Тачка

 

Гумор, сатира, іронії

 

 

У книжечці зібрано своєрідні віршовані  малюночки того що є навколо нас.

 

 

 

 

 

 

 

Компютерний набір і верстка Івана Камінецького.

Тачка

Батько сина випитує
Що той хоче мати.
А синок йому говорить:
«Тачки хочу,тату!»

Батько не забув розмову –
В магазин поїхав
Купив тачку щонайкращу
Синові на втіху.

Викликав із хати сина
І таке промовив:
– Купив нині в магазині
Те, що ти замовив!

Син скривився ніби йому
Стало дуже тісно.
Каже: «Тату, хочу тачку
Чотириколісну!

Тачкою всі називають
Легкову машину,
А ви мені даруєте
Те чим возять глину!

Щось не видно

Вибрали ми  депутатів
Ніби без порушень,
Та на те, щоб краще жити,
Щось не видно зрушень.

Показують народові
Які працьовиті.–
Придумують щось скандальне –
Вони ділки биті.

Там, як треба за серйозне
Кнопку натискати,
Депутатів в залі мало –
Спробуй розшукати.

Кажуть ніби розшукують
Хто крав у держави,
Та чомусь тих, хто втечею
Владнав свої справи.

Та ще й добро людям роблять –
Тим, що їх обрали,-
Ціни на газ,.. електрику
Страшенно підняли.

Їх робота – там сидіти
Й кнопки натискати,
А ми ж бо їм  довірили
Нас оберігати.

Стало затісно

Жити вкупі  їм разом
Зробилось затісно
Бо у цьому новизни
Вже немає звісно.

Тож відкинули і стид,
І душевні болі.
Думають – окремо в них
Буде більше волі.

Щодо цього совість в них
Нібито і чиста
Бо не знали, що в житті
Дорога терниста.

Не зуміли за цей час
Того зрозуміти,
Що найвище у сім’ї
Уміння терпіти.

Слідкує

Чоловік розповідає
Про свою дружину
Що чого вона свариться
Вже знає причину.

Каже: «Жінка вона добра,
Та скажу правдиво,
Що вона аж скаженіє
Від слів «футбол», «пиво».

Але коли я говорю,
Що приніс зарплату,
То мов святі прилітають
Тоді в нашу хату.

Стає тоді ласкавою,
Але помічаю,
Що й тоді слідкує пильно
Чи щось не ховаю.

Провірила

У дівчини щодо хлопця
Виникли ідеї,
Чи почуття в нього справжні
Тепер щодо неї

Подругу з ним залишила –
Хотілося їй знати
Чи він вірний? А чи й іншу
Буде зачіпати?

Тепер каятись почала…
Та трохи запізно,
Бо подруга ходить з хлопцем
Від неї   порізно.

Що той хлопець не є вірним
Висновок зробила,
Але журбу в серці має,
Бо його любила.

Вирії

Птахи з вирію вернулись,
Бо прийшло тепло.
Гнізда свої розшукують,
Бо то їх житло.

Вони плодитись прибули
У  рідних краях
А в людей турботи інші,
У них інший шлях.

Птахи з вирію, а  люди
В вирій – за кордон,
Бо відкрився для роботи
Там тепер сезон.

Тож подібними вже стали
І людина й птах,
Бо щороку вони мусять
Бути у світах.

Птахи мусять вилітати –
Їм страшна зима.
Люди  їдуть, бо роботи
В нас тепер нема.

Рана

Вже давно не їсть, не спить Оксана
Незагоєна на серці в неї рана.

Мала дівка кавалерів аж чотири
І надію на кохання вічне й щире.

Та відмовилась від двох з них поступово –
Не вподобалися дівці принципово.

Ну а третій, хоч подобався Оксані,
Не хотів їй признаватися  в коханні.

Ще й покинув незабаром без причини,
Хоч не мала перед ним вона провини.

А четвертого хоч зовсім не кохає
Ні на крок тепер від себе не пускає.

Дівці стало дуже страшно вже від того,
Що як цей піде – не буде вже нікого.

Тож четвертого голубить і цілує,
Хоч за третім  і зітхає, і сумує.

А найбільша на душі у неї мука,
Що не знає через  що ота розлука.

Цькував

Крики жінки надоїли,
Та не вчинив драку,
Бо вирішив що на неї
Нацькує собаку.

Всяка бійка це причина
Попасти за грати,
А собаку не засудять
Як буде кусати.

Випустив бульдога з клітки.
– Кусі! – каже, – Кусі!…
Ще щось грізно наказував
У такому ж дусі.

А собака, як вже вийшла,
Навіть не гарчала ,
Бо ця жінка тричі на день
Їй їсти давала.

По торжествах

Лікар хворого питає
Чи той випиває.
– По торжествах, – той відповів,-
Алкоголь вживаю.

-А торжества в вас бувають
Часто чи лиш зрідка? –
Від лікаря іде далі
Словесна розвідка.
-Часто, зрідка, – я, лікарю,
Цього не фіксую,
Бо як повну пляшку бачу,
То вже торжествую1

Боліє

Кляне жінка чоловіка,
Що той непутящий –
Ходить весь час без роботи
Нібито  пропащий.

Не дарує, так як інші,
Ніякі дарунки,
Мов між чужих виглядають
Вже   їхні стосунки.

А чоловік, вислухавши,
Почав говорити .
– Та я тебе, жінко, мріяв
Всю озолотити.

Щоб ходила в пишних сукнях,
Дорогих прикрасах
Щоб ґудзики були з срібла,
А не із пластмаси.

Та за тебе ще болію,
Щоб ти могла жити,
Бо за золото й прикраси
Можуть тебе вбити.

Я тебе тому шаную,
Що мене кохаєш,
А  багатство не є вічним –
Ти це й сама знаєш.

Лише одного

-Балакають що зраджуєш
Мужчин ти. й  не зрідка? –
Випитує при розмові
У жіночки тітка.

Що ви, тітко?.. Я зраджую
Завжди лиш одного.
Того із ким одружена.
І більше нікого!

В їх бригаді

Міліціянт чоловіків
Випитує шпарко,
Чому вони ночувати
Розляглись у парку.

Усі мовчать, так неначе
В рот води набрали –
Лише один подав голос
Тихий, підупалий:

-Не думайте, що у парку
Ми всі спати раді.
Та ці люди всі бездомні,
А я в їх бригаді!

Уподобання

-Щось, Микито змінилися
Твої вподобання.
В клубі чи на стадіоні
Коли був востаннє?

Пам’ятаю, ти все життя
Був серед  активних
І не жалів свого часу
Для ігор спортивних.

-Та, Миколо, люди кажуть,
Що старість не радість –
Тепер куди б не торкнувся,
Всюди чую слабість.

Я від клубу й стадіону
Тепер вже далеко.
Тепер мені до вподоби
Лікарня й аптека.

Незаміжня

До онуки її бабця
Звертається строго:
– Бачу з п’ятим чоловіком
Ти живеш, небого.

Мені , внучко, від сусідів
Вже за тебе стидно.
І все тому що це глупство,
Бо це  очевидно

Рік чи два прожила з кимось
І бігцем до суду…
Я вже на твої весілля.
Ходити не буду!

Внучка зиркнула на бабу
І таке сказала?
– Я ще, бабцю не заміжня –
Шлюб в церкві не брала!

Мріє

Гнат проглянув всі програми
На телеканалах
Чи є мова там вкраїнська?-
Мучив думок спалах.

І довело побачене
Його до нестями,
Бо почув  по-українськи
Там лишень реклами.

Тож прийшла йому на думку
Якась чудасія,
Що живе не в Україні
А десь там – в Росії.

Відтоді не споглядає
Ніяку програму.
Та ще мріє, що й сусіди
Всі зроблять так само.

Самомасаж

Чоловік усовіщати
Жінку розпочав,
Щоб поменше сварилася
Та ще й без підстав.

Каже: «Треба вкоротити
Тобі свій язик,
Бо твоя розмова вічно
Переходить в крик».

Жінка на це відповіла:
– Крик це не порок…
Крики ознака буденна
Для усіх жінок.

І не треба піднімати
Так високо брів.
Знай – язик мене ні разу
Досі не підвів.

А ще можу пояснити
(ти це зауваж,)
Те, що крики для язика
Це самомасаж.

Чи гарно

Проблем, щодо аматорів
Гуртківці не мали,
Бо вистави у них люди
Вже й сім’ями грали.

Одна із них сім’ю й грала
І після вистави,
Випитує в чоловіка
Жінка про ці справи.

Відповісти чоловіка
Вона попросила,
Те чи гарно роль дружини
Вона зобразила.

А він каже: «Отак грати
Це не осорома,
Та чому не зображаєш
Ти так себе й дома?»

На перешкоді

Жінка каже, що прикраси
З золота  лікують
І через це їх так часто
Жіночки купують.

А чоловік обізвався:
– Не хвали занадто,
Бо я грошей витрачаю
І так забагато,

Бо у тебе ті лікарства
Міняються в моді.
Тож пора вже зрозуміти,,
Що я кажу: «Годі!»

Вже знає

Надивившись змалку фільмів
Про морські походи,
Грицько мріяв упірнути
В такі насолоди.

Кораблі вже йому снились
І морські пірати,
Тож матросом – «морським вовком»
Дуже бажав стати.

Та ще й не простим матросом,
Але капітаном
І плавати не по морю,
А десь  океаном.

Але якось мав нагоду
На ставку побути
І що таке вода робить
Тоді зміг відчути.

Плавав в човні поки його
Нудота здолала
І та їжа, що мав в шлунку
Рибі кормом стала.

Тепер Грицько в своїх мріях
Не морська особа,
Бо дізнався, що на морі
Є  морська хвороба.

Довелося взнати

Сава якось насміхався
З товариша свого,
Що той, крім дрова колоти,
Не вміє нічого.

А товариш той на Саву
Глянувши вороже
Мовив йому: «Це робити
Теж не кожний може!»

-Як не може? – крикнув Сава, –
Давай оту штуку –
Я покажу що освоїв
Миттю цю науку!

Взяв сокиру й довго цюкав
Нею по пеньочку,
Так старався, що аж потом
Промочив сорочку.

Врешті кинув ту сокиру
І геть віддалився,
На  роботу товариша
Більше не дивився.

Не чув як той пояснював
Яка там причина,
Що для пенька, крім сокири,
Потрібно ще й клина.

Отак Саві випадково
Довелося взнати,
Що й сокирою потрібно
Вміти працювати.

Веселився

Пригадав собі Омелько
Як він веселився,
Коли п’яним серед клубу
Ввечері з’явився.

Не йшов тоді поміж люди
Спокійно і поволі,
А показав, що він дужий
І сильної волі.

Розтручував танцюристів,
Ударив солдата –
Чув як сильно верещали
Довкола дівчата.

Сунув прямо до оркестру,..
І побачив далі,
Як збирали музиканти
Інструмент по залі.

Від усіх оборонявся
Він тоді завзято –
Пам’ятає  як ударив
Кулаком ще й брата

Був у настрої, неначе
Пролітав у хмарах,
Та прокинувся раненько
В камері на нарах.

Підвела цікавість

Хлопчик в  хату увійшов
З гулею на лобі.
…Вид у нього був кумедним
При такій оздобі.

Мамі каже що упав.
Тата обминає –
Видно щодо нього він
Таємницю має.

Затаїв хлопчина те,
Що долав неспокій
Чи учитель знає те,
Що він втік з уроків.

Тож заглянув він у клас
В замкову щілину,
Та хтось двері відчинив
Саме в ту хвилину.

Добре він запам’ятав
Той удар болючий
Ще й крім гулі його страх
Неприємний мучить

Там цікавість підвела. –
Тут мусить мовчати,
Щоб  про те що утікав
Не змогли  дізнатись.

Трикутник

Парубок завів знайомство.
Так… по телефону.
Й домовився про весілля,
Щоб все по закону.

Як приїхав  по адресі,
Там його чекали,
Хоч не з хлібом та з приязню
Хлопця зустрічали.

Вийшла з хати обраниця
Та її подружка, –
Видно вона на весіллі
Буде старша дружка.

Обраниця не дівчисько,
Та це не причина,
А та друга коло неї
Ще зовсім дитина.

В хаті парубок сміявся.
Сипав компліменти,
І чув регіт замість сміху
В деякі моменти.

Зразу було щось непевне,
Але все владнали, –
Вже немов знайомі здавна
Потім розмовляли.

Він подумав: «Дівка гарна
І мова приємна.
По ній видно що їй втішно,
Що любов взаємна.

В час розмови та подружка
Трохи хихотіла,
А як поглядом стрічались
Трохи червоніла.

Та коли свого весілля
Визначили дату.
У парубка мигнув задум
Покинути хату.

Бо подруга розгромила
Обрану програму,
Як сказала нареченій:
– Перестаньте, мамо!

Через отакий трикутник
Він думати мусить
Кого сватати вже має –
Дочку чи матусю?

І таки  не розуміє
Де тут буде втрата,
Чи з донькою домовився,
Чи маму посватав?

Матів не буває

-Як закінчилась гра в шашки?
Випитує тато.
А син мовив нахмурено:
– Закінчилась матом!

-Як це матом?.. Та ж у шашках
Матів не буває!..
А син каже: «Не буває
Як хтось добре грає.

А той дядько, коли почав
Мені програвати,
Матюкнувся і перестав
Вже зі мною грати».

Чи видно?

Коли  в селі появилась
Ця жінка – Горпина.
Запитали чому сама
Немов сиротина?

Чому нема чоловіка
І дітей немає?
Чому отак, в самотині,
По світі блукає?

-Та, чоловік, – вона каже, –
Давно пішов блудом
І щоб знову повернувся,
То це було б чудом.

І дітей колись забрали
Всіх до інтернату.
Так що я вже їм не мама,
І тато – не тато.

Для такого мала б бути
І якась причина,-
Доскіпливо випитує
Її Василина.

– Та не знаю,- вона каже,
А потім додала,-
Все сталося лишень тому,
Що я випивала.

Василина дивується:
– І тобі не стидно?
А Горпина реготнула:
– А  стид хіба видно?

Вгадати не важко

У них все іде по колу.
Чи  зліва, чи справа.
Та ще й чергу пропускати
Мов не мають права.

В кожного з них вже віддавна
Носи темно-сині.
І обличчя в них одутлі
Також не від нині.

А хто вони здогадатись
Нікому не важко,
Бо супутником цих друзів
Є спиртного пляшка.

Смак і колір

Сестри плаття в магазині
Собі вибирають.
Одна одної про колір
Чи гарний питають.

Перша каже: «Твій рожевий
Колір не годящий»
А друга їй: «А твій синій
Від мого не кращий!»

Потім зайшли в кафетерій,
Щоб випити каву.
Але і там не перейшли
На мову ласкаву.

Перша мовила: «Холодна!»
А друга – «Гаряча!»
Що тут скажеш, як в кожної
Своя, власна вдача?

Але з мови мудрих людей
Можемо дізнатись,
Що про смаки і кольори
Не варт  сперечатись.

Колір… Смак…  Ці насолоди
У кожного власні –
Бо що комусь  є поганим,
Іншому – прекрасне.

Ніби  мандри

Ніби мандри в чоловіка. –
Навесні початок
І до зими він не дома.
Такий вже порядок.

Взимку  міг би поїхати,
Хіба  на курорти,
Але в нього нема грошей
На такі комфорти.

Влітку його не питають
Є сила, чи втома?
Хоч є кому це питати –
Жінка вічно дома.

Вже не може позбутися
Отих «мандрів» ноші,
Бо дружина вимагає
«Давай!.. Давай гроші!»

Святі

Конституція зрівняла
Нас в правах давно.
Та щось є там непорядне
І то не одно.

Це ми чуємо і чули
З трону кожний раз.
Що вона не дуже схожа
На дороговказ.

Тож міняти її мусить
Кожний президент –
Ніби зміст зробити кращим
Робиться акцент.

А міняти її мають
Ті укладачі,
Які хочуть мати владу
Вдень і уночі.

Вони хочуть щоб мав право
Кожний мільярдер,
Зберігати все що має,
Що із нас всіх здер.

В них немає навіть гадки,
Що є в нас народ,
Роблять свої темні справи
Скрізь без перешкод.

Ще й вдають, що проти інших
Вони  мов святі,
Щоби  люди не вважали,
Що вони не ті.

Не бояться, що в народу
Препоганий стан
І це все народ провадить
На новий майдан.

Розповідає

Нині Катерині Зося
Таке  вповідає:
– Я кишені чоловіка
Вічно провіряю.

Хоч  і маю заборону
Гроші звідти брати,
Але мушу, що там має
Я щоднини знати.

Катерина на це каже:
– Це роблять не кожні. –
Я, ось,  знаю, в мого вічно
Кишені порожні!

Таки наш

Вихвалює свого сина
Жінка за щораз,
А чоловік вічно каже,
Що син лоботряс.

Бо не вчиться й не працює
Уже третій рік.
Видно хоче тунеядцем
Свій прожити вік.

А дружина верескнула:
– Злом його не маж –
Він хоч трохи і лінивий,
Але таки наш!

Хоче знати

Чоловік до жінки каже:
– Вибирай скоріше!..
Добре думай – я, чи мода,
Тобі важливіше?

Якщо мода важливіша,
То йду геть від тебе, –
Мені платні не стає вже
На твої потреби.

І не думай, що я кажу
Таке без причини,
Бо ти й спати  без модної
Не йдеш одежини!

Жінка миттю заплакала:
– Тобі недогода?
Але ти мені потрібний
Так само, як мода!

Компанію, щоб без тебе,
Я давно знаходжу,
Та,  як підеш,  купувати
Нічого не зможу.

Та ще мені, крім усього,
Хотілося б знати,
Куди будеш свою платню
Без мене дівати?

Напевно літрова

-Та я не пив на весіллю…
Випив лишень чарку.
А ти уже по дорозі
Розпочала сварку.

Чоловік це жінці каже
Й хилиться щокроку
І увесь час старається
Йти подалі – збоку.

Жінка каже: «Твоя чарка
Напевно літрова,
Бо ти сунеш по дорозі
Неначе корова».

Звірятник

При розмові випитує
Кирило Семена
Чи не мучить його якась
Турбота щоденна.

– Та турбот тих, – Семен каже, –
Як у лісі звірів –
Отут гавкіт, отам виття,
Тут дреться по шкірі…”

Кирило вже й про роботу
Семена питає.
А той каже: « Вона не вовк –
У ліс не втікає»!

– Ну, а жінка яка в тебе?
Не дуже свариться?
– Що казати?.. Вона в мене
Хитра як лисиця!

Але я її вже знаю
І як почне сварку
То втікаю наче заєць
Геть від неї шпарко.

Про апетит ти питав ще.
Він в мене звірячий,
Щодо цього – я ще змалку
Їсти не ледачий.

– А взагалі що найбільше
Ти любиш робити?
– А що може кріт робити?,
Любить землю рити.

Так і в мене як у крота
Вибір невеликий,
Метаюся своїм життям
Наче кабан дикий.

А Кирило каже: «В тебе
Веселого мало.
Твоє життя звірятником
Чомусь тепер стало.

Ти немов живеш у лісі,
Вибачай на слові,
Бо щоб тебе не запитав,
В тебе звірі в мові.

Хто терпів?

Тепер Макар замість Ліди,
Знайшов собі іншу,
І у неї щодо нього
Згадки щонайгірші.

Вона каже: «Десять років
Я йому терпіла,
Але чомусь виховати
Його не зуміла.

Я щоранку як людині
Йому говорила,
Щоб щось робив, як всі інші,
А я відпочила.

Я пояснювала з криком,
Що роблять сусіди,
Що той варить, інший пере –
Всі не дармоїди.

Я за ними спеціально
Щоднини слідила,
Та зрівняти їх з Макаром
Я була не в силах.

Іноді вже так кричала,
Що зривався голос.
На голові від гризоти
Був вже й сивий волос.

Та терпіла – не хотіла
Швидко повдовіти…
Ота, друга,  йому  як я
Не буде терпіти!»

Ну, а  Ольга заставила
Себе промовчати,
Бо хто кому дужче терпів
Зуміла  вже взнати.

Родина

-Ти корова!.. А ти бик! –
У сварці лунало.
А сусідка вчула це
І таке сказала:

– Таж корова із биком
Однака тварина,
То навіщо сваритесь? –
Ви й в цьому родина.

За себе

– Щось ти заміж не виходиш? –
Випитує в дівки,
А у неї погляд блиснув
Ніби вибухівка.

Але втрималась від злості.
Пояснює чітко:
– Вийти заміж, це залежить
Не від мене, тітко

Хлопців мала, та  мене їм
В  дружини не треба,
Тож не вийду, тітко,заміж
Я сама за себе?

Сиди тихо

Мама каже: «Язик зломиш,
Як будеш брехати!»
А донечка «Та він м’який!.
Як його зламати?»

– Таки зломиш, якщо збрешеш…
Будеш без язика!
А все життя промовчати
Радість невелика.

-Але ж, мамо, я вже чула
Те як ти брехала,
Коли татові сказала,
Що грошей не брала.

А я тоді вже не спала
І бачила чітко,
Як ти брала. Ще й казала,
Що вкрала сусідка.

– Доню, про це сили тихо,
Бо як тато взнає,
То він мені не лиш язик,
Ще й руку зламає.

Пощастило

Прийшов дядько в санстанцію.
Лікаря питає
Хто за довідки про якість
В них відповідає.

– Та є у нас такі люди, –
Лікар обізвався, –
Але чим ви торгуєте
Я б також дізнався?

-Та, огірки, помідори,
Капуста з городу.
Дякую святому Богу
За гарну погоду.

– Щож, приносьте, – лікар каже, –
По три кілограми,
Але вибирайте свіже,
Щоби не з плямами.

Дядько вчув це й здивувався:
– Чому так багато?
Лікар йому на це каже:
– Це ще не занадто!

Треба з кожного продукту
Зняти певні проби.
А я не один тут працюю –
Нас тут три особи.

Вам і так вже пощастило
На два кілограми,
Бо двох наших  з установи
Скоротили днями.

Вчиться краще

Мама синові говорить,
Що в нього заскоки.
Бо не бачила щоб вдома
Він робив уроки.

Замість того щоб писати
Чи читати книжку,
Він мисками калатає –
Набиває кишку.

Каже: «Як так будеш вчитись
То вийшовши з школи,
Спеціальність не набудеш
Ніяку ніколи».

А син-школяр усміхнувшись
Каже: «Та не лайте!
Ви про те як самі вчились
Трошечки згадайте.

Я табелі ваші бачив,
А там трійки всюди,
То навіщо мені чути
Ці ваші  осуди?

В мене головна оцінка
В табелях – це шістка.
Але і ви колись в школі
Теж не медалістка.

Отож  хочу щоб надалі
Ви запам’ятали,
Що від вас я вчуся в школі
Краще на три бали!»

Батько вчув  це, то промовив:
-Як хочеш повчати.
Не лінуйся свої, жінко,
Табелі порвати!

Насміхнувся

В зоопарку хлопець Вова
Побачив верблюда.
Це буденно – нема в цьому
Ніякого чуда.

На горби його дивився,
А верблюд на нього, –
Очі з хлопця не відводив,
Мов прийняв за свого.

Але Вові закортіло
Трохи посміятись
І над цим горбатим звіром
Трохи познущатись.

Тож подав йому в обгортці
Камінь, мов конфету.
А за мить немов шалений
Мчав до туалету.

Бо верблюд із подарунком
Виплюнув і слину.
Плюнув Вові у обличчя,
Не те що десь у спину.

Отак Вова познущався
Над самим собою,
А верблюд  пішов вглиб клітки
Тихою ходою.

Стало страшно

-Як ти  з чоловіком? –
Мама  запитала,
А донька це вчувши,
Аж зелена стала:

– Він мене не любить, –
Мовила плаксиво, –
Дивиться на мене
Як на мале пиво.

Матері від слів цих
Аж піднялись брови.
І донька почула
Її голос строгий.

– Як це ти зуміла, –
Проказала  мати, –
Погляд чоловіка
З пивом прирівняти?

Стає мені страшно
Вже  за твою долю,
Бо думки у тебе
Навкруг алкоголю.

Чи варто?

Чекав її хвилин десять…
Двадцять… Вже й годину,
Бо не хотів образити
Її як людину.

Думав примчить захекана.
Вибачатись стане,
А йому від слів тих серце
Відразу зів’яне.

Та не прийшла… Дві години
Терпів він там муку.
Багато що тоді думав…
Навіть про розлуку.

А коли таки зустрілись,
Вона запитала,
Чому це він не з’явився,
Бо вона чекала.

Від слів дівки у парубка
На душі не легше,
Бо не може зрозуміти
Чому вона бреше?

Але потім призналася,
Видно злість відчула,
Що не прийшла вона туди,
Тому що забула.

Тепер тягар нездоланний
Турбує хлопчину –
Чи вартує безпам’ятну
Брати за дружину?       ???

Своє знає

– Ці нові наші сусіди
Дуже гарна пара. –
Вповідає Михасеві
Дружина Варвара.

Я  ж з тобою уже більше
Тридцять літ прожила,
Та  тепер не розумію,
Чи ще  тобі мила.

А в них вічно поцілунки.
Слова «Я кохаю»…
Тут чоловік обізвався:
– А я своє знаю.

І щоднини такі слова
Язиком не чешу,
Щоб ти, жінко,  не думала,
Що я тобі брешу.