдатику, ти кудись поспішаєш?
.- Ні! – відповів Грицько.
.- Проведи мене до кінотеатру, – попросила.
.- Ходімо, – сам не зрозумів чому дав згоду хлопець, тай кінотеатр був зовсім близько – біля входу до парку..
.    По дорозі дівчина щось розповідала, але Грицько нічого не розумів –  в  його голові крутилися різні думки, щодо того чому ця дівчина його запросила – чи закохалася, чи когось боїться? Крім усіляких припущень навіть подумав чи це не  якась закордонна шпигунка, яка хоче його завербувати – про таке не один раз говорив замполіт. Чи, мое, проститутка?.. Але все виявилося зовсім простішим, бо біля кінотеатру дівчина підвела Грицька до якогось молодого чоловіка  і промовила:
.- Поглянь, Дімо, який хахаль до мене причепився!..
.    Почувши таке, Грицько зробив по-військовому поворот кругом майже таким способом, яким його навчали це робити сержанти і пішов знову до парку Вже ввійшовши до парку,  відчував, як горіло від сорому його обличчя. Вирішив тоді для себе, що з ніяким непевними особами  спілкуватися в місті не буде…
.    А в парку Грицько побачив, що грузини справді вміють відпочивати. Понад рікою Кура, під деревами, біля невеличких вогнищ, на яких обпікаються шашлики повсідалося чимало гуртів чоловіків.  Помітивши Грицька, чоловік із одного із гуртів поманив його рукою і запросив:
. – Солдатик! Ходи сюди!
.    Коли Грицько підійшов, той налив йому повне горнятко вина. припрошуючи:
. – Пий, солдатику, щоб дома не журилися.
.    Грицько спочатку відмовлявся, але грузин добре вмів припрошувати.. Після першого горнятка, пішло й друге. вже й третє налили, але Грицько налякався, що сп’яніє  і почав категорично відмовлятися. Це не допомагало і Грицько, побачивши якогось офіцера збрехав, що це його начальник  і таки вирвався з гурту щиросердних грузинів.
.    А до повернення в частину залишалося ще півтори години. Про те, яка тепер година Грицько мусив питати в перехожих, бо свого годинника не мав… Посидів трохи на лавці у парку і поволі пішов до залізничного вокзалу, бо там домовилися зустрітися із своїми товаришами.
.    Біля вокзалу Грицькові довелося очікувати на інших курсантів хвилин зо десять. А  коли вже всі зібралися,, Налийченко запропонував:
.- Давай пройдемо через приміщення вокзалу – хоч подивимось, як відпочивають грузини.
.     Справа в тому, що в приміщенні одноповерхового будинку залізничного вокзалу замість залу для очікування пасажирів розмістили ресторан. Можливо, що це зробили   тому, що залізниця прокладена лише до цього міста і очікувати пасажирам довго не доводилося, бо електрички їздили в сторону Тбілісі щогодини. А, може, грузинам цікавіше веселитися не в місті, а на вокзалі?
.    Коли курсанти повільно проходили через зал до виходу на перон, через який їм треба перейти щоб добиратися до своєї частини, їх зупинив оклик:
.- Солдатики, ідіть сюди!
.    Всі зупинилися, а один із чоловіків, які сиділи праворуч проходу запитав:
.- Хлопці, хто для вас кращий – грузини, чи осетини?
.- Звичайно, що грузини, – відповів за всіх Налийченко.
.- Хороші ви, хлопці! – втішився грузин, бо Налийченко угадав його національність, і запросив хлопців за стіл. Випивши вмістище кількох пляшок з вином, курсанти попрямували до дверей, але тут їм дорогу перегородив інший чоловік, який запитав:
.- Хлопці, хто вам кращий – осетини, чи грузини?
.    Це запитання було проблемним, бо сказати  щось не так гарячим кавказьким людям могло закінчитися бійкою. Але і тут виручив Налийченко, який сказав:
.-  Осетини, звичайно ж!
.- Молодці, хлопці –  втішився осетин і теж попробував запросити курсантів за стіл, але до шостої години залишалося п’ятнадцять хвилин і курсанти поспішили до виходу. Осетин кинувся їм вслід і віддав кілька пляшок вина. Після такої приємної затримки курсантам довелося бігти, щоб вчасно встигнути на КПП. Правда пляшки з вином закопали в пісок біля огорожі частини, бо на територію нести їх побоялися.
.    Але на цьому не закінчилося, бо старшина Шевцов сьогодні залишився на вечірню повірку. Вишикувавши роту у три шеренги він легеньким котячим кроком, майже навшпиньки, пройшов вздовж шеренги і повернувшись на середину наказав:
.- Курсанти Налийченко, Присяжнюк, Бажанов, вийти із строю.
.    Коли курсанти вийшли, старшина якимсь таким дуже урочистим голосом промовив:
.- За те, що у звільнені вживали алкоголь, від імені командира роти виголошую вам по дві доби гауптвахти!..
.    Всіх трьох відразу провели до караульного приміщення, де по сумісництву було й приміщення гауптвахти. Грицько того вечора тішився, що старшина не нюхав третю шеренгу де стояв він і ще два хлопці з якими був у звільнені. Але, коли на другий день стояв у караулі подумав інакше, бо штрафники зібрали всі шинелі від хлопців, які були у караулі і спали скільки хотіли, ще й їсти їм з їдальні приносили. Позавидував курсант Бахуренко штрафникам, бо так відпочити, як відпочивали вони, для нього було лише мрією.

Двадцять другого червня

.    25 червня.  Війну забувати не треба, та бігати по горах у протигазі приємність невелика, але довелося… “Батя” спеціально, щоб про це курсанти запам’ятали, оголосив тривогу вдосвіта 22 червня… 

.    Після однієї з учбових тривог, батальйон  разом з усім його майном на автомобілях перевезли  в літній табір на берег озера в окружному учбовому центрі. Був місяць травень і до цього часу, трава там вже встигла вигоріти і під ногами шурхотів пісок, а каміння за день так нагрівалося, що навіть опівночі пекло з такою силою, що сісти на нього було неможливо. Якщо хтось зранку випив води, то цілий день мучився від нестерпної спраги. Для боротьби із спрагою курсантам дозволили набирати у фляжки чаю, який мав трохи оту спрагу вгамовувати. Це  таки було правдою, бо  коли чай ковтали, води  так часто не хотілося.
.    Незадовго перед цим курсантів переодягнули у літню форму одежі у якій вже не було штанів-галіфе, гімнастерки були з короткими рукавами, замість чобіт видали  робочі черевики, на голові  почали носити капелюхи. які називали “панамами”. Це при великій спеці таки допомагало.
.    Курсанти розклали ціле наметове містечко – кожне відділення мало свій намет. Для учбових класів замість лавок викопали  у піску рівчаки у які курсанти опускали ноги, а столами служила пісковита земля. Їдальня теж була такою, з рівчаками.. Поряд із саперами облаштувалися танкісти, які навчалися підводного водіння танків. Цікаво було дивитися, як танк повністю заїздить у воду, проїжджає під водою метрів п’ятдесят і виїздить на другий берег. Коли танк перебуває у воді, видно лише верх вузенької трубки, яка височіє  над водою мов перископ підводного човна. Було ще й інше, не бачене досі, бо тут курсант Бахуренко вперше побачив скорпіонів і тарантулів, які ховалися під камінням. Котрісь із курсантів спіймали скорпіона і тарантула і кинули у бляшанку з під консервів, щоб побачити хто дужчий. Переміг скорпіон, який вжалив тарантула отрутою з хвоста. А коли скорпіона підогріли ще дужче на вогні, то він вжалив сам себе і здох – підтвердив те, що скорпіони при великій небезпеці самі себе вбивають. Дивитися Грицькові на це було неприємно, бо це було своєрідним насильством, хоч і над істотами небезпечними для людини.
.    Сталася тут і неприємна подія – під час складання порома із понтонів Налийченко при з’єднані понтонних прогонів намацуючи у воді дірки для з’єднання прогонів засунув  у ті дірки пальці. Понтони на воді похитнулися і прогони відрізали курсантові частини пальців. Вже після госпіталю Налийченко жартував:
.- Краще б відрізало не з двох потрошки, а один цілий,  вказівний і  через неможливість стріляти, мене б комісували. – і додав, – та я  давно привик, що мені не щастить…
..    А говорити Налийченкові про комікування  було чому, бо замість зарядки курсанти мусили бігати щодня  по три кілометри з натягненими на голову протигазах. І хоч з одягу на них були лише труси і черевики,  веселого у цьому було небагато. Дехто з курсантів прихитрювався вкладати у дихальний клапан протигазу  сірничок, але й це тривало недовго, бо старший сержант Кузнєцов помітивши, що деякі з курсантів потіють менше від інших, провірив протигази і почастував порушників черговими нарядами поза чергою.   Мити туалети у позачерговому наряді тут було непотрібно, бо їх тут не було, але стругати картоплю тоді, коли всі сплять, теж не дуже приємно. Зазвичай стругати посилали по черзі цілі відділення. Для відділення у якому був курсант Бахуренко це було чи не найприємнішою справою, бо у їхньому відділені служив музикант за фахом Йосип Криницький, який був родом із Львова. Якщо хтось називав його Йосипом, хлопець говорив йому:
.- Запам’ятай, що я не Йосип, а  Юзьо – у нас у Львові Йосипів нема.
.    Йосип-Юзьо  перетворював час стругання картоплі на маленький концерт. Для цього він розказував кожному із курсантів, що він має співати. Але це не були слова пісні а окремі слова, такі як: “Тумба, тумба”. “Тірі рірі”, “Тра-та-та-та!”.  “Масло ріжу”, та інші – кожному інакші слова.
.    За командою «три-чотири» всі починали вигукувати свої слова, а Юзьо тенором виспівував жартівливу пісню, як там “на вулиці Ніколая била баба поліцая”. В загальному виходило доволі пристойно – нібито співак співає у супроводі оркестру. А ще Юзьо навчив відділення львівської батярської пісеньки “Файдул, фай”, у якій є й такі куплети:
.     На вулиці Николая,
.      Файдулі, файдулі, фай,
.      Била баба поліцая,
.      Файдулі, файдулі , фай.
.      Раз по чубку, раз у яя,
.      Файдулі, фай дулі, фай,-
.      Так ся лупит поліцая,
.       Файдулі, фадулі, фай..
.    Це лише частинка тієї пісеньки, але співачи таке хіба будеш сумувати, через те, що не маєш справжньо волі?
.    Літній табір добре запам’ятався курсантові Бахуренкові ще  по тій події коли їм знову проводили щеплення – вводили величезним шприцом під лопатку “кінську дозу” лікарств. Згадавши те, як  переніс перший такий укол, ще на початку служби, Бахуренко не дуже боявся цієї процедури.  А  за день перед цим курсантів і черговий раз постригли наголо. Після уколів всіх курсантів вишикували у шеренги і  замполіт почав навчати їх правилам поведінки у таборі. Курсанти були без головних уборів, тобто без подібних до капелюхів панам. Хоч була ще ранкова година, сонце припікало у лисі голови таки добре і Бахуренко побачив, як один  за одним курсанти почали падати. Бачив це і раптом почув, як хтось піднімаючи його із землі проказував:
.- Легенько! Не чіпай його за плечі!..
.    Аж після цих почутих слів  Бахуренко відчув запах нашатирного спирту і зрозумів, що він теж впав.  Знепритомніло половина курсантів і “батя” відмінив всі заняття  – дозволив курсантам лягти у тіні від автомашин, на яких возять понтони, бо у палатках спека була неймовірна. Це був один-єдиний випадок за пів року армійської служби у який курсанти вдень відпочивали.
.    А ще йому запам’яталося як у неділю вдосвіта 22 червня о четвертій годині ранку пролунала команда  про бойову тривогу. Автомати, протигази, скатки шинелей – миттю опинилися на курсантах і вже через десять хвилин їх катерами переправили на протилежний берег озера. Там вони пробігли по кількох сопках. За цей час взвод понтонерів з понтонів склали пором і на ньому курсантів переправили  ще на іншу сторону озера. Потім  курсанти, вже у протигазах, «взяли» ще кілька сопок. Десь через три години, на якомусь гірському плато дали команду відбій тривоги. Курсантів вишикували і “батя” виказав їм таке:
. – Пам’ятайте, синки, що у 1941 році, цього числа  у такій же годині, без оголошення війни,  Гітлер напав на Радянський Союз. Я тоді був молодим солдатом, таким, як ви тепер, так само ми перебували у літніх таборах, без боєприпасів лише з гвинтівками. Так само ми тоді по тривозі пройшли кілька десятків кілометрів, поки добралися до лінії фронту. Тож запам’ятайте, що до війни солдат має бути готовим завжди…Ще можу сказати вам, що ми вчимо вас встановлювати міни і робити проходи у мінних полях повзком. На фронті такого не було. Був наказ зробити прохід за півгодини і ми йшли по мінному полю на повний ріст і   кому не пощастило, той там і залишився.
.    Після слів “баті” курсант Бахуренко знову згадав слова замполіта, що сапер помиляться ще й тоді коли попадає у сапери.

Ремонт

.    Липень   Відпочити можна і в армії. Навіть з випивкою…  А самогон варять і в Грузії… правда росіяни. Соломаха не тільки будівельний майстер, а й майстер організувати дещо інше, навіть торгувати…   

.    Після прибуття до літнього табору поміж курсантами почали ходити чутки, що на старе місце служби вони вже не повернуться. Це виявилося правдою, бо взвод у якому служив курсант Бахуренко послали ремонтувати казарму до якої має перебратися батальйон. Казарма розміщувалася на околиці одного із курортних селищ у кавказьких горах. Коли курсанти приїхали до того гірського селища у якому було досить тепло, то без привички  їм було навіть холоднувато, бо там внизу, в  учбовому центрі, температура повітря опівдні перевалювала за шістдесят градусів. Але звикати до холоднішого клімату не було проблемою, бо майже всі вони народилися і жили на Україні де влітку набагато холодніше.
.    Селище, до якого їх привезли оточують  покриті лісом невисокі гори, а повітря там таке свіже, що дихати ним було великою насолодою.
.    Нове місце служби виявилося двоповерховою казармою і одноповерховою будівлею навпроти казармиу в якій розмістився штаб частини, їдальня та санчастина. Вся територія обгороджена камінним муром. Біля воріт ще була невеличка будка контрольно-пропускного пункту, або, як його називають ККП.  Бахуренкові та ще  двом курсантам серед яких один був малярем-штукатуром, доручили ремонт приміщення санчастини.    Вхід до санчастини був з протилежного від казарми боку тож чи працюють вони там, чи ні, ніхто не бачив. Перші дні курсанти працювали без відпочинку. Ними керувало відчуття обов’язку і страху бути покараним за невиконаний наказ, але коли побачили як працюють інші курсанти в казармі і їдальні, то темп роботи  зменшили – побоялися, що якщо швидко закінчать, їх переведуть на ремонт казарми під пильний догляд старшого сержанта Кузнєцова.
.    Курсант Соломаха, був старший за віком від Бахуренка і двох інших напарників по ремонту. Це він  до служби в армії працював малярем-штукатуром і був гарним спеціалістом. То ж на роботу, яку з ним виконували курсанти  було любо подивитися. Але й він не все знав… Курсантам для штукатурки дали “гажу”- порошок, дуже схожий на попіл, але рожевого кольору.  У великій мисці курсант Соломаха розвів той порошок і пішов курити. Потім порозмовляв з товаришами і коли хотів набрати розчину, виявилося, що він затвердів.
.- Та це ж гіпс! – здивовано вигукнув Соломаха.
…..Довелося викидати затверділий розчин у поле за огорожу, щоб уникнути кари від Кузнєцова, який приходив до них на повірку по кілька разів на день. В процесі роботи старшина санчастини, який побачив гарну роботу приміщень у яких він має працювати, розщедрився і пригостив “майстрів” спиртом. Бахуренко, який  до цього часу ще ніколи  в роті  спирту не мав, ковтнувши його, аж захлинувся. Потім  був змушений довго відкашлюватися. А курсант Соломаха, втішений могоричем запропонував старшині-медикові замалювати панель на низу стін у коридорі так, щоб вона мала такий вигляд ніби виготовлена з дубових дощок. Коли це зробили, старшина так вподобав зроблене, що пообіцяв:
.- Приходьте,  хлоп’ята, в будь-який час – місце відпочити кілька днів у санчастині я вам завжди гарантую.
.    Після того, як медик розщедрився на спирт, Соломаха запропонував:
.- Будівельні матеріали у нас є – значить ми не бідні і  пляшку горілки за них вторгуємо. Хлопці кажуть, що тут у цьому селищі живе бабця-росіянка. яка торгує самогоном. Ще кажуть, що вона міняє самогон і на речі.. Але що б ти їй не приніс, за одну річ,  вона дає пляшку горілки, хоч би принесене коштувало навіть і сто карбованців. Давайте продамо їй банку фарби, – хто там на ремонтах знає скільки тієї фарби піде. Хлопці не заперечили, але лізти вдень через огорожу і йти по селищу до бабки побоялися, тож Соломасі довелося піти до бабці самому
.    Пляшку розпивали кілька днів. Потім продали ще фарбу. Але коли ремонт вже закінчувався, і фарбу зі складу вже не було для чого брати,  Соломаха знайшов вихід і в цьому. Він вибрав чисті банки з під фарби, наповнив їх майже вщент глиною і до верху банок налив фарби. Глина жовта і фарба жовта – помітити підробку було неможливо, але міняти фарбу довелося всім чотирьом.
.     Операція з глиною вдалася і ввечері веселилося все відділення.
.    Та історія із фарбою  на цьому не закінчилося, бо бабця продала ту “фарбу” комусь із жителів селища. Грузин, який став  постраждалим виявився нервовим і повибивав бабці вікна в хаті. Вона довго випитувала тих хто до неї приходив, чи не він, часом приносив їй  фарбу. Випитувала даремно, бо  винуватці до неї довго не йшли…А бабця та у селищі була відомою – про неї  ходили легенди, що одного разу патруль застав у неї за столиком перед хатою майже взвод солдатів.
.    В порівнянні з першою половиною року, коли курсантів ганяли як собак, час проведений на ремонті казарми, здавався раєм. Відпрацювавши від понеділка до суботи, в неділю всі, крім чергових на КПП,, виходили з військового містечка. Звичайно, що без дозвільних документів, бо штаб частини з печатками знаходився ще у літньому таборі… Ішли всі до лісопарку за селищем, де люблять відпочивати курортники, а їх сюди, в курортне селище, щоліта з’їжджалося до тридцяти тисяч.  Пройшовши кількома стежками лісопарку. курсанти завжди знаходили доброзичливих грузинів, які вгощали їх вином. Так було три неділі. На четверту неділю до казарми приїхав сам “батя” і застав на території частини лише чергових по КПП. Коли поодинці курсанти повернулися до частини, “батя” наказав вишикувати всіх і запитав:
. – Хто сьогодні не вживав алкоголь вийти із строю.
.    Із строю не вийшов ніхто. Від цього всі відчули певний переляк, але “батя” курсантам мораль не читав. Зате  вони дізналися, що на чотири місяці у вихідні їм виходити за територію військового містечка накладено заборону. Чотири місяці це якраз час, який залишився курсантам до завершення навчання. А що “батя” не промивав курсантам мозки, то видно їх добре  розумів, бо самий кожної неділі приходив разом з начальником штабу до частини і в його кабінеті   закривалися. Хто знає яку «стратегію» вони там розробляли, та  коли  виходили звідти  то вже ледве трималися на ногах…

Стажування

.    Вересень.  Сержант у армії теж як спеціаліст,- перед тим як керувати, мусить  у цьому поуправлятися.  Виявляється, що у Грузії є свій власний Сибір і то не високо в горах, а на безлюдному нагір’ї. Навіть не сподівався, що стажуватися мене направлять аж туди. Там дізнався, що  військова служба у звичайних частинах набагато спокійніша від тієї, що в учбовій частині…

.    Коли весь батальйон прибув на нове місце розташування, навчання продовжувалося недовго, бо для курсантів прийшов час їхати у війська на стажування. Курсанта Бахуренка із чотирма товаришами направили до міста Ахалкалаки, про яке говорять, що це грузинський Сибір. Їдучи туди курсанти мали змогу побачити, яка різноманітна природа у Грузії. З’їхавши з гір вниз до Тбілісі, побачили всю неповторну красу грузинської столиці. Прибули туди вони о четвертій годині ранку і вирішили купити хліба. Зайшли до магазину  на якому, крім надпису грузинськими літерами, був ще надпис російською  – “Гастроном”. Те, що вони побачили там  дуже їх здивувало, бо в черзі до відділу де продавався хліб було кілька сотень людей. З автоматами, які курсантам чомусь видали на дорогу,  та змотаними у скатки шинелях на плечах, їхня присутність  у цьому місці виглядала трохи недоречною. А це був час коли Хрущов ще перебував при владі у Кремлі, коли пшеничної муки на хліб було так обмаль, що до неї додавали муку із сої. Курсанти  стали в чергу і були дуже здивованими коли люди, які стояли в черзі, дозволили їм:
.- Ідіть, діти, купуйте хліб без черги.
Здивування  курсантів було не дивиною, бо їхнє начальство говорило, що грузини дуже недоброзичливо ставляться до військових – навіть звільнення до міста солдатам строкової служби надавали лише до шостої години вечора. Говорили, що після шостої години солдати пропадали. А про причину такого ставлення до солдатів розповідали, що у п’ятдесят шостому році у Тбілісі відбувся бунт – грузини хотіли відділитися від Союзу. На центральній площі міста відбувався мітинг. Міліціонерів, які мали розігнати це зібрання неозброєних людей, натовп  роззброїв. Мітинг не закінчився навіть вночі. Коли влада виключила у тому районі міста де відбувався мітинг, електричне світло, включили фари власники легкових автомобілів. Але влада на цьому не зупинилася – вона викликала армію і площу оточили солдати. Людям, які мітингували, подали команду розійтися, але їх ніхто не слухав. Тоді солдатам наказали стріляти вверх.  Після тих пострілів діти, які повилазили на шовковиці, які ростуть довкола тієї площі, почали падати з шовковиць на землю мертвими і пораненими, як горобці. Розлючений натовп кинувся на солдатів. Тоді на людей направили танки, які вже були поруч площі. Кажуть що боячись арешту, потолочених танками людей, місцеві жителі не забирали з площі кілька днів…Мабуть, що таке справді відбулося, бо Грицько Бахуренко чув розповідь про ті події від кількох людей, Чув, бо прочитати про таке, ані в газетах, ані в книжках не міг…
.    Після Тбілісі курсанти проїхали через вигорілу від сонця напівпустиню на якій  не було видно ніякої дерев, кущів чи якоїсь іншої рослинності. Запам’яталося їм і окутане зеленню курортне місто Ахалцихе, яке після пустині видалося їм справжнім оазисом. А вже через кілька десятків кілометрів курсантів аж пригнітило Ахалкалакі – місто військових.  Пригнітило тому, що в ньому із дерев була одна-єдина наполовину суха акація яка поки що доживала на території військового містечка. Військове містечко відділене від самого міста огорожею, а в самому місті будинків небагато і проживають у ньому переважно сім’ї військових.
.    Курсанта Бахуренка направили  у саперний взвод  піхотного полку, а всі інші його товариші поїхали кудись до саперного батальйону. Пробувши кілька днів на новому місці служби, він зрозумів яка велика різниця між службою в учбовій частині і тут у військах. Тут солдати відчували себе вільно, майже так, як дома. Можливо, що цей місяць Бахуренкові  нічим би і не запам’ятався, якби не армійські навчання. Взводові, у якому перебував курсант Бахуренко наказали прокласти дорогу по пустинній гірській місцевості, яка мала назву “Мокрі гори”. Взводом керував капітан Говієв по національності лезгин. Говієв був таким «ретельним» військовим служакою, що у свої сорок років командував всього – на всього взводом.  А в Ахалкалакі він  перебував уже п’ятнадцятий рік. Женитися не оженився, бо знайти для себе подругу життя у цьому місті не те що не зумів – це було майже неможливим. Оригінальним він був хіба тим, що із списаних військових легкових автомобілів, переважно американських, яких сотнями валялось на покинутому складі автомобілів за містом, склав автомобіль і по вихідних катав на ньому місцевих дітлахів.
.    Прокладаючи колонну дорогу по тих дійсно мокрих горах, взвод  Говієва рухався хоч і поволі , але залишав після себе очищену від каміння довгу дорожню смугу. Вже після виконання завдання Говієв вирішив  добрати до рідного полку навпростець, але чи то не зрозумів по рації де полк, чи через щось інше заблудився на тому гірському плато, тобто доїздився до того, що вже й сам не знав де перебуває із своїм  взводом. Блукали без харчів цілу добу, аж поки не натрапили на якесь село. Тай там вони мали потрапити в полон до умовних противників –  танкістів, у яких на баштах їхніх танків були білі смуги, але капітан вчасно це помітив і наказав автомобілям з’їхати в яр. До речі, про мокрі гори розповідали, що колись тут росли ліси і були поселення людей, але турки, які напали на цей край ліси спалили, а населення винищили. Це все відноситься до історії цих країв, та про це Бахуренко згадав між іншим, бо не міг зрозуміти, що буде з їхнім взводом  далі
.    А далі було таке… Після того, як танки “противника” від’їхали,  капітан із своїм взводом наблизився до села.  Село виявилось заселеним росіянами – предків цих людей за старовірство російський цар переселив аж сюди… Бахуренкові стало дивно, коли жінки, жительки села, повиходили до солдатів, ще й не з порожніми руками. Одні принесли молока, інші хліба, а ще інші яблук та слив. Капітан дав наказ нічого від людей не брати, але зголоднілі солдати мов би й не чули його команди – ласували не баченим у армії молоком. А жінки припрошували:
.   – Їжте синочки!.. Може й наші хлопчики в чужих краях десь так бідують…
.    А капітанові видно теж щодо голоду  обірвалися всі терплячки, бо відвернувшись від солдатів теж випив горнятко молока. Вже в дорозі  в кузові автомобіля Бахуренко почув шепіт:
.- Курсанте, вип’єш самогону?
.- Якого самогону?- здивувався Бахуренко.- Та не п’ю я.
. – А ти трішки. Тепер холодно, то хоч зігрієшся…
.- А що жінки і самогону вам дали? – дивується Бахуренко.
.- Та ні! Лопату на нього поміняли – дядько один дуже просив. Каже, що саперній лопаті зносу нема.
.- А що старшина скаже? Ми ж їх під рахунок взяли…
. –  Дивись не видай нас…Вона ж могла загубитися по дорозі, або десь  могли її забути. А старшина покричить і забуде, – заспокоїли його солдати.
.    Дивізія, у якій перебував курсант Бахуренко вийшла переможцем на військових навчаннях, тож її повернення на місце служби зустрічали з торжеством. На тротуари вийшли майже всі жителі міста. Дивізія колоною марширувала по дорозі а діти жбурляли під ноги солдатів квіти.
.    Так і минуло стажування. Коли, перед від’їздом до своєї частини, Бахуренко почав розшукувати  капітана щоб той написав характеристику про його стажування, капітан  на це відповів
.- Там маєш своїх товаришів хай напишуть, а я підпишу, бо  після вчорашнього голова у мене не працює.

Злодій

.    Листопад. Злодій чесному не товариш, але погано коли дізнаєшся, що той хто нібито твій товариш, хто живе  і служить поруч тебе  є  злодієм..  Якось жаль міняти думку з хорошої на погану про людину, яку трошки поважаєш, але в житті чомусь і таке стається…  Живучи до армії у своєму рідному селі я до такого не звик…

.    Щоб у армії були кишенькові злодії, та ще й там де вчать на сержантів?.. Ні! – у  таке курсант Грицько Бахуренко повірити не міг.  Правда у нього із тумбочки кілька разів зникав одеколон. Спершу думав, що міг забути його коли голився, а потім почув, що дехто із донецьких одеколон п’ють, особливо “Тройной”.  Тому потім старався купувати одеколони з іншими назвами. Але якогось ранку на ранковому огляді курсант Терещук пожалівся, що в нього хтось украв вночі з кишені гроші, які йому вислали з дому на сигарети. Терещук курив багато і завжди з нетерпінням очікував вільної хвилини, щоб подихати тим не хваленим лікарями нікотином. Тож тепер мусив випрошувати в товаришів якщо не сигарети, то хоч пару затяжок.   Сержанти навіть підсміювалися з нього, що йому треба було обирати професію не агронома, а шевця, бо Терещук вивчився до служби в армії на агронома, а курить як швець. Злодія не розшукали, хоч цілу роту заставили вивертати кишені і провірити ліжка та тумбочки. Потім через місяць знову пропали гроші, але вже у іншого курсанта. І знову злодія не знайшли… А гроші почали пропадати періодично… Це привело до того, що курсанти почали з підозрілістю відноситися один до одного. Крадіжки повторювалися знову і знову. Та люди говорять, що буває все, але до пори. Вже закінчували здавати випускні екзамени, коли одної ночі Бахуренко пробудився від того, що його хтось схопив за лікоть. Почув шепіт:
.- Одягайся і ходи швидко до навчального кабінету.
.    Коли прийшов туди, то побачив, що в кабінеті, який був найбільшим приміщенням у казармі, зібралися всі курсанти саперної роти. Посередині, перед всіма, з опущеною головою стояв ротний заспівувач, заступник командира відділення єфрейтор Біліцький, який після того, як не хотів починати заспівувати, коли роту водили до опівночі по плацу, став для роти своєрідним героєм.
. – Невже знову щось проти нас придумали і рота хоче бунтувати? – мигнула у голові Бахуренка думка, – Адже Біліцький сьогодні днювальний і може щось погане для курсантів почув?..
.    Але все виявилося зовсім протилежним. Кілька курсантів, серед яких був і Налийченко вирахували, що всі злодійства траплялися тоді, коли днювальним був саме Біліцький. Про це Налийчено і розповів курсантам роти. Коли в класі зібралася вся рота, він  запитав Біліцького, що той про це думає.
.- Я нічого не знаю!- відповів на запитання Біліцький.
.- Не знаєш? – дивується Налийченко. – А сьогодні теж не ти  поліз за грішми до кишені курсанта Гороха? Чи може не тебе я при цьому спіймав за руку?
.- Я днювальний, то ж можу ходити по казармі куди захочу. А оті штани Гороха просто поправляв, бо вони зсувалися з табуретки. – словами обороняється  Біліцький.
.- Та, коли включили світло, всі бачили тебе, як ти тримаєш руку в кишені його штанів. Хлопці, правду я кажу? –  звернувся до курсантів Налийченко.
.- Правда! Правда! – загули голосами кілька курсантів. – Ми за ним давно слідили!.. Це він весь час чинив крадіжки і тепер спіймався на гарячому.
.- То ти в мене гроші вкрав і коли я вранці попросив у тебе сигарету, навіть докурити огарок не дав… Негідник ти! – висловив образу Терещук.
– Темну йому зробимо! Таких гадів треба душити! – запропонував котрийсь із донецьких.
.- Ідіть за одіялом – накинемо на голову і провчимо, – підказує, як це зробити інший.
.- Викинемо через вікно на дорогу – буде калікою і знатиме чи треба красти у товаришів, пропонує третій.
.- Хлопці не вбивайте мене, я всі гроші до копійки вам віддам, – розплакався і впав на коліна Біліцький.
.- Де ті гроші? Покажи? – випитує Налийченко.
.- У моєму матраці, – признався Біліцький.
.    Коли всі вийшли до казарми, то побачили, як Біліцький тремтячими руками витягує з дірочки у матраці гроші.
.    Хто знає чим все могло закінчитися, як би до казарми не прибіг командир роти. Невисокого росту капітан Корольов до курсантів був строгим, але справедливим. Говорили, що він і старшина Шевцов разом були на фронті. Корольов закінчив військове училище, а Шевцов служив надстрокову службу і зустрілися  через багато років після війни тут у цій частині. Якщо старшина Шевцов любив порядок у казармі, то капітан Корольов любив порядок у всьому – він нібито бачив кожного курсанта наскрізь і міг без зайвої розмови розібратися  у будь-якій обстановці.  Йому, напевно, хтось повідомив про те що відбувається в казармі, бо інакше чому міг з’явитися тут опівночі?  Вже з порога капітан подав команду:
.- Рота шикуйсь!
.    Коли курсанти вишикувалися, капітан запитав, що тут  відбувається. Йому насмілився відповісти Налийченко, який пояснив ситуацію із злодійством. Вислухавши його капітан попросив:
.- Хлоп’ята. прошу вас не спаплюжте відмінний батальйон.  Не бийте цього покидька. Завтра здасте останній екзамен і тоді робіть з ним що самі захочете…
.    А вранці, коли курсанти прокинулися, Біліцького у частині вже не було. Говорили, що його відправили кудись ще вдосвіта. А дехто говорив, що Біліцький спеціально засланий до роти, щоб знати хто і що думає, адже переважна більшість курсантів були родом із Західної України. Що він не заспівував колись і  гроші крав спеціально для того щоб майбутні сержанти знали як поводити себе у подібних ситуаціях. Виглядало на правду, бо курсант Біліцький по віку і по військовій підготовці чомусь був більше схожим не на курсанта, а на лейтенанта.

Ще місяць в курсантах

.    Кінець листопада.  Нас тут  залишили ще на місяць, бо поки молоді курсанти не приймуть присягу, ходити в караул вони не мають права. Тепер служба стала курортом.. Якщо не гірше!.. Кажуть, що якщо коням попустиш віжки, то вони й тягнуть неохоче. Таке воно і наше солдатське життя.

.    Після екзаменів курсантів розіслали по всіх інженерно-саперних підрозділах округу. Кожному хотілося знати де доведеться служити далі, та це був секрет керівників рот. Кількох найагресивніших курсантів залишили служити командирами відділень на місці, бо  звідси ті сержанти, які служили третій рік, демобілізувалися. На здивування всім, Кузнєцов, який вже виконував обов’язки старшини роти, демобілізувався теж, хоч до цього кілька разів говорив, що залишається в армії. Пояснив свою демобілізацію тим, що у цьому селищі навіть нема куди вийти у вільний час, особливо взимку, коли курортники у це селище не приїжджають зовсім. Відбулося звичне – одні демобілізувалися, інші відправилися на тепер вже постійне місце служби…
.    Але майбутніх командирів саперних відділень відправили на нові місця служби не всіх – взвод в  якому служив курсант Бахуренко залишили нести караульну службу, бо теперішні курсанти ще не прийняли військову присягу і йти на пости не мали права…
.    Щоб  випускники не псували дисципліну молодих курсантів їх відправили жити до невеличкого  будиночка, який розміщений  недалеко від частини.  У тому будиночку  донедавна  розміщувалася школа військових поварів.  Ніякої огорожі там тепер вже не було.  До середини цього будиночка видно що місцеві жителі залазити  ще не посміли, бо на дверях висіла колодка  і у вікнах цілими були всі шибки…Але  в середині будиночка брудні підлоги. В кімнатах холодно…
.    В цей час на вулиці випав перший сніг. Перший для курсантів за час їхньої служби, бо у тому місті де вони зимували минулу зиму, снігу не було взагалі… Прийшовши до флігеля всі відділення взводу  розійшлися по різних кімнатах. Для кількох курсантів, серед яких був Бахуренко, зайшлася одна з найменших кімнат будинку… Зайшовши туди, вони розклали знайдені на горищі ліжка, застелили постелі  і як вільні люди, розляглися на них. Хтось навіть закурив. Бахуренка, який не курив, став неприємним запах диму і він вийшов на вулицю. За флігелем побачив комірчину з розпиленими  на куски деревом і сокиру. Взяв сокиру і наколов дров. Заніс їх до кімнатки і розпалив грубку. Потім знайшов якесь погнуте, але не діряве відро, приніс у ньому води і помив підлогу. У кімнатці стало тепло і свіжо. Поволі  до кімнатки у якій Грицько навів порядок, нібито в гості, почали сходитися ті, хто поселився в інших кімнатах. Десь через годину зійшовся весь взвод. Позносили свої ліжка і хоч склали їх у три поверхи, ночували всі разом.  А вранці вирішили таке:
.    – Ти Бахуренко  будеш  вічним днювальним, бо умієш мити підлоги  і розпалювати грубку, та ще будеш носити нам  в караульне приміщення їжу. Вибирай собі ще  когось одного і щоб у хаті завжди було тепло
.    – Гаразд, – дав згоду Бахуренко, але є одна умова – всім курцям виходити курити на вулицю.
.    – Це можна, – погодився Терещук, який серед курців міг бути тут чемпіоном.
….- А кого вибираєш напарником? – цікавляться.
.- Хай буде Соломаха – він у нас найстарший за віком. – пропонує Бахуренко.
.- Соломаха, то Соломаха, – погодилися всі.
.    Але обов’язки днювальних на цьому не обмежилися. Соломаха поволеньки  почав вимінювати ліжка, які ще залишилися на горищі флігеля, на самогон, так що караульні крім їжі мали ще й чим зігрітися. Потім у рух пішов домашній одяг теперішніх курсантів, який, після перевдягнення теперішніх новобранців вивезли чомусь до цього флігеля. Коли і це закінчилося, стали в нагоді гроші, які присилали курсантам з дому. Соломаха справлявся з цим обов’язками дуже ретельно і не знав, що поряд із хатою куди він носив міняти речі живе начальник гарнізонної гауптвахти, яка виявляється таки є у цьому селищі, бо тут розмістилося аж три військових частини. Коли таки дізнався про це, перекласти свої обов’язки на Бахуренка, який до пиятики був байдужий, мабуть що постидався.   Але був ще випадок, коли довелося рискувати  і Бахуренкові. Обіч дороги по якій Бахуренко носив їжу до караульного приміщення біля одного з будинків росла груша. Було дуже дивно, що в цю пору, коли вже випав сніг, на тому дереві ще жовтіють плоди. Тож від учасників караульної служби появилося чи то прохання, чи наказ принести на вечерю отих груш. Бахуренко, хоч і чув, що грузини колись застрелили солдата, який заліз у їхній сад, якогось вечора таки нарвав повну пазуху гімнастерки тих плодів. Коли  приніс їх до караульних, то був дуже здивований тим, що груші ніхто не їсть. Зрозумів все лише після того, коли самий взяв у руку один із тих плодів. Груша, яка була в  руці Бахуренка мала якусь бархатову поверхню і прокусити її шкірку він не зміг.
.- Хлопці, цей фрукт називається айвою, Мама колись один раз нам таке купила. – пояснив Терещук, який був родом із Львова і видно мав можливість їсти, чи хоч би бачити, такі плоди.
.    Десь зо два тижні все йшло нібито добре, але  знову сталося. Не страшне… Всього на всього одному із курсантів прислали телеграму, що захворіла його мама. Хоч телеграма не була завірена лікарем, “батя” відпустив курсанта на десять діб додому, тож одному із постійних днювальних довелося його замінити.  Бахуренко вирішив іти в караул, але  його товариші на це не погодилися. Вирішили, щоб тягнули жеребки. Жеребок теж дозволив Бахуренкові залишатися, та він знову не погодився. Тоді його вирішили залишити постійним днювальним КПП.   Він погодився і аж тоді зрозумів чому у цьому селищі  курсанти так старалися попасти в черговий наряд саме сюди. Виявилося, що  через дорогу, навпроти будиночка КПП проживає молоде подружжя, яке щодня перед тим як мало лягати спати, а це вони робили рівно об одинадцятій годині вечора, чоловік розстелював фіранок на вікні. Коли фіранок розсувався, дружина того чоловіка роздягалася догола, проходила через кімнату і гасила світло. Перед першим чергуванням про це йому розповіли ті, хто це вже бачив. А що це не брехня, Бахуренко переконався першого вечора, хоч і після побаченого так і не міг зрозуміти для чого той чоловік розстелював фіранок і показує голу дружину, чи то бажає  роздратувати цим солдатів, чи хоче  задовольнити їх безкоштовним  стриптизом.

На постійне місце служби

.    Січень. Для солдата казарма наче рідна хата, але буває, що тих “хат” чомусь  дуже багато.
.    Таки ми дочекалися направлення у війська. Цікаво куди мене тепер занесе доля? Чи не  в Ахалкалаки знову? 

.    Хоч офіцери і сержанти докладали всіх зусиль для того щоб і в цьому році учбовий  батальйон залишився відмінним, цього не сталося, бо не  половина, а менше, як третини курсантів здали випускні екзамени на відмінно. Якщо минулорічним випускникам присвоїли звання молодших сержантів ще в учбовій частині, то сьогорічні випускники відправилися у званні курсантів, бо так було записано у їхніх службових книжках.  Курсантів  Бахуренка, Соломаху, Терещука, Кочергу направили служити до Вірменії. У дивізії до якої прибули курсанти, їх розділили – Соломаху і Терещука залишили у Єревані, а Бахуренка та Кочергу направили у невелике містечко неподалік вірменської столиці, у саперний батальйон.
.    Єреван Бахуренкові сподобався – весь у зелені, з широкими вулицями і побудованими з рожевого каменю, який називають туфом,  будинками він дійсно мав вид столиці. Але пройти по місті і роздивитися на нього зблизька не зміг, бо мусив з товаришем сідати в автобус і їхати далі. Здивувало курсантів  хіба що те, що із солдатів гроші за проїзд тут не брали.
.    Місто у якому наступних два роки має служити Бахуренко невелике, але на брак плодових та декоративних дерев жалітися тут ніхто не може. Хоч багатоповерхових будинків тут нема, зате у цьому місті, у монастирі, проживає глава вірменської церкви – католікос.  Потім Бахуренко дізнається, що територія на якій розміщується військова частина  у недавньому минулому була територією того монастиря. У військовій частині, як і у місті. висаджено багато дерев – переважно шовковиць. Ще Бахуренко побачив, що біля кожної з казарм влаштовано водопровідні колонки із яких маленькими фонтанчиками булькає вода, що свідчить про те, що солдатів таким способом рятують від спеки, яка буває тут майже весь рік.
.    Прибувши до частини, курсанти застали там порожні казарми – саперний батальйон перебував десь на військових маневрах. У одній із казарм проживав лише один взвод, який ніс караульну службу. Людей було обмаль, тож вже на другий день курсанта  Бахуренка поросили піти в караул, та не розводящим, чи начальником караулу, а звичайним вартовим. Відмовлятися не було сенсу, а до караульної служби йому не звикати, тож пішов.
.    Нести варту довелося на складі мін та вибухових матеріалів, який розміщений далеко за містом. Нічого надзвичайного в цьому не було, хіба те, що вночі Бахуренко почув дике виття чи то собаки, чи якогось іншого звіра, яке тривало майже безперервно і наводило якийсь мимовільний жах. В караульному приміщенні Бахуренкові пояснили, що виють шакали, які бродять по цій пустинній місцевості. Місцевість справді пустинна, ще й  до кордону з Туреччиною, тобто до ріки Аракс, якає є кордоном  всього сім кілометрів.  Від сержанта, начальника караулу, Бахуренко дізнався, що крім колючого дроту на кордоні існує ще й укріпрайон і що коли з цього караулу вдень добре придивитися, то видно маленькі горбочки. Ті горбочки це вбетоновані в землю танкові башти  укріп району і всі вони повертаються по кругу і кожний має свій сектор обстрілу. Ще він по секрету сказав, що там у тому пустинному полі укладені керовані мінні поля, Цю та інші інформації курсант Бахуренко отримав вже за той час коли перебував у караулі. Ще він дізнався що знаходиться тепер у Араратській долині – рівнині яка постягається між нагір’ям Алагез і двоголовим Араратом. Що одна вершина гори Арарат знаходиться у Туреччині, а інша у Ірані і що гору Арарат у ясну погоду у цій місцевості  видно таки добре. Почувши про Арарат, Грицька почала мучити цікавість, чи це не той Арарат біля  якого під час всесвітнього потопу рятувався на своєму ковчегу Ной. Але сержант, росіянин, почувши таке запитання, з таким подивом поглянув на Бахуренка, що Грицько більше його ні про що не питав. Видно, що сержант про Ноя, тай про Біблію ніколи  не чув…
.    Та не лише це здивувало курсанта Бахуренка  Він був здивований коли сержант, начальник караулу, наказав йому не віддавати чайник у якому їм принесли на обід чай.
.- Чому не віддавати? – поцікавився курсант.
.- Побачиш! – не дав прямої відповіді сержант.
….Після вечері залишили і другий чайник… А вже увечері, повернувшись із поста, Бахуренко побачив, що чайник залишився лише один. Як потім виявилося, він  був заповнений вином. Сержант пояснив це так:
.- Треба ж якось відмітити  твоє прибуття до нашої частини!..
.    Отак курсант Бахуренко вперше на вірменській землі покуштував вірменського вина. А з чайниками десь через рік вийшла ціла історія, бо коли старшина, завідувач солдатської їдальні демобілізувався, у їдальні не вистачило поверх двадцять чайників. Шукали їх по всіх казармах частини, навіть опускали водолазів у пожежний басейн з водою, але нічого не знайшли. Та й як могли знайти, коли тими чайниками з неіржавіючої сталі з покришечками на ланцюжках давно користувалися сім’ї котрихось із вірменів.
.    Ще раз курсант Бахуренко у ролі рядового був  у караулі, але без автомата, лише із штик-ножем біля воєнторгівського магазинчику. Запам’яталося йому тоді те, що  у гайку за парканом цієї частини  хтось періодично стріляв  одиночними пострілами. На те, що це через  кордон перейшли турки подібним не було, але довго ходити по тому боці де був гайок,  Бахуренко таки не наважувався.  Вже набагато пізніше він дізнався, що це танкісти із танкової військової частини, яка розташована поряд,  проводили нічні стрільби з макета танка у якому замість пострілів з танкової гармати стріляли з автомата.

Єфрейтор Бахуренко

.    Кінець січня Краще бути хорошим солдатом, аніж поганим генералом.   Саме так мені довелося відповісти капітанові Бубнові. Не знаю чим це закінчиться, але єфрейторської нашивки пришивати не буду. Зняти звання з мене не зможуть, бо погони чисті, а якщо звільнять з посади командира відділення. буду мати два роки менше гризоти, бо ні за кого не буду відповідати. 

.    Так, саме такого військового звання після року навчання на сержанта удостоїлися курсанти Бахуренко та Кочерга.  На посади командирів відділень у цій частині їх відразу, призначили, але  звання молодшого сержанта пожаліли. Мотивували це тим, що з попереднього випуску до них направили молодшого сержанта, який навіть команду не вміє подавати і тепер із сержантським званням служить рядовим солдатом. Щоб солдати не зверталися до своїх нових командирів «товаришу курсант», командир роти присвоїв їм звання єфрейторів. Але по одній нашивці колишні курсанти на погони  не пришили. Принципово, бо їх цілий рік вчили бути сержантами.
.    У відділенні, яким тепер командував Бахуренко, був повний інтернаціонал – сам він українець, його заступник єфрейтор Табакарь – молдованин, рядовий Бєлік – росіянин, рядовий Шавадзе – грузин, рядовий Кирияк – гагауз, рядові Реджепов і Геленов – туркмени. Цікаво те, що туркмени Геленов і Реджепов обидва худенькі, невисокі на зріст. У Реджепова вага всього сорок вісім кілограмів, так що вага чотирьох протитанкових мін, які при встановленні мінного поля повинен нести сапер,  була більшою від ваги самого солдата. Пройшовши рік дресировки  в учбовій частині Бахуренко перших два місяці теж старався навчити своїх підопічних того, що навчили його. Чіткий підхід до командира чи начальника, стройовий крок, правильне виконання всіх команд – це не дуже велика приємність для солдатів першого року служби, але Бахуренко із власного досвіду знав, як важко новобранцям звикати до великих навантажень і не дуже агресивно старався виганяти всі поти зі своїх підопічних. Для Табакаря, який один із відділення служив третій рік, зробив поблажку, доручав йому кількох новобранців, щоб той  пояснював з чого складаються міни, інші саперні озброєння та інструменти. Задоволеними залишалися і Табакарь і солдати, бо добродушний Табакарь нікому нічого поганого не робив.
..   Через те, що курсанти не пришили на погони єфрейторські нашивки, між командиром роти капітаном Бубном і чи то єфрейтором,  чи ще курсантом Бахуренком, виникла дискусія. Того разу капітан Бубон був черговим по частині, а чи то єфрейтор, чи курсант Бахуренко був черговим по роті. Коли капітан Бубон увійшов до своєї рідної роти, Бахуренко згідно статуту доповів йому, що в роті ніяких змін не відбулося  і закінчив тим, що доповідав про це курсант Бахуренко.
.    Капітана слово «курсант» напевно дуже розсердило, бо саме він був автором присвоєння курсантам єфрейторів, тож  наказав Бахуренкові зайти до свого кабінету. В кабінеті різко запитав:
.    – Чому личку не пришиваєте, товариш єфрейтор?..
.    – Та який я єфрейтор? Мене цілий рік вчили на сержанта,  товаришу капітан…
.    – Ви не виконали наказ, – від злості пооране глибокими зморшками обличчя капітана аж почервоніло.
.  – Якщо я не годжусь бути сержантом, то і єфрейтор з мене не годящий.
.- Я бачу, що ти в мене до чогось добалакаєшся. Але поганий солдат, який не мріє стати генералом.
.- Я думаю що краще бути хорошим солдатом, аніж поганим генералом, – не хотів здаватися Бахуренко, хоч розумів, що за такі висловлювання може опинитися і на гауптвахті.
.- Ти ведеш себе так, ніби всі розуми з’їв… Але нехай… Та нашивку на погони таки приший і можеш іти! – дозволив капітан. Видно, що він був у гарному настрої, бо в його словесному арсеналі при звертанні до непслушних солдатів булий такі “крилаті” вислови: “Обкакався, то не цвірінькай!”, або “Я тебе навчу стоячи какати і за кущі триматися!”
.    Незважаючи на настанови капітана, Бахуренко і Кочерга єфрейторської нашивки так і не пришили Закінчилося все тим, що на день армії. Бахуренкові та Кочерзі звання молодших сержантів таки присвоїли. Капітан ніби й не помічав цього, але наступних півтора року Бахуренко ходив із нашивками молодшого сержанта, хоч на третьому році служби був вже заступником командира взводу.
.    А за цей час двічі випадав сніг, який притримувався по кілька днів, якого на першому році служби в пустинній місцевості Грузії під ногами Бахуренко не бачив. У ясний день побачили він і Арарат, але чи був там Ноїв ковчег видно не було. Зате то в одному, то в іншому місці турецького Арарату щось виблискувало проти сонця. Говорили, що то американці мають на тій горі спостережні пункти і ведуть звідти  спостереження, що діється у сусідній з Туреччиною  Вірменії. Вже у березні на деревах появилися листочки. А на початку квітня кілька разів на солдатських столах в їдальні появлялася молода редиска.  В  кінці квітня  достигли плоди на шовковицях. У травні місяці Бахуренко на градуснику, який висів проти сонця на воротах складу, побачив, що температура там шістдесят градусів. Як і в безлюдному степу Грузії  кожний день рівно о четвертій годині після обіду починали ревти осли і дув сильний вітер. Від спеки пиття води не рятувало, бо якщо зранку вип’єш води, то до вечора її хочеться пити  без міри. А ще вночі звідкись налітали цілі хмари комарів, від укусів яких на тілі виступали малесенькі пухлини. Укуси комарів і спека не давали не те що спати, а, навіть, задрімати.   Солдати навчилися робити над ліжком “балдахіни”,- змочували для цього простирало і натягали її над ліжком. Солдатські гімнастерки від поту так зашкорублювалися, що доводилося їх прати майже щодня. Добрим було те, що солдатам на літо видавали літню одежу – замість штанів “гольф” рівні штани, замість гімнастерки з підшивним комірцем – гімнастерку з короткими рукавами та розложистим комірцем. На головах солдатів не було і звичних по цілому Союзі пілоток, а були панами, такі собі капелюхи з такої ж зеленкуватої тканини, як і вся одежа. На ноги видавали черевики з кирзовими халявками. У газетах тоді друкували фотографії війська  африканського вождя Мобути із якогось Заїру. Тож таким “мобутівцями” виглядали і солдати закавказці.
Призвичаївшись у цій частині, Бахуренко, знайшов спосіб як рятуватися від спеки. На ті заняття, які він особисто проводив  із солдатами, старався через пролом, який  був у огорожі   виводити  своїх підопічних у гайок, який межував із частиною і проводив заняття там. Через гайок по бетонних жолобах протікав арик,  тож солдати могли у ньому, якщо не викупатися, то хоч  освіжитися. Арики для цієї місцевості не дивина – ними покрита вся Араратська долина – на ній всі землі поливні –  тож ростуть тут виноградники, персикові сади, визріває городина:  кавуни, помідори, огірки; дозріває тут і бавовник…
.     Але про це, мабуть, досить…

Майор Скіріцький

.    Березень. Придурків на світі багато, але вони разом не ходять. До такої думки прийшов після розповідей товаришів по службі, та власних спостережень. І все ж комбата Скіріцького трохи жаль як людину, бо йому не щастить  аж забагато. 

.    Командиром частини до якої направили служити Бахуренка був майор Скіріцький. Середнього росту, повний тілом майор мав досить поважний вигляд. Говорили, що до призначення командувати цією частиною він був заступником “баті”- командира у учбової частини, у якій навчався Бахуренко. А про заступників “баті” там говорили, що йому завжди в помічники призначають придурків.  Широколиций, із кількома золотими зубами, які чомусь завжди облизував, майор придурком не виглядав, хіба що тоді коли “набирав” трошки  зайвого. Тоді він любив  перед вишикуваним батальйоном виголошувати довгі промови у яких повторював одне і те саме по кілька разів, починаючи розповідати з того, чим лише закінчив.   Прикметою того, що майор “в ударі”, було своєрідне подригування лівої ноги в коліні, що він робив напевно підсвідомо. До його улюблених висловів можна віднести вислів; ” Один раз сіґірґи – вісім років каторги”. Видно говорив це для тих кому  забажалося б зґвалтувати якусь жінку. Другим його любимим висловом було таке: а “Нема чого  без мила в одне місце лізти!” На його думку, такі вислови  повинні б виховувати у його  підопічних високі моральні якості. Розповідали ще, що перед ним  цією частиною командував підполковник, який перебуваючи на фронті отримав контузію Нерви той підполковник мав такі, що любив кинути в того, хто йому не догодив, масивну чорнильницю, або прес-папьє які стояли на його столі. Повторювалось це у нього кілька разів. Пішов з частини, тобто демобілізувався він не по своїй волі –  солдат-шофер, який був водієм його автомашини, не справився з управлінням і машина перекинулася. Підполковника комісували, а солдат відправився продовжувати службу у дисциплінарній роті. Після  вибуття з частини того командира, полегшено зітхнули навіть офіцери. Та тішилися вони  недовго, бо новий їхній командир виявився ще гіршим деспотом і міг вилаяти офіцера нецензурною лайкою  на плацу перед всім батальйоном.
.     Курсант, а потім сержант Бахуренко ніяких конфліктів із майором Скіріцьким не мав, хіба, що вже в кінці служби, але про це потім.  .      .    Заповітною мрією майора Скіріцького було бажання стати підполковником, бо посада яку він обіймав це дозволяла.  Для цього  на кожних навчаннях майор старався щоб  його частина виконала щонайскладніше завдання. Всі ті завдання частина виконувала, але кожен раз під час чи після тих навчань ставалася якась пригода, яка відсувало мрію майора все далі і далі.  А пригоди були серйозні. Перший раз батальйон навів кілька мостів на маленьких гірських річечках, за що місцеві колгоспи подарували кожній роті по телевізорові. А майорові не пощастило тому, що по зворотній дорозі до частини згоріла автомашина з ремонтною майстернею.  На других навчаннях, один із солдатів загубив автомат, який на щастя  знайшли солдати сусідньої частини.  Це знову відсунуло оту мрію майора. Про третій випадок можна розповісти докладніше.
.    Під час навчань батальйонові майора Скіріцького доручили  зробити перехід через каньйон на гірському плато. На стороні з якої прибув батальйон дорогу вниз до мілководної річечки, яка протікає по дні  каньйону робили інженерними машинами, а на другому березі серпантинну дорогу  треба було зробити вручну. На плечах сапери перенесли кілька тонн вибухівки.  Де  лопатами, де з допомогою вибухівки  прокладали серпантини дороги. Все йшло добре, та вже майже на виїзді з каньйону на шляху саперів  став неприступною перегородою великий камінь-валун. Користуватися вибухівкою   було неможливо, бо для того, щоб зрушити валун треба було б використати її дуже багато, а самий вибух міг понести  каміння на село, яке знаходилося недалеко. Вирішили підкопати землю під валуном і опустити його вниз. Зробили дерев’яні підпірки під каменем, щоб він не звалився на солдатів, підкопали під каменем землю, та коли вибили підпірки, валун навіть не поворухнувся, виглядало, що він прив’язаний до того місця.  А на тому боці каньйону вже очікувала на переправу колона танків. Сам командир дивізії прибув подивитися, що тут відбувається, бо термін виділений на прокладення переходу через каньйон  вже закінчувався. Генерал вже почав випитувати де майор Скіріцький, аж тут рядовий Бєлік з відділення Бахуренка зайшов за валун, притулився плечима до скали, яка була за каменем, потім вперся ногами  валун і потиснув. Камінь похитнувся і погуркотів вниз до річки.
.    І тут  всі почули голос генерала:
.- Твоє прізвище, солдате?
.- Рядовий Бєлік, – відповів спантеличений солдат, який не сподівався, що зрушить камінь і впирався у нього жартома.   А генерал продовжив –   .-Передайте своєму командирові частини, що я нагороджую вас десятиденною відпусткою на батьківщину.
.   Для всіх цей випадок був наче казковим, бо таке може трапитися хіба що в анекдоті. Для рядового Бєліка ці навчання виявилися щасливими, а для майора Скіріцького знову ні, бо коли колона техніки поверталася до частини, одна з машин  на  крутому повороті полетів у прірву. Так довго очікувана чергова зірка знову не заблистіла на погонах майора,  хоч була вже дуже близько…

Нічний майор Музика

.    Грудень. Часом і нелюбе стає любим. Зустріч з Музикою була несподіванкою, бо хто б міг подумати, що він стане офіцером. Здивувала пропозиція вдавати, що ми не знайомі. Але може  таких знайомих і не потрібно?…

.    На початку третього року служби заступник командира саперного взводу молодший сержант Бахуренко  дуже здивувався, коли зустрівся з офіцером, який прибув служити до їхньої частини. Поглянувши на обличчя цього молодшого лейтенанта, він зрозумів, що десь цю людину вже бачив. А коли офіцер заговорив, Бахуренко зрозумів, що це його однокашник, колишній курсант Музика із іншого  взводу. Музика запам’ятався  Бахуренкові тим, що на перших місяцях служби плакав перед командиром роти, щоб його відправили  з учбової частин, бо не має сил для такої служби. Тоді його нікуди не відправили. Але чому він тепер у офіцерській формі?..
.    Бахуренка він теж впізнав, але не дуже цьому зрадів. бо мляво промовив:
.- А  це ти? Не сподівався, що зустрінемось…
.- Ти, що нічним майором став?
.- Як це нічним иайорои? – дивується Музика.
– Та молодших лейтенантів у армії так мало, що в темноті вас переплутують з майорами, – посміхнувся Бахуренко.
.- Ти жартуй, та не дуже, – образився Музика.
.- Та я без злості… Як це ти у офіцери вибився?
.- Написав заяву і послали на курси офіцерів. Рік навчання і  я вже офіцер.
.- Тебе часом не в саперну роту направили?
.- Ні… В інженерно-дорожню.. . А ти, видно. боїшся, що командувати тобою буду?
.- Не боюся, але  краще від гріха подалі, бо я тебе добре знаю.
.- Знаєш, то промовчи… І не кажи нікому, що ми знайомі, – попросив Музика.
.- Гаразд, – пообіцяв Бахуренко.
.    Так і розійшлися. При зустрічах навіть не здоровкалися. А, якщо по правді, то Бахуренко  козиряв йому згідно статутам, а Музика вдавав що цього не помічає.
.    Може б  про цього “нічного майора” Бахуренко й забув, але про Музику незабаром заговорила вся частина.
.    В ті часи до армії почали набирати дівчат. Їм знаходили посади телефоністок, штабних писарів та інші несерйозні посади.  Не обминуло таке поповнення й саперний батальйон, куди прислали три дівчини. Перша з них пробула у частині аж три тижні і була відправлена з війська за дуже велику «дружбу» із солдатами, яких могла міняти по кілька на вечір.  Друга дівчина – Марія, вела себе досить скромно і вийшла заміж за солдата, який закінчував службу. Говорили, що одружитися солдата заставив майор Скіріцький, якому доповіли, що солдат забігає до дівчат у гуртожиток. Чим він налякав солдата невідомо, але про Марію говорили, що вона знайшла цей спосіб щоб вирватися з армії раніше строку на який вона записалася.
.    Третю із дівчат звали Тамарою. Біленька, світловолоса, невеличка на зріст Тома, як її звали всі, не дуже дбала про свою репутацію і нібито не була такою розпусною. як та її подруга, яку вигнали з армії. Тома могла випити  повний стакан горілки і по ній не було помітно того, що вона щось пила. Приятелювала вона з кількома молодими офіцерами, серед яких був і Музика.
.    Що там між ними було знають лише вони обоє, але Тома пішла жалітися до командира, що Музика її обдурив. Скіріцький був категоричним:
.- Ти, мікромайоре, або женись, або я тебе оформлю на офіцерський суд честі.
.    Наляканий Музика одразу одружився, а  солдати помічали. як у ті дні, коли Музика був у наряді, до хатини у якій він проживав разом   з дружиною зачастили молоді офіцери – недавні товариші Томи.
.    А офіцерський суд честі цього молодшого лейтенанта  таки не обмину, бо якось перебуваючи на військових навчаннях Музика та дивізійний інженер  забагли побувати у ресторані. Під’їхали вони туди на  мостоукладачі,  тобто на танку, який замість башти возить колійний  міст. Забавлялися вони там досить довго і після цього звідти поїхали. Але про їхній вчинок дізналося начальство. Дивізійному інженерові, який того року вже мав виходити на пенсію, виголосили догану, а молодшому лейтенантові суд офіцерської честі присудив не присвоювати чергове військове звання три наступні  роки.

.Ядерний вибух

.    Квітень   На військових навчаннях  солдатам трохи цікавіше як у казармах, бо і нові місця можна побачити в час переїздів, а те що не знаєш що чекає тебе вже на другий день, навіть, інтригує.  На цей раз нас провезли майже по всьому Закавказзі. Були біля азербайджанського Кіровобада, вірменського Ленінакану, грузинського Руставі і опинилися в окружному учбовому центрі біля озера Кароязи.   А в пустинному місці між сопками, навіть бачили будинок у якому відбувають покарання  “штрафбатівці”.

.    Якщо у воєнний час сапери рискують життям майже на кожному кроці, то в мирні дні, на військових навчаннях вони часто виконують допоміжні функції. Так і цього разу, дивізія мала пройти через Пушкінський перевал, на вершині якого обіч дороги є ресторан, у сторону Ленінакана. Взвод у якому служить Бахуренко проїхав по дорозі до перевалу і сапери поначіпляли табличок з надписами, що міст підірваний, або  дорога замінована. Чіпляли таблички там, де наказував дивізійний інженер, який ними керував.  Цікаво було дивитися, як піхотинці, обминають  “підірваний міст”, чи “мінне поле” і продираються лісом чи чагарниками вверх до перевалу. Особливо можна було поспівчувати  зв’язківцям, які, крім своєї амуніції, несли на плечах ще й радіостанції.
.    Це було найбільш тривале військове навчання із тих на яких. за всі три роки служби в армії був Грицька Бахуренко. За неповний місяць. їхня частина побувала у всіх закавказьких республіках: Вірменії, Грузії, Азербайджані. Було навіть таке, що після двохдобового безперестанного руху по якихось пустинних горах солдатам дозволили відпочити. Розклали палатки, а спати приходилося на мокрій землі. Ніяких дерев, чи кущів там не було навіть близько, лише холодний вітер гонив колючі кущики перекотиполя.  По видолинках та рівчаках солдати назбирали тих кущиків, встелили ними  мокру землю, поверх них  постелили плащ-накидки і полягали спати, а що були дуже вимучені, то  спали на тих колючках так як дома на перинах.  Це було в Азербайджані, а у Вірменії десь неподалік від Ленінакану, на черговому привалі, командир роти дозволив солдатам відпочивати у кузові автомобіля на якому вони пересувалися. Сам він вирішив відпочити у кабіні, а щоб було тепліше, включив пічку. Десь через дві години Бахуренко почув тривожний голос:
..- Командир!.. Командир!.. Шавадзе помирає!..
.- Знімайте його з кузова, – наказав він і відчув, що його голова аж ніби розколюється від болю.
.    Коли Шалву  Шавадзе опустили на землю, виявилося, що з ним біда, бо хлопець обробився на два боки і вже ледве дихав.   Фельдшер із батальйонної санчастини швидко повіз солдата до недалекого звідти Ленінакану в госпіталь, а командир роти наказав розкладати намети, бо ще кілька солдатів попадали біля кузова. Виявилося. що чадний газ  з мотора попід брезентовий тент автомобіля зайшов до кузова і солдати ним отруїлися. Відпочивати вже не відпочили. бо поки розклали намети, пролунала команда їх складати і рушати далі.
.    Вже у дорозі хтось із солдатів сказав, що можливо Шавадзе врятував взводові життя.  Це могло бути й правдою, бо до ранку чадний газ міг зробити ще більше як зробив. А цей грузин прийшов до армії зовсім слабосилим. На турніку він не міг ні разу підтягнутися, а коли його заставляли це робити, відмовлявся, кажучи:
..- Я не  можу… Серце болить…
.    Тепер вже всі повірили, що в хлопця справді хворе серце. Коли його випитували, що він, такий слабосилий, робив вдома, Шалва відповідав:
.- Працював.. Чай збирав…
.    Вже на другому році служби колись неповороткий, повільний у рухах Шавадзе  став трохи рухливішим, але все одно  був зовсім байдужим до військової служби. Це завжди  було помітним під час  шикувань, особливо тоді коли оголошували  тривоги. Шалва в цих випадках завжди  брав з піраміди будь чий автомат, чи сумку із протигазом і ставав у стрій, а той чиє він щось забрав, не знайшовши свого, ставати в стрій запізнювався. Дивуватися цьому аж занадто нема чого, бо кожна людина має свій характер, Стосується це навіть солдатів, яких командири хочуть бачити ретельними  виконавцями своїх наказів.
.    Але про ці навчання…  Виявилося, що на них має бути присутньою іранська військова делегація.  Можливо, що про це молодший сержант  Бахуренко і не дізнався б, та взводові у якому він служив доручили за добу влаштувати спостережний пункт на одній із каменистих висоток. Про важливість завдання свідчило те, що при виконанні роботи був присутнім сам інженер дивізії. Кам’янистий ґрунт сапери довбали   до кровавих мозолів на руках. Перед ранком, коли виник сумнів щодо закінчення роботи в строк, взяв у руки кайло інженер і працював нарівні із солдатами. Вперше за час своєї служби Бахуренко зрозумів, яка хороша земля у його рідному селі на рідній Україні, де ґрунту із камінням нема. Таке можливо що можна зустріти  лише в горах Карпатах…
.    Ще саперам довелося на одній  із сопок закопувати підпори і виготовляти на них лавки та столи. Говорили, що робиться це для  іранської військової делегації.
.    Ця робота, у порівнянням з попередньою, була наче забавкою. Столярні вироби аж світилися жовтизною між сірих, вигорілих від сонця краєвидів. Та ще під час завершення навчань, за яким мали спостерігати іранці, мала  відбутися імітація вибуху атомної бомби.
….Імітацію вибуху доручили відділенню Бахуренка. Імітатором бомби виявилася невеличка фанерна бочечка, яку сапери розмістили на вершині однієї із сопок. Для зв’язку з командиром провели телефонну лінію, До “бомби”, теж було проведена провідник із дротів. Провірили чи нема розривів у проводці і почали чекати наказу.  З пагорба, на якому розмістилося відділення було добре видно як піхотинці беруть сопку за сопкою. Спека в той день  була дуже великою  – хлопці з Бахуренкового відділення навіть гімнастерки поскидали, щоб трохи позагорати. Сиділи… Дивилися… Раптом задзеленькотів телефон і Бахуренко підняв трубку.
.- Бахуренко! Ти що на пляж приїхав?.. Негайно забирайтеся за горб, – нічого свої худі животи іранцям показувати. – почув він голос командира взводу.
.    Заховались. А десь хвилин через десять  прийшла команда підірвати заряд. Коли його підірвали, з бочки вверх шугнув стовп якогось жовтуватого диму, який вверху перетворився на гриб, подібний до тих, які є на малюнках де намальовані ядерні вибухи. Сапери побачили ще, як солдати у протигазах та засобах хімічного захисту продовжували штурмувати чергову сопку.

Курси

.    Грудень.  Несподівано побував вдома у відпустці. Тих десять днів пролетіли як мить. Після повернення до частини майже місяць було дуже сумно без рідного села, товаришів, знайомих дівчат…  Але і це пройшло.  Коли запропонували піти на курси офіцерів запасу відмовлявся, бо для себе перспективи бути військовим не бачу, особливо коли побачу як більше десяти років чекає на капітанську посаду один старший лейтенант. який не закінчив військового училища. Та Кочерга мене умовив. Каже, що там хоч відпочинемо від Скіріцького,  Бубна, та своїх підопічних солдатів. Записався і не пошкодував, бо Кочерга виявився правим.

.    Несподіванкою для  Бахуренка закінчилися навчання на яких були присутня іранська делегація. Вже  тоді, коли  батальйон повернувся до свого місця постійного розташування, сержанти із саперної роти чи то звідкись, чи від штабних писарів, дізналися, що за хороше виконання завдань на навчаннях, з кожної роти по одній людині буде надано короткострокову відпустку на батьківщину.  Старшина саперної  роти, який служив третій рік, запитав Бахуренка:
.- Грицько!. Ти, часом, не бажаєш отримати відпустку?
.- Яку відпустку?  Я ж у капітана Бубна не заслужу відпустки, хоч би зробив геройський вчинок, – пояснив Бахуренко.
.- Командир роти в лікарні і список до штабу ми подамо самі. Якщо це вдасться, то з тебе має бути  гарний домашній первачок.
.    Надії на те, що обіцянка сповниться, було мало, тож коли  майор Скіріцький зачитав прізвище Бахуренка у списку тих, хто нагороджений за відмінну поведінку на навчаннях, молодший сержант Бахуренко навіть трохи не повірив, бо переважно за один рік з цієї частини відпустку могли отримати не більше одного солдата.
.    Але це було правдою… Тепер проблемою командира відділення Бахуренка стало те, щоб ніхто з його відділення не витворив чогось такого, що б зашкодило їхньому командирові таки побувати у відпустці.   На щастя Грицька все пройшло благополучно і він цілих десять днів ходив рідним селом у випрасуваній, з начищеними до блиску ґудзиками, військовій формі. Що це був не сон, зрозумів аж тоді,  коли повернувся до частини. Правда, з первачком вийшла неув’язка. бо він виявився таким міцним, що роз’їв гумову грілку у якій Грицько його перевозив. Первачок набрав зеленого кольору, тобто кольору грілки, і тепер  мав смак гуми.  Треба були везти первачок у вживаній, а не новенькій грілці, але про це Грицько дізнався запізно… Сержанти покуштувавши тієї своєрідної отрути і пити відмовилися, тож Бахуренкові  довелося розплачуватися за відпустку  вином, яке тихцем купували ночами у вірменів  за ціною – карбованець за літр. Але й  первачок даремно не пропав. Старшина забрав його до свого складу  і поволі знешкодив. Для пояснення своїх дій він  користувався висловом, що правдивий росіянин п’є все, що горить. На скільки часу старшині вистачило, вмісту тієї грілки  Бахуренко не знав бо був направлений на курси офіцерів запасу і два місяці у частині не був.
.    Курси проводилися далеко від Вірменії, аж  у  центрі Південно-Осетинської області – місті Цхінвалі. Для Бахуренка перебування на цих курсах було нібито перебуванням на курорті, бо офіцери, які мали проводити там заняття завжди кудись поспішали і залишали еліту сержантського складу інженерних військ Закавказького округу займатися самопідготовкою. У часи такої  самопідготовки найулюбленішим  заняттям цих курсантів були розповіді анекдотів. На курсах Бахуренко зустрівся з багатьма товаришами та знайомими, бо сюди направили майже половину торішнього випуску курсантів учбового саперного батальйону, де минулого року навчався і Бахуренко.  Всі торішні курсанти вже  дослужилися  до звання  сержанта, деякі стали старшими сержантами.. Лише він залишався молодшим сержантом. Тішило хіба те, що поміж усіма було ще й кілька не сержантів, а  рядових з інших частин..
.    Настрій був дуже чудовим. Здавалося, що це не служба в армії, а цивільне життя. Життя хоч не буденне, та цікаве. Та було там і таке на що Бахуренко не сподівався.  Він ніколи б не повірив, що на територію військової частини можуть зайти проститутки, яких нібито у радянській країні не було. Можливо, що  Бахуренко про таке б не знав, та тоді він був днювальним. Серед ночі до нього підійшов змінник по внутрішньому наряді і замінив  біля тумбочки, чомусь на півгодини раніше, як було потрібно. Коли замінював, запитав:
.- Ти баби не хочеш?
.- Ні!.. Ні!.. Ти що? – аж почервонів від сорому Бахуренко, бо вірив у правдивість кохання і вірності у відносинах чоловіка й жінки. Швидко пішов спати. Вже лежачи на ліжку, почув як до комірчини  в казармі пройшли в накинутих на плечі солдатських шинелях якісь дві особи.  Придивившись розгледів, що в шинелях до казарми пройшли  дві не старі ще жінки. Скільки чоловіків зайшло до них Бахуренко не рахував. Не бачив він і коли тих жінок вивели з казарми, бо заснув. А вже  через кілька днів перебуваючи патрульним у місті він мав можливість спостерігати, як по стежках між виноградниками на горбі за містом, які з міста було добре видно, міліціонери ганялися за якимись жінками.  Місцеві люди говорили, що міліція ловить проституток.
.    Тієї днини, коли Бахуренкові довелося ходити патрульним по цьому осетинському  місті,  трапилася ще одна подія. Патрулювали вони вчотирьох. Нікого із солдатів  у “самоволці” не помічали, бо, якщо говорити правду, такого не дуже й бажали. Але прогулюватися по незнайомому місту було цікаво. Коли проходили по центральній вулиці, біля них зупинилася чорна “Волга”. З автомобіля вийшов солідний років тридцять п’ять – сорок мужчина і промовив:
.- Солдатики, ходіть за мною.
.- Йти не йти?- патрульні не знали. що робити, але мужчина повернувся до них і взяв за руку одного з патрульних повів його до “Гастроному”. За ними пішли і інші з думкою, що можливо  там щось накоїв якийсь військовий.
.    Військових у магазині не виявилося, але мужчина зник десь у підсобному приміщенні. Патрульні переглянулися і вже хотіли вийти, та мужчина вийшов з підсобки і подав патрульним дві пляшки горілки.
.- Ми не беремо!.. Нам не можна! – почали відмовлятися патрульні.
.- Беріть.. Беріть… Я теж служив у війську…
.    Вийшовши з магазину патрульні почали посміюватися, що непогано б тут ходити  патрульними щодня…
.    Але не всім патрулювання принесло користь… Через кілька днів патрулювали, добре  знайомі Бахуренкові  старший сержант Налийченко, якого залишили в учбовій частині секретарем комсомольської організації і сержант Терещук У місті вони зустрілися із якимось капітаном, який напевно був під хмелем. Помітивши, що патрульні йому не відкозиряли, капітан забажав повчити їх статутів.
.- Та пішов ти із своїми статутами подалі!.. Мені за два роки служби вони вже у печінках сидять, – вилаяв його Налийченко.
.    Ці слова  видно зачепили за живе п’яненького капітана і він схопив Налийченка за рукав. Налийченко, який мав другий розряд по вільній боротьбі провів прийом і капітан опинився на землі, ще й   при цьому розбив чоло.  На цьому і розійшлися… Але не надовго, бо знайти хто був тієї днини патрульним  не було важко. Не обійшлося  гауптвахтою, бо капітан був родом звідкись із Середньої Азії і  вигадав, що патрульні його били і то лише по тій причині,  що він азіат.
.    Судили хлопців не у суді, а  клубі військової частини  відкритим судом. Військовий трибунал  присудив їм по два роки в’язниці, бо прокурор на дисциплінарне ув’язнення згоди не дав. Налийченко  мабуть помітив сумний погляд Бахуренка, про якого знав, що він дуже його поважає, бо посміхнувся до Грицька і проказав:
.- Грицько, ти не переживай, ми дома будемо скоріше від тебе, бо це ж не у штрафну роту нас відправляють, до вязниці – там крім амністій, є і увага до тих, хто гарно себе поводить.
.    Та чи сталося саме так, чи ні, Грицько так і не дізнався…

Московська перевірка

.    Серпень.  Вже перевалила половина третього року служби. Кожний з нас – “дембелів” і з хвилюванням очікуємо наказу міністра оборони про звільнення з армії всіх, хто відслужив строк служби. Але трохи  псують настрій чутки про московську перевірку. Мені особисто вона не страшна, бо служити залишилося кілька місяців, але все може бути. Недавно писарі із штабу по-секрету повідомили, що вдосвіта відбудеться учбова тривога, для підготовки до московської повірки. Я мав нещастя сказати це по-секрету і своїм підопічним. Лягли спати і тут до мене підійшов днювальний, який сказав, що два солдати з мого взводу вже годину тому пішли ніби в туалет і досі не повернулися. Один із них – Лепета до армії вже встиг перебути два роки у в’язниці.
.    На вулиці їх не було. Треба було шукати їх у діда вірменина, який продавав солдатам вино, а що вони пішли туди сумніву не було.   Йти не хотілося. Сваритися теж.. Дочекався на подвір’ї біля казарми. їхнього повергнення, пригрозив нарядами поза чергою і пішов разом з ними спати. Та заснути не зміг, бо почув якийсь дикий істеричний регіт.  Коли ввімкнув світло  побачив, що Лепета стоїть у вікні і регоче мов  божевільний. Довелося лити на нього води. Так тоді і не заснув… Не треба було говорити підопічним про тривогу, бо таке “добро”, яке я їм хотів вчинити, насправді зробилося злом.   

.    Йшли розмови, що московські перевірки військ проводять раз у чотири-п’ять років і буває, що солдат прослуживши в армії три роки, такої перевірки не бачить. Бахуренка  під час його служби таке не обминуло – вона застала його вже посередині третього року служби. Маючи  курсантський досвід і спогади як його ганяли до останніх потів, він вирішив своїх підопічних аж занадто не ганяти, як робили це інші сержанти. А можливість для цього була, бо він  тепер залишився командувати взводом, тому що командир його взводу перебував у відпустці. Почав готовити своїх підопічних по своєму – виводив взвод за огорожу, до гайка,  за територією частини. Брали із собою волейбольний м’яч. Одні грали у волейбол, а з іншими він, та командири відділень проводили заняття по встановлюванні та маскуванню протитанкових та піхотних мін, та ще стрільби на штативі для учбової стрільби без патронів.  Тож на час перевірки взвод виглядав свіжо – не так як взводи яких готовили до перевірки офіцери та їхні  сержанти, особливо ті, які прибули з учбової частини у цьому році.
.    Комісія прибула на початку літа. Командував нею високий вусатий полковник інженерних військ, про якого говорили, що під час Карібської кризи він побував на Кубі.
.    Настрій у частині був напружений, особливо серед офіцерів, у яких після цієї  перевірки могли заблистіти чергові, чи навіть позачергові  зірочки на погонах. Першими були стрільби. Натреновані у гайку підопічні молодшого сержанта Бахуренка відстрілялися “на відмінно”.
.    Другою перевіркою для взводу виявилася установка мінного поля.  Установка мінного поля у воєнний час  робота небезпечна, бо завжди може статися непередбачене, як сталося якось  на заняттях які проводив командир роти із сержантами. Він приніс для показу сержантам учбово-бойову піхотну міну. Ця міна відносилася до спеціальних, бо після того, як з неї вирвати запобіжник спрацьовувала вибухівка у дні міни і виносила основний заряд на рівень грудей людини, а там вибухав основний заряд, який дробив металічний корпус міни і осколки  мали поражали  противника. Позаяк міна була учбово-бойовою, командир роти спокійно почав розповідати про спосіб дії міни. Розповідав, що коли витягнути чеку… Далі він розповісти не встиг, бо пролунав вибух і міна полетіла із стола вверх, пробила суху штукатурку на стелі і впала на стіл. Перелякалися не тільки сержанти, бо саме з ними проводив заняття ротний командир, а й він самий.  А  надзвичайного у цьому не було нічого – просто після того, як ротний командир вирвав чеку, спрацював бойовий заряд, який був внизу учбово-бойової міни і її викинуло вверх.
.    Але це було в минулому… Тепер треба було  встановити мінне поле, Воно має бути змішаним, тобто між протитанковими мінами мали бути ще й протипіхотні. Для установки мін саперів вночі вивезли далеко за місто на територію на якій, за чутками, розміщується УР тобто укріплений район. Але на цій місцевості нікого видно не було, та ще й ніч була темною і про те що тут є отой УР ніхто не повірив.
.    Поміж спалахами ракет, де повзком, а де бігцем мінне поле було вкладене і замасковане. Зроблено було це так, що московські спостерігачі не помітили нічого, що могло б їх розтривожити, чи схвилювати. Вже на розборі цієї перевірки, московський полковник відмітив, що взвод  перекрив  норму часу і справився із цим  завданням на “відмінно”.  А через кілька днів Бахуренкові довелося забирати учбові міни з поля. Там дійсно, той хто не знав про те, що тут є мінне поле, проходячи мимо, нічого такого побачити б не зміг. Розміновував те мінне поле  Бахуренко з кількома солдатами. Всі вони здивувалися, що вночі не бачили танкових башт забетонованих у землю. Їм і тепер здавалося, що тут нікого нема, але коли один з них намірився зійти бетонними сходами, які вели у якесь  підземелля, не знати звідки появився військовий у плащ-накидці і попередив:
.- Хлопці, ідіть звідси геть! Заходити сюди не можна!..
.    Збираючи учбові міни, сапери мали можливість побачити як тренуються  ракетники, бо знаходилися біля якоїсь ракетної частини. За тих три години вони разів зо двадцять чули ревіння сирени, і бачили як ракетники ставили ракету  у бойовий стан. Бачачи з якою швидкістю бігають солдати обслуги  до ракет, Бахуренко подумав, що навіть в учбовій частині майбутніх сержантів їх не ганяли так, як ганяють цих ракетників.
.    А  у загальному для молодшого сержанта Бахуренка закінчення московської перевірки стало ніби  святом, бо за результатами перевірки його відділення зайняло перше місце в дивізії, а взвод у якому він був заступником командира – перше місце у батальйоні. За ці заслуги Бахуренкові присвоїли звання сержанта,  сфотографували біля розгорнутого Бойового прапора дивізії, та ще й першим із цього інженерно-саперного батальйону у якому він  тепер служив.. Пропонували йому і відпустку, але їхати вдруге у додому, коли служити йому залишилося менше половини року  не захотів і відпустка дісталася, туркменові Реджепову, який служив другий рік.  До речі цей солдат розповідав про себе, що для того щоб не платити за дівчину калим, украв її від родичів. А було тоді женихові чотирнадцять років – його коханій тринадцять. Реджепов дуже радів відпустці, бо крім коханої Хасієт, дома його чекала ще й маленька дочка.

Танкодром

.    Вересень. Знову командировка. Тепер на танкодромі… Кажуть, що для подолання страху від танків солдатів тепер  заставляють залазити в окоп,  а в цей час через той окоп   танк  має не лише проїхати, а  ще й покрутитися над ним.  Не знаю чи це заспокоює нерви солдатів, та  вночі у палатці від того, що недалеко розвертався танк було таки страшно. Зробили там самовільну екскурсію. Виявляється, що вірмени не дуже хочуть бути у Союзі.   

.    Є серед анекдотів про армію анекдот про те, як піхотний командир прийшов до командира саперів і попросив на день бульдозера.
.- Не можу, бо бульдозер замовлений на кожний день вже місяць наперед, – відмовив йому той командир.
.- Ну тоді пришли мені чотирьох саперів,- попросив піхотинець.
.    З цього видно, що чотири сапери виконують ту саму роботу, що й бульдозер.
.    У теперішньому випадку сапери були потрібні не піхотинцю, а танкістові, бо на полігоні військового учбового центру, де розміщується і танкодром, змонтували металічну спостережну вишку, на якій тепер потрібно влаштувати покрівлю, підлоги і обшити її з боків дошками. З вишки командування має спостерігати  за їздою танків по перешкодах  і їхніми стрільбами, тож там треба було створити хоч маленький комфорт. Для виконання цієї роботи направили  взвод саперів серед яких був і заступник командира цього  взводу сержант Бахуренко.
.     Вишку розмістили на висотці, яка височіла на краю полігону, Звідки добре  проглядався весь танкодром. Ця вишка   була досить далеко від казарм учбового центру, тож саперів поселили обіч тієї вишки у двох наметах. Фізична робота, перебування далеко від військової частини з її стройовими, політичними та спеціальними заняттями, було дуже до вподоби солдатам.  Радувало ще й те, що  їм хоч трошечки доведеться навчитися столярній справі, бо дошки і і дерев’яні бруски для вишки треба було гемблювати і підгонити, щоб між ними не було щілин Працювали неспішно, бо така благодать у армії буває не вічно… Правда їх трохи брав острах тоді, коли танкісти вправлялися у нічній їзді.  Танки із страшним ревінням розверталися біля вежі і саперам, які ночували в наметах, метрів зо десять від вишки, здавалося, що кожний із танків зараз розчавить їхній намет разом з ними.
.    Кажуть, що до всього можна привикнути, але сержант Бахуренко засумнівався  у цьому, бо привикнути не боятися  тоді, коли  поруч з наметом  у якому ти ночуєш, реве танк  чомусь не вдавалося. Але танки їздили не кожної ночі, а служба йшла…
.    На неділі, які були вихідним днями, командир взводу виїжджав додому. На цей час  сержанти залишалися старшими у цьому невеличкому наметовому пункті розташування. Грати у волейбол і шашки наскучило і однієї з неділь сержанти Бахуренко і Кочерга вирішили  зробити екскурсію за межі полігону, туди де зеленіли сади, виноградники та баштани, яких від полігону відділював широкий із швидкоплинною водою арик. Всім взводом йти туди не відважилися, бо ходили чутки, що місцеві сторожі колись застрелили солдата. який поліз у сад. А в іншого вистрелили зарядом солі у м’яке місце і той бідолаха добу відмочував сіль у арику.   Через місток, який прокладений через глибокий швидкоплинний головний арик, сержанти  йти не посміли, щоб не зустрітися із сторожами. Тож перебралися на другий бік по якійсь трубі, напевно газовій, яка трохи височіла над водою. Труба не була ширшою від танкового ствола, то ж перейти по ній довелося з риском, але сержантів недаремно цілий рік дресирували в у учбовій частині – перейшли…
.    На другому боці арика сержант Бахуренко знову відчув себе колишнім Грицьком, який у дитинстві залюбки міг перелізти через паркан у чужий сад.  Те саме, напевно, відчували і троє його товаришів по цій небезпечній “екскурсії”. Троє тому, що крім Грицька і Кочерги  тут були ще два сержанти  земляки Кочерги. Вони були з ремонтного батальйону – ремонтували танки, якщо ті зазнавали пошкоджень і жили неподалік від саперів теж у наметах.  Ремонтники мали сині комбінезони. Знайшли їх і для саперів, тож тепер команда “екскурсантів” зовсім не була подібною на військових.
.    Першим хлопці відвідали персиковий сад. Сторожів видно не було, тож хлопці наїлися персиків донесхочу, ще й у одне із брезентових  відер, для товаришів, які живуть з ними у наметах набрали… Недалеко від саду натрапили на баштан, але кавуни там були ще зелені, тож пішли далі. Та головною метою  “екскурсантів” було знайти продуктовий магазин і купити там вина. Тож пішли по польовій дорозі, обіч якої росло кілька рядів неплодоносних дерев… Незабаром за густою посадкою   побачили баштан. Побачивши заїзд, зайшли на баштан, а там  недалеко від заїзду, височіла височезна купа  зірваних   кавунів. Сторожа видно не було то хлопці вже зібралися  іти  до тієї купи, та звідкись зверху почули викрик словами, серед яких було кілька російських:
.- Ара, ахпери, куди йдете?
.    Хлопці оглянулися і побачили, що з куреня, який розміщений вгорі між кронами кількох дерев  дорожньої  посадки, по драбині злазить сторож.
.   На диво хлопцям, сторож не був таким войовничим, яким вони його уявляли.  Він вибрав кілька найбільш спілих кавунів, порізав ножем і поки вони ними ласували розповів, що служив на Україні в Коломиї, та як там йому було добре. Потім почав розповідати  про свою країну – Вірменію.  Розповів таке, чого у армії ні один із замполітів не розповідає.
.    Виявляється, що гора Арарат і вся Араратська долина були колись територією Вірменії і були загарбані  Туреччиною та Іраном після кровопролитної війни. Розповів, що  у тій частині вірменських земель, яка тепер під Туреччиною, турками були  зарізаними більше як півтора мільйони вірменів..  Загарбники так знущалися над вірменським народом, що цей народ був змушений втікати зі своєї батьківщини і розселився по всьому світі і тепер  у світах проживає більше вірменів, як у самій Вірменії. Ще сторож розповів, що багато вірменських вчених, відомих, артистів, письменників написали листа до ООН, щоб ця міжнародна організація заставила Туреччину та Іран повернути Вірменії її територію  і принагідно допомогти Вірменії від’єднатися від Радянського Союзу. Цих людей заарештували і вже два роки над ними проходить суд.
.    Висловлювати свою думку хлопці не посміли, бо хто знає, що це за чоловік, а Бахуренко згадав чомусь розповідь, що вузенькі димарі у будинках вірмен, існують тому, що вони й досі бояться турків і роблять вузенькі димарі для того, щоб їхні вороги не могли влізти до їхніх будівель через ті димарі. Що то значить страх за власне життя!..
.    Наситившись кавунами, хлопці розпитали сторожа як добратися до магазину, а той розповів, що  найближчий магазин є за п’ять кілометрів звідси на залізничній станції. Ще й попередив:
.- Там прикордонна зона, тож мусите остерігатись прикордонників…
.    На слова сторожа уваги не звернули  і попрямували дорогою до станції. Коли йшли повз виноградник. попросили у сторожа винограду, бо зрозуміли, що тут – далеко від міста де вони служать – до солдатів люди відносяться набагато приязніше. І цей сторож володів  російською мовою, бо зрозумів їх. Ще й  похвалив:
.- Добре, що ви самі не лізете у виноградники, бо виноградник хоче, щоб плоди з нього зрізували ножем, а не рвали руками…
.    Пригостив “екскурсантів” солодким білим виноградом. Подаючи його сказав, що сорт цього винограду   має  назву “Дамський пальчик”. Ці великі, світлого кольору, соковиті  плоди справді   мають вигляд пальчиків. Дізнавшись куди солдати йдуть, сторож запропонував залишити відра біля нього, щоб за той час поки хлопці ходять, заповнити їх виноградом. Хто б міг відмовитися від такого? Зраділи цій пропозиції, залишили відра  і пішли далі.
.    Йдучи до станції перейшли через невеличке село. Але, коли купили  вино і поверталися назад через це село їх обігнав легковий “газик”. Обминувши хлопців, автомобіль раптом зупинився. З нього вийшов якийсь середнього віку чоловік у цивільній одежі і посміхаючись, звернувся до них:
.- Куди поспішаєте, молодці?
.- До своєї частини, – пояснив Кочерга.
.- Сідайте зі мною, я вас підвезу, запропонував.
.- Не треба! Ми пішки дійдемо – це тут недалеко, – відмовився за всіх Кочерга, бо вираз обличчя цього чоловіка чомусь не викликав довір’я не тільки у нього, а і у його товаришів. Але чоловік майже силоміць заштовхав хлопців до машини…  Вже в машині хлопці переглянулися, розуміючи що відай попали в халепу.
.    Тим часом чоловік розповідав, що він є головою місцевого колгоспу, що дуже любить солдатів і ще щось таке… Бахуренко подумав, що цей чоловік хоче відвезти їх на прикордонну заставу, але той зупинив машину біля одного із будиночків  і запросив хлопців до хати.
.    Вже в хаті чоловік поклав на стіл дві пляшки вина  і поспішив з приміщення, пояснивши хлопцям, що має  купити в магазині закуску. Жінці наказав застеляти стіл.  Коли жінка вийшла з кімнати, хлопці миттю спорожнили поставлені перед ними пляшки і вибігли з хати. За селом забігли у виноградник і там залягли.
.    А десь хвилин через  десять вони зрозуміли, що зробили це недаремно, бо  з вулиці, якою вони недавно бігли, виїхав автомобіль з прикордонниками, які  проїхали кілька разів по польовій дорозі  в одну і іншу сторони і чи то поїхали геть, чи десь затаїлися.  Так що “екскурсантам” довелося пролежати у винограднику до ночі. На дорогу не виходили. А потім йти довелося по воді, бо видно що її випустили з арика  для зрошення винограднику. Бахуренко з Кочергою були в черевиках, тож їхнім супутникам, які були у чоботах довелося переносити їх через глибокі місця на плечах.
.    Коли вже вийшли на дорогу, вирішили співати, щоб сторожі випадково їх не постріляли, бо бачили у сторожів  рушниці. Вже біля винограднику сторож виніс хлопцям їхні відра повні винограду. Баштану у темряві не знайшли, тож пригостити кавунами товаришів у палатці не змогли. А там їх з тривогою та нетерпінням чекали всі, бо прийшли хлопці пізньої ночі.
.    “Екскурсія” не пройшла непомітно, бо вже у понеділок ремонтників забрали з наметів до казарми – напевно прикордонники повідомили про підозрілих у прикордонній зоні. А ремонтників напевно вирахували по синіх комбінезонах. Обійшлося і без гауптвахти, бо сержанти-ремонтники, учасники  тієї “екскурсії”, ні в чому не призналися, а їхнім підопічним признаватися було цілком  невигідно – вони були не проти того, щоб ласувати персиками і виноградом кожної ночі.

Чемодан

.    Кінець вересня. Коли службі приходить кінець – тоді солдатам стають потрібними чемодани. Через покупку чемодана  опинився у госпіталі…  Після цього  не можу  гарантувати, що у військових госпіталях лежать дійсно хворі солдати, але й симулянтами назвати їх не наважуюсь. А дізнався про все це таки через чемодан..
.    А пробути там, у госпіталі, цілий місяць – допомогли блощиці
.
.    День проходить за днем  і час  іде. А про солдатів ще говорять, що солдат спить, а служба йде..  Для Грицька Бахуренка служба теж не стоїть на місці. Вже і чемодан на “дембель” треба купувати. У магазинах, того  міста де він служить, чемоданів нема. Та й ходити по магазинах у місті неприємно, бо продавці на солдатів не звертають уваги  – вони поки не відпустять всіх вірменів, солдатам нічого не продають хоч ті й стоять у черзі. На це є певна причина – кажуть, що після війни до цього міста перевили Вірменську національну дивізію, бо такі національні дивізії мала кожна союзна республіка. Увійшовши до міста, солдати цієї дивізії займились погромом. Чи то вони звикли робити це у Німеччині, чи були зголоднілими на жінок, але ґвалтували всіх жінок підряд не дивлячись стара вона, чи молода. Навіть  дивно, що таке вони могли робити у себе на батьківщині.
.    Але про чемодан… За ним треба було їхати аж до Єревану. Для цього потрібно було брати командировку, бо папірець про звільнення до міста такої поїздки не дозволяв. Випросити у капітана Бубна командировку Бахуренко навіть не старався, бо капітан явно не долюблював його – навіть не подавав його на підвищення військового звання, а Бахуренко вже давно був заступником командира взводу. Допоміг сержант-медик, який почув розмову про чемодан. Він порадив записатися до нього на прийом і тоді поїдуть разом до лікаря  у військовий  госпіталь, який розміщений у Єревані  і заодно буде можливість для покупки.
.- Та я ж не хворий,- заперечив Бахуренко.
.- Якби до лікарів у армії зверталися лише хворі, то госпіталі були порожніми,- пожартував медик.
.    А ще напарник Бахуренка по учбовій частині  Кочерга  підтримав медика:
.- Їдь! У цьому нема нічого страшного.
.    Сам Кочерга лежав у госпіталі вже разів зо шість, хоч по його зовнішньому вигляді ніхто б не сказав, що він хворіє. Він почав  напучувати Бахуренка:
.- Ти там не подумай говорити, що тебе болить шлунок, бо почнуть шланги в нього пускати, голодувати заставлять.
.- Таж я лягати до госпіталю не збираюся,- пояснює Бахуренко.
.- А ти попробуй!.. Я раз попробував і тепер через кожних лва місяці туди їду. Лікареві скажеш, що вранці тобі паморочиться у голові і кров з носа тече – гіпертонія тобі буде забезпечена.
.- Якось буде, – невпевнено відповів на це Бахуренко.
.    У госпіталі сержант-медик записав Бахуренка на прийом до лікаря-терапевта і кудись зник, але попередив, щоб без нього до частини не пробував добиратися, тому що командировочне посвідчення у нього одне на двох..
.   Лікар довго обстежував Бахуренка. Потім запитав:
.- Який рік служите?
.- Третій!..
.    Лікар, трохи подумавши,  почав щось писати. Писав  так довго, що  Бахуренкові стало страшно, що зараз він напише до частини про те. що він –  сержант Бахуренко, симулянт.  А коли лікар подав папірець і сказав до нього: “Маєте прибути в четвер на стаціонарне лікування. Це направлення. Покажете його своєму командирові” -. налякався, бо в голові стрельнула думка:
.- Невже я справді хворий?..Сержант-медик заспокоїв його, що їхати до госпіталю не обов’язково, а чемодан  вони таки куплять.
.    Коли Бахуренко прибув до частини, то дізнався, що батальйон має виїжджати у відрядження, копати траншеї для каналізації на якомусь будівництві казарм, бо будівельники не встигають його здати у визначений термін. Доповівши командирові роти про своє прибуття, подав папірець – направлення до госпіталю. Втішило Бахуренка те, що ротним тепер виявився його колишній командир взводу, бо недруга Бахуренка, капітана Бубна, перевели кудись у військкомат. Ротний, прочитавши направлення, промовив:
.- Що ж, якщо хворий – їдь лікуйся, – сказав йому  це  і додав:
.- Присвоїли тобі звання старшого сержанта, я про це рапорт командирові частини подавав.
.- Дякую!.. Я думав, що цього не буде.
.- А воно є! – посміхнувся ротний.
.    Почувши таке, Бахуренкові хотілося сказати, що він не хворий, та чомусь промовчав.  А коли показав направлення до госпіталю  Кочерзі, той  почав повчати:
.- Ти занадто не хвилюйся – все буде прекрасно. Там передай від мене привіт Люсьці, яка працює в терапії  на кухні. Вона тобі й молока буде давати, хоч ти й не хворий на шлунок…
.    Але остаточний результат на те  – їхати до госпіталю, чи не їхати, виявились слова командира роти. який на ранковому розводі  повідомив майорові Скіріцькому, що один із його заступників командира взводу їде лікуватися до госпіталю. На диво Бахуренкові, командир частини на це ніяк не зреагував, а йому таки  кортіло, щоб хоч хтось просив його залишитись у частині. Тож із якимось дивним, внутрішнім хвилюванням поїхав… Батальйон поїхав у командировку, а він до госпіталю.
.    У  госпіталі Бахуренкові  видали чисту сорочку і кальсони. Лікарняного верхнього одягу на той час не було, тож дві доби старший сержант, тобто, хворий Бахуренко пробув у госпіталі лише у сорочці та кальсонах . Тішило його хіба що те, що таких, як він “кальсонників” у цьому лікарняному відділені було кілька. Котра із працівниць кухні подруга його  товариша Кочерги   Бахуренко зрозумів відразу, бо ім’я  Люська мала лише вона. Але признаватися до неї в кальсонах не насмілився.
.   Лікарка до якої на лікування потрапив Бахуренко, довго оглядала і вислуховувала його і виписала якісь таблетки. Хоч вживати оті таблетки Бахуренкові не хотілося, та пролигнув їх ще коли лікарка була в палаті, щоб не подумала, що він не хворий. Коли медсестра  принесла пілюлі на вечір і вийшла з палати,  до нього підійшов сусід по ліжкові і запитав:
.- Вживати це будеш?
.- А я знаю? Щось  не дуже цього бажаю, – сказав правду Бахуренко.
.- Не хочеш, то й не треба, – порадив  сусід по ліжкові і, зібравши таблетки в кулак,  викинув їх вниз через вікно у траву, яка росте внизу біля будинку госпіталю. Таке саме зробив і з таблетками інших тимчасових мешканців палати. Після цих дій, Бахуренко зрозумів. що перебуває тут поміж такими “хворими” як він самий. Тепер  його завданням  було передати привіт від Кочерги Люсьці, яка працює на кухні. Коли підійшов  до тієї Люськи,. то дивувався тому, що Кочерга здружився із старшою від себе дівчиною, бо той хвалився що знайомий з Люською дуже близько. Отримавши лікарняний халат, Бахуренко передав їй привіт  і вже тієї ж днини пив молоко, яке  хворим на серце не видавали.  Невдовзі по відношенню до себе Грицько зрозумів, що ближче познайомитися з Люською і для нього не було б проблемою, але відноситися по-свинськи до почуттів товариша не посмів…
.    Тим часом два тижні за які він мав вилікуватися, вже майже пролетіли.  Та  тут появились нові перспективи залишитися тут ще трошки. Все було дуже просто, бо  у палаті де лежали “хворі” солдати, завелися блощиці. Вони повзали по стінах, по стелі, по підлозі. За ніч вони так обкусували пацієнтів госпіталю, що  простирала на ліжках аж червоніли від крові.
.    Якогось дня, після лікарняного обходу, лікарка  пообіцяла:
.- Якщо проведете дезинфекцію палати то гарантую вам перебування тут ще на три тижні .
.    Сказано – зроблено. Через добу у палаті від блощиць навіть сліду не було. Вдячна лікарка підселила до їхньої палати  призовника родом із Єревану, якому кожний вечір родичі і товариші приносили повні кошики винограду, кавуни та ще й по пляшці вина. Призовник не міг з’їсти з того навіть четвертини, тож поїдали те  все “хворі”. Приносили призовникові ще й  цигарки «Казбек» і то так багато, що одна людина змогла б викурити їх  не за цих кілька днів, а принаймні за місяць.  Бахуренко  теж наважився знищити кілька цигарок, хоч до цього часу курцем себе не вважав. На його щастя, у звичку це не ввійшло, – може ще й тому,  що після одного з  курінь цілу ніч випорожнював шлунок у туалеті.
.    Але і цьому прийшов кінець. На прощання лікарка виписала нове направлення до госпіталю  вже  через два тижні на той випадок. якщо хвороба не закінчиться.

Через день на ремінь

.    15 жовтня.   Приїхав із госпіталю  до частини. Тут у нашій казармі залишився лишень один взвод, який несе караульну службу. Всі інші казарми порожні – весь батальйон у командировці. Тут тепер нібито бракує хваленого надпису, того  який був   на якомусь  райкомі у війну: “Райком закритий… Всі пішли на фронт!..”
.    Здав папери на харчування до їдальні танкового полку. Харчуюсь там, а  сплю в казармі – це моя теперішня служба…

.    Та їсти і спати старшому сержантові Бахуренкові довго не дали – його помітив один із офіцерів, яких залишили  в частині для охорони.  І запрігся він у той хомут, про який у армії говорять: “Через день – на ремінь” – тобто добу треба було пробути  в караулі, а другу відпочивати. Крім цього у день відпочинку доводилося робити ремонт казарми – білити стіни, малювати підлогу…
.    Відбувся тоді і смішний випадок   Єфрейтор Майстров, який служив уже другий рік, але у іншому взводі напився і почав буянити. Командир його відділення, який лише прибув з учбової частини підбіг до Бахуренка, який був черговим по роті, щоб запитати, що має робити.
.- Та прив’яжіть його до ліжка, а потім коли протверезіє, розберемося з ним,- порадив Бахуренко, який знав цього єфрейтора, ще з першого року його служби. На перших місяцях служби тодішній новобранець Майстров   під час сну регулярно мочився у ліжко – напевно думав, що його комісують по хворобі. Побачивши, що ця його задумка не дала результату, почав служити нормально – навіть до єфрейтора дослужився.
.    Поки Бахуренко згадував про це все, з того боку, де було ліжко Майстрова, почувся дзенькіт скла і якийсь гуркіт. Коли він прибіг туди, то побачив розгубленого сержанта з кількома солдатами і уламки скла з розбитої квартирки вікна. Сержант розповів, що коли, Майстрова хотіли зв’язати, він чи з переляку, чи від алкогольної задури, вискочив на ліжко і руками вперед кинувся у маленьке віконце квартирки. Було дуже дивним, як  зміг цей не худенький солдат пролетіти через такий вузенький отвір, та ще й розміщений так високо. Коли  вибігли на подвір’я, то   побачили, що при приземленні  “каскадер” самоучка чисто здер шкіру із чола. Викликали медика, який потім розповідав, що Майстров і в машині не здавався, бо коли його везли до військового госпіталю, до Єревану, співав пісню  “Катюшу”, оту, яка розпочинається словами:  “Расцвєталі яблоні і груші”…
.    Ця та інші пригоди, хоч трошечки  урізноманітнювали буденність військової служби, яка в ці часи   здавалися Бахуренкові чимось зайвим і взагалі непотрібним. А ходити у караул не із своїм взводом  виявилося справою трохи складнішою, аніж звичайно. У своїм взводі Бахуренко знав кожного із солдатів не лише в обличчя – знав хто і що може зробити в будь-якій ситуації. Тепер же ходив він на службу начальником караулу і дуже здивувався, коли рядовий Василь Вража із Закарпаття попередив його:
.- Грицьку, не лякайся, бо я сьогодні на посту буду стріляти…
.- Ти що здурів? – здивувався Бахуренко.
.- Я ж дослужую третій рік і ще ні разу не стріляв,- пояснив Вража.
.    Вража справді міг не стріляти, бо після призову до армії був водієм на автомобілі командира частини і за те, що перекинув машину разом  із командиром, відбув у дисциплінарній роті півтори року. За примірну поведінку  час проведений у “штрафниках” йому зарахували до служби, тож він тепер дослужував свою службу разом з ровесниками.
.    З Вражею у Бахуренка склалися гарні стосунки, бо  це був один із тих з ким можна було побалакати рідною, українською мовою. Тож почувши таке від Вражі, Бахуренко  не повідомив чергового по частині про намір солдата, бо подумав, що земляк жартує. А з іншого боку йому не хотілося робити якесь зло хлопцеві, який і без цього зазнав біди і гонінь у штрафній роті.
….А опівночі біля складів з боєприпасами  – там де  в той час був на посту Вража, дійсно пролунало кілька черг із автомата.
.    Бахуренко подзвонив до сьогоднішнього чергового по частині,  молодшого лейтенанта Музики, який тієї ночі чергував.  За кілька хвилин, блідий від хвилювання, Музика примчав черговим автомобілем до караульного приміщення. Взявши кількох караульних, поїхали на пост.
….Вартовий виявився на місці. Коли Вражу замінили іншим караульним, він  розповів таке:
.- Із сторони міста до складів над’їхав автомобіль. Ті, хто в ньому був, не звертаючи уваги на таблицю, що вночі по цій дорозі рухатись заборонено – їхали прямо до складів. Я, згідно припису, вибіг на дорогу і помахав йому руками. щоб він зупинився, але ті, хто був у машині,  не зупинилися. Тоді я, згідно статуту, після усного попередження, вистрілив вверх.
.- А де ж той автомобіль? – допитується Музика.
.- Проїхав повз мене кудись у поле, – пояснив Вража.
.- Чому  ти його не зупинив? Може й медаль тобі дали б! – не вгамовується Музика.
.- Побоявся стріляти в людей… Може вони п’яні і нічого не винні, – пояснив Вража.
.    А Бахуренкові аж кортіло розсміятися з тієї серйозності з якою розповідав цю брехню Вража, та домагань пояснень Музики…
.    Запам’ятався Бахуренкові ще один випадок з того часу.  Під контролем караулу була солдатська чайна. Вартувати її ходили солдати без автоматів, лише із штик-ножами.
.    Мінялися там вартові без розводящого, тож Бахуренко здивувався, коли до кімнатки начальника караулу, яким він тоді був, ввійшов солдат, який у цей час має нести службу.
.    – Що сталося?  Чому покинув пост? – запитав солдата.
.    –  Маслов пропав…
. – Як пропав?
.- Мав мене підмінити, ще дві години тому і нема.
.- Ще цього бракувало, – розсердився Бахуренко. – А може він  пішов до казарми спати?..
.   Та, ані між тими хто спав у караульному приміщенні, ні в казармі Маслова не було.
.     Довелося дзвонити черговому по частині. Старший лейтенант, черговий по частині, занепокоївся теж  і пояснив:
.- Якщо я зараз дзвоню до дивізії, то через дві години про це буде знати Москва. А це вже велика надзвичайна подія… Ти всіх караульних розпитав чи чогось не знають? – запитав у Бахуренка.
.- Залишилося запитати тих, хто тепер на посту.
.    Не чекаючи заміни вартових, пішли на перевірку несіння їхньої служби  і там  від одного з них дізналися, що Маслову закортілося поїсти кавунів і він, не попередивши  ані начальника караулу, ані розводящого, пішов на баштан, Сказав про це  лише йому, бо обидва вони товариші.
.    Вартовий, який вартував караульне приміщення розповів, що з тієї сторони де баштан нещодавно було чути постріли з рушниць.  Це наводило на думку, що охоронці баштану могли пристрелити солдата, якщо й не вбити.
.    Вирішили їхати  на пошуки солдата, але не їхали, бо поки це придумали він появився сам…  Те, що  розповів Маслов було не дуже смішним. Він розповів про те,  як зайшов  на баштан, як там   почав шукати кавуна, і як помітив на дорозі  чотирьох охоронців з рушницями, котрі  звідкись надійшли.  Щоб заховатися, Маслов  ліг на поле  поміж кавунами. Ніч була місячною, тож виповзти непомітно з баштану було неможливо. Лежав. А охоронці про щось голосно розмовляли вірменською мовою, напевно жартували, бо сміялися.  Кілька разів навіть вистрелили з рушниць у повітря. Вибрався Маслов з баштану, аж тоді, коли охоронці відійшли.
.- Ти чому мене не запитав, коли йшов?- поцікавився Бахуренко.
.- А хто б мене відпустив? Я ж хотів принести кавуни всім..
.- Тепер замість кавунів, друже, покуштуєш, що таке гауптвахта,-  пообіцяв черговий по частині.

Бери побільше, кидай подальше

.    25 вересня. Командир взводу забрав мене в командировку, бо каже. що не може справитися з моїми хлопцями.  Каже, що мої хлопці побилися із старшиною роти і кількома чужими сержантами. Це мене здивувало, але побачу все на місці..

.    Неочікувано Бахуренко таки був змушений поїхати у відрядження, туди куди поїхав весь саперний батальйон. Новий командир їхнього взводу, який за чимось приїхав до частини, побачивши Бахуренка, втішився:
.- Добре, що ти є! Тебе мені дуже не вистачає.
.    Поїхали… Але побачене там не дуже втішило старшого сержанта Бахуренка, бо ті нашивки, які були вже на  його погонах тут виявилися нічим.  Сюди зігнали біля десяти військових частин із всього округу. Кожному сержантові і солдатові наділяли викопати траншею глибиною в два з половиною метри, шириною шістдесят сантиметрів на довжину теж два з половиною метри. Все йшло за принципом:”Бери побільше – кидай подальше!”
.    Сержантам ніяких поблажок не було – вони мусили копали траншеї нарівні із рядовими.  Бахуренко відразу зметикував що робити – щоб на останніх місяцях служби не ритися в землі, він показав командирові направлення до госпіталю, яке йому видала лікарка.   Командир роти повірив “хворому” і залишив його виконувати обов’язки старшини роти, бо той поїхав закінчувати ремонт казарми.
.    Прикомандировані сюди солдати будівельниками не були,  тож не було великим дивом те, що їх заставили копати траншеї під каналізацію.  Солдат, який виконав норму, міг відпочивати. Таке було і з  солдатами саперного батальйоном у якому служив Бахуренко. Сам Бахуренко  теперішні обов’язки старшини роти  ніби то виконував і солдати його ніби то слухали – головне що не виникало ніяких суперечок.  Спершу Бахуренко попробував керувати своїми підопічними так як у частині, але коли привів роту строєм на вечерю, виявилося, що те що було зварено на вечерю вже роздали, бо у солдатську їдальню ходили тут  не по графіку, а хто як умів. Солдати голодними не залишилися, бо  їм видали сухі пайки, але водити роту до їдальні Бахуренко  перестав і самий старався побігти туди найскоріше.  Служба стала такою неприємною, що дуже кортіло дочекатися наказу Міністра оборони про звільнення в запас і вирушити додому. Нічого занадто поганого в теперішній службі нібито й не було – було нібито добре, та люди кажуть, що ніяке добро вічним не буває. Так і сталося…
.    Саме в цей час  у батальйоні помінявся начальник штабу. Колишній поїхав служити до Німеччини, що для офіцерів було дуже приємним, а з Німеччини до частини  прибув новий штабіст. У день його приїзду Бахуренко був черговим по військовій частині. Цю місію доручали сержантам, бо весь батальйон розміщувався  у невеличкій частині величезного приміщення казарми.  Того вечора Бахуренко,  звично  провів вечірню перевірку… Всі люди були на місці  і  він дозволив солдатам спати. Вже й самий мав намір задрімати, та його покликав днювальний:
. – Командире, тебе кличе начальник штабу.
.   Те, що замість старшого сержанта днювальний назвав його командиром, Бахуренка не здивувало, бо всі туркмени зверталися до нього саме так. Здивувало чого його може кликати начальник штабу. А той без передмов запитав:
.-  Ваші люди всі на місці?
.- Всі! – впевнено відповів Бахуренко.
.-  Ходімо, провіримо.
.    Коли пройшлися між ліжками, виявилося, що двох солдатів нема, при тому  одного із його взводу – Максима  Та ще Потапова – з іншого..
.- Якщо  через годину їх не буде тут, у казармі, ви відправитесь на гауптвахту, – сказав начальник штабу і пішов…
.    За майже  три роки своєї  служби Бахуренко не відбув на гауптвахті жодної доби і попасти туди аж тепер, не дуже хотілося. Та ще подумав, що коли  начальник штабу виголосить наказ про арешт, то хто знає чи  направлення до  госпіталю, яке є у нього в кишені зможе  допомогти. Почав розпитувати всіх хлопців з їхньої роти чи не знають куди могли піти порушники.   Зголосився, що знає де вони можуть бути солдат Микєєв, але самий за ними йти не захотів. Довелося Бахуренкові йти з ним. До компанії долучився і Кочерга, бо і з його відділення був один із порушників. По дорозі Микєєв розповів, про те, що тут  солдати ходять купувати самогон у місцевих чи то циганів, чи курдів.  Пройшли нічним селом і зупинилися біля однієї з хатин. Коли постукали у вікно з хати  вийшла чорнява на вроду сорокарічна на вид жінка, яка сказала, що солдатів у неї не було. У іншій хаті порушники таки були. Там проживала молода за віком жінка, але її одяг був таким засмальцьованим, а стіни в хаті такими непривабливими, що Бахуренка аж знудило. А порушники, які сиділи  тут за столом, мабуть цього не помічали, бо пили з горнят самогон, а перед ними на сковорідці була якогось  дивного кольору страва.
.- Хлопці, швиденько виходьте. Йдемо до частини, – наказав Бахуренко.
.- А ти хто такий, щоб нам указувати? – вишкірився до нього  Потапов.
.- Ходіть скоріше, бо вас розшукують, – попередив Кочерга.
.- Грицько, може трохи вип’єш? – ніби по товариському пропонує Максим.
.- Я тобі тут не Грицько, а старший сержант, – розізлився Бахуренко – марш на вулицю!..
.    Коли пройшли метрів п’ятдесят від тієї хати, Максим раптом схопив Бахуренка за комір і  закричав:
.- Віддай мій годинник! Ти годинник забрав…
.- Який годинник? Я ж навіть близько біля тебе не був, – пояснив Бахуренко.
.- Ти взяв? – вигукнув Максим і шарпнув Бахуренка за комір. За мить високий, тілистий  Максим напевно не зрозумів, що з ним сталося, бо лежав серед дороги. Прийоми боротьби самбо, яких навчився в учбовій частині, тут негадано Бахуренкові   пригодилися…
.    Почувши метушню, підбіг Кочерга і запитав:
.- Що б’ємо його?
.- Та ні!.. Ми тут жартуємо, – посміхнувся Бахуренко. –  Ану йдемо назад, – вже до Максима звернувся він.
.    Циганка двері відкривати не захотіла. Довелося її лякати:
.- Відкривайте!.. Міліція!..
.- Віддай годинник, – увійшовши до хати наказав Бахуренко
.- Який годинник? Я нікого годинника не маю, – живо відмовляється жінка.
.- Кликати міліцію? – лякає її Кочерга.
.- Та ж він віддав мені  годинник і за нього пив! – пояснила жінка, але годинник віддала.
.    Вже коли солдати вийшли з хати,  промовила.
.- Наглі  ви росіяни… Більше в мене для вас горілки не буде…
.    Напевно що Максим з Потаповим таки побували на гауптвахті – про це Бахуренко не знав, бо якраз тоді прийшов наказ про те, що міністр оборони присвоїв йому звання молодшого лейтенанта. Перед строєм попрощався з товаришами по службі, з ближчими з них вночі провели прощальну вечірку і поїхали молодші лейтенанти  Бахуренко і Кочерга, до Єревану, щоб звідти вирушати додому.
.    Кажуть, що на все треба мати щастя. Того щастя Бахуренкові і Кочерзі таки забракло, бо коли вони приїхали до своєї частини за документами про звільнення, щоб їхати додому, почули відмову.
.    А сталося таке: Прийшла команда офіцерів запасу без ешелону додому не відпускати, бо  перед цим новоспечені офіцери-артилеристи у поїзді вчинили бійку з грузинами  і через них всіх інших з округу будуть відправляти додому разом з іншими демобілізованими у  військових ешелонах. Нічого нового в цьому не було, бо їх і сюди колись привезли ешелоном.
.    І знову через день, на ремінь… Звикати до цього не треба, бо за три роки служби різних ситуацій було багато. Але якось, коли  вже нібито молодший лейтенант, але ще з погонами старшого сержанта, Бахуренко вів караульного на пост до штабу, під’їхав сам майор Скіріцький.  Бахуренко згідно статуту віддав команду “Струнко! Рівняння на право!” але майор зупинив їх і запитав:
..- Чому не поголились, товаришу сержант?
.- З горя, товаришу майор!..
.-   З якого такого горя?
.-  Додому не відпустили…

– Ти в мене з караулу додому будеш їхати, – пообіцяв Бахуренкові майор..
.    І мов прирік, бо Бахуренко перебуваючи у караулі, бігав з автоматом до штабу, бібліотеки, в їдальню, солдатське кафе, та різні кабінети, щоб йому підписали обхідну картку, бо виїзд з частини був призначений на наступний день…

Дембіль

.     20 листопада (Останній запис). Ура! Завтра дембіль!!! Найвищою насолодою  останніх кілька тижнів для нас “дембілів” було читання наказу  міністра оборони про звільнення у запас. Для цього запрошували двометрового білоруса Васю Деревяшкіна, який ставав на табуретку і звідти згори своїм гугнявим голосом по кілька разів зачитував нам той наказ. За знущання цей новобранець цю просьбу не вважав – йому це навіть подобалося, тож задоволені всі. А останні місяці чомусь і спати не хочеться. Цей стан аж ніяк не порівняєш з тим часом коли був в учбовій частині, бо тоді хотілося миттю притулити голову до подушки і спати… спати… 

.    Повернення батальйону до казарм співпало з демобілізацією  солдатів родом із Західної України, які відслужили свій строк у армії.. Разом  із закарпатцями їх виявилось дев’ять. Майор Скіріцький наказав всім тим хто звільнявся вийти із строю. По тому, як він дриґав коліном і цмокав губами, можна було зрозуміти, що цієї ночі ним була спорожнена не одна пляшка спиртного. Дякувати за службу всім хто демобілізувався майор не став. Зате підійшов до шеренги і почав вголос вичитувати  характеристики кожному із “дембілів”, які їм мусила видавати військова частина. Що там написано він напевно не знав, бо характеристики кожному писали командири їхніх рот. Прочитав він їх спочатку беззвучно, а вже потім почав озвучувати їх біля кожного дембіля особисто.
..   Першим, як найвищий по росту, стояв Вража.  Майор підійшов до нього і запитав:
.- Водійські права маєш?
.- Так!
.- Подай сюди!
.    Коли Вража подав водійські  права майорові, той промовив:
.- Ти угробив комбата!.. Начальнику штабу! Написати у правах  ” Баламут і п’яничка”. І поставити печатку частини…
.    Начальник штабу здивовано подивився на командира частини, але права взяв, пішов  з ними до приміщення штабу і виконав наказ командира.  Коли подав права з надписом Вражі, той сказав: “Дякую”, потім порвав права і кинув під ноги Скіріцькому, який вже обдумував, що має сказати  другому у шерензі.  І знайшов для закарпатця Лакатоша таке:
.- Ти на навчаннях загубив автомат. Начальнику штабу! Напишіть йому у характеристиці, що він нехлюй і поставте печатку…
.    Начальник штабу виконав і цей наказ, але на цей раз печатку частини вже виніс  із собою – видно зрозумів, що на цьому все не закінчиться.
.    Третім був єфрейтор Макух з Тернопільщини. Його Скіріцький “порадував” теж:
.- Тобі виписали вдячну грамоту, але ти цієї ночі пиячив і грамоти тобі нема, – після цих слів майор порвав грамоту і кинув під ноги єфрейторові.
.    Потім майор “почастував” порціями своєї жовчі ще двох “дембілів”  і дійшов до Бахуренка. Постояв хвильку біля нього і, напевно нічого не придумав, бо рушив далі. Поблагословивши  ще одного, майор повернувся до Бахуренка і звелів начальникові штабу:
..-  Дописати у характеристиці, що він не вміє слідкувати за порядком і не акуратний. Ті хто прочитає будуть задоволені моєю характеристикою на тебе? – нібито порадував  він Бахуренка.
.- Ви знаєте, мені до колгоспу вашої характеристики не потрібно, – відповів той.
.    У майора чомусь тіпнулася щока, він із здивуванням поглянув на Бахуренка, але видно йому забракло слів щось сказати, бо   пішов далі…
.    Останнім у шерензі стояв Кочерга. Тож  майорові для повного задоволення своїх амбіцій  залишився лише він.
. – Ти дуже хитрий чоловічок,-  охарактеризував він Кочергу. – За два роки, які ти пробув у частині ти пролежав у госпіталі половину цього часу, – розповів майор те, що було відомо всім, але дописувати щось у характеристику Кочерги видно забув, або вже й так був задоволений собою.
.   Після цього прощального “церемоніалу” “дембелі”  попрощалися з товаришами і коли всілися у кузов автомобіля, який віз їх до Єревану  де формувався ешелон демобілізованих вояків на Західну Україну, пообіцяли не оглядатися назад – вдати ніби  все те, що вони  пережили тут, відбувалося зовсім не з ними.
.   Так і зробили… При виїзді із території військової частини всілися на лавки  у кузові військового автомобіля обличчями вперед і назад не оглядалися… Цим ніби хотіли викреслити із свого життя тих три минулих роки. Дивилися вперед, але поглядали й на те що є обіч дороги. Бачили гарні будинки поселень, стіни яких муровані з рожевого каменю туфу, бачили будівництво дороги з Єчміадзіна до Єревана, яка стала подібною до проспекту в місті, бо розділена на дві частини широкими поливними квітниками. Проїжджали мимо розвалин монастиря Звартноц на екскурсію до якого іх не возили та дороги до аеропорту з такою ж самою назвою,знайомого їм тим, що величезні літаки, які прямували до нього, щоденно пролітали над їхніми головами. Проїжджали повз “підземне царство” тобто поселення курдів, які жили в землянках і ніяе не хотіли переселятися до містечка з двоповерховими будинками  які їм побудувала держава. Трошечки проїхали і по прямій і довгій центральній вулиці Єревану в кінці якої при гарній погоді було видно двогорбий Арарат, який, хоч і є символом Вірменії, загарбані і знаходиться у Туреччині та Ірані. Бачили це все і в думках навічно прощалися із Вірменією та й з усім Закавказзям