.     До збірочки ввійшли легенди почуті в рідному  селі автора, Ясеневі Пільному, що на Покутті. Автор не може стверджувати, що все, що тут описано відбувалося саме так, бо це не документальні описи подій, а легенди. Часто той, хто переповідає легенду додає щось від себе, або переплутує різні події, Але і це, що тут зібрано, повинно викликати цікавість у тих, хто буде  їх читати..


                              Бондарівна

.     За два дні дійшов до Снятина, Вночі
перейшов міст  через Прут і подався
на Ясенів Пільний. Там, наслухавшись
про лютого поміщика, що знущався над
селянами, скарав того поміщика і спалив
його двір.

Володимир Гжицький “Опришки”.

.     Перед світанком на тривогу, в одне кресо, забамкав  церковний дзвін. Нічну тишу заповнили ревіння худоби, гавкіт і виття собак, кудкудакання і ґелґотіння  птиці. Настрашені люди вибігали з осель, щоб дізнатися, що такого страшного сталося?
.    А на східній частині села, на горбі, там де панський маєток, палахкотіла пожежа. Блиски великого вогню, які то спалахували, то пригасали, освітлювали все село. Чоловіки, жінки, підлітки кинулися бігти туди, на горб – може, вдасться щось врятувати?.. Було видно, що горять панський будинок, стайні, комора, обороги… Нагріте полум’ям повітря, аж обпікало обличчя людей.
.     Та гасити пожежу людей не допустили. Вже коло вербового плоту, яким був обгороджений панський маєток, ті хто вже був там, попереджували, тих хто надбігав:
.   – Там Довбуш з дідичем балакає. Сказано нічого не гасити. Навіть іти туди опришки заказали…
.   – Так йому й треба! Крівці нашої добре вже напився!- каже котрийсь із чоловіків.
.   – Кажуть, що то хтось наш привів Довбуша до пана, – пускає чутку поміж люди якась молодиця.
.   –  А хто?- перепитують.
.   – Видно син небіжки Бондарівни! Я сама бачила як він біг у село до брата…Такий  хлоп як дуб! А за чересом повно пістолів. – підтверджує інша молодиця.
.   – Кажуть, висипав перед братом на стіл купу злотих…”На!- каже,- корову купиш. І біду з хати виженеш!.. Та й про те, що я був на світі не забувайте”.
.   – Бідні сироти!.. Тата й маму той кнур безсовісний із світу спровадив. Забрав їх маленькими до покою, прислужувати собі заставив ще й і ополячив. – співчуває немолода жінка.
.   – Нелюд!- обізвався котрийсь із чоловіків.
.   – А я чула, що паню з маленькою дитиною котрась із сусідок від опришків сховала…
.   – Пані добра… Вона в дідича також як кріпачка… Знущається з неї. Всі знають, що він  може навіть дівку перед шлюбом до себе в ліжко запровадити…
.   – Бондарівна не піддалася!- нагадує чорнява молодиця.
.   – Таких, як Бондарівна є мало. – перечить їй інша. – Пішла, бідна, зі світу через гордість, ще й чоловіка туди спровадила!
.   – А як то було? – випитує котрась із молодших жіночок.
.   – Як було?.. А так!.. Засватав панський фірман доньку бондаря. І жили вони в селі тихо і мирно. Двоє діток уже було. Але одного разу, проїжджаючи бричкою по їхній вулиці, дідич помітив гарну молодицю. Наказав привести її до покою у прислугу. Не дивився на те, що в неї малі діти і ще з одною дитиною ходить. Мусила жінка підкоритися, бо вийшовши заміж за кріпака, теж стала кріпачкою цього дідича.
.     Пан почав чіплятися до неї – стримувала його лише вагітність молодиці. Та, коли після родів, жінка повернулася до покоїв, дідич не пропускав нагоди зачепити, чи хоч вщипнути її. А одного разу пан до того знавіснів, що забаг заволодіти нею силою. Молодиця вискочила на подвір¢я… Пан побіг за нею… Це побачив чоловік молодиці і кинувся на пана з батогом…
.     Бив – не бив, але дружину відрятував. А дідич присудив кару для цього “збуя” – п’ятдесят канчуків… Гайдуки били одночасно з двох боків і рахували це за один удар. Після такої кари фірман прожив лише кілька днів…
.     Дідичеві не хотілося змиритися з тим, що якась кріпачка не хоче підкоритися його волі. Знову почав чіплятися до жінки. Вдовиця не могла витримати такої наруги над собою і плюнула дідичеві в обличчя. Той відступився, але потім довго думав, як відомстити  непокірній.
.     І надумав.. Наказав вичесати на дергівці конопляні повісма, та ще й так, щоб вони стирчали вверх, як голки в їжака. А строку на це дав всього добу, хоч зробити це можна було за тиждень.
.     Цілу добу чесала ті повісма Бондарівна, але зробити більше, як може людина, не змогла. Гайдуки привели її  разом з повісмами до пана. Побачивши, що робота не виконана, пан наказав прив’язати бідну страждалицю до хвоста лошака і пустити в поле. Гайдуки із втіхою виконали панову забаганку. Наляканий лошак помчав у долини між Ясеневом, Серафинцями і Городенкою, які мають назву Крикливське. Чулися лишень дикі зойки Бондарівни.
.     Переповідають, що з Крикливського темними ночами чулися якісь дивні зойки, –  видно душа цієї жінки тужила за своїми дітьми, за білим світом.
.     Від автора: Я не можу стверджувати, що жінка із Ясенева – Пільного є тією Бондарівною, яку оспівують у піснях-легендах, але події такі в селі справді відбулися. Кажуть, що чоловік Бондарівни був із Бащуків.

                                Дуплава

.     Теплими літніми вечорами Петро любить виходити сюди, на околицю села, на могилу, яка має назву Дуплава. Про те, що могила має свою власну назву, Петро дізнався від діда Андрія. Дід розповідав, що Дуплава є, мабуть, місцем найбільше пов’язаною з древнім минулим не лише Ясенева Пільного, а і всієї Галичини. Що на Дуплаві, ще в ті – далекі часи, коли на Україну нападали монголо-татарські і турецькі орди, була зведена дерев’яна вежа, на якій постійно зберігалася бочка зі смолою.
.     Такі ж самі вежі в давнину споруджувалися на природних і насипних висотках по всій Україні. У Запоріжській Січі ці споруди називали “фігурами”. Вежі із смолою були сторожовими. На них сторожували люди, яких називали “смоляками”. При нападах ординців “смоляки” запалювали смолу, чим давали знати всій окрузі про небезпеку. Вежі розміщували так, що з кожної з них було видно кілька сусідніх. Найближче до Дуплави  розміщені могилки між Городенкою і Ясеневом Пільним і могилка на стецівському полі. З Дуплави в ясну погоду  видно Карпати, а з могилок, які від Городенки, – села розміщені ближче до Дністра.
.     Петро любить погожими літніми вечорами приходити на Дуплаву і поглядати в далечінь. Звідси добре видно вогники близьких і далеких сіл. Вони мерехтять мов манять до себе і здаються дуже близькими, – видається, що до них можна швидко дійти пішки. Світяться мерехтливими вогниками Топорівці, Підвисока, Задубрівці, Торговиця, Сороки, інші села… А ще далі, світяться довгими рядами вуличних ліхтарів Заболотів і Коломия. Ваблять до себе вогники далеких сіл – аж до Карпат. Милується  Петро цими краєвидами і часто задумується, що непогано б спорудити на Дуплаві таку саму вежу, яка була тут в давнину, поставити на неї бочку і силует “смоляка”, щоб проїжджі, побачивши її, згадали про древню історію нашої землі.
.     Якось непомітно Петро поринув думками в ті давні часи, – відчув себе ніби там, у тих часах… Ніби несе вечерю дідові Андрієві, який сьогодні тут на варті.
.   – Агов!.. А хто там?- чує хлопець голос діда Андрія.
.   – Це я, Петро!.. Вечерю вам приніс.
.   – Вилазь сюди!- запросив дід.
.    Петро виліз драбиною на вежу і подав дідові вузлик із вечерею. Вузлик дід узяв, але вечеряти не поспішав. Попросив Петра.
.   – Ти, хлопче, повартуй за мене трохи… Корова в мене телитися має – треба самому подивитися, бо вона первістка…  Я думав тато твій прийде, але ти вже не дитина… На тобі кресало, губку… Ось тут маєш квач. Якщо побачиш на котрійсь із веж вогонь – підпалюй смолу. Лишень не засни!..
.     Та хіба тут заснеш?.. При світлі місяця видно як  над болотами Козинецьких збродів піднімається туман. Десь там, далеко-далеко мерехтять якісь вогники. Петрові стає страшно: “Може це смолу там запалили?”– думає. Але вогники зникають. Стихає і скрип возів у селі. Все рідше гавкають собаки… Петро почав відчувати, що сон може його зморити і сів на щабель драбини – якщо засне то впаде і пробудиться. А діда нема і нема…
.     І, раптом, Петро помічає, як  на сході, – десь там на Буковині, загорається вогонь. Потім другий, третій… Загораються смоли на вежах – значить суне орда!.. Руки в хлопця затремтіли – ледве викресав вогонь. Підпалив губку, роздув… Потім підпалив квач і кинув у бочку із смолою. Смола розгорілася. По довколишніх селах на сполох задзвонили дзвони. Прибіг дід Андрій. Похвалив хлопця:
.   – Добре, хлопче, що ти не проспав! Тепер біжи додому – тато скаже що маєш робити…
.     А внизу щось дико ревіло… Петро розплющив очі, прогнав від себе видиво й побачив, що від  Козинецького моста до гори асфальтом якийсь тягач тягне причеп. Глушника видно тягач не має, бо ревіння двигуна чути на всю околицю… “То це був сон?”- спам’ятався Петро, бо ані вежі, ані смоли на Дуплаві нема…
.    Поглянув Петро на схід де вже почало сіріти. Десь, ніби із під землі, виринув червоний диск сонця. Ранкова прохолода аж морозить тіло. Над Козинецькими збродами бавовніє туман…  Чути, як кричать півні в селі… Значить вже ранок!.. І Петро задивувався, що так швидко і непомітно збігла ніч.

                               Духовність

.     Як і кожне покутське село, Ясенів Пільний у весь час свого існування мало свою власну християнську  громаду, яка мала свої молитовні споруди. Українці мали свою церкву, поляки каплицю, а потім костел. Вірмени, яких у селі проживало кілька родин, теж мали свою капличку на околиці села зі сторони Городенки і їздили на релігійні відправи до свого вірменського костелу, який розміщений у Городенці. Міжконфесійних суперечок між католиками, якими були поляки і греко-католиками, якими тоді були українці у селі не відбувалося. Навіть до євреїв, які не вірять у Ісуса Христа, а лише у Бога, жителі села відносилися досить миролюбно. (До речі, релігійної споруди євреї в селі не мали – їздили молитися до синагоги в Городенці).  Церква у селі була завжди одна, але на протязі існування села вона розміщувалася не на одному місці. За розповідями людей їх  напевно було чотири, бо було читири цвинтарі, а  у давнину цвинтарі розміщували коло церков. Одна з церков, або капличка, могла розміщуватися по теперішній вулиці  Українській ,бо там був цвинтар, про який свідчили  людські кості, які добували при обробітках городів брати Солинські (Кубини). Був і хрест коло воріт Петра Матієка, який при радянських порядках перевезли на цвинтар. Хоч на тому хресті надпису не було, та він міг стояти на тому  місці де колись  була церква.
.     Другий такий цвинтар був  на теперішній вулиці Шевченка  недалеко від панського маєтку, (цю частину села колись називали «Під двором»). Там теж на городах знаходили кості і коло воріт Савочки Івана , який там проживав був розміщений хрест, доля якого така сама як і в того про який описано попередньо.
.     Третій цвинтар зберігся до цього часу, хоч і в дуже занедбаному стані. Відоме і те місце  де розміщувалася тодішня церква.  Розміщувалася вона  на місці де тепер город Олени Візвнської. Там теж був памятний хрест, який  радянські комуністи теж заставили перевезти на цвинтар.
.     Четверту за рахунком  церкву парафіяни розмістили у центрі села. Правда цвинтар на цей раз опинився  далеко від неї – на околиці села.  Але в цієї церкви  є своя власна історія, подібна до тієї, яка відбулася  у давнину. Про це можна розповісти таке:
.     Серед древніх церковних історій є історія про те,  як противники християнства зібралися знищити побудовану в горах християнську каплицю. у самої каплиці, чи невеличкої церковки, була своя історія. У розповідях можна почутк. що в тій місевості було джерело, вода з якого оздоровлювала людей.. Недалеко від того джерела проживала заможна родина у якої дитина не могла розмовляти, тобто була німою.  Якоїсь ночі батькові дитини приснився архангел Михаїл, який порадив цьому чоловікові напоїти дівчинку водою з джерела і вона почне говорити. Чоловік виконав пораду архангела і в дівчинки появився лар мови – вона почала розмовляти. Із вдячності, чоловік побудував біля джерела капличку. Люди ходили до того джерела і молилися в тій маленькій церковці. дякучи Богові за допомогу.   Але противникам  християнства це було не до вподоби і вони вирішили знищити побудовану церковну споруду. Для цього вони зєднали русла двох річечок   так, щоб течія утвореної ріки повернула в ту сторону де стояла каплиця і затопили її. Паламарем цієї каплиці служив Антип , якого вважають святим. Він і побачив небезпеку, яка бурхливим потоком пливла з високих гір і почав молитися до Бога, а особливо до архангела Михаїла. І сталося так, що архангел почув ревну молитву Антипа – він ударив палицею  і  місце того удару стало прірвою у яку потекло створене антихристами русло ріки.  Каплиця залишилася неушкодженою.
.     Якщо дату місяця, коли це сталося,  перевести на новий стил літочислення, то сталося це 19 вересня.  Християнам запам’яталася ця подія і вони охрестили цей день Днем Чуда Архистратига Михаїла. Цей День не вважається урочистим релігійним святом, але люди помічали, що саме  цієї днини  відбуваються  різні нещасні випадки з тими, хто  робив ту роботу, яку можна було перенести на інший час  – то віз перевернеться, то хтось із чогось впаде, то ще щось станеться…
.     Ясенів Пільний теж не обійшовся без такої страшної події. У кінці 19 століття парафіяльна громада села будувала нову церкву, бо стара вже не вміщувала всіх прихожан, а в ті часи не піти до церкви у неділю, чи свято вважалося великим гріхом, а безбожників люди вважали ворогами. Нова церква була вже майже побудована – залишилося покрити її гонтами, бо церква була повністю із дерева. Та стався страшний випадок у селі,- на його західній частині,Загайполі, виникла пожежа., Дув. великої сили рвучкий вітер, який зривав із хатів  соломяні сніпки покрівель, нс їх і вони підпалювали інші хати. Горіла вже половина села. Перелякані люди зібралися і коло церкви, поливали її водою, покривали мокрими веретами, молилися і плакали.  Молилися і до Бога, і до Архистратига Михаїла, бо сталася  ця подія саме 19 веесня у День Чуда Архистратига Михаїла. І Архангел Михаїл Чудо створив. Напевно, що по його волі вітер змінив свій напрямок – подув у протилежну сторону і церква була врятована. Вдячні парафіяни назвали церкву іменем Чуда Архистратига Михаїла, хоч під час будівництва вона мала бути посвяченою Святому Миколаю,  .угоднику Божому і чудотворцю.. Освятили нову церкву у 1882 році. Варто ще згадати те, що один із семи Господніх архангелів –Михаїл вважається і охороншем воїнства  Як згадується. в розповілях, в ті, давно минулі роки, церкву, крім парафіяльної громали, патронував місцевий поміщик Криштофович. Віе офірував і половину коштів на будівництво костелу.
.     Намолювали парафіяни свою церкву при різних владах: при пануванні Австро-Угорщини, Польщі, Німеччини. Перебула вона і Радянський Союз, при якому за маленьку погрішність, її могли закрити так,  як робили це по інших селах. Навіть у ті важкі радянські роки, у церкві була настелена деревяна підлога. Внутрішні стіни церква була заново перемальована в, були реставровано ікони, перекрито новою бляхою покрівлю, яку замальовували зеленою фарбою – обдурювали владу ніби   проводився звичайний ремонт покрвлі (виконували бляхарські роботи Іван Книгницький, Степан Никифорук, Степан Солинський).
.    Був випадок коли хтось плжалівся у райком партії, шо церковна двадцяика присвоює церковні гроші. Це було причиною, щоб церкву закрили. На щастя, хтось із районної влади повідомив про це і  люди тієї ж ночі обрали нову церковну “двадцятку”. Це зберегло церкву від закриття.
.     Були й неприємні події, бо під страхом, що закриють церкву мусили звезти всі хрести з села і полів на цвинтар. Місцевих комуністів заставили розвалити  каплички. Кажуть, що у людей, які це зробили, після цього ставалися нещастя в родині, або вони починали хворіти.
.     У ті важкі роки організовували роботу  церковного братства: Петро Федорович Камінецький, Степан Григорович Візінський, Микола Михайлович Олексюк,  Василь Юркович Олексюк, Степан Васильович Матієк. Дмитро Миколайович Мандрик,  Дмитро Васильович Боднарук, Іван Миколайович Петрівський. Вже в часи незалежності України дбали про підтримування порядку  в церкві і на її подвірї Микола Миколайович Василинюк, Степан Петрович Никифорук. Ще в час існування колгоспу тодішній голова колгоспу Василь Васильович Кнігніцький неофіційно  виділив частину коштів для встановлення чавунної огорожі біля церкви. сільського кладовища та Скверика памяті полеглим у центрі села. Не жалів коштів для церкви і попередній голова колгоспу Дмитро Григолінський, хоч про ті пожертви його прізвища священик не зачитував.
.     Але біда не обминула церкви у Ясеневі Пільному.  3 жовтня 2005 року з нез’ясованих причин церква згоріла.
.     Після тієї пожежі  громада була змушена побудувати пяту за рахунком  невелику за розміром,тимчасову церковну споруду , яку розмістили  біля церковних воріт. Побудували її у 2005 році  за кошти  парафіян  та  доброчинців.
.     У 2006 році розпочадося будівництво нової  церкви, але вже не з деревяними, а цеггляними стінами.  Фундамент, цього Божого храму був зведений громадою села під керівництвом досвідченого будівельника Івана Петровича Білецького
.     Церква зводилася і облаштовується коштами парафіян села , та заможних жертводавців, які офірують свої кошти на будівництво. Серед них найбільші внески  почесного директора Ямницькогіо цементно-шиферного заводу Миколи Круця, директора лісгоспу Василя Стефанюка, підприємця Степана Чижевського які, офірували будівельні матеріали і для будівництва тимчасової церкви. Посильну допомогу у будівництві надавали тодішній депутат обласної ради Василь Матійчик, керівник підприємства із Івано_Франківська Володимир Слободян, кандидат у депутати Верховної ради  Богдан Гдичинський, керівники та  підприємці села та району:  Василь Боднарчук, Марта Боднарчук, Іван Візінський, Марко Григорів, Василь Симчич, Петро Струк, Василь Келець, Степан Олексюк, Василь та Ірина Савоцькі, Степан Солинський, Микола Солинський, Василь та Марія Гудзи, Микола та Ольга Шавронські, жителька села Стецева Ольга, Тарас Дідич, Василь Спасюк, Богдан Прокопяк з дружиною  та багато інших, імена яких бачить і знає Господь.
.     Майже всю муровку цегляних стін нової церкви виконали сільські будівельники Степан Бащук, Микола Цьомпела і його син Микола. Помічникам для цих майстрів  весь час,  по черзі, слугували жителі села
.        Керував будівництвом священик церкви отець Роман Капріян, завдяки уклінним просьбам якого, до будівництва  та обдаштування церкви приєднуються жертводавці із різних місць нашої області і України.
.    І хоч з будівництвом церкви ще не все заверщене, бо ще не оздоблені внутрішні її стіни, парафіян вже мають можливіссть молитися у новому Божому Домі.

.     “Останній день 2017 року став великим святом для жителів Ясенева Пільного,  бо саме  цієї днини  освячений побудований у селі Божий храм. Освячення святині провів владика Галицької єпархії Української Автокефальної Православної церкви Його Високопреосвященство кир Андрій . Були і запрошені на це торжество священики. Бажаючих бути учасниками цього святкування було так багато,  що не всі вони могли вміститися у приміщенні церкви, хоч по площі вона досить простора – декому довелося вислухувати слова молитовної відправи надворі. Побачити  велич освячення Божого храму прибуло багато людей із сусідніх сіл та міста.  Були люди і з далеких місцевостей.Перед освяченням і після цього дійства приємно було слухати привітальні, святкові пісні дітей-школярів села, про яких Владика сказав, хоч і давно відомий, але  вічно приємний вислів, що “Діти наше майбутнє!” Після похвали  дітей Владика обдарував їх подарунками, які “приберіг святий Миколай”, бо свято Миколая відбулося зовсім недавно.
.     Зовнішній Вигляд церкви, побудованої за проектом нашого земляка, уродженця села Чернятин, архітектора Миколи Шевчука досить гарний – у Фейсбуці Веслав Бобовскі , поляк, який гостював у нащому селі, похвалив, що наша церква чимсь подібна до  Лаври у Ватікані.”

.     У селі побудовано більше десяти капличок і дві ротонди Божої Матері. Є світлина-капличка у приміщенні школи. Встановлено  кілька памятних хрестів та хрестів-оберегів.
.     Щодо інших релігійних споруд то їм випала невесела доля: вірменську капличку розвалили ще в час війни, а костел після війни був деякий час перетворений на колгоспний зерновий склад а потім стояв пусткою і його, покритий черепицею, дах почав розвалюватися. Коли з району подзвонили,  щоб той дах поремонтували , або костел розвалили, колгосп зробив друге – розвалив його. Кажуть, що   камінні стіни костела були такими міцними,. що два міцних  бульдозери  не могли їх навіть зрушити з місця. А  на місці попередниці костела – каплички, яка розміщувалася  по вулиці Івана Франка ,на городі Чижевської Ганни, до цього часу зберігся памятний хрест .

                           Ірина

.    Серед ночі у двері священика отця Карачевського хтось загримав. Паніматка, яка вже й заснула, пробудилася і  пішла до дверей, дивуючись з того, що хтось опівночі турбує панотця. Було зрозуміло, що це не хтось із своїх, бо син Славко і слуги знають, що двері на ніч на  замок не  закриваються. Видно у селі хтось помирає і хоче приймити причастя, бо й до ранку не дочекалися…
.     Засвітила ліхтар і відчинила двері. Відразу зойкнула, бо побачила, що сільські парубки тримають попід пахви її сина Славка. Обличчя в її  сина бліде, голова висить, як у неживого…
.   – Боже!.. Це що сталося з моєю дитиною? –  кинулася до сина.
На зойки дружини з хати вийшов і панотець. Побачивши сина він зблід, але опанував себе і попросив парубків:
.   – Несіть його до хати… Що з ним сталося?..
.   – Відай шандар карабіном його вдарив…
.   – За віщо?
.   – Звечора заборонив репетицію хору, а ми не послухали його і співали…Та й коли гімн України співали, один з польських “щельців” не встав і Славко вдарив його по писку…Був там і шандарь  А, коли розійшлися, напевно-що  він очікував на Славка у вуличці коло вашого дому. Ми почули зойк і підбігли…  Славко лежав, і чути було як шандарь  тупав  підкованими чоботами верх,  по камінній дорозі.
.   – Хлопці допоможіть запрягти коні, треба  відвезти сина до шпиталю,  бо з ним біда! – знову просить  панотець.
.   – Ой, боже, мій боже!- заголосила паніматка. – За що на нас така кара?…  ….       .     Славко до пам’яті так і не прийшов… Лікарі дійшли до висновку, що це параліч.. Ніхто тоді не знав, що Ярослав Карачевський пролежить у ліжку довгих двадцять два роки…
.     Славкова сестра Ірина, яка приїхала з Коломиї де закінчувала  гімназію, побачивши нерухомого брата, голосила не своїми голосами. Славко для неї був взірцем для життя, бо завжди старався бути спокійним і врівноваженим, розумним і добрим. Коло нього Ірина відчувала себе навіть краще, як коло мами.
.     Вже у Коломиї, побачивши сумну і зажурену Ірину, її хлопець, Нестор Хоржевський звернувся  до неї жартівливим віршем:”Чому зажурилась, кохана голубко,– чому це в зажурі  вуста?”  Нестор завжди любив римувати свою мову.
.     Ірина заплакала:
.   – Брата мого Славка шандар так побив, що його паралізувало…
.   – Шандар побив брата?-  співчутливо  перепитав Нестор. – Ох ці мазури… Вони думають, що на них управи нема… А, якщо добре подумати,  то й нема.. Треба нам самим про себе турбуватися і братися до зброї. Як казав Шевченко: « Треба  миром, громадою обух сталить…». Ми в організації виношуємо плани збройної боротьби за свободу України.
.   – Запиши і мене до організації… Хочу відомстити за брата! – просить Ірина.
.   – О, це вже видно, що ти справжня патріотка!.. Так і буде! –  Поведу тебе на зібрання!- тішиться Нестор.
Це було в 1938 році… А в 1940 Ірину разом з подругами забрали енкаведисти прямо з роботи в Коломиї. Повезли до Станіславського криміналу, а згодом  до Старомартинівського, що у Львові…
.     Катували… Коси примуровували… Груди відрізали…    Домагалися, щоб видала товаришів. А вона мовчала… (Про це розповідав брат Петра Васкула Орест, який був у тій самій в’язниці, що й Ірина і чув розповідь про те, як там катували дівчину).
.     Коли вмирала, перед очима ніби стояв брат Ярослав… Безмовний, блідий і непорушний…
.     Помирала Ірина і не знала, що в Станіславській в’язниці,  її коханий хлопець Нестор Хоржевський , пише  для неї на стіні камери прощального листа, з надією, що Ірина залишиться живою. Але ні він, ні вона з в’язниць  живими не вийшли…
.     А Несторового листа його товариші по камері переписали і потім люди його  співали, як пісню, вважаючи ту пісню народною. Ось початок цього листа-пісні:

“Останній уклін тобі, мила,
З-за ґрат, з-за решітки я шлю.
Бо завтра, позавтра,  дівчино моя,
Ти знаєш на що я тут жду…

,       Лист Нестора Хоржевського  без скорочень  надрукований у другому томі “Городенщини” на сторінках 773-774..Пісня “Останній уклін тобі, мила”. Є вона записаною і в книжечці “Пісні Ясенева Пільного”, яка є в інтернеті.

                      “Ой, у Ясенові сталася новина…”

…Я запам’ятала його з того часу,
коли ще була маленькою дівчинкою, –
високого, світловолосого… Йшов
з Глушкова і ніс у полі кожуха книжки…

(З розповіді старенької жінки)

.     Він справді носив книжки… Одні в полі кожуха, а інші  за пазухою. Ті, що з пазухи навіть до хати не заносив. Ховав їх, бо шандарь (жандарм) може прийти на обшук, як це він робить уже кілька років підряд.  То найкраще щоб вони не попадали йому на очі…Одного разу заховав такі книжки в фостач січкарні, а старший брат Василь почав різати січку і трохи порізав верхню книжку – соромно було її віддавати власникові. А той посміхнувся і мовив, що цю книжку треба зберегти для нащадків, щоб вони знали, як ставилася польська влада до українців.
.     Для Миколи  часи тепер настали  нібито й добрі, якщо  їх  порівнювати  з усім теперішнім життям. Якби жили дєді (тато) то тепер був би на науці чи у Відні, чи в Кракові, бо дєді говорили в ті  часи коли він  був ще малим, що вивчать його, щоб не крутив коням хвости, а був паном. Паном як паном, а вчитися охоту мав. Показував свої вірші докторові Окуневському у Городенці і той похвалив, що він  має талант.  Навіть до співочого  гурту “Бояни” запросив, а там співають достойні люди з Городенки та довколишніх сіл: адвокат доктор Василь Касіян, керівник хору з Серафинців Василь Шлемкевич,  поет сміхованець Василь Боднарчук з Чернятина, який підписує свої сміховинки прізвиськом “Я. Чорнобривий”. Сміхованцем він називає себе сам, насправді він і його брат Михайло досить серйозні люди і є справжніми українськими патріотами.
.     Шлемкевич похвалив Миколу, що має гарний голос і дуже талановитий… А справ у селі скільки є… Вже з Карабанами і синами директора школи Славком і Стахом Хомівими та Славком Карачевським, сином священика, осередок “Просвіти”  український хор організували, і для бібліотеки “Просвіти” книжки зібрав, навіть власні подарував, щоб  українці читаючими були…
.     Микола часто роздумує про життя, про Україну, яка ніяк не може стати самостійною. Душа Миколи прагне боротьби за цю самостійність. Коли утворилася Українська Військова Організація, став її членом, бо ще змалку запам’ятав, як клялися на вірність Україні  чоловіки, які були у осередку “Січ”, куди дєді водив його з собою… Вже пізніше,  разом з усіма членами УВО перейшов до ОУН, бо зрозумів, що без збройної боротьби Україна самостійною ніколи не буде. Може про це треба було мовчати, бо відколи шандарь дізнався від когось про ті розмови, почав приходити і шукати чогось забороненого в батьківській хаті, та ще й до хати сестри Палагни, яка після заміжжя живе у хаті свого чоловіка, на обшук приходив…
.     А цього вечора, після репетиції драмгуртка, розмовляли з товаришем дитинства Петром. Вони з дитинства довіряли один одному свої таємниці, тож і цього вечора  Микола розповідав Петрові  про ОУН, про потребу боротьби за Україну, про те що молодь вже тепер треба привчати до військової справи… Петро признався, що теж має охоту ввійти до організації і зробить це в найближчий час…
.     Розмовляли недалеко  від Миколиної хати і не дуже голосно та, раптом, почули як на недалекій стежці під чиєюсь ногою тріснула суха гілка.
.   – Хтось там є! – лякається Петро.
.    – Ану йдемо подивитися, – вдає, що не налякався Микола.
.     Коли парубки пустилися йти на стежку, звідти почувся тупіт ніг кількох людей. Наздоганяти їх не стали. Зупинилися…
.   –  Щось лячно стало! – признався Петро.
.   – Це напевно шандарь послав когось за мною слідкувати.
.   – Він ще від тебе не відчепився? – дивується Петро.
.  – Я для нього “збуй”, опришок, – пояснює Микола і, помовчавши, мовив:  “Знаєш, я піду вже спати”.
…- Ходи спати до мене, – пропонує Петро.
.   – Та, ні! Ти ж маєш вдосвіта гній вивозити – сам про це говорив… Піду певно до сестри Палагни, переночую там…
.   – Я проведу тебе! – пропонує Петро.
.   – Та що я дівка! – сміється Микола. – Тримайся, братчику!
.   – На добраніч і тобі, друже!..
.     І розійшлися… Ніхто не знав, що навічно, бо на другий день Петро почув страшну звістку, що його товариша, Миколу Матієка, знайшли мертвим  на  дорозі поля “Межи ланами”. Розповідали, що лежав на підмерзлому болоті, а на його обличчі лежало пасмо білявого волосся перемішаного з болотом і кров’ю.
.     Сестра розповідала, що його серед ночі хтось викликав і  хлопець більше не повернувся.
.    А невдовзі парубки і дівчата  в селі співали про нього пісню уривок з якої подається нижче:

…Ой у Ясенові сталася новина:
Вбив шандар Янковяк вкраїнського сина.
Як вони го вбили, стали при охоті,
Ой, лежить Микола в крові та болоті.

Ой, лежить Микола тай межи ланами,
Тай не має хлопець ні тата, ні мами.
А сестра Палагна з жалю умирає,
А шандарь Янковяк людей розганяє…

.     Хто знає – може це товариш Миколин,  Василь Боднарчук з Чернятина, який іменував себе Я. Чорнобривим,  склав про товариша прощальну пісню, а може й хтось ясенівський…
.     Жандарма Янковяка за вбивство Миколи Матієка ніхто не карав. Вже пізніше, після того як він застрелив у Серафинцях тогочасного опришка Чайковського і його матір, зайшов до хати  сестри  Матієка. Налякані Палагна з чоловіком чекали від цього нелюда якогось нового зла. А він поставив карабін у кут коло порога і сів на лаву. Довго блудив поглядом по хаті, а відтак сказав:
.   –  Чайковського вбив, бо то “збуй”, а за що вбив його маму?.. Довго роздивлявся, мовби чогось шукаючи, по хаті, потім взяв карабін  і пішов… Видно, що в його голові  порядку вже не було.

                          Помста

.     На “Вікнині” парубки прокидають сніг, бо завтра тут має відбутися головна для парубоцтва подія року – вони мають вибирати “Березу”, старшого парубка на весь рік. Це відбувається щороку на Різдвяні свята. Вибирати  будуть і скарбника, який має збирати гроші на танцях щоб розплачуватися  з музикантами..
.      У парубка, якого вибирають “Березою” великі права. Він цілий рік керує парубками й дівками в селі. Має право вигнати за будь-яку провину парубка чи дівку з танцю, може не впустити до хати неслухняної дівки колядників з музиками на Різдвяні свята. А провинами рахують: неділю чи свято у які не підеш до церкви, або коли не гречно поведешся із старшими людьми, чи ще щось таке, що може не вподобатися “Березі”. Але, коли хтось із парубків щось витворить у селі, сільська влада першого питає “Березу”.
.     Сусідські з “Вікниною” дівчата Катерина і Марія теж поспішають допомагати парубкам, бо їх туди заповіли. Дівчата весь час тримаються вкупі, хоч Катерина і старша від Марії на два роки. До їхнього колєжанства  вже всі так привикли, що коли котрась з них появляється десь одна, її запитують, де подруга.
.     Неподалік “Вікнини” назустріч їм  із свого подвір’я вийшов Петро. Вхопив Катерину в обійми і запитує:
.   – То коли, Касуню, старостів посилати?..
.   – Ніколи! – виривається з його обіймів Катерина.-   Відчепися від мене!.. Дай дорогу перейти…
.   – А може передумаєш? – з просьбою в голосі випитує парубок.
.    – Навіть, якби лишень ти і я  були на цьому світі, я за тебе не піду! – аж почервоніла від злості Катерина.
.   – Ну, ну! – пронукав Петро і пропустив дівчат.
.   – Ти не боїшся з ним так гостро балакати? – дивується Марія, коли відійшли трохи далі.
.   – А як інакше?.. Сказала йому, як людині, що не люблю його, а він всюди дороги перейти не дає… Маму мою просить, щоб мене заставили піти за нього, а мама мені тлумачать, що вони багачі, що в них дерев’яна підлога навіть у стодолі є… Та хіба багатство замінить любов!.. Нащо воно мені, коли парубок цей серцю не милий. Сказала мамі, що коли будуть силувати йти за нього, піду і втоплюся.  То вже більше не силують…
.   – І я так би зробила! Не піддавайся, Касю! – підтримала подругу Марія.
.     А серед літа Катерина зібралася заміж. Хоч сватав її не багач, родичі дали згоду на вінчання. У суботу увечері дівчата розмовляли про Катеринине весілля. Катерина запросила Марію бути її весільною дружкою. Ще й похвалилася:
.   – Стрічки я нам обом купила на пам’ять про наше дівоцтво…  Рожеві, із золотистими квіточками… Таких ніхто з дівчат у селі ще не має. Завтра  заплетемо їх у коси, бо в церкві мають мені заповідь виголошувати. А я тобі ще плетінку (намисто із бісеру) свою широку подарую, ти ще дівочиш, а мені і вузька тепер буде пасувати,- розповіла про свої наміри Катерина.
.     Замріялися дівчата… Уявляють, яка з Катерини  буде “княгиня”, бо “князем” і “княгинею” в селі називають нареченого і наречену, а хлопців, яких молодий кличе на весілля, “боярами”.
.   – А ти не боїшся, щоби “той” щось тобі не вистроїв коли будеш іти до шлюбу, ти ж попри його хату йти маєш? – випитує Марія.
.   – Якщо правду казати, трохи страх маю!- призналася Катерина,-  але я піду навколо, через міст. І молодий сказав, що “боярів” за мною пришле до церкви провести…
.     Підійшов наречений Катерини, і вона поспішила попрощатися:
.   – Розходимося!.. Щось спати так хочу, як ніколи мовила.
.   – І я спати аж гину! І на душі чомусь так тривожно! – пожалілася Марія.
.     Розійшлися… А перед світанком Марію ледве розбудила мама.
.   – Вставай… Катерина помирає! Попрощатися з тобою хоче!- з очей Маріїної мами котяться сльози.
.     Марія ніяк не може зрозуміти чого від неї хочуть. Може це сон?.. Ще зовсім недавно вона розмовляла з живою й здоровою подругою.
.   – Біжи, дитино, бо запізнишся! – просить мама.
.     Коло Катерининої хати багато людей… Розступилися і пропустили Марію… Катерина, побачивши Марію, хотіла посміхнутися, але це їй не вдалося. У грудях у неї щось заклекотіло.
.   – Це він мене факнув!- пожалілася вона Марії. – Прощавай, колєжанко!.. Це вже по всьому!..
.   – Не вмирай, Касуню! –  заголосила Марія.
Привезли із Городенки лікаря. Він оглянув рану і лишень махнув рукою. Через кілька хвилин дівчина відійшла у вічність. А вбивця два тижні переховувався, аж поки його знайшов жандарм. На суді він розповів як прорвав за Катерининою хатою стріху, як заліз на горище, як зайшов до хати,  як прикладав обріз рушниці, як  вистрілив у Катерину.  Відсидів у криміналі два роки, що в ті часи було великою карою, і повернувся до села. Прожив нежонатим до старості. А матері лякали ним непослушних дітей.

                              Читальня

.     У кімнаті, яку винаймає у місцевого ґазди сільський осередок товариства “Просвіта”, знову збори. Мова ведеться про будівництво української читальні. Крім ясенівських активістів, є представник “Просвіти” з Городенки. Говорити є про що, бо вже другий раз шандарь (жандарм) заставив розібрати вимуруваний під читальню фундамент. Перший раз говорив, що фундамент  заблизько до дороги, а тепер – заблизько до сусідової межі… Землю під будівлю в ґазди купили, дозвіл на будівництво виходили, а шандарь будувати не дає…
.   – Може б, ми до суду на нього подали?- пропонує голова читальні Михайло  Візінський.
.   – Краще його не зачіпати, бо знову, як при пацифікації, почнуть хати розпошивати і нафту у зерно виливати,– відраджує голова осередку “Просвіти”  Микола Болотенюк.
.   – Пробуйте з ним якось  мирно розбалакатися, – радить представник з Городенки.
.   – З ним договоритися надовго неможливо… Нині все ніби – то й гаразд,  а завтра він знов своє робить… Цей душогуб у серці нічого доброго не має! Микола Матіє,  його рук справа, а суд вини його не визнає… На  його боці влада!- зітхнув голова.
.   – І Чайковського із Серафинців він із світу звів, – додав Мандрик
.   – Мазур!.. Запеклий мазур!..  Ці мазури  крім польської “Ойчизни” нікого більше не визнають, – це вже вставив своє Олексюк.
.   – Може ти, Петре, через свого шваґра знову попробуєш з ним договоритися?.. Твій шваґер поляк, а поляки поміж собою спільну мову знаходять завжди – просить голова.
.   – Хіба що через могоричі! Шандарь на дурничку випити гине! – обізвався  Петро.
.   – Я гадаю, що заради цього на горілку для нього гроші знайдемо!- пообіцяв голова. – Але з цим надовго не відкладай. А гроші будемо і дальше заробляти самі. З концертами хору, виставами драмгуртка  будемо виступати у сусідніх селах і, гадаю, що не буде стиду просити допомоги  у осередках “Просвіти” сусідніх сіл.
.   – Як будете їздити по селах, звертайтеся до нас – ми будемо старатися вам допомогти. – пообіцяв представник  з Городенки.
.    Іздили… Заробляли гроші… Ходили по хатах до украйнців… По копійчині збирали гроші… Так  проходило будівництво української читальні в Ясеневі Пільному. А розпочалося це будівництво після того, як голова Товариства «Просвіта» Микола Болотенюк, який недавно приїхав з Канади, де бувв на зарібках, сказав, що дав би навіть всі зароблені там гроші на будівництво своєї, української читаль, щоб не викляньчувати у полякі їхньої читальні для показу вистав українського хору, та драмгуртка. Болотенюка підтримали і крім нього на будівництво офірували зароблені на чужині кошти ще кілька «канадіянців». Здавали гроші і сільські ґазди-українці, та щей без оплати возили возами каміння з каменоломні, бо стіни читальні мурували з каменю   Заробленими сільськими хористами і аматорами грішми оплачували роботу мулярів і теслярів. Для концертів і далі винаймали в поляків їхню читальню, але робилося це з полегкістю, бо була надія, що незабаром у них вона буде вже  і своя.
.     Шандаря і “стчельців”, які приїздили на контроль з Городенки підпоювали, щоб вони  не бачили, які пєси чи  концерти відбуваються у їхній читальні. До речі, “счельці” всіляко старалися перешкодити аматорам і хористам, але після одного випадку приїжджати до села перестали. А було так: Після вистави шандар заставив відвести тих контролерів до Городенки. “Счельці” всілися на вози і наказали гнати коней так, щоб доїхати до Городенки за час поки буде світити батарейка в електричному ліхтарику. Хлопець, який їхав на передньому возі, непомітно витягнув шворінь,  і коні побігли без воза. Налякані “счельці” були змушені добиратися до міста бігцем.  За це, тим хлопця, які везли контролерів, шандар наробив збитків у їхніх домівках. Але “контролерів” збулися…
.     До вересня тисяча дев¢ятсот тридцять дев¢ятого року  вимурували з каменю стіни, зробили покрівлю. При  цьому кожна жінка-українка здала гроші на купівлю одного листка цинкової бляхи на покрівлю.
.     Але розпочалася війна і будівництво читальні надовго припинилося…
.     Закінчили будувати читальню у тисяча дев¢ятсот  сорок дев¢ятому році.  Парубки і дівчата вечорами ходили на залізницю, сіяли там пісок з гравію і носили до клубу, щоб поштукатурити його. Робили це таємно, щоб не знала влада, бо за це могли віддати до суду. З допомогою досвідченого столяра Михайла Чижевського парубки виготовили сцену, уклали підлогу, пообмуровували вікна і двері. Облаштували гардеробну. Відкриттю читальні, яку назвали сільським клубом, раділо все село, тим більше, що і польську читальню влада заставила розвалити..
.     Першу післявоєнну виставу – п’єсу  “Дай серцю волю – заведе в неволю” драмгуртківці ставили кілька субот і неділь підряд, тому що не дуже великий зал клубу не міг вмістити і третини глядачів.
.     А мені ще чомусь  запам’яталася розповідь колишнього голови читальні “Просвіта” Михайла Візінського. Цей, старий тоді вже чоловік, прийшов на першу виставу і сів на передню лавку. Молодь, яка почала заходити до залу, відсувала і відсувала діда, а потім котрийсь парубчак ще й сказав:
.   – Чого цей дід сюди приперся?.. Сидів би зі своєю бабою на печі і не рипався.
.     У очах Михайла закрутилися сльози. Він уклав у це будівництво частину свого життя, а тепер тут комусь вже заважає Ішов додому, а сльози  самі котилися з очей

                         “Бабські” бунти

.     Село розтривожилося. Пішла чутка, що солтис збирається продати торфовисько, яке хоче закупити якийсь підприємець, щоб видобувати торф на продаж. Торфовисько являється власністю громади і продавати його без згоди людей солтис не мав права. Сусід-сусідові, вулиця – вулиці і вже на другий день про затію солтиса знало все село.
.      Газди радилися поміж собою… Думали подавати на солтиса до суду, але для цього потрібно наймати адвоката і хто знає чиє буде зверху?.. Ще й солтис має підтримку від влади – виграти процес буде важко… І надумали спочатку зібратися коло канцелярії і запитати в солтиса чому він займається самоуправством? А щоб не викликати злоби польської влади в особі шандаря, на цю бесіду мали зійтися лише жінки. Жінки уміють говорити і кричати всі разом, тож вирізнити ту, котра найдужче кричить, буде важко. Та й до криміналу жінку на ніч, як чоловіка, не закриють, бо тоді все село на ноги підніметься –  жінки в домашньому господарюванні  незамінні;  вони і куховарять, і перуть, і дітьми опікуються…
.      Так і зробили… Вранці на толоці коло канцелярії зібралися жінки з усього села. Їх було так багато, що поміж них кілька чоловіків були майже непомітними. Жінки вимагали щоб солтис вийшов до них і пояснив свої дії. Зчинилися крики, гамір. Але солтис не вийшов – він, разом з писарем, втік через бокове вікно. З жінками сваритися побоявся, але торфовисько продати не посмів.
.      Були і постраждалі – солтисову жінку, яка захищала свого чоловіка, хтось вдарив палицею і зламав руку… А за бійку, яка тоді стихійно виникла,  на кілька ночей (на день в¢язнів  відпускали додому ґаздувати) закрили до криміналу Івана Білецького, Ілька Буджака, Василя Герика, Миколу Савочку ( він пізніше, в сороковому році, працював секретарем сільради) та Михайла Чижевського.
.     До речі, за радянської влади на торфовиську було відкрите торфодобувне підприємство і за кільканадцять років там залишилися лише заповнені водою кар¢єри, але боротися за торфовисько при радянській владі ніхто не наважився.
.     Був і другий “бабський” бунт, але вже  в часи колгоспів. Він відбувся у п¢ятдесятих роках у жнива. Літо того року було мокрим, комбайнів ще не було і колгоспники жнивували по коліна у воді. Коли до половини обжнивувалися, з району наказали зменшити оплату наполовину – замість центнера зерна за викошений гектар платити пів центнера. Тоді жінки не пішли в¢язати снопи, а  з вилами і граблями зібралися біля колгоспної контори. На примирення до них ніхто не вийшов. За цей бунт забирали до міліції Катерину Колодницьку і Марію Йоник. Постраждав тоді і  колгоспний бухгалтер, який переписував зарплату на меншу – вночі в нього (напевно, що не випадково) загорілася хата. Дружина бухгалтера, втікаючи через вікно, опустила дитину і та через кілька днів померла. Вийшло так, що через накази влади постраждала сім¢я.
.     У кінці 80-тих років минулого століття відбувся і чоловічий бунт. Тоді в колгоспі пропала якась шестерня і з району до села приїхало два автобуси міліції, щоб її розшукати. Розшукували її навіть у шафах тих  людей, які до колгоспу ніякого відношення не мали. Тоді комбайнери та інші механізатори  з ініціативи передового в ті часи комбайнера Петра Никифорука відмовилися виїжджати у поле, а це відбувалося якраз у жнива. Жниварям пішли на уступки – міліція з села забралася.

                                  Фана

.     Літньої погожої днини із заходу, де глушківські поля, надлетіла якась срібляста куля. Пастухи, які  на пасовиську пасли корови, зачудувалися цим видовиськом. Навіть налякалися, бо такого ніхто з них  з роду ще не бачив. Із кулі почали висипатися якісь папірці… Потім куля втратила свою опуклу форму і впала на поле. Пастухи поспішили туди. Куля була з прозорої плівки. Всередині було видно якусь апаратуру і багато друкованих листівок. Хлопці швидко розрізали плівку і поділилися нею (з неї потому щасливчикам пошили дощові плащі). Листівки прочитати ніхто не міг бо написано там було латинськими літерами. На одному із малюнків-карикатур упізнали вусатого Сталіна, а хто той інший – ніхто не знав. Вже пізніше старенька вчителька пояснила, що то Йосиф Броз Тіто – керівник Югославії. Напевно, листівки направлялися на Югославію, а вітер заніс кулю аж сюди, на Західну Україну. Апаратуру тієї ж днини забрали енкаведисти, а листівки всі зібрати не змогли, бо частину з них вітер порозносив по полю, а дещо на цигарки заховали і пастухи. Пастухи ціле літо поглядали на небо, чи не ощасливить і їх плащами інша куля.
.     Напевно, натхненні тими прокламаціями, ясенівські підпільники теж випустили листівки. Писані вони були від руки, на аркушах із шкільних зошитів. Кілька разів ці аркуші з¢являлися на парканах, але довго це не тривало –  видно, через брак паперу. Голова сільради ходив з тими листівками до школи, та по почерку підпільників серед школярів не знайшов.
.     Але синьо-жовтий прапор, вивішений кимось на сільраді, голову трохи налякав. Скільки він там пробув – невідомо, бо коли голова сільради прийшов на роботу, він уже там висів. Ще й після вчорашньої пиятики, прийшов на роботу не дуже рано. Він миттю зірвав полотнище і накинувся на сторожа-чергового за те, що той проспав бандерівців.
.     На цьому пригоди тієї днини для голови не закінчилися, бо хтось доніс йому, що на  тополі коло “Вікнини”, стовбур якої нахилився над прачкою, теж причеплена українська фана.
.     Почувши про “фану”, голова аж позеленів від злості. Швидко зібрав активістів, і всі гуртом побігли на “Вікнину”. Там справді майже на самому вершечку тополі красувався синьо-жовтий прапор… Лізти на крихке дерево голова, чи хтось із його активу, побоялися, та й це виглядало б несолідно. Тому покликали сусідського хлопчину. Той підліз трошки на дерево і повернувся на землю. Подав голові аркуш паперу, на якому було написано “ЗАМІНОВАНО!”. Тим часом почали сходитися  люди. Розгніваний голова почав їх розгонити.
.     А сусідський хлопець,. якого заставляли лізти на дерево, вдома взяв тоненький шнурок, почепив на нього камінець, розкрутив його над головою і запустив “фуркачем”. Камінь, хуркочучи, пролетів над “Вікниною”.
.   – Щось ніби осколок із снаряда – пояснив той звук колишній фронтовик.
.   – А, може, трасуюча куля?- додав другий.
.     Почувши це, голова зблід і швиденько, майже бігцем, віддалився від “Вікнини”.
.    Прапор висів над “Вікниною” майже до вечора.

                          Зв’язкові

.     Переслідування українських патріотів польською владою привели до того, що українці почали свідомо робити спротив поневолювачам. Перш за все почали згуртовуватися у громадські і політичні організації,  серед яких найбільше виділялося нібито не політизоване товариство “Просвіта”. Більш свідомі українці ставали членами УВО , а потім ОУН. Прагнення людей мати власну Українську державу видалося здійсненним у 1939 році, коли Радянський Союз об’єднав Західну та Східну Україну. Та коли “визволителі” розпочали арештовувати і винищувати інакомислячих, настало розчарування. Не дав очікуваної свободи і прихід німців – ніякі загарбники олі народам загарбаних земель не дають.   Тож ОУН і пізніше створена УПА, поповнювалися своїми прихильниками. Патріотично налаштовані українці Ясенева Пільного теж не залишилися осторонь цього руху.
.     Після вигнання німців, радянська влада вже не була прийнятою так радо , як у 1939-му.  А ще заборона вечорами співати, чи ходити по селі…  У зв’язку з відсутністю в селі чоловіків, яких забрали на фронт, молодь згуртувалася в боївки Юнацтва ОУН. Парубки і дівчата були налаштовані на активну боротьбу за самостійну Україну. Це приховувалося від влади, і продовжувалося майже до кінця п’ятдесятих  років.
.     Ще під час війни, будучи станичним у Ясеневі Пільному, Микола Матієк  організував підпільну систему зв’язку з навколишніми селами. Попросив бути зв’язковими свою сестру Ганну, а коли за нею почали стежити енкаведисти, ці обов’язки почали виконувати Олена Вінтоник, Настя Абрамик та Марія Візінська, які вже до цього були симпатиками ОУН.  В той час  багато жінок-українок  допомагали повстанцям  діставали для них харчі, одяг, прали білизну.
.     Підпільна робота  у селі була чітко організована, станичними, які в силу обставин мінялися кілька разів. Було визначено діючі і запасні хати у надійних людей, до яких повстанці могли прийти і перебути день чи ніч. Все робилося так таємно, що навіть у селі господарі “квартир” не знали один про одного.
.     Певний час станичною у селі була й жінка – Олена Вінтоник. Родом вона була із сусіднього села Серафинці, але вийшла заміж за Дмитра Вінтоника і проживала в Ясеневі Пільному. До цього деякий час вона була зв’язковою. Частенько ця молоденька жінка з донечкою на руках переносила донесення підпільників, або, як  їх тоді називали  (штафети) до  села, у якому народилася, і це не викликало у влади підозри, адже ходила вона нібито  до родини.
.     Після смерті Миколи Матієка ретельній підпільниці доручили місію станичної в селі, бо чоловіки, активні  члени ОУН, ще перебували на війні. Старалася виконувати свої обов’язки… Але, хтось доніс владі про  причетність Олени до УПА  і її заарештували. Із городенківської в’язниці  їй вдалося втекти… Розповідала, що тієї ночі її залишили саму у маленькій комірчині. Замучена допитами і тортурами Олена не могла спати.  Коли почула за дверима хропіння п’яного вартового, почала хитати дверима. Віл хитання защіпка-закрутка провернулася, і двері відчинилися. Вискочила на подвір’я, а звідти побігла на городи. Чула постріли – мабуть вартовий помітив її втечу і підняв тривогу. Дехто говорив, що  енкаведисти  організували її втечу навмисне, щоб прослідкувати з ким вона підтримує зв’язок. Але, хто може тепер знати, правда це чи вигадка?.. Через деякий час  Олена Вінтоник знову була заарештована. Цього разу її випустили на волю у день перемоги над Німеччиною.
.     Був такий разючий випадок. Коли Олена переховувалася у стодолі знайомої жінки і дуже хотіла побачити свою маленьку донечку, дівчинку привели на подвір’я тієї жінки.  Можна зрозуміти, як тремтіла душа матері від бажання пригорнути донечку до себе. Заглядала у щілини між дошками і, закусивши зубами хустину, щоб не кричати, гірко плакала…Цілий місяць провела у в’язниці і дванадцятирічна Марійка Книгницька, яка няньчила дочку Олени Вінтоник. Дівчині-підліткові притискали дверима пальці руки, але вона про підпільну діяльність Олени Вінтоник  нічого їм не розповіла, бо про це нічого й не знала. Колись та Марійка, але вже немолода Марія, розповідала   про один курйозний випадок з цією жінкою у ті часи.
.     Якось до її хати завітав сам командир енкаведистів Даниленко про якого розповідали, що він із своїм “Даниленковим військом” не був вороже налаштованим проти місцевих жителів.. До Олени Вінтоник він тоді прийшов із кількома своїми солдатами та представником сільради. Жінка змушена була накривати для них стіл… А в цей час у її стодолі перебував  командир повстанців Гайдаш з кількома товаришами, Гайдаш, як і  Олена, був родом із Серафинців. Жінка тільки встигла наказати своїй наймичці закрити стодолу на ключ… Тоді все обійшлося благополучно.
.     Та не лише Олена Вінтоник була активною учасницею підпілля. Зв’язковою була і жителька села Настя Абрамик (після заміжжя Гайдаш). Дівчина виростала в сім’ї українських патріотів. Батьки були симпатиками, а брат Федір – учасником ОУН. Мобілізований радянською владою на війну, він був захоплений німцями у полон. Після війни проживав у Канаді. Повертатися додому побоявся, бо тих, хто побував у полоні, радянська влада запроторювала до в’язниць, вважаючи цих людей зрадниками.. Саму ж Настю теж заарештовували.  Вимагали, щоб вона виказала учасників підпілля, але дівчина мовчала… Енкаведисти придумали для неї особливі вид тортури  – дівчину прив’язали і над головою почепили посудину з холодною водою, яка монотонно капала  на її голову. Це тривало кілька діб. Дівчина витримала цю муку і не виказала нікого…
.     Арештовували підпільниць не за доведену ворожу до влади діяльність, а за здогадками та підказками донощиків, які, на жаль, у селі були. А через те, що  вину підпільниць довести було неможливо, їх відпускали…
.     Топорівці, Торговиця, Глушків, Серафинці – в ці села доводилось носити підпільну пошту (“штафети”)  і іншій зв’язковій із Ясенева Пільного – Марії Візінській (після заміжжя Матієк).  Невисока на зріст, худенька, схожа на підлітка, дівчина не викликала підозр у енкаведистів, які щодня робили засідки у полі і через біноклі спостерігали хто і куди ходить по польових дорогах. Вона підтримувала патріотичний порив ясенівських жінок, які на покрівлю української читальні кожна пожертвували по листкові цинкової бляхи. Марія відчувала великий потяг прислужитися боротьбі за самостійну Україну, і, коли попросили бути зв’язковою, не відмовилася…   На щастя. про її підпільну діяльність, влада і донощики не дізналися і, обійшлася без арештів.
.     Але не треба думати, що зв’язковими були пише дівчата. Наприклад дев’ятирічний Миколка Візінський йдучи до Топорівців до діда, навіть не підозрював, що під латкою зашитих штанців несе “штафету”. А молодий хлопчина Дмитро Мандрик на початку п’ятдесятих років не раз гонив пасти корову у зброди між ясенівськими, підвисоцькими та топорівських полями, щоб там   в умовленому місці, недалеко від кринички, втикнути в умовлене місце очеретину з “щтафетою” всередині, або під виглядом гри із сторонськими дівчатами передавати їм підпільну  пошту.

                     Сліди по росі

.     Микола Матієк, 1909 р.н., член УВО,
а потім з 1930 року член ОУН.
замордований поляками у 1935 році
закликав молодь не коритися польській владі.
.     Степан Василенюк, 1922 р.н.
член Юнацтва ОУН з 1941 року.
загинув у Чернівецькій тюрмі.
.      Микола Матієк,1924 р.н. пс.”Мирний”
член ОУН з 1943 року. Станичний.
загинув у 1945 році в с. Городниця.
(із 2 – го  тому “Городенщини”).

.      Коли вуйко Микола Матієк впустив хлопців безкоштовно до читальні на концерт  городенківської “Просвіти”, раділи обидва, бо хтось інший не підпустив би їх туди навіть на поріг. А вуйко пояснив товаришеві з яким впускав до читальні глядачів:
.     Це наша гордість  росте  – наші майбутні козаки!.. Хай заходять… Побачать, що наші українці вміють!..
.     Хлопці ледве протиснулися до самої сцени, бо всі проходи обіч лавок були вже заповнені людьми. Прийшли на концерт не лише молоді, а й старші, поважного віку люди. Вже коли розсунулася завіса на сцену вийшов маленький хлопчик у козацьких шароварах. вишиваній сорочечці, чорній смушковій шапочці, підперезаний широким поясом. Збоку у цього маленького козака почеплена шабелька у позолоченій піхві. Вийшовши на середину сцени, хлопчик поклав руку на ефес шаблі і продекламував:

.         Я малий козак!
Не відпущу! Не віддам
.          Вітчизну ворогам!

.     Виголосив він це так урочисто і впевнено, що всі, хто сидів у зал,і встали і довго йому аплодували. Запам’яталася і дівчинка на прізвище Яблонська віком не старша від хлопців, яка дуже гарним голосочком співала українські пісні. Концерт так схвилював хлопців, що вони вирішили стати колись козаками і боротися за волю України.
.      А десь через пів року вуйка Миколи не стало – говорили що вбив його шандар Янковяк  за непокору польській владі… На похороні, який зібрав дуже багато людей і не тільки з Ясенева Пільного, хлопці несли вінок…
.      Від наміру боротися за вільну Україну хлопці не відмовилися.  Вже у 1941 році старший з них, Степан Василинюк став членом підпільної організації Юнацтва ОУН. Під час німецької окупації Степан був головою товариства “Просвіта” в селі – згуртовував довкола себе патріотично налаштовану українську молодь. Після утворення УПА Степан разом з Михайлом Василевичем та Іваном Мандриком організовують у селі сотню вояків УПА. Сотенним був призначений Іван Мандрик. Новостворена сотня таємно проводила військові виправи, таким чином готуючись до збройної боротьби за самостійну Україну.  Таке відбувалося не тільки у Ясеневі Пільному.  Тоді по всіх селах району  були сформовані курені і сотні українських патріотів, які були готові  вступити на боротьбу за волю України в будь-який час. Чекали наказу…
.     Активістам “Просвіти” вдалося  домовитися з  німецьким   комендантом про дозвіл  проводити спортивний вишкіл дівчат, яких  зібрали у групу.  Тут, крім спортивної підготовки, планували таємно навчати дівчат володіти зброєю та вмінню перев’язувати рани. Але коли німці насильно почали забирати молодь  до Німеччини, група розпалася, бо кожна з дівчат боялася потрапити  на чужину… Переховувалися тоді не лише дівчата, а й хлопці…
.     Микола Матієк до ОУН був прийнятий  у 1943 році.  Він, разом із Михайлом  Василевичем, Степаном Василенюком та Іваном  Мандриком,   був на військовому вишколі у Карпатах.
.     Навесні 1944 року, коли німців вигнали майже з усієї Городенківщини, села довкола Городенки були переповнені радянськими військами, бо лінія фронту проходила зовсім близько – у селах Незвисько і Гарасимів. В цій обстановці зв’язок між підпільниками ОУН обірвався. Зустрівшись, Степан з Миколою радилися, що мають робити, якщо їх будуть забирати на війну – іти з усіма, чи переховатися,  бо від  Проводу УПА  ніяких вказівок не було…
.   – Ти знаєш, Миколо, я піду на фронт з усіма. Нас з хати можуть забрати чотирьох – тата,  Дем’яна, Василя і мене. А дома мама ще мають четверо – дві доньки і двоє малих синів. Та ти це і сам знаєш!.. Я не хочу щоб маму з ними возили по Сибірах!.. А на фронті покаже що маю робити…
.   – І я не знаю що робити, – признався Микола. – Брати не є членами  організації, підуть на війну … Тато старий… Не знаю що робити…
.   – Тримайся вуйків! – попрощався Степан.
.   – Тримайся і ти тетин! – вторить йому Микола. “Вуйків” і “тетин” – хлопці так зверталися один до одного тому,  що мати одного і батько другого – брат і сестра.
.     Мобілізація не забарилася. В травні всі, хто був придатний до військової служби, вже були в Городенці у військкоматі, бо війна потребувала свіжого “гарматного м’яса”.
.     Степан з Миколою старалися триматися разом. І коли Василенюкові наказали йти до слідчого, налякалися обидва. Степан встиг ще шепнути Миколі:
.   – Вуйків, втікай!
.     Микола не міг знати, що незабаром Степан загине у Чернівецькій в’язниці… Не міг знати і того, що з чотирьох Василенюків, яких його тета  Палагна   випровадила на війну,  повернеться лише один – тато. Трьох синів вона так і не дочекається. А тепер він попросився до туалету і вибивши дошку в задній стінці вбиральні, вискочив на городи, пробрався  до “Трьох мостів” і там пересидів у верболозі до ночі. Вночі вибрався на поле і поспіхом  пішов у напрямку Карпат з надією зустрітися з вояками УПА. За ніч дійшов до річки Прут, але переходити його вбрід вночі побоявся. Кілька днів вдавав із себе пастуха на пасовиську біля Снятина. Майже місяць переховувався там, а потім у Задубрівцях відпитав знайомого по вишколу в Карпатах. Той привів його до Топорівців і звів з товаришами по ОУН.
.     Здоров’ям Микола похвалитися не міг.  Та ще захворів тифом і два місяці пролежав у стодолі односельчанина Гайдаша. Часто  жалівся на слабке здоров’я  товаришам-односельчанам:
…- Я краще б тепер був у лісі! Та чомусь народився здохляком…
.     Миколу Матієка призначили станичним кількох сіл на Снятинщині, бо перебувати в польових умовах він не міг. Потім був станичним  у рідному  і ще кількох селах Городенківщини та Тернопільщини. Часто навідувався до рідного села,  де відновив роботу підпілля ОУН  і розпочав роботу по відновленню осередку Юнацтва ОУН.  Обов’язки станичного були непростими. Він відповідав за збір інформації, за становище у станиці, забезпечував нічліг вояків УПА, коли вони перебували в селі, організовував  збір харчів і одягу  для повстанців, брав участь у повстанській пошті, тобто передачі донесень (штафет).
.    За  Миколою стежили енкаведисти.  Переслідували і його батьків.   Якось, коли мати Миколи хворіла на тиф, енкаведисти підпалили під ліжком солому. Ліжко було металеве, обковане бляхою і не горіло, а підпалювачі, дивлячись, як хвора жінка задихається від диму, реготали. Сестра Миколи, Ганна теж змушена була переховуватися у рідні   та сусідів . А у 1948 році батька, матір і сестру Миколи на довгі роки вивезли до Сибіру, але про це Микола теж вже не знав… Не знав він і про те, Що батько із того заслання вже не повернеться, що організатор УПА в Ясеневі Пільному Михайло Василевич помре у 1946 році у в’язниці, а керівник сотні Іван Мандрик загине на фронті. Не знав, бо до того часу не дожив…
.     У 1945 році після переправи через Дністер з Тернопільщини Микола Матієк, (псевдо”Мирний”), на березі біля  Передівання разом з кількома товаришами попав у засідку. Йому вдалося втекти… Добіг до Городниці і заховався у стодолі одного  ґазди. Заліз у солому, та  вже вдосвіта почув голоси. Розмовляли російською мовою… Микола стиснув пістолет…
.     До його схованки дійшли по слідах на росі… Коли енкаведисти  ввійшли до стодоли, Микола  кілька разів вистрілив, а коли залишився один набій, приклав пістолет до скроні і, щоб не мучитися від енкаведистських тортур, застрелився. Кажуть, що труп повстанця “енкаведисти” кинули у Дністер.

                        Отець Іоанн

.     У дитинстві мріяти люблять всі… Любив мріяти і хлопчина Івась Олексюк. Бувало, вижене пасти худобу на пасовисько і замріється. Мрії його завжди були пов’язані з церквою. Згадував у полі, як священик у церкві провадить відправи і самому кортіло робити так само. Не раз, відокремившись від хлопців-пастухів, вичитував те, що запам’ятав у церкві. Про навчання в духовній семінарії не могло бути й мови, бо з батьковими статками думати  про науку не доводилося…А ще мріялося хлопцеві,  злетіти аж до неба, як птах… Із вербових гілок змайстрував крила, обшив їх полотном, виліз на стодолу і злетів донизу… На щастя, обійшлося без травм, бо батьків батіг залишив лише синці…
.     А потім була Німеччина… Німці спіймали хлопця на дорозі і відправили, як і інших невільників, працювати у чужу  країніу… Про Бога не забував – у вільний час ходив до костелу. Там і зародилася мрія малювати образи (ікони). Перемальовував ікони олівцем…  Лінія за лінією – один, другий, третій раз і, з часом, вони почали нагадувати оригінали…
.     Повернувшись після війни з Німеччини до рідного села, хлопець зрозумів, що тепер ще має можливість щось зробити для здійснення своїх мрій, що треба їхати кудись з села, бо коли візьметься ґаздувати на полі, вирватися більше не зможе… Відмовився від господарки, яку йому, як наймолодшому з братів, заповів тато, і опинився аж у підмосковному Загорську – у монастирі… Два роки був там послушником. Вже мав надію постригтися в монахи, та втрутилося КДБ і замість постригу довелося попрощатися з монастирем. Кадебісти відшукали, що старший брат Івана Олексюка перебуває в ув’язненні, а сам він був у Німеччині. Цього було досить для відрахування з монастиря, хоч за Конституцією СРСР церква була відділена від держави… Але там, у монастирі хлопець здобув духовну грамоту, та ще навчився у монахів-художників малювати олійними фарбами.
.      Священиком Іоаном, Іван Олексюк став вже не в юні роки. Першою церквою, де він служив, була церква гірського села Хімчин. Після кількох років служби в тій церкві отця Іоанна Олексюка перевели на рідне Покуття – у церкву села Городниця. Розумного і прихильного до людей священика полюбили у цьому селі.  А образи намальовані ним, і досі зберігаються в оселях городницьких жителів. Часто від городницьких людей можна було почути такі слова:
.   – А як там у вас поживає наш отець Олексюк?..
.     Почувши відповідь, не забували додати:
.   – То є справжній священик!.. Таких, як він, мало!..
.     Хвалили… Виявляли повагу… А що може бути вищим для духовного пастиря від віри у Бога та поваги  його пастви!..
.     А в 1975 році отця Олексюка запросили служити в церкву рідного села. Дати згоду на це йому було не просто – по-перше в Городниці люди заможні, і церква не бідує, а по-друге працювати священиком у рідному селі, де тебе пам’ятають звичайною, не висвяченою людиною, таки складно… Та любов до рідного села перемогла, і ясенівська церква на кілька десятиліть дістала справжнього духовного пастиря…
.     За двадцять чотири роки служби у церкві рідного села, священик не нажив великих маєтків, зате пошану від односельчан заслужив велику. А роки були не прості… Влада кілька разів намагалася закрити церкву. Одного разу було й таке, що нову церковну двадцятку вибрали вночі, бо на попередню двадцятку хтось пожалівся до райкому через те,що вона натворила щось “непорядне”, а це вже було причиною для закриття церкви. Коли приїхала комісія з райкому, то виявила, що у церковній двадцятці зовсім не ті люди, на яких хтось жалівся. Навіть у ті прикрі для релігійної громади роки у церкві була настелена дерев’яна підлога. Були відмиті від кіптяви внутрішні стіни церкви. Відновлено ікони… До речі, художники, які відновлювали орнаментні розписи в церкві, почали робити це неакуратно, і отець Олексюк лагідно звернувся до них:
.   – Хлопці, це робиться трохи не так! – І, взявши в руку пензель, показав, як це потрібно робити. Побачивши, що отець розуміється в малярстві, реставратори більше не фальшивили в роботі.… А ікони, разом з художником, уродженцем Ясенева Пільного, Миколою Василенюком реставрували вдвох.
.     Усі в сел, іта й не тільки в селі, знали про велику любов Отця Іоанна до птахів. На подвір’ї священика можна було побачити павичів, а різними породами голубів, приходили милуватися любителі не тільки із рідного, а і з інших сіл… Отця Олексюка часто можна було побачити біля ставків, чи у невеличкому ліску “Чігор” за селом, де він милувався птахами. Був випадок, коли на одному із ставків він побачив гніздування рідкісних у наших краях диких качок і, навіть, звертався до сільради, щоб сільська влада зробила застереження мисливцям  не стріляти рідкісних птахів…
.     А отець Роман Олексюк із Слобідки, що за Івано-Франківськом, який вважає себе побратимом отця Іоанна охарактеризував його так:
.   – Про те, що отець Олексюк був від природи доброю людиною, свідчить вже те, що навіть птахи сідали на руки цьому чоловікові…
.     Добрим словом отця Олексюка згадує і художник Григорій Олексюк, якому отець підказував, як треба малювати.
.     У повсякденному житті отець Олексюк був бесідливою людиною і мав гарне почуття гумору. Ось як він розповідав про часи  праці в Хімчині.  Одного разу після дощу  йшов із церковними паламарем до хворого, який бажав прийняти причастя.. Вузенький потічок, через який у гарну погоду всі просто переступали, став річечкою. Священик скинув взуття, підкотив штани і перейшов на другу сторону вбрід, а паламар чомусь зупинився і промовив, нібито питаючи дозволу:
.   – Отче, а я зараз штрикну (стрибну)?..
.     Стрибнув… Правда, до берега паламар не долетів і шубовснув у воду. Це його  розізлило, то ж він по воді повернувся назад, розігнався і таки перескочив…
.    Розровідали і про такий випвдок, який стався  у Хімчині.  Отець Іван у лісі побачив роранене козеня Дикої кози. Забрав його додому і вилікував. Козеня так привикло до нього, що одного разу, непомітно для нього, зайшло слідом за ним до церкви. Це не всіх розсмішило і на отця пожалілись. На щастя, все обійшлося мирно, болюди розуміють того, що дике козеня за кожною людиною не піде…
.     А ще парафіянам церкви запам’яталися слова отця Іоанна, які він часто повторював у своїх проповідях у часи міжконфесійних суперечок:
.   – Пам’ятайте, якщо на релігійній споруді є хрест – там проповідується наша християнська віра і чи це костел, чи церква, можете із спокійною совістю зайти туди помолитися, бо для всіх християн Бог один!…
.     У 1999 році за станом здоров’я отець Олексюк відійшов від служби  церкві. Помер митрофорний протиієрей Іоанн у 2001 році. прослуживши у церкві рідного села 24 роки. Життя благочестивого священика може служити прикладом вірного служіння нашому Господові і дорученій йому пастві. Отець Іоанн нагороджений всіма церковними нагородами, якими нагороджуються парафіяльні священики.

                     Сільські подвижники

.     Хлопці 1927 року народження… Тоді – у 1944 році вони залишилися найстаршими здоровими людьми чоловічої статі в селі –  всіх інших чоловіків і  парубків забрали на війну… Але це тривало недовго, бо вже в кінці сорок четвертого призвали до армії і їх. Дехто з них опинився у холодному і голодному Заполяр’ї, дехто на Закавказзі, а хто й на Далекому Сході,  де мріяла розширити свої володіння Японія. Коли  у тисяча дев’ятсот сорок п’ятому році СРСР розпочав війну з цією державою, кілька ясеневопільнівців, 1927 року народження, зокрема Микола Захарук, Федір Чупрун, стали учасниками тієї війни.
.     Серед тих, хто опинився у далекосхідній Манджурії, був і Петро Степанович Абрамик. На фронті він не був, але “воєнного вишколу” від сержантів-фронтовиків  зазнав достатньо. Вже перед самою демобілізацією був травмований, і  ходив похитуючись. Вдома почав шукати роботу. Ще з дитинства мав велике бажання бути вчителем, тому й звернувся до районного  відділу освіти за направленням до школи. Учителів із закінченими інститутами  чи педучилищами у ті часи було обмаль, тож надія на влаштування була. Прийняли  його на вільну посаду фізрука (так тоді називали вчителя фізкультури), але з випробувальним терміном. Армійський досвід, бажання працювати з дітьми зробили свою справу – на посаді фізрука  його затвердили…
.     А потім почалася робота… Петро Степанович встигав усе:  проводив уроки фізкультури, керував гімнастичним гуртком у школі; створив хоровий і танцювальний  гуртки; навчав школярів грати на струнних інструментах (домрах, балалайках, гітарах) у гуртку струнних інструментів, проводив уроки співів,  проводив уроки малювання, та ще вчився у середній вечірній школі у Городенці.
.     Гімнастичний гурток, створений Петром Степановичем був тоді  кращим у районі по виконанню  спортивних пірамід. Більше  десяти років серед школярок він знаходив дівчат, які могли виконували гімнастичну вправу – робили “місток” із стаканом води на голові (щось подібне до виступів “гутаперчевих” дітей у цирку). Цю складну вправу у різні роки виконували Марія Болотенюк, Одарка Никифорук, Ягна Боднарук, Марія Савчук .  Танцювальний і хоровий колективи, якими керував  Петром Степановичем на районних шкільних олімпіадах  майже завжди завойовували перші місця. Не забував він і про власне вдосконалення – після закінчення середньої школи, закінчив заочно технікум фізкультури.
.     Спортзалу, чи хоча б спортивного майданчика, у старій школі тоді не було, тож Петро Степанович домовився із сільською Радою про виділення шматка землі для спортмайданчика на  городі, який не оброблявся, через дорогу від школи (там тепер розміщений Сквер пам’яті, де височить  пам’ятник воїнам полеглим  у Другій світовій війні, пам’ятна могила Січовим стрільцям, пам’ятний хрест учасникам УПА).  Вчитель організував всіх старшокласників  на кілька “суботників” і горб, який був на тому городі, вирівняли. Тоді  ж була вирівняна по прямій дорога теперішньої Першотравневої вулиці (до цього біля воріт Чижевських вона повертала у напрямку тодішньої школи). На новозбудованому майданчику були встановлені турнік, бруси, спортивна колода, трапеція для кілець, волейбольний  та баскетбольний майданчики. Пізніше там був розміщений і стіл для гри у теніс. Школярі вже мали можливість займатися спортивними вправами де, мали місце і для змагань.
.     На спортивному майданчику займалися не тільки школярі – вечорами та в свята він завжди  був заповненим. Хлопці грали на тому майданчику у волейбол, теніс, займалися на спортивних снарядах, а Петро Степанович  тут був, якщо не активним учасником, то строгим арбітром і до його слів прислухалися всі…
.     Якщо розповісти про Петра Абрамика лише як спортивного наставника,  цього  буде замало, бо він прислужився рідному селу і в іншому – був активістом художньої самодіяльності. Вже після повернення з армії він  брав активну участь у драмгуртку, хорі, а в шістдесятих роках сам керував хором сільського клубу. Виступи художньої самодіяльності тривали по п’ять-шість годин і через малу кількість місць у клубі, повторювалися по кілька разів  – переважно у святкові дні..
.     Петра Степановича досі пам’ятають його колишні учні – при опитуванні його визнали улюбленим учителем, про що є записано на одному із стендів у місцевій школі. Спортивні традиції продовжує і його родина – внуки Петро і Степан навчалися у Львівському спорт інтернаті, а Степан досяг звання майстра спорту по боротьбі..
.     Згадують односельчани і ще про одного  чоловіка, який прислужився рідному  селу – про  Миколу Мандрика. Після служби в армії Миколу призначили завідувачем клубу.  Микола так  упевнений у добропорядності молоді, і, навіть, двері клубу не зачиняв. Почав зачиняти їх лише тоді, коли з клубу почали пропадати  шашки і доміно. Але це не зупинило Миколу…Того року з армії повернулося багато юнаків 1934-1935 років народження, яким в часи служби  привили любов до спорту. Хлопці організували  волейбольну, а потім і футбольну  команди. Але стадіону в селі не було – грали на невеличкій громадській толоці. Тоді з ініціативи Миколи Мандрика, був облаштований стадіон (він  діє і тепер). Микола організував молодь і, виоране плугом поле, було вручну вирівняно. З Козинецьких збродів підводами возили землю з травою і встеляли нею  футбольне поле . Були облаштовані і посипані жовтим піском бігові доріжки, влаштовано волейбольний майданчик. Навколо стадіону висадили дерева, на території стадіону посадили дерева для майбутнього скверика.  Сюди з толоки перевелися всі урочистості села, які не потребували залу – Дні урожаю, Дні молоді, різні фестивалі, навіть, звичайні тоді, недільні післяобідні танці…
.      Микола Мандрик був наполегливою і цілеспрямованою  людиною. Ще в армії він поставив собі за мету закінчити університет і вже там почав  до цього готовитися – розв’язав усі задачі, які були у збірнику задач і вправ з фізики. Працюючи завклубом, Микола закінчив вечірню школу в Городенці, потім Чернівецький університет і  працював у середній школі села Серафинці. Кілька років  був головою сільської Ради цього села.
.     Та не лише згадані вище люди зробили щось значне для села. Якщо послухати розповіді односельчан, то переконуєшся, що кожне покоління мало своїх лідерів. За Австрії займався будівництвом церкви і школи тодішній війт Василенюк. За Польщі особлива роль у будівництві читальні належала  осередку “Просвіта”. головою якого був Микола Болотенюк, а головою читальні Михайло Візінський, помітними людьми були Микола Матієк, Михайло Василевич, Степан Василенюк, а в радянські часи Микола Абрамик, який повернувшись з війни інвалідом, став організатором драмгуртка, працював завідувачем клубу,бібліотеки і все своє життя брав активну участь у громадському житті села. Чимало побудовано для села в час головування у колгоспі Василя Кнігніцького. Багато старань приклав для відкриття лікарської амбулаторії в селі лікар Микола Михайлик. Варто згадати майстра-будівельника Івана Білецького, під керівництвом якого побудовано Будинок культури, адмінбудинок, фундамент нової церкви  та інше. Хочеться згадати, що   активно допомагають рідному селу, особливо у будівництві церкви, заможні люди:  підприємці Степан Чижевський, Степан Пациківський, Микола Василинюк, Василь Келець, Степан Олексюк та багато інших. Із людей, які не є жителями села, до доброчинців треба віднести, Миколу Круця, Романа Стефанюка, Василя Стасюка, які офірували на будівництво церкви відповідно велику кількість цементу, лісоматеріалів, та інших будматеріалів, Василя Матійчика, який крім пожертв на будівництво церкви, спонсорував будівництво дитячого майданчика, та спортмайданчика біля Народного дому. З часом добродійні справи цих людей можуть стертися з пам’яті , тож хай пам’ять про них залишиться вже тепер тут.   А хто знає скільки  тих подвижників було у давніші часи, адже про них нема  вже  кому розповісти!..

               Доктор Савочка

            У публікації «Лікарі Косівщини» про лікаря Степана Савочку записано таке:

.      У Косові, а також у Пістині й Кутах працював лікар Степан Савочка, родом з с. Ясенів-Пільний Городенківського району. Брав участь у діяльності косівської „Просвіти”, Союзу Українок. У 1944 році працював завідувачем райздороввідділу в Кутах. Водночас допомагав пораненим воякам УПА, викладав на курсах медсестер УПА. За це військовий трибунал у серпні 1945 року засудив його на 10 років позбавлення волі та 5 років позбавлення прав з конфіскацією майна. І в концтаборах С.Савочка допомагав в’язням, колишнім воякам УПА та репресованим „бандпособникам”. Упродовж усього свого життя лікар Савочка виявляв непохитну вірність клятві Гіппократа, за що й зазнав переслідувань з боку комуністичного режиму.

.     Про лікаря Степана Савочку у Ясеневі Пільному знають не всі. Та й розповіді тих, хто про нього щось знає, теж  не однакі. Знають що він був лікарем і був першим із корінних жителів села, який здобув вищу освіту. Кажуть, що доктор Савочка мав свій приватний лікарський кабінет у Городенці і до нього зверталося більшість хворих із Городенки  та навколишніх сіл. Що його конкуренти лікар-поляк і лікар-єврей, щоб позбутися суперника писали доноси до польської влади  про належність Степана Савочки до українських націоналістичних організацій і він був змушений покинути роботу в Городенці. Після Городенки доктор Савочка перебрався на Косівщину.
.    Ровесників доктора Савочки (народився він у 1898 році) у селі давно нема. З родини живими залишилися лише внуки і правнуки його брата, бо через постійні переслідування польської, німецької та радянської влад власної сім’ї  не створив… Батько Степана, Андрій був членом Січі, яка в 1910 році нараховувала в Ясеневі Пільному 60 чоловік. Члени “Січі” старалися вчити своїх дітей  – висилали їх на науку до гімназії. Став гімназистом  і Степан Савочка. Сприяло його науці й те, що брат його батька перебував тоді в Канаді і матеріально допомагав йому в навчанні..   .     Виростаючи у патріотично налаштованій сім’ї , Степан змалку був прихильником української національної ідеї. А ще підпільні гімназійні гуртки учнів- українців..  Коли у 1911 році Галичина відзначали 100-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича, одного із членів “Руської трійці”(Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький) , творців першої на Галичині українськомовної книжки”Русалка Дністровая”, учні гімназій, серед яких був і Степан Савочка, насипали на південно-західній околиці села пам’ятну могилу, яка  знаходиться на території теперішнього сільського цвинтаря.
.     Більше про д-ра Савочку можна прочитати у першому томі “Городенщини”, де його прізвище згадується кілька разів, що свідчить про непересічність цієї людини. Мабуть, Степан, не закінчивши гімназії, разом з іншими гімназистами старших класів записався на фронт, щоб потрапити до складу Українських Січових Стрільців, українського військового формування в австрійській армії. У “Городенщині” записано, що, перебуваючи у відпустці, вояк С. Савочка складав гімназійні іспити і в цей час став членом конспіративного військового гуртка. До речі, членом цього гуртка був і житель Серафинців Юрко Чайковський – псевдонім – “Грім”, в майбутньому доктор філософії, який через те, що польська влада не надавала йому роботи за фахом, проголосив себе новітнім опришком і “ділився” з довколишніми поміщиками грішми , щоб роздати їх бідним.
.     Ті, хто воював у австрійській армії, мали деякі поблажки у післявоєнній Австрії. Цими поблажками скористався і Степан Савочка – поступив навчатися на медичний факультет Віденського університету. Як уже згадувалося,  у роки навчання він мав матеріальну підтримку   від вуйка з Канади.
..     Студент Савочка не залишався осторонь політичних акцій  українського національного руху. У 1922 році разом з іншими студентами  він брав участь у виступах за право українців у виборах до польського Сейму. За це студентів заарештували і відправили до криміналу в Коломиї. Там семеро студентів , серед яких був і С. Савочка, виголосили голодівку за безправний арешт. Газета “Діло” писала тоді, що студентам прикладали до горла багнети і заставляли зізнатись. Врешті вини студентів не довели і відпустили…
.     Як відомо, д-р Степан Савочка Був членом УВО (Української Військової Організації), а потім членом УПА. Працював приватно лікарем у Пістині і в Косові. У 1941 році після проголошення ОУН  Проводом Незалежної України, брав участь у Створенні української адміністрації у Косові. Після арешту С, Бандери змушений був піти у підпілля Займавчя підпільною діяльністю і після повернення Червоної армії – лікував селян  та вояків УПА, навчав медичних сестер для УПА. У 1945 році його хтось видав. Із 1945 по 1949 роки перебував у Львівській в’язниці.
.     Чув я ще розповідь  Григорія Савочки, сина Степанового брата Миколи, що доктор Савочка у часи створення Карпатської Русі був у Закарпатті і лікував хворих повстанців, але чи це правда не знаю, бо документального підтвердження цій розповіді не знайшов.
.     Про лікаря Степана Савочку є тепла згадка у повісті М.Андрусяка “Брати Вогню”. Там написано, що доктор Савочка виписуючи гуцолові- біднякові рецепт відразу давав йому гроші, щоб той мав за що купити виписані ліки.
.     Cтепан Кущак, який відбував покарання за втечу з “трудармії”, тобто із шахти на Донбасі, розповідав, що зустрічався з Доктором Савочкою у Львівській в’язниці, коли той, як  лікар, брав пробу їжі  у в’язничній їдальні.  Після Львова доктор Савочка був відправлений у Мордовські табори, де і загинув. Де похований невідомо…
.     З Ясеневом Пільним пов’язане ім’я  ще одного лікаря – Василя Корхута. Він був сином пароха церкви в Ясеневі Пільному, отця Володимира Корхута, який служив у селі з 1913, до самої смерті, яка сталася у  1918 році.  Василь Корхут знаний як письменник, знавець народної медицини. Крім написаних художніх творів, він  являється автором книг про  лікарські рослини: “Ліки серед нас” та “Аптека живої природи”. Переслідувався радянськими органами, як політично неблагонадійний і майже два десятиліття перебував у в’язницях.
.     Щодо причетності до села Ясенів Пільний. то в спогадах Василя Корхута записано, що перший синьо-жовтий прапор на Городенківщині був вивішений у 1917 році на канцелярії села Ясенів Пільний солдатами – українцями російської царської армії після зречення царем престолу. Солдати вважали, що після цього зречення Україна здобула самостійність.
.     Ще відомо, що учень старших класів  гімназії В. Корхут разом із іншими гімназистами брав участь у акції встановлення української влади у Городенці і також Ясеневі Пільному. Захоплення влади відбувалося під керівництвом сотника Чайки із Стрільча. Принагідно треба сказати, що в розповідях про часи нової польської окупації, сміливі витівки Івана Чайки, щодо польської жандармерії приписують  опришкові Ю. Чайковському (проїхав з тачкою по Городенці коли проходив парад, попередивши запискою жандармерію про те, що буде на цій вулиці у час параду; сидів серед чиновників на якійсь із важливих нарад і залишив про це записку  та інше). Про авторство тих акцій описано в споминах онуків І. Чайки  Любомира Яшана та Віри Фризюк у споминах “Встановив у Городенці Українську власть” (газета “Край” № 44 від 4 листопада 2011 року).

                    До міста на відпуст

                 (Записано із спогадів моїх ровесників).

.     Ще й тепер, коли приходить свято Успіння Божої Матері, мені пригадуються дитячі роки. Згадується як кожного року нам, дітям, хотілося щоб  цей день прийшов якнайскоріше, бо цієї днини у Городенці завжди відбувається відпуст. Це була ще одна щаслива днина перед початком занять у школі, яка забирала від нас свободу і можливість погратися. Та й корови пасти тепер можна буде аж після уроків.. . Цієї днини зранку треба було йти до потічка, щоб камінцем відтерти ріпу з ніг, бо йти до міста з брудними ногам не пасує.
.     І ось обіцяний мамою карбованець вже у кишені… Збираємося з хлопцями коло школи і групою вирушаємо до міста. Камінці на  “цісарській” дорозі колють у підошви босих ніг, але нам би скоріше вийти за село, – там на берегах за фосою є стежки…  Кажуть, що “цісарською” цю дорогу назвали тому, що побудована вона за Австрії, коли в нас керував цісар… Ми хлопці “моцні”, тож ще до рампи (переїзду) переганяємо кілька груп жінок і дівчат, яких сьогодні на дорозі незчисленно багато.
.     Рампу на залізничному переїзді чоловік у залізничній формі сьогодні не опускає, бо дуже багато людей проходить повз нього. Чемно вітаємося з ним, на що він радить нам:
.   – Дивіться там всі гріхи замоліть, бо назад, додому вас не пропущу!..
.   – Замолимо! – гуртом обіцяємо і прямуємо далі.
.     Ось вже й перша грушечка і могилки… Звідси добре видно якесь село  на північній стороні – кажуть , що то Стрільче.  Ще трохи до горба, і вже вдалині видно дерева на околиці міста… До другої грушечки минаємо ще кілька груп людей. А в долинах біля верби водопій, бо там під берегом є криничка… Хто чарампулькою  з листка лопуха, хто долонями, п’ємо воду і йдемо вгору по дорозі. Біля самого міста, справа від дороги маленький цвинтар з похиленими у різні боки камінними хрестами. Кажуть, що колись тут замерзло весілля, яке заблукало у заметіль.
.     На краю міста, коло толоки (там тепер стадіон) маленька, крита бляхою хатина у якій жили дві старенькі сиві жіночки, які щороку клали біля криниці, яка є в них перед хатою, горнятко, щоб люди мали чим пити воду.  П’ємо воду й тут.
.     Йдемо вниз до центру . На перехрестку, де дорога на Серафинці, обгороджена тонкою залізною балкою на залізних стовпцях торговиця (тут тепер автостанція), на якій у базарний день продають і купують худобу та свині. Ще нижче по дорозі справа біля невисоких хатинок росте дивне дерево туя, яке має зелені листочки і взимку (дерево росте там і тепер). Трохи нижче, біля  розвилку дороги, приміщення пошти. Кажуть, що від неї  починається вимір дороги і всі кілометрові стовпчики ніби прив’язані до неї.
.     Після цього йдемо ще трохи нижче по дорозі і приходимо до церкви. Вона обгороджена кам’яним муром. Перед церквою і в церкві так багато людей, що важко пройти. До середини в церкву увійти неможливо, тож молимося біля порога. Обходимо церкву довкола і бачимо багато людей, які прийшли  до сповіді. Сповідь проводить священик  у якійсь ніші в стіні ( а може то й бічні двері до церкви?). Вийшовши з церковного подвір’я, прямуємо до павільйону з опуклими стінами де Мальчік продає газовану воду з сиропом і без нього. Цей чоловік сказав, що якщо великий корабель втримується на воді, то і він. маленький Мальчік,  втримається на ній теж. Стаємо у ваґонок (чергу) і купуємо по стаканові солодкої газованої води по чотири копійки, щоб потім ще у цей же стакан купити просто газованої води за копійку, бо на воду розраховано лише п’ять  копійок… Після води йдемо купувати хрестик на шнурочку, якого має стати на цілий рік, паперовий, на гумці, м’ячик і випечені з тіста різнокольорові коралі з хрестиком. Потім на останні десять копійок йдемо  ще раз до Мальчіка купити льоди (морозиво). Їмо і читаємо. куди можна завербуватися на  високій круглій тумбі для оголошень, яка розміщена  навпроти павільйону, бо там чомусь інших оголошень нема. Купувати  нічого не будемо, бо в нас вже по грошах…
.     Але  ще не по відпусті, бо ще маємо подивитися які то вони Три мости і костел. Йдемо по дорозі вниз і біля перехрестку підходимо до дерев’яної будки у якій працює фотограф Вінтонишин. Грошей,  щоб сфотографуватися, у нас нема, але є можливість подивитися на вітрину, чи нема там фотографій знайомих нам ясенівських людей. Потім ідемо вниз по звивистій дорозі подивитися на оті таємничі Три мости.
.      Виявилося що трьох мостів нема, а є лише один, який має під низом три муровані із каменю великі порожнини – арки, через які, якщо б там була дорога, може проїхати щось дуже велике і високе. Води під цими мостами зовсім небагато – тече потік, та все таки, набагато більший, як  потік у  нашому селі. Переконалися, що йти по дерев’яному тротуару моста трохи страшнувато… З моста видно водяний млин, але колесо від якого він працює сьогодні не крутиться, бо свято… І костел закритий… Кажуть, що з нього починається підземний хід, який веде до якогось замку у Чернелиці і до Дністра. Переконатися, чи це справді так, неможливо, бо вхідні двері закриті. Поки ми ходили, служба в церкві закінчилася і разом  з усіма йдемо додому. Правда, робимо ще один водопій за будинком суду, де криниця глибока  і вода дуже холодно.
..    Після цього всього ідем додому, щоб повторити такий же похід через рік…  Та й не встигли цього року подивитися на гору, яку називають Червоною. Червоною тому, що колись там відбулася битва з татарами і вся гора була червоною від крові. Нам хтось говорив, що була із татарами, а насправді  там тоді воювали з молдавськими воєводами, які оредуваши Покуття не хотіли звідси вже вступатися.
.     Ходили ще на відпусти до Далешева. Запам’яталася дорога, якою туди йшли. Обіч неї росли яблуні. Ішли до Далешева довго  і ночували там на долівці хати якогось знайомого наших односельчан. А  відпуст у Хрещатику пам’ятний тим, що туди теж йшли пішки, бо кажуть, що їхати на відпуст гріх.  Там крутою стежкою добиралися до монастиря де монахи цілу ніч відправляли службу Божу, а сторонські парубки цілувалися в кущах із своїми дівками… Та ще паромна переправа  через Дністер… Хоч давно, але це було…

                                    “Юнаки”

.      Коли у тисяча дев’ятсот сорок четвертому році була проведена мобілізація чоловіків на війну, то їх  у селах залишилося одиниці і то, як не старі, то такі, які вже ні до чого не були придатними. Всі чоловічі роботи перейшли до рук  жінок і підпарубчаків, чотирнадцяти – сімнадцятирічних хлопців. Важка повсякденна праця, неспокій воєнного часу – здавалося, боротися за незалежність України вже нема кому… Але було не так:
.     Крім діючих загонів УПА, у селах організовувалися підпільні осередки ОУН, які називали станицями. Призначалися станичні, які керували підпіллям у селах. Були зв’язкові, які підтримували зв’язок між станицями і передавали “штафети”. Крім цього,  великих масштабів набув рух по створенню молодіжних підпільних націоналістичних організацій, які мали назву “Юнацтво”. Організовані групи називали себе боївками “Юнацтва”.
.     Були такі боївки  і у Ясеневі Пільному. Їх організаторами були: Степан Візінський, Степан Кущак, Ярослав Карабан тв. інші хлопці. Степан Візінський  був деякий час на вишколі у Карпатах, так, що  все робилося не самопливом. “Юнаки” не брали участі у воєнних діях повстанців, хоч охочих до цього було багато –  в юнацькі роки майже всі хочуть проявити щось героїчне.”Юнаки” таємно займалися військовим вишколом, вивчали зброю, яку в ті часи здобути було дуже легко. Ще в обов’язки “юнаків” входило розповсюдження підпільної літератури і листівок. Серед них були свої зв’язкові, які підтримували  зв’язок з однодумцями із сусідніх сіл: Глушкова, Серафинців, Топорівців, Торговиці та міста Городенка. Члени “Юнацтва” дотримувалися правил конспірації – вони могли й не знати про участь того чи іншого хлопця в боївці. Це робилося для того, щоб на випадок арешту, ніхто не міг видати товаришів.
.     Ще “юнаки” несли варту на околицях села, коли в ньому знаходилися повстанці, супроводжували їх по селі.  Людям запам’ятався випадок, коли на тополі, яка росла над сільською прачкою (Вікниною) був вивішений синьо-жовтий прапор. На тополі був почеплений напис “ЗАМІНОВАНО” і прапор висів там майже цілий день. Тієї ночі український прапор вивісили і на канцелярії сільради. А було, що огорожу однієї колгоспної активістки, яка була завідувачкою ферми, “замаїли” синьо-жовтими прапорцями.
.      Влада не могла впіймати  патріотів, але арештовували тих кого підозрювала.  Степана Кущака заарештували і били, навіть зуби вибили, але хлопець ні в чому не зізнався. Заарештовували й Степана Візінського. А в Степана Болотенюка у курнику знайшли карабін. Від арешту хлопця врятувало те, що його родич Степан Абрамик, який був секретарем сільради, збрехав. що хлопець повідомив до сільради про те , що знайшов зброю  і мав її здати.
.      Членами боївок було багато хлопців. Зокрема: Василь Абрамик, Теофіл Теофілович  Атаманюк (вчитель), Степан Степанович Абрамик,  Микола Бенчук, Степан Болотенюк, Степан Боднарук, Степан Візінський, Микола Візінський, Михайло Візінський, Василь Герик, Петро Ількович Гордаш, Михайдо Йоник, Степан Кущак, Ярослав Карабан, Ганна Мандрик,  Дмитро Мандрик, Василь Олексюк, Петро Угринюк. Пізніше дівочу боївку організовувала Ганна Абрамик (у дівоцтві Мандрик). Учасники боївок розповідали, що активність підпілля продовжувалась приблизно до тисяча дев’ятсот п’ятдесят другого чи третього років.
.      Цікаво, що керівники боївок Степан Візінський і Степан Кущак мали свої особливі особисті захоплення: Степан Візінський  все життя займався нумізматикою. Він збирав лише ті монети на яких було зображення флори і фауни. Степан переписувався  і обмінювався монетами з нумізматами цілого світу. А Степан Кущак виготовив годинник, всі деталі якого були з дерева. Годинник нормально показував час. Він вислав свій витвір до Москви на  ВДНГ, але звідти відписали, що таких умільців є багато. Годинник йому не повернули…
.      Є письмова розповідь  одного з керівників підпілля Юнаків ОУН Степана Візінського. Степан Григорович в останні роки свого життя через хворобу горла не міг розмовляти, тож описав про це для Михайла Мандрика. Переписую цю розповідь дослівно:
.     ” Я, коли приїхав з Карпат, то організували нову групу і зв’язок з Глушковом. Районним  референтом був тоді “Гордий” (Роман Гуцул). Справа була в тому, що я мав з Карпат завдання знайти собі вірного друга і знайти підпілля в районі. На той час все було в нас в селі  затихло. (Попередники наші залишилися без зв’язку, який  вони мали з Серафинцями). Там всі хлопці впали. Я мав вірного друга, –  це Ярослава Карабана з яким ми і встановили зв’язок у Глушкові. Но Ярослава тут же забрали в совєцку армію і я доводив все до кінця самий. Правда я в той час мав ще одного побратима це Гордаш Петро Ількович. Потім до нас пристав Степан Болотенюк, по рекомендації  П. Гордаша і Абрамик Василь Степанович. Потім Абрамик взяв у нашу групу Візінського Миколу. До цього я ще мав молодого хлопця Мандрика Дмитра Миколайовича. Зв’язок держав і ходив один-два рази на місяць в Глушків. Там була в них явочна квартира де я зустрічався з “Гордим” і Василем Жовтоголовим. Там у нас були відповідні бесіди, після чого я  забирав пакунок з літературою для розповсюдження по селі і повертався в село. Літературу я залишав тоді вночі в дівчини, яка була з нами – це Мандрик Ганна Іванівна.  Через день-два, коли в селі вечорами не було енкаведистів, я забирав ці листівки і роздавав хлопцям і вони розносили їх по своїх вулицях. Про Ганну Мандрик ніхто з нашої групи не знав. Це тому, що якби з нами щось сталося, вона мала донести в Глушків на явочну квартиру хто нас видав. Були всілякі випадки у нас , но Всевишній нас оберігав від усього. Мені прийшлося вести щоденник села і в початку нового місяця здавати “Гордому”. Абрамик Василь займався тільки обміном українських грошей на рублі. Крім цього мені велику поміч у грошах робив Мандрик Федір Андрійович. В нас була певна кількість родин, на які ми опиралися. Чоловіки повмирали, а жінки з цих родин ще живуть

Група, яка підтримувала зв’язок з Глушковом:

Карабан Ярослав, Візінський Степан Гр., Гордаш Петро Ількович, Болотенюк Степан, Візінський Микола, Мандрик Дмитро Мик., Мандрик Ганна Ів.

Група, яка підтримувала зв’язок з Серафинцями:

Кущак Степан, Візінський Михайло,  Угринюк Петро, Йоник Микола,  Бенчук Микола,  Абрамик Степан Степанович,  Боднарук Степан,  Герик Василь Танасійович,  Атаманюк Теофіл Теофілович,  Абрамик Василь Степанович”.

                    Трагедії воєнних і післявоєнних років

.     Споконвіків війни приносили народам тих країн, де вони відбувалися, трагедії , жертви і спустошення, незалежно від того, які вони  були: загарбницькі, визвольні, чи національно-визвольні. Чим далі від таких подій відсуває нас час, тим важче молодому поколінню  зрозуміти той тягар і нещастя, які  приносять простим людям ті війни.  У мирному, повсякденному житті люди не налаштовані одне одного вбивати, тим більше за  те, що якийсь вождь хоче підкорити собі чужу державу. А новітніх Гітлерів, Наполенонів, Сталінів не бракує у політиці і тепер,  бо навіть у сусідніх , дружніх з нами  державах,  є великодержавні шовіністи, одні з яких вважають Україну  Малоросією, а інші Галичину – Малопольською. Але мова йде про трагедії, які приносять війни.
.     За минулих сто років територія Галичини була під пануванням  Австрії, Подьщі, Німеччини, Росії та короткочасно Угорщини. Був світлий проблиск у 1919 році, коли існувала ЗУНР, яка обєдналася із УНР.  За всі ці роки Із Галичини мобілізували, забирали і ловили воювати на війнах її мирних жителів. Із  Ясенева Пільного теж забирали на ті війни чоловіків, які гинули за авастрійського цісаря як на російському фронті, так і в Італії. Гинули  за Річ Посполиту мобілізовані із села жовняри запасу у 1939 році, коли Гітлер напав на Польщу, гинули призвані на строкову службу у Червону Армію у 1940-1941 роках після нападу Гітлера на СРСР, гинули мобілізовані на війну у 1944 році чоловіки на територіях Польщі , Литви, Німеччини, Манджурії, та інших країн. Гинули ті, хто записався добровільно, або був  спійманим до дивізії СС “Галичина”. Гинули патріоти, які брали участь у визвольних  змаганнях УПА.
.      Ще у вересні 1939 року на околиці села були обезброєні вояки, які йшли на Буковину,яку  Червона Армія ще не визволяла. Обезброєних солдатів повели на залізничну станцію, посадили у вагони і яка їх  подальша доля у селі нікому невідомо. Їхнього генерала і його шофера було вбито на центральній дорозі майже посеред села. Говорили, що прізвище того генерала Прхала, і що він та його солдати були чехами та словаками. (Щодо генерала Прхали, то в Ясеневі Пільному був убитий не він, він помер в Австрії після війни).
.     У 1940 році сталінські репресії дійшли і до Ясенева Пільного.  Тоді із села забрали: Абрамика Василя, Кароля Бучака,  Гошуватюка, Йосипа Драгомирецького, Петра Карпяка, Антона Кельця, Франка Кельця, Ганну,  Захара і  Йосипа Мойзесовичів. Де їхні могили і чи є вони взагалі – невідомо. Крім цих людей, були заарештовані ще кілька чоловіків, але за відсутністю злочину, їх відпустили.
.     Прихід мадярів, які прийшли до села перед німцями, люди запамятали тим, що на толоці була побудована шибениця, на якій, на щастя, не встигли нікого повісити.   Тоді ж  по-звірячому був убитий Петро Васкул, недавній директор ясеневопільнівської школи. А німці, які замінили в селі мадярів, забрали у гетто всіх євреїв із села, яких проживало тут 55 родин.( Перед війною, ще у 1935 році,   у селі було 158 євреїв). Кажуть, що  стратили їх у михальчівському лісі. За переховування євреїв був розстріляний Іван Клецик. Після його загибелі ті  євреї, які ще переховувалися у селі добровільно пішли у гетто. Кажуть, що вони молилися і говорили, що про їхнє винищення записано іу їхньому талмуді, що це кара за те, що стратили Ісуса Христа..
.     Найбільше чоловіків загинуло на війні. У списках, які є на памятнику  у Сквері Памяті села, та Книзі Памяті полеглих у Другій світовій війні,  їх записано понад 170 . Це крім тих хто помер від набутих ран та хвороб після війни вже вдома.
.     Трагедію спричинила і акція УПА проти комсомольців і активістів. Тоді у канцелярії сільради загинули: М. Бащук,  А. Бучак, П. Білецький, П. Бенчук, К. Йоган,  М. Заячківський.  Дивно, що син К.  Йогана  був добровольцем УГА, а батька розстріляли такі ж борці за незалежну Україну. Тодіж були вбиті два сторонські робітники рибгоспу, які везли дошки на стави, які тоді належали державному “Рибгоспу”.
.     Ще одна трагедія на території села сталася вже після війни. Цього разу із вояками УПА, які прийшли на явочну квартиру, щоб заночувати у селі. Господар хати повідомив їх, що за його хатою стежать і переправив їх на іншу квартиру. Вдосвіта партизани були оточені і розстріляні.   Загинули тоді:  районний провідник  О. Шинкарук із Торговиці, охоронець І. Сливчук із Топорівців, надрайонний провідник В. Горук родом із села Балинці Коломийського району.  Кажуть, що четвертий повстанець, який ішов з ними при переправі через потік упав у воду, а тоді був приморозок, і був змушений повернутися до рідної Торговиці.  Господар хати, на подвірї якої загинули повстанці, Степан Фокшан, був засуджений на 25 років каторги. У родженець Ясенева Пільного, художник Григорій Олексюк увічнив цю подію у картині “Полягли за Україну”, яку написав у 1990 році. Григорій у час цієї події був малим хлопцем і запам’ятав, як везли погиблих на возі по його рідній вулиці.
.     Були ще трагедії повязані з війною  з причини необережності. Так загинули кілька хлопців-підлітків, які розбирали гранату і снаряд. Одні загинули біля залізничної станції, а інші у панському маєтку. Це те, що ще відомо у наш час, а скільки трагедій відбулося у селі крім цього?..
.     Ще згадалося як старенька сусідка, яка через двадцять п’ять  років після війни, перед смертю, говорила моїй матері:
.    – Пам’ятай, Маріє, якщо мій син Штефанко прийде додому, скажи йому, що я його чекала…
.     Кажуть, що надія помирає останньою, тож молімося і  просімо Бога, щоб наші надії були пов’язані не з трагедіями,  а з чимось приємним і добрим.

                          Про автора і легенди

.     Автор цієї збірки легенд народився 1 вересня 1942 року у селі Ясенів Пільний на Городенківщині . Майже все своє свідоме життя працював будівельником. Тепер пенсіонер. Розповідями про старовину цікавиться змалку. А в ті важкі, післявоєнні роки телевізорів чи радіо у селі ще не було і люди любили більше розмовляти та розповідати. Гарним періодом для розповідей були зими, коли не було робіт у полі. Взимку дівчата і хлопці сходилися на вечорниці, і там  розповідалися, різні бувальщини, а якщо в хаті були старенькі люди, то від них можна було почути і розповіді про минуле села та страшні історі. Розповідали  на якій дорозі чи вуличці у дванадцятій годині ночі людей  переходить “щезле”. Чи про те як котрийсь чоловік із села  серед ночі здибався з “вічним жидом”, який калатаючи кістками йшов йому назустріч, чи про те що колись по дорозі йшло так багато щурів, що не було куди ногою поступити і вів їх старенький чоловічок. Переляканий гуменний побіг розповісти про це поміщикові Криштофовичу, а той наказав висипати щурам два мішки пшениц і ті, з’ївши пшеницю, пішли далі. Немало історій знала і розповіли мати автора – Марія Камінецька та тітки Ганна Болотенюк,  Федора Герик та Ганна Кущак.. Це легенди про могилу Дуплава, про Бондарівну, про парубка, який через ревнощі застрелив дівчину, про те, як   жандарм вбив  Миколу  Матієка та інше.
.     Про  підпілля ОУН в часи німецької та радянської окупації розповідали Дмитро Мандрик, Михайло Мандрик, Степан Візінський, Василь Абрамик, Микола Абрамик, Микола Бенчук. Катерина Василинюк, та інші люди,  які,  або самі  були учасниками тих подій, або, чули про це від освідомлених людей.  Автор також використав дані про ясеневопільнівців із двотомного видання “Городенщини”.
.    Щодо діяльності підпілля людей старшого покоління, яке  діяло після війни в селі, відомостей  дуже мало. Старші люди дотримувалися клятви про таємність організації, тай    у комуністичні часи  розповідати про це  було  небезпечно. Наприклад у селі тепер вже  нема людей. які могли б порахувати учасників підпілля ОУН  поіменно, бо одних забрала війна, а інших час. Та, якщо згадати про відоме всім, про постраждалих від переслідування  владою (крім тих, хто згаданий у цій книжеці) можна згадати таких людей :Михайло Василевич, Член ОУН з 1941року, засуджений на 20 років, помер у вязниці у 1946 році; Григорій Кропельницький, член ОУН, розстріляний у Червоній армії У 1942 році, Ганна Кропельницька, симпатик ОУН, за участь чоловіка Григорія в ОУН булла виселена, а потім увязнена на 5 років, померла у Красноярському краї; Андрій Мандрик, член ОУН  (псевдо) “Камінський”, загинув у 1950 році у в’язниці, Михайло Мандрик, член ОУН, засуджений на 10 років таборів і 5 років позбавлення прав; Юрко Олексюк,член ОУН, за допомогу підпіллю засуджений у 1946 році на 10 років, його дружина Ольга Олексюк, симпатик ОУН, за якою велося  стеження , якось  ішла до родини до Серафинців по особистих  справах  і на старому цвинтарі вона була спіймана  енкаведистами,  які так її катували, що жінка стала інвалідом і після цього прожила  лише кілька років. Там же, на старому цвинтарі був побитий Степан Миколайович Візінський. А  у полі коло Штригайла енкаведисти, які були там у засідці побили до непритомності Ганну Никифорук. Били не участь в ОУН чи УПА, а за те, що проходили повз їхню засідку.  Це лише кілька прикладів щодо діяльності підпілля ОУН у селі і як воно переслідувалося.  А скільки про ті часи залишилося нерозказаного не знає ніхто.   .    Покоління міняються і те, що було колись швидко забуваєься. Наприклад, тепер не всі  в селі  знають, що  на початку двадцятого століття у нас теж був осередок товариства”Січ”, який  нараховував   60 членів. Не знають і хто був у цьому товаристві. А хто був організатором будівництва церков, школи?  Про це, можливо-що, щось можна знайти у архівах, А знати про це  цікаво.
.     А, якщо подумати про не дуже й таке далеке  минуле, то можемо переконатися, що молодь не знає навіть про те, що в селі колись була залізнична станція із семафорами, трьома коліями, стрілками, водокачкою, що залізничну колію поближче до свого маєтку в Ясеневі за свій кошт побудував тодішній поміщик Криштофович. Що цей поміщик вирощував биків, які важили понад тонну, що він мав у селі свою гуральню, а кілька своїх ланів, ще в той час, орав   механічним, паровим плугом. Чи не стане незабаром легендою те, що в селі був сучасний тваринницький комплекс з кормоцехом, котельнею, молочною кухнею. що там мали роботу близько сотні люде, що в гаражі колишнього колгоспу, який розміщений у селі, було більше як сто вантажних автомобілів,, що в селі мало роботу майже все доросле населення . Можуть не знати, таке може статисся, бо, як каже народна мудрість – час іде і все міняється.

 


Редактор: Ганна Радомська.

Комп’ютерний набір: Івана Камінецького