Гумор і сатира

Чоботи

– Що з теперішніх чобіт?-
Дід почав розмову,-
Носиш їх один сезон,
Відтак купуй знову!

Нема тепер тих шевців
І доброї шкіри.
Хто колись до року мав
У чоботах діри?

Носиш, було, десять літ
І не маєш гадки,
Що потрібно вже нових,
Чи хоча би латки.

А, як взуєшся у них
У велике свято, –
Сказав це дід й перестав
Хвалитися раптом.

І, подумавши, додав,
М’якше, як відразу:
– Правда, я їх обував
На рік два – три рази!

Маю міру

– Може, б  ти  курив поменше,
Любий чоловіче!
Молодий ще, а вид маєш,
Як дідусь предвічний!

І легені в тебе  грають,
Як баси в баяні.
А як дихнеш, то хоч носа
Затикай зарані!

Та ще диму як напустиш,
Хоч втікай з кімнати,
Треба ж якусь і в курінні
Певну міру мати.

Глянув чоловік на жінку,
Видув клуби диму
І відповів їй поважно,
Десь через хвилину:

– Що  ти, жінко, вигадуєш?
Я ж бо маю міру,
Бо викурюю щоднини
Дві пачки “Паміру”.

Що було далі

Прокинувся на другий день.
Розплющив очі.
… Пригадує, що він робив
Цієї ночі.

Горілки  начебто  ніхто
Не пив багато.
Але вина, відай, пішло
Таки багато.

По пиво жінку посилав,
Як звечоріло.
Та чи принесла?.. З голови
Десь полетіло.

Цікаво, хто відніс стола
Аж до порога?
Чому у бруді й черепках
Уся підлога?

І хто й чому йому зв’язав
Докупи руки?
За віщо він тепер терпить
Усі ці муки?

Пригадує своїх гостей
І всі деталі.
… Не може збагнути лишень –
Що було далі?

Якби-то я Піфагором

Якби-то я Піфагором був
Або Ньютоном,
Всі до мене зверталися б
Шанобливим тоном.

Сам директор при зустрічі
Зняв би капелюха.
І татові було б стидно
Смикати за вуха.

Придумав би штук за триста
Теорем непростих.
Таких, щоб наш математик
Бісився від злості.

А фізичці сто законів
Нових би придумав,
Щоби й вона поверталась
Додому із сумом.

Ото були б веселощі
По всій нашій школі,
Бо вчителі усі вчаться,
А діти – на волі!

Король футболу

Зажадалося Грицькові
Покинути школу,
Щоби стати, як Пеле,
Королем футболу.

Бо Пеле з дитинства вчив
Паси й викрутаси
Це не те, що кожний рік
Йти у вищі класи.

Одягає кожний день
Гриць свою футболку
І тихесенько в лісок
Йде на “тренеровку”

У ліску, поміж дерев,
Він м’ячем сотає.
Як попаде у сосну,
Аж кора злітає.

Вже навчився точно в ціль
Бити головою.
Готувався у футбол,
Як солдат до бою.

Та зі школи до батьків
Хтось приніс записку.
… Відібрали в нього м’яч,
Як колись колиску.

Ще й заставили щодня
Не минати школу.
…Так і втратило село
Короля футболу.

Зітхання

Пригадав собі Данило,
Як був школярем,
Як учили його в школі
Формул, теорем.

Засипали знань великих
В голову, як в міх.
Жаль, що міх той був дірявий –
Втримати не зміг.

У журналах і свідоцтві –
Вічно всі трійки.
Жаль йому, що проминули
Золоті роки.

Голова тоді не сохла
Від важких думок,
Не терпів тоді від спеки,
На дощах не мок.

І зітхнув, бо не поверне
Він назад той час.
І ніхто його не прийме
Знову в перший клас.

Стидно

– Чув я, Федоре, що німцям
Дуже добре жити.
Всі прекрасно заробляють,
Мають що купити.

Є у кожного робота.
Є і дисципліна.
Не крадуть не те що гроші –
Навіть в’язку сіна.

Відпрацює свою норму –
Може відпочити.
Чи  зможемо на Вкраїні
Ми колись так жити?

– Добре кажеш,- мовив Федір,-
Що в них дисципліна,
Бо без неї пропадає
Людина сумлінна.

Та якби отак робили
І ми українці,
Було б стидно – люди скажуть,
Що ми також німці.

Привчають

Відколи на підприємстві
Спорожніла каса,
Керівництво зробилося,
Як “народна маса”.

Вже за руку вітається
Сам директор з нами –
І начальство, те, що вище,
Кличе нас панами.

Куди ходять, нарікають
На час, на податки,
Що не від них теперішні
Залежать порядки.

Стало бідним керівництво,
Та якимось чином
Спільні фірми відкриває
З братом, сватом, сином.

Іномарки обживають,
Зводять гарні дачі.
І кепкують позаочі,
Що ми всі ледачі.

Потихеньку привчають нас
Звати їх панами.
…Вони ними справді стали,
А ми – їх рабами.

Зажурилася

Пролетіли, аж дорога закурилася,
І дівчина молоденька зажурилася,
Бо поїхав її милий іномаркою,
Та не з нею він поїхав, а з Одаркою.

Ой, до чого ти, Одарко, є брехливою. –
Залишила тут подружку нещасливою.
Почекай же ти, Одарко причепурена,
Будеш ти, подружко, скоро теж обдурена.

І чому ж я не вродилась іноземкою?
Чи якогось емігранта спадкоємкою!
Був би хлопець цей у мене під обцасиком –
Не крутився б між дівчатами карасиком.

А Одарка через мене теж поплакала б,
Якби з хлопцем її милим я балакала.

Перепустка

Нам про партію писали:
“Розум, честь епохи!”
Вже й почали забуватись
Гасла ті потрохи.

Був божком комуністичним
Секретар райкому.
Він не був тоді підвладним
В районі нікому.

Всіх людей агітували
Партквиток узяти.
Тож і йшли за ним хитріші,
Щоб щось з того мати.

Цьому трактор новий дали,
Тому жаль посади.
Надавався всім партійним
Більший хід до влади.

Партквиток міг врятувати
І злодіїв всюди –
Був він, ніби перепустка,
Що то чесні люди.

А тепер, відай, немає
Тих квитків надійних.
Бо існує більше партій,
Як в селі партійних.

Ще недавно

Ще недавно так бувало:
Чоловік прийшов з роботи,
Ввімкнув собі телевізор –
Споглядає без турботи.

Жінка порається в хаті,
І на кухні, і у стайні.
Викликає чоловіка
Аж як справи є нагальні.

Все ішло буденно, звично,
Хоч вона й галасувала.
Чоловіків кут один був –
Три дружина зберігала.

А тепер ввійшли у моду
Безкінечні серіали.
І дивитись телевізор
Всі жінки чомусь почали.

От і мусять чоловіки
Готувати, прибирати…
Вже й кутів на їх рахунку
Значно більше стало в хаті.

Приватизатори

У теперішні часи
Є приватизатори.
Їхню працю видно всім,
Хоч і конспіратори.

З стадіону всі лавки
Десь вночі “подалися”.
Біля клубу паркани,
Наче лід, розсталися.

Кладка через потічок
Без перил лишилася,
Електричні ліхтарі
Теж десь віддалилися.

Є в нас люди отакі –
Знають, що привласнити!
Щось громадське вкрасти їм,
Як батогом ляснути.

Неспокій

Став поважний депутат
Знову кандидатом.
Вирушає у бої
За новим мандатом.

Зустрічаючись з людьми
Так словами чеше,
Що, здається, серед всіх
Він один не бреше.

Має досвід чоловік,
Але є й неспокій:
Чи не втратить свій курорт
На чотири роки?

У пошуках султана

Хоч вона й не Настя,
Але хоче щастя.
Хоч живе без фаху,
Та не має страху.

Їхала до турків
Бо вони придурки –
Щоб знайти султана,
Так, як Роксолана.

А султанські внуки
Не в’язали руки.
Паспорт відібрали
І в бордель заслали.

Думала, гадала
Турком керувати.
А  насправді  мусить
Тілом торгувати.

Не та журба

Жінка з іншим утекла…
Гриць засумував.
Схуд, змарнів. Не пив, не їв.
Кілька діб не спав.

– Не сумуй, – втішає кум, –
Бо з журби помреш!
Ти ще гожий… Для життя
Ще когось знайдеш!

– Злість,  не сум,- зітхнув тут Гриць,-
Їсть думки мої,
Що покинула вона,
А не я її!

Дав  “пуда”

Випив Сидір чарку
І міркує шпарко:
“Дам я жінці “пуда”,
Бо вона зануда!

Нищить мене криком,
В серце б’є язиком!”
…Набивав оскому
До самого дому.

Але на подвір’ї
Вигнав з себе лева,
Бо почувся з хати
Голос кришталевий.

Мав сказати сміло
Те, що наболіло
Та почув той голос,
І перегоріло.

Прослизнув до хати
І уклався спати,
Щоби винний запах
Якось заховати.

Голка і нитка

“Куди голка, туди й нитка!”-
Не знайшла в цьому крамоли
І поїхала за негром –
Чоловіком до Анголи.

Щоб  тамтешніх діда й бабу
Привітали гарно внуки
І, щоб милий – африканець
Не помер у нас від “скуки”.

Та недовго ті надії
Бідну жінку хвилювали,
Бо дітей повідбирали,
А її комусь продали.

Чоловік її коханий
У своїй поганській вірі
Мусив мати за дружину
Рівну кольором по шкірі.

Тож, дівчата, при заміжжі
Треба добре пам’ятати –
Коли в тебе негр за “голку”,
Нитку можна й обірвати.

У кума

У пивбарі  гарна назва –
“Кум” із вивіски гласить.
Гнат, побачивши цю назву,
Аж затримався на мить.

Бути кумом і почесно,
І не стидно аж ніяк,
Бо у кума і для кума
Пригощання на дурняк.

Гнат зайшов досередини,
Бо цікаво, що там є.
Тут меню вусатий вуйко
На підносі подає.

Гнат замовив чарку, пиво,
Оселедчика шматок –
І в живіт свіженьке пиво
Ллється за ковтком ковток.

Як прийшлося до оплати,
“Кум” так гарно рахував,
Що у Гната із кишені
Зникло все, що він там мав.

Через хвильку – на дорозі,
Він прекрасно зрозумів,
Що нема чого ходити
В гості до чужих кумів.

Не лінива

– Огій! – каже.- Не слухає!..
Ходить, куди хоче,
А що дома є робота –
Її не скобоче.

У її роки я всюди
Гонила собою.
Та й тепер ще порпаюся –
На місці не стою!..

– Так… Лінива вона у вас,-
Такнула сусіда.
А стара, як це почула,
Відразу поблідла.

– Хто лінивий? – закричала,-
Моя донька чемна!
Подивися за своєю –
Ходить чорна й темна!..

Уже й сварка… З цього всього
Треба пам’ятати:
Як хтось ґанить свої діти.
Краще промовчати.

Вчився

Ще колись, коли були
Різні курси в моді,
Голова на них послав
Обліковця Бодю.

Бодя не спеціаліст –
Справа не в освіті –
Все робилось, щоб була
“Паличка” у звіті.

Повернувшись до села,
Бодя став поважним.
Вже до нього підійти
Стало недосяжним.

“Дипломат” собі купив
І носив повсюдно.
І жалітися почав,
Що йому тут нудно.

Їздив в місто, щоб обід
З’їсти у їдальні.
І сорочку прати віз
До міської пральні.

Вже і мати не могла
Боді догодити.
І пішла до голови,
Щоби попросити,

Чи не міг би він ще раз
Бодю десь послати,
Щоб йому допомогли
Знов колишнім стати.

Кабан

Восени Ярослав
Кабана продавав.

Гроші взяв у кулак
І не може ніяк

Від дружини втекти,
Щоб на пиво піти.

І таки схитрував –
Їй грошей трошки дав,

Щоб пішла в магазин
Хоч на кілька хвилин.

Сам бігцем на базар,
Заховався в пивбар,

Попиває пивце,
Коньячок і винце.

Причастився. Якраз
І додому вже час.

Але поруч кафе,
І їдальня, й корчма –

Не зайти ще туди
Просто сили нема.

І пішов…І пішов…-
Мовби щастя знайшов.

Незабаром забув,
Де вже був, де не був –

Під дверима корчми,
Як дитина, заснув.

Вже на ранок бажав
Скуштувати вина,

Та грошей з кабана
Ні копійки нема.

В голові наче ніч,-
Нерозбірливий стан.

І здається йому,
Що він сам вже кабан,

Бо у роті язик
Так страшенно засох,

Що тепер замість слів
Легше мовити “Рох”!

Нагадався, що десь
Є дружина, сім’я

І що він проти них
Звичайніська свиня.

Страх

Розділяли у колгоспі
Ниви на паї
І Грицеві дісталося
Трошечки землі.

Залишив ту землю вкупі –
Бо хіба один
До порядку все обробиш
Без коня й машин?

За оренду обіцяли
Гроші чи зерно –
Тож чекає тої плати
Гриць уже давно.

Вже цікавився: “Де плата?”
А вони: “Нема!..”
Лиш руками всі розводять –
Літо чи зима…

І надумав страйкувати
Гриць одного дня.
Не самий. Пішли й сусіди
І уся сім’я.

Над собою почепили
Полотно-плакат,
Що без плати пропадає
Пролетаріат.

Біля входу до контори
Стали у пікет,
А Гриця, як поводира,
Випхали вперед.

Поглядають всі на двері,
Може, вийде “сам”?..
Скаже  за орендну плату:
“Дам!” або “Не дам!”

Та чомусь ніхто не вийшов
Укладати мир.
І контора враз притихла,
Ніби монастир.

Бачили, що в кабінеті
Голова сидів.
Але скоро на дорозі
“Газик” прогудів.

Там сидів, лице сховавши,
Ніби й голова…
Людям навіть дивно стало –
Може, їх є два?

А під вечір сторож каже:
– Їх нема давно…
Всі конторські повтікали
У бічне вікно!

І хоча той страйк стихійний
Ввечері зачах,
Всі дізнались – в керівництва
Теж існує страх.

Секретарка

Секретарка у директора нова:
Занотовує миттєво всі слова.

Розпорядження, наказ чи договір
Переносяться швиденько на папір.

Носить каву і до всього беручка –
Ніби третя появилася рука.

На прийом кого впускати, знає теж,
Тож радіти б мав директор, ще й без меж.

Та нема в очах директора добра –
Секретарка цього разу застара.

Вже й дружина не питає защораз,
Де і з ким проводить вільний час.

І тепер він на роботі, як аскет,
Осоружним став обжитий кабінет.

Появився тихий смуток на очах
І за втрату кабінету мучить страх.

Бо коли йому підсунули стару,
Значить, хтось молодший вліз у гру.

Хвороба

Коли вуйка від болячок
Вже удвоє склало,
Баба його до лікаря
До міста послала.

Згідно з чергою, опівдні
В кабінет пропхався.
– Де живете, працюєте? –
Лікар запитався.

– Та, знаєте, пане дохтор,
В селі проживаю.
Працювати вже не годен,
Та пенсію маю.

– Що у селі,- каже лікар,-
Це здалека видно!-
Тепер такий статус мати
Нікому не стидно!

– Маєте у господарстві
Бичка чи корову?-
Ставить  таке запитання
Лікар йому знову.

– Та, нічого не тримаю,
Окрім поросяти.
Ще маленьке…Взимку  не мав
За що купувати.

– То, можливо, що маєте
Качки, кури, гуси?
– Виздихали, пане дохтор,
Але обійдуся…

– Ну, а діти ваші, діду,
Бідні чи заможні?-
В голос лікаря прокрались
Ноточки тривожні.

– Що казати, пане дохтор,
Є у мене діти,
Але всі живуть у місті,
Нема що таїти.

– То, можливо, є родина
Якась за кордоном?-
Лікар це вже запитує
Іронічним тоном.

– Та є, пане, за кордоном
Брати…у Тюмені,
Але туди поїхати
Нам не по кишені.

Лікар довго хмурив брови,
В карточку дивився,
Потім погляд на вуйкові
Знову зупинився.

І промовив: “Ви людина
Не дуже багата.
Та, як лікар, я не зраджу
Клятву Гіппократа.

Бачу, що на ліки коштів
У вас не знайдеться.
Та й не треба! – Ця хвороба
Старістю зоветься”.

Знає

Що б там хто не запитав,
Він говорить: “Знаю!”
Речі, посуд чи книжки?
Ствердно каже: “Маю!”

Сварка в когось, чи літак
Десь не приземлився:
“Знаю,- каже,- це давно –
Сон мені приснився”.

“Знаю”, “вмію”, “чув” і “був”-
Слів цих не минає
І про те, що він брехун,
Не переживає.

Люблять

Зустрілися обоє знов.
Так… Випадково…
Він говорив, а їй чомусь
Відняло мову.

Котились сльози із очей…
Води ковтала…
– Обидві любимо  тебе, –
Йому сказала.

Подумав він: “В житті пішла
Хороша смуга!
Бо любить ця і любить та…
Та хто ж та друга?”

– Давай зустрінемося втрьох,-
Поцілив в точку.
Бо привела на другий день
Їх спільну дочку.

Все заграничне

Все на мені заграничне:
Одяг і взуття.
У такі, бач, викрутаси
Кинуло життя.

На штанах, пальті, сорочці
Є німецький знак.
Капелюх і черевики
На канадський смак.

Светри маю аж із Штатів,
З Франції піджак –
Його, видно, не вподобав
Там Мішель чи Жак.

На найменшій моїй речі
“Made in…” – ярлик.
Навіть дивно, як до цього
Я теперка звик.

Бо кричав колись на бабу:
“ Хоч грошей в нас брак, –
Не купуй мені такого –
Я ще не жебрак!”

А стара мов глухувата –
Чує, та не все…
Онде знов “гуманітарку”
У мішку несе.

Виступати не буде

Завітав в село Данило,
До рідної хати.
Похвалився, що вибився
Аж у депутати.

Значок має… Видно дійсно
Належить до влади.
Тож прийшов його просити
Голова сільради,

Щоби вийшов до народу,
Сказав, що й до чого,
Яка буде політика,
Що в “верхах” нового?

Та Данило відмахнувся
Від цього прохання.
Каже: “Ви там передайте
Від мене вітання!

Виступати я не буду,
Бо це буде риском,
Я ж пройшов у депутати
За партійним списком!

Моя справа там – у Раді
Чітко слідкувати,
Яку кнопку наш начальник
Скаже натискати”.

Дивуюся

Двоє з одним зчепилися…
Видно, хочуть бити?
Неприємно це бачити,
Але що робити?

Пройти мимо? Чи гукнути
Тих, що з палицями,
Які можуть розлючених
Привести до тями?

Але сили я ще маю,
Ще й півлітра в шлунку!
Тому слабшому у бійці
Став до порятунку!

Тепер стогну… Оглядаю
Синці та побої…
Дивуюся, чому били
Мене усі троє?

Зрозумів

– Я вже розумію,-
Вимовив Хома,-
Чому це між нами
Багачів нема.

В західних країнах
Люди ділові.
Зиски і прибутки
В них уже в крові.

Бач, навіть погрози
Їхні нам дивні.
Там грозять: “За все це
Заплатиш мені!”

Наш, коли не може
Відомстити сам,
Злісно обіцяє:
“Я ,тобі, ще дам!”

Там усе оплатне –
Наші ж віддають…
Отому-то й бідно
Люди в нас живуть.

Не стукне

– Цього не перемогти!
Поганенька справа…
В нього ж техніка й удар –
Ліва б’є, як права!

Підставлятися йому
Дуже недоречно.
Лізти прямо, напролом
Буде небезпечно.

Дуже хитрий цей боксер:
Стиль ударів грізний,
І чужий удар терпить,
Ніби сам залізний.

І міркує вуйко Гнат:
“Люди є завзяті!
Але краще, коли є
Телевізор в хаті.

Бокс, футбол або кіно –
Все  тобі  доступне.
І боксер тобі –  ніщо,
Бо тебе  не стукне!”

Обмацував

– Я до жіночих ніг
Багато припадав,
Обмацував литки,
Коли лиш зажадав.

І з жінкою прожив
Без ревнощів весь вік –
Розповідав якось
Про себе чоловік.

Вуйки на це у сміх:
“Ви, діду, брехунець!-
Як мацаєш чужих,
Твоїй сім’ї кінець!”

Не вірили йому
Даремно ті вуйки –
Він швець і добре шив
Жіночі чобітки.

І щоб вони були
Гарненькі, як ляльки,
Він метром жіночкам
Обмірював литки.

Бабин жаль

Каже баба: “Жаль, що дівчат
В армію не брали,
Бо я би там дуже скоро
Вийшла в генерали!

Своїм криком я порядок
Навела б там живо!
Всі ходили б, як годинник –
Гарно і красиво!”

А дід на це мовив стиха:
– Ач, що закусила!
За свій язик ти щодня там
Туалети б мила!

Не догодив

За сім років до костюма
Чоловік так звик,
Що страшенно налякався,
Коли він десь зник.

Тут ще й жінка: “Ходиш в ньому
Літо чи зима.
Ніби в тебе вже нічого
Кращого нема!

Вже з  тобою  поміж люди
Соромно піти,
Ніби коштів на одежу
Не можеш знайти!”

І почав він одягати
Светри і штани,
Щоб кожний день відрізнялись
Від інших вони.

Вже й привик носити свіже,
Але жінка знов
Нагадала, що існує
Не лише любов.

Каже йому: “Вже й одежі
Тобі не стає!
Видно, в  тебе  на роботі
Якась “лярва” є!”

Зустріч

До Миколи на дорозі
Тип якийсь пристав зухвало.
Навіть лізе цілуватись,
Що Миколу здивувало.

Придивився уважніше
І впізнав: це ж друг дитинства!
Не впізнати цього хлопця –
Виглядало б наче свинство.

Повсідалися на лавці
Там, у скверику міському,
І згадали про дитинство
Й те – не сказане нікому.

Гомоніли, гомоніли
І тихенько розійшлись
Зустріч була ніби свято,
Та без чарки обійшлись.

Дивуватися  не треба,
Бо тепер таке буває –
Безробіття не одного
Від горілки відлучає.

Якщо не буде

Очікують, що бабуся
Приїде у гості.
Шестирічна її внучка
Не лягає в постіль.

Оченята злипаються,
Глипає на двері,
Не збирається заснути,
Не хоче й вечері.

Мама ледве ублагала,
Щоб лягала спати.
Каже: “Ми тебе розбудим.
Не мучся чекати!”

Лягла й каже: “Як бабуся
Принесе гостинця,
Тоді мене розбудите –
Скажете: “ Прокинься!”

Але, якщо у бабусі
Гостинця не буде –
Тоді мене аж до ранку
Хай ніхто не будить!”

Засіб від запаху

До лікаря знайомий підійшов.
Питає, чи нема чогось такого

(Таблеток чи пілюль якихсь),
Що  убивають запахи спиртного.

Вже радили – жував лавровий лист,
Бувало, часом навіть пив олію!

То, може, медицина щось знайшла?
На це він має ще в душі надію.

Щоб випив чарку, ще чогось ковтнув,
А  запах залишився в середині,-

Тоді простіше й легше зміг би він
Брехати, що не пив, своїй дружині.

А лікар в сміх: “Хороший аргумент!
Та де для тебе я таке щось візьму?

Хіба попробуй – через рот не пий –
Роби собі із алкоголю клізму.”

А спосіб є… До того ж не новий –
Не хочеш запаху – спиртне не пий!

Не вистачає

Розмовляли… І він каже:
“ Ти немов сорока!”
Вона мовчить. А він знову:
“Ти така жорстока!”

Так  усьому, що робила,
Давав різні назви –
Чи то нею не тішився?
Чи то в чомусь заздрив?..

А роки собі минали
І мужнів характер –
Вже вона йому трактує
Вчинки, дії й факти.

Обзиває від комашки
Аж до бегемота –
Уже давно йому дома
Бути неохота.

Ще тихесенько, у думці,
Її обзиває,
Бо зчепитися на рівних
Слів не вистачає.

Забула

Встає вранці. Поснідає
І бігцем  до праці…
Аж до ночі… Повторює
Усе знову вранці…

Так йому одноманітно
І життя минає.
Хто і що у нього вдома,
Вже давно не знає…

А сьогодні припізнився –
Туфлі десь пропали.
Просить дітей і дружину,
Щоб їх розшукали.

Тут дружина його туфлі
До кімнати вносить.
Каже: “Вже хоч обізвався!..
Мені й цього досить!

Я учора їх навмисно
У диван запхнула,
Бо помітила недавно –
Голос твій забула”.

Не бійтеся

Прибув батько з відрядження,
На поріг стає
І гостинці своїм дітям
З торби дістає.

Але бачить: діти плачуть,
Туляться в куток.
Налякався, що забули
За недовгий строк.

Увійшла якраз дружина,
Глянула на всіх
І почуло все сімейство
Голосистий сміх:

“Та не бійтесь! Це ваш тато!
Тут немає див,
Це він бороду і вуса
Там десь відростив!”

Краще

Перевірив всі пляшки
Після гостювання.
Та нічого не знайшлось
Там для “причащання”.

І по капельці з пляшок
Капає в чарчину…
Вже й накрили каплі дно
Через півгодини.

Видно, стало на душі
Веселіше в нього,
Бо промовив: “Навіть це
Краще, як нічого!

Пам’ятає

Вповідає Спиридон
Про тюремну зону.
Каже: “Ми п’яніли там
Від одеколону.

Пили пасту там зубну,
Сік із гуталіну.
І ,бувало, щось ковтнеш,-
Гонить з рота піну.

Тих рецептів безліч штук
Виніс я на волю.
Можу нині обійтись
І без алкоголю”.

Співрозмовник осудив
Пиятику “зеків”.
Каже: “Пити так, як там,
Геть нема безпеки!

Отруїш у собі кров,
А як ні, –  осліпнеш,
І ,можливо, від отрут
Більше вже не кліпнеш”.

“Зек” колишній пояснив:
“Це я пам’ятаю!
Я, коли таке щось п’ю,
Очі закриваю!”

Чмокнула

Зустрічалися півроку…
Він завжди мовчав…
Був таким сором’язливим,
Що й не цілував.

І вона якось при ньому
Чмокнула Хому.
Показала, що доступна
Буде і йому.

В нього, як таке побачив,
Зразу настрій скис.
Він подумав:“ Я без неї
Можу обійтись!

Бо, коли вона так просто
Лізе до усіх,
З часом може проступитись
І на інший гріх!”

Пан + Пані

Дід газети не виписав
І, як був у місті,
Там подумав: “У кіоску
Куплю “Сільські вісті”.

Там про село описують
І про господарку.
Колись навіть друкували,
Як минати сварку.

Кіоскерка відповіла:
“Цих газет немає!
Та є дещо друковане
Для тих, хто читає”.

Взяла гроші. У віконце
Товар свій подала.
“Пан + Пані”- таку назву
Та газета мала.

– Я не пан!- старий промовив,-
Я від роду з простих.
А вона йому говорить:
“Тут все для дорослих”.

Дід вже дома ту газету
Показує жінці.
– Поглянь,- каже, – що там пише
На першій сторінці.

Баба вголос ту газету
Почала читати.
Потім пошепки, потому
Почала вже рвати.

І у крик: “Ти, осоружний!
Ти, старий гультяю!
Куди ходив нині в місті,
Я тебе питаю?”

Забуває

Обсуджують молодиці
Свої притрафунки.
Кажуть: “Жінок чоловіки
Люблять через шлунки.

Коли жінка приготує
Йому смачні страви,
Він спокійно залагодить
Всі домашні справи.

Але, коли не в порядку
Щось там є у їжі,
Тоді з нього не робота,
А лиш сварки свіжі.”

– А я про це,- каже Ліля, –
Власну думку маю,
Варю страви і чи смачні –
Не переживаю.

Бо, коли вже щось не вдалось,
Наллю йому чарку –
Їсть тоді і пригоріле –
Забуває сварку.

Вдіяли

Після відлиги тротуар
Блищить гладеньким льодом,
А це не дуже до смаку
Звичайним пішоходам.

Ступають легко, як на скло,
Ногами перехожі.
Хапаються, коли падуть,
Руками огорожі.

Поглянув на дорогу Гнат
І каже до сусіда:
“Здається, шкоду чималу
Принести може лід нам.

Нам треба діяти!.. Дивись!..
Нема вже знову дошки!-
Так до весни паркан і пліт
Розломлять нам потрошки”.

І вдіяли… Один піском
Посипав лід за плотом,
А другий зверху свій паркан
Оббив колючим дротом.

Хто б зміг

Вже і слабостей нема,
Болі всі позаду,
Але лікар підійшов
І дає пораду:

“Дуже радуюсь за вас,
Ви уже не хворий,
Та в курінні перейдіть
На режим суворий.

По цигарочці куріть
І то після їжі.
Будете за певний час,
Як дитина свіжі.”

Вуйко миттю спохмурнів,
Не ховає злобу.
Каже: “Хто б то їсти міг
Тридцять раз на добу!”

Ваша справа

Ще тоді, як міліція
Стригла хуліганів,
Від дідуся було чутно
Запах горілчаний.

Іде… Людей поштовхує,
Щось під ніс бурмоче.
Подумали: “Видно, старий
Постригтися хоче!”

Запитують: “Чому, діду,
Ви вже зранку п’яні?”
І дід каже: “Моя справа! –
П’ю не за останні!”

– Діду, ми вас пострижемо
Ніби молодого!
– Ваша справа,- каже дід,-
Що мені до того!

Скинув шапку і стоїть
З посмішкою лиса.
Глянули, а голова
В нього зовсім лиса.

Має право

– Жінко, хай слуга готує
Нам у постіль каву.
І про стіл хай подумає,
І про кожну страву.

Має нам приготувати
Щось таке,.. незвичне.
А в прислузі, щоб ходили
Дівки симпатичні.

Винограду хай не ставить!
Можна апельсини…
І бананів теж не треба –
Вони є щоднини.

Хай і м’яса із індички
Також не приносить,
А знайде щось екзотичне,
Коли його просять.

Так, щоб день цей був, як свято
Нашої родини.
Ми зійдемо до їдальні
Через дві години.

Жінка мовчить… Залякано
Слухає тираду.
– Чи не здурів? – подумала,-
Чи дам йому раду?

Каже: “В тебе забаганки
Якісь-то не звичні.
Може, тобі пошкодили
Фільми заграничні?”

А він каже: “Не лякайся!
Лягай тихо спати!..
Бідняк також має право
Пофантазувати”.

Вахта

Зичить в Ольги чоловіка
Якась молодиця.
І вже здавна оце робить
Клята кобилиця.

Сварилася з чоловіком.
Але не доходить…
Вечір дома – вечір в неї,
Як на “вахту” ходить.

Вже не в силах витримати
Жінка цю наругу.
Пішла в лісок. Підшукала
Велику палюгу.

Підслідила місце “вахти”
Свого чоловіка
І в тій хаті, куди зайшов,
Потрощила вікна.

Почекала, може вийде
З хати хтось з ганьбою?
Але ніхто не смів стати
З Ольгою до бою.

Помстилася!.. Та не рада,
Бо знов має втрати.
…Суд заставив отій “шльондрі”
Вікна повкладати.

Під ноги

– Діду! Гляньте – но на небо,
Які гарні зорі!
Місяць в хмарах купається,
Як човен у морі.

Ой! Як гарно увечері
Дивитись на небо.
Ви, дідусю, вже бачили
Таке коли-небудь?

– Я, дитинко, ще й не таке
Бачити мав змоги,
Та постарів і дивлюся
Тапер лиш під ноги.

Мініатюри

Юннат

Каже тітка – сторожиха:
“Я тепер юннат! –
Вигодовую у школі
Триста кроленят!”

Згідний

В сад, на ферму чи у склад,
В клуб, на гноєсховище –
Згідний, лиш би там займав
Керівне становище.

Грім і хмари

Аж гримів Семен дужим голосом:
– Дорожитиму кожним колосом!
А прийшли жнива трохи з хмарами,
Знову гониться за гектарами.

Патріот села

– Тихіше! – Каже він дружині,-
Для чого крики розвела?
Я ж у селі єдиний ледар,
І в цьому патріот села!

Розширення смаків

До тачки в додачу додали підкову…
А тут до портфеля додали брошури.
І вже не валяються “лишні” товари
Й “нагрузка” розширює смак клієнтури.

Хто поважатиме мене

Повчає сина батько в дома,
Щоб не покрикував щодня.
Підлеглих треба поважати –
На світі люди всі рівня.

А син стиснув докупи брови.
На батька злісно як зиркне:
“ Ви, що? Почну їх поважати –
Хто ж поважатиме мене?”

Не спроста

Гарна жіночка в буфеті…
Розмовляла так ласкаво.
Ще й, коли йшов до вагона,
Підморгнула вслід лукаво.

Зрозумів лишень в дорозі,
Не без користі моргала,
Бо, коли давала здачу,
Десять гривень не додала.

Сни

Як почав комірником
Федір працювати,
Лиш приходить перший сон –
Зразу сняться грати.

Кому що

– Мені б тепер молодшу жінку!-
Жалівся  керівник.

– Жадав би другої печінки, –
Скривився комірник.

– Мені б молодші руки мати,-
Зітхнув і робітник.

Гостре слово

Любить тітка гостре слово.
Хто її не слухав,
Раджу при розмові з нею
Затикати вуха.


Комп’ютерний набір: Іван Камінецький

Редактори: Марія Візінська, Ганна Радомська.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *