Капелюш

.     – Мамо, купіть мені капелюш, бо всі кажуть, що я хлопка і балакати зі мною не хочуть, – просить маму Аделька одразу після приїзду зі Львова.
.     – А що то таке, той капелюш? — випитує мама.
.     – Та то є капелюх, але жіночий, – пояснює Аделька.
.     – Огій!.. Не доста того, що вже все збіжжя продали на твою науку, то ти ще й капелюха собі забагаєш! – злоститься Адельчина мама.
.     – Мамцю!.. Матусю!.. Та ж я без того капелюша голову підняти між тими панами не можу!- заплакала дочка.
.     Плач на мамине серце подіяв відразу. Та й Аделька добре знала, як розжалобити маму. Пішла жінка радитися  з чоловіком, хоч розуміла, що продавати вони вже не мають що. Хіба поле ?.. Або забирати доньку з тієї великої науки… Думали…
.      Тато дуже любив Адельку. Він, коли був у Канаді, пообіцяв, що першу свою дитину віддасть у науку, бо змалку бачив, з якою пошаною всі ставляться до вчених людей. Мав надію, що першим буде син, але коли з’явилась донька, не змінив свого слова. Та й назвав доньку незвичним для села іменем – Аделіна. Назвав на знак пам’яті про ту стареньку жінку, яка виходила його на чужині, у Канаді, коли помирав від тифу.
– Та продам я поле! – зітхнув чоловік. – Донечка у нас одна . Як вивчимо, то на старість нам пропасти не дасть!
.     – Як це поле продавати? – лякається тих слів  дружина. – А самі що? У жебри?..
.     – Та чого в жебри! Ти підеш до пана найматися – він по злотому на день платить, на хліб i сіль стане. А я «шіф-карту» до Канади  куплю. Зароблю долярів i знов землю купимо. Виживемо – ми не ліниві!
.     Поле продали. За науку на весь рік заплатили. I на капелюшок знайшлося. Але хто знає наперед, що має бути? Підкидав гній i пробив вилами ногу.  Нога почала гноїти. На лікаря грошей не було. А коли таки привезли лікаря, було вже запізно – почалася гангрена. Так i пішов iз цього світу.
.     Після похоронів Аделька до міста на науку не повернулася. Не було грошей. Читала латину, бо без знання латини лікарем не будеш. I вишивала. Матір Божу таку вишила – мов намалювала. На забави не ходила. Хлопців не водила, за що прізвисько їй дали вельми таки зневажливе для села – «панянка».
.     Мама пробувала розворушити доньку щодо заміжжя, а донька сказала, що сільські хлопці їй ні до чого, бо від них смердить  гноєм.
.     – А ти думаєш, що від ґазди парфумами має смердіти? – вичитувала мама Адельці. – Кожен день треба обходити  худобу, коні, бо без цього в селі  ми нічого не варті..Подивися на те як ми тепер живем без тата  -бідумо так, що хоч у жебри йди…
.     Одної днини взяла мама Адельку до пана на жнива. Тендітна, слабосильна дівчина ледве домучила ту днину. А на другий день панський ryменний на роботу її не взяв
.      У тридцять дев’ятому, після того “золотого вересня ”  Аделька зібралася їхати далі на науку, бо почула, що навчання буде безплатним. Мама відрадила..
.     – Ти, доню, подивися, що москалі з грамотними вчиняють, — скількох забрали і про них ніхто нічого не знає:..
.     – Та то за політику! А я що до політики маю? – захищалася Аделька, але маму послухала – не поїхала.
.     А коли колгосп .у селі завели, Адельку на роботу запросили, до контори, рахівником . Там i з Павлом зустрілася. Він також гімназію закінчив i був обліковцем у бригаді. Одружилися. Все було гарно, тихо…Але прийшли німці. Павло забрав з колгоспу свого коня i поле — почав ґаздувати. Слабосила Аделька ґаздувати не вміла — вона навіть прати i хліб пекти маму запрошувала. А коли народилася донечка Оленка, Аделька почала помічати, що Павло поглядає на неї з якоюсь дивною злістю. Бліденька, худенька, вона почала сохнути , кашляти кров’ю. Якоїсь неділі довго-довго гладила донечку по голівці й тихенько померла. Павло не чекав навіть рік віддати за дружину. Привів до свого дому дівку. Дівку цю парубки оминали, бо вона, крім сімох моргів поля i кінської сили, нічого більше не мала. Павло так i називав її позаочі: “ Моя кобила ”. А коли німці втекли, Павла забрали на війну, як і всіх інших чоловіків iз  села. Через півроку прийшла посмертна картка. Він і ще більш як десять односельців однієї днини поклали свої голови у якійсь далекій Курляндії.
.     Залишилася Оленка круглою сиротою. А мачуха взяла її за ручку i привела до старенької бабусі.
.     – Годуйте її самі! – промовила. – Це ваш рід… Вона у мене не буде! Може, вона, як i її мама , сухоти має – ще мене заразить.  I пішла…

2.

 

.     У сорок сьомому році Оленчина бабуся,  опухла від голоду, підкликала до себе онучку.
.     – Іди, дитино, до вуйка Івана, – промовила, –  Скажи, що я померла. Може, тебе порятує…
.     Ішла Оленка до вуйка Івана, який жив недалеко від її бабусі , дуже довго. Не дійшовши до воріт, упала. Ще доповзла до хвіртки. Тут її і знайшли…
.     У вуйка Івана було четверо своїх дітей. Рятував їх, як міг. 3а торбинки з кукурудзою міняв на Буковині святкову одежу, кожухи, кептарі, пояси. Молов оте зерно на жорнах: жінка варила з тієї муки, натини та кропиви “затирку”. Не були чисто голодними – щось їли… Оленка трошки відгодувалася, навіть балакати  знову почала, бо на початках дитина була як німа.
.     І дуже здивувався Іван, коли до його хати зайшла Федора – друга дружина Оленчиного тата.,
.     – Віддай мені Оленку, Іване! — попросила.
.     – А то як віддати? — хмуриться lван.
.     – Віддай мені її, бо я не можу без неї… Вона в тебе померти може, а у мене корова є i їсти маю що.
.     – Як уже всі помремо, то й вона з нами! Тобі то що до того?- злоститься Іван – Ти відмовилася від неї
.     – Не можу я… Мамо вона мені казала… Кожної ночі сниться мені… У мене вона виживе, – заплакала Федора, i це було дуже дивно, бо, щоб вона плакала , ніхто й подумати не міг.
.     – Та бери її, – пом’як Іван. – Хочеш, i своїх до тебе пошлю до жнив, – сумно пожартував.
.     – Мою давай! А за свої сам думай, – Федора знову стала тією Федорою, якою її всі знали.
. .     Забрала дівчинку Федора і шанувала як рідну, а , коли її коні забрали до колгоспу, їздовим пішла туди , бо боялася, що хтось її коні “вгробить”. Висока, широкоплеча, виконувала роботи не гірше за чоловіків.
.     Так i вижила Оленка. Правда, мамою Федору довго не могла назвати. Біди не знала. І хто знає, чи рідна ненька так шанувала б її…
.     А недавно донечка Оленина знайшла на горищі старої бабиної хати скриню. У скрині почорнілі від часу вишивки, пожовклі книжки, друковані латиною, i коробка із жіночим капелюшком.
.     – Дивіться, мамо, який гарний капелюшок! Ще й з пірячками збоку! Звідки він, мамо? — випитує дівчинка ..     – Це пам’ять про твою бабусю , дитино. Вона у Львові на лікарку вчилася і одягала цей модний тоді капелюшок.
.     – То вона лікаркою була?
.     – Не була, дитино, не була… Бідність не дозволила… Так і в могилу пішла  – Царство їй небесне!  – зітхнула Олена і перехрестилася.

Френчик

.      Володю до села з  Кіровоградщини  привіз Михайло Чопик. Він там був на заробітках i не міг відмовити хлопцеві , з яким там потоваришував , у проханні познайомити його з дівчиною –  “западенкою” ( так там називають мешканців Західної України). Самий  Михайло,  коли віз товариша додому,  навіть конкретну дівчину мав на прикметі – Марусю з сусідньої вулиці. Для Марусі пора для заміжжя прийшла вже давненько . Хлопців до неї ходило багато, і , напевно, через це женихів не було зовсім.
.     Михайло привів Володю до хати тієї дівчини. Познайомив їх. Випили могорич i ввечері пішли до клубу на танці. Там i побачила Володю Катерина перший раз. Високий, світловолосий, з інтелігентним обличчям Володя був більше схожим на артиста,  або лікаря, аніж на заїжджого жениха. Глянула на нього Катерина,  і серце  раптом ніби зупинилося. Тіло її оповило якесь дивне, тремтливе відчуття. Вона відчула, що обличчя її червоніє…
.     Володя , видно , теж виділив її з посеред інших дівчат, бо все частіше поглядав на неї.  Потанцювавши один танець із Марусею , на другий він запросив Катерину. Кружляючи у вальсі, у Катерини з’явилося відчуття, ніби вона літає на крилах, а ноги її зовсім не торкаються підлоги. Володя запросив її ще раз, а потім танцював з нею всі танці поспіль. Вона  йому не відмовляла,  хоч i помічала злісні погляди Марусі. Дивувалася, що ті погляди зовсім її не бентежили. Вже десь зникла мрія про інститут – бо ще вранці  збиралася їхати складати вступні іспити… Ніби не розуміла майбутнього  осуду батьків. Нічого не розуміла, крім того, що хоче вийти заміж за Володю:
.     Батьки справили весілля не відмовилися – свою дочку вони любили  і робити їй якесь зло не посміли… Після нього Володя наполіг , щоб жили вони з Катериною на Кіровоградщині де залишилася самотньою його мама.
.     Поїхали…    Дуже незвично відчувала себе там Катерина. Дивувало її те , що хати в селі були старенькими , деякі ще навіть покриті соломою. Парканів чи інакшої огорожі довкола осель не було. Великі городи засівалися люцерною, а для картоплі й грядок відводили лишень невеличку  їхню частину. Від дороги натягнуті дроти, щоб худоба не заходила в городи.
.     Незвичним для Катерини було й те, що жінки після роботи сідали із сусідками на лавки, які є біля кожної хати, і могли розмовляти до ночі. А в неділю у них починалися хатні й господарські роботи – прали, білили, сапали. Це дуже не сподобалося Катерині, бо в неділю у її рідному  селі не працювали навіть комуністи. Та ще й подруг не знайшлося, бо вся молодь з Володиного села повиїжджала у великі міста, де у безліччі заводів могли знайти собі роботу.  У селі залишилися самі пенсіонери. І коли Катерине завагітніла, то  почала плакати перед Володею,i він, ніби під цим примусом, погодився переїхати до Катерининого села.
.     У Катериненому  рідному селі Володя швидко знайшов спільну мову із сільськими чоловіками. Від роду компанійський і доброзичливий він  швидко освоївся у селі –  влаштувався працювати шофером у райцентрі, бо в колгоспі вільних автомашин у той час не було. Родичі допомогли їм побудувати цегляний будинок, стайню, подарували теличку. І, з часом, молода сім’я годувала корову, бичків, свиней, як  i всі довколишні сусіди. …Правда, Володя мав i свої особливості. Піджак, наприклад, він називав “френчиком ”, кашкет – “картузом”.  Були й ще незвичні для цієї місцевості слова, але “Френчик» мов прилипло до чоловіка –  слово це невдовзі  стало його прізвиськом..Володя невдовзі  так звик до цього прізвиська, що й почав на нього відзиватися.
.     Та поруч з добром ходить i зло… Якось удосвіта автомобілем, на якому працював, Володя  поїхав на поле сусіднього колгоспу. Там накосив конюшини. Робив він це не перший раз i не сам, бо багато шоферів заготовляли корм для своєї худоби в такий спосіб. Там його затримала міліція. Був суд. Оштрафували та ще й присудили рік примусових робіт.
.     Відробивши “примусівку”, Володя зібрався їхати на рідну Кіровоградщину.
.     – Їдемо до мене додому або кудись інакше! Працювати тут за сто карбованців, годувати худобу задля того, щоб вижити, i працювати від досвітку до ночі та ще й бути злочинцем я не хочу!.. Це не для мене! У своєму селі я буду працювати по сім годин за більшу плату. А корми для худоби колгосп безплатно привезе аж до хати під самий поріг. Збирайтеся ! Їдемо ! – запропонував  він Катерині.
.     – Як їхати? – дивується Катерина. – У нас уже хата є своя! Дитина до школи ходить. Живемо не гірше за інших.
.     – Не буду я тут жити! – викрикув Володя.
.     – А я там, у тебе, не буду жити! – не здається Катерина.
.     – Твоя воля! Я їду!
.     …I поїхав!
.      Пройшло вже три роки, а він не признавався. Син часто запитував Катерину, де тато. Вона обіцяла , що тато скоро приїде.
.     . Але його не було…
.     А якось до Катерининої хати завітав не старий ще вдівець. Розмову не розтягував – запропонував разом жити. Катерину це трохи розтривожило , бо без чоловіка в хаті важкувато , та й хлопцеві тата потрібно. Пообіцяла подумати…
.     Вдівець прийшов якоїсь неділі знов, перед якимось із вечорів. В той час  Катерина вже й  забула ту розмову з ним, бо ніяких почуттів до цього чоловіка не мала. Але поклала на стіл пляшку горілки, закуску.
.    Та частування не відбулося, бо до хати увійшов Володя…
.     Пляшка, з якої Катерина збиралася наливати горілки, вислизнула з її рук. Володя, побачивши це, нещиро посміхнувся і промовив:.
.     – Я так i знав, що ти вже когось маєш!…
.     – Як це когось? Я нікого не маю! – холоне душа в Катерини, бо весь час відчувала, що Володя знаходиться десь близько від неї… Зблідла…
..    – А це хто? – випитує Володя.
.     – Для мене ніхто!
.     Тим часом удівець вийшов із-за столу i подався до дверей.
.     – Вибачте, – промовив. – Я бачу, що тут зайвий.
.     – Ти з ним живеш? – випитує Володя.
.     – 3 чого ти взяв? – заперечує Катерина.
.     – Горілка. Закуска…
.     – Ну й що? – не може повірити Катерина, що Володя її ревнує.
.     – Нічого. Думав тебе з сином забрати. Роботу маю гарну. Будинок у райцентрі купив – вас лишень бракує!..
.     – Ти ж знаєш, що зі свого села я не поїду.
.     – Бачу! Газду вже  маєш.
.     – А хоч би й так!  –  чомусь не захотіла виправдовуватися вона.
.     – Ну як знаєш! – пішов до порога Володя i вже біля дверей додав: – Не чекав на таке!
.     – Щасливої дороги! – викрикнула Катерина i заридала.
.     Поїхав… Навіть із сином не розмовляв. Не може зрозуміти Катерина, що не дозволило їй зупинити чоловіка. Не раз згадувала ту мить i кляла себе за те, що не могла побороти свою гордість.
.     А недавно йшла дорогою i почула викрики:
.     –  Френчику? Фре-ен-чику! Почекай на мене!
.     Катерина озирнулася i побачила дівчину, яка наближалася до її сина. Жаль їй стало свого минулого. Чомусь  з’явилося відчуття провини за те, що через свою гордість залишила сина без батька. а пам’яттю про нього залишилося прізвисько «Френчик», що , на думку Катерини, принизливо i неприємно.

Проводи

.     У Любимівці всього одна вулиця і сорок хат, шість з яких стоять пусткою. Мабуть, через це за часів Союзу село зарахували до неперспективних і будувати нові житла заборонили. Тож село залишилося ніби музеєм старовинного житла із старенькими, здебільшого критими соломою хатами. Проживають у Любимівці теж немолоді люди – з не пенсіонерів тут мешкають лише шофер Степан, його дружина Віра, яку всі називають Вірунькою, та їхні діти Світланка і Павлик. Вірунька працює продавцем у крамниці, який є тим єдиним місцем, куди щодня ходять любимівчани. Дітей цього подружжя любить усе село і діти відчувають себе рідними в кожній любимівській оселі, бо внуки місцевих дідусів і бабусь приїжджають з міст разом з родичами лише по суботах, або й не приїжджають зовсім. Діти Степана і Віруньки  любимівчанам є їхньою найбільшою цінністю і втіхою.
.     Все було нібито добре, та добро чомусь закінчується саме тоді, коли цього ніхто не сподівається. А сталося те, що Степан з Вірунькою зібралися виїхати з села… До цього часу Степан працював шофером у колгоспі, а після розвалу колгоспів – у орендаря, який орендував колишні колгоспні землі. Орендар недавно покликав Степана до контори і наказав щоб він більше не їздив автомобілем до Любимівки, бо бензину, ще й на це, купувати не має вигоди.
.     – Я буду купувати бензин,- попробував заспокоїти орендаря Степан.
.     – Що ти мені мозок запудрюєш?.. Один раз купиш, а тиждень на моєму їздити будеш…Якщо це тобі не подобається – клади машину до гаражу і розраховуйся. Безробітними шоферами тепер хоч греблю гати!- майже приказкою закінчив свою мову орендар.
.     – Але ж…- хотів ще щось вияснити Степан, але орендар сердито перервав його мову:
.     – У мене все!..  А що і як робити – вирішуй самий…
.     Після довгої розмови, подружжя вирішило перебратися жити до села в якому розміщується контора. Не тому, що Степанові жаль залишати свій автомобіль, а тому що їхні діти ходили  в те село до школи. До цього часу Степан возив дітей туди і  додому автомобілем, а залишившись без транспорту, ніби заставляв їх ходити до сусіднього села п¢ять кілометрів пішки, ще й по полю… Не хочеться їм покидати Любимівку, але зробити це заставляє саме життя…
.     Почувши цю новину, ввечері на подвір¢ї Степана зібралися всі жителі села. Новина  переполошила Любимівку, бо з від’їздом  цього подружжя село ніби відсувалося від цивілізації. Як не як, але Степанова машина  ночувала щоночі в селі  і на випадок хвороби, чи якогось випадку, люди могли добратися до лікарні чи ще кудись. А якщо виїде Вірунька, село залишиться й без хліба та продуктів бо торгувати в крамниці не буде кому.
.     Почали упрошувати:
.     – Вірунько!.. Степане!.. Залишайтесь, бо нам без вас у селі вже не життя!..
.     – Ми робимо це не по своїй волі,-  почала виправдовуватися Вірунька. Нам жаль вас залишати, але наші  діти для нас важливіші,а  їм треба ходити до школи. Ми ніколи не збиралися виїжджати, хату торік силікатною цеглою обмурували, господарство маємо..Ми ж не винуваті, що дітей у селі більше нема і школа стоїть пусткою.
.     – Вірунько, таж тут на кладовищі твої батьки поховані, весь твій рід тут проживав, хіба тобі не жаль це все покидати? – хоче розжалобити Віруньку  баба Варвара….
.     – Жаль!- заплакала Вірунька,- та й ви всі мені як родина.
.     –  Якби мені повернули гроші з Ощадбанку, я б для вас легковика купила, щоб мали на чому дітей до школи возити!- зітхнула Дуня Павлівна, яка після відступу німців  кілька років після війни була головою колгоспу в Любимівці. Потім бригадиром була, ланковою і так докерувалася, що залишилася на старість дівкою. Грошей на книжках колись мала багато, а тепер залишилася бідною – такою як і всі в Любимівці. Правда, зверталися до неї шанобливо  “Дуню Павлівно” і тепер.
.     – Хто тобі гроші поверне?- дивується дід Свирид. – Краще я їх до школи своєю конякою щодня возитиму. …Після розвалу колгоспу дід єдиний у селі придбав коня і допомагав господарювати всім односельчанам: орав біля хат городи, возив що треба – був у селі незамінним.
.     – Ви що, діду! Вам  з тим конем давно пора розлучатися. Вже ледве ходите й самі!- усміхнулася Вірунька.
.     – Хто ледве ходить?- образився дід. – Та я ще деяких молодих за пояс запхну!..
.     – Тих, яких у селі нема!- сміється з діда його дружина, баба Горпина.
.     – Ми завтра цілим селом до того орендаря підемо, щоб дозволив тобі їздити – пропонує дід Кузьма.
.     – Ми тут усі пенсіонери, а він вас молодих забирає. Ніякої совісті не має!..
.     – Ніхто нас не забирає – самі йдемо. А ходити до нього – даремно час витрачати. Він про це, навіть розмовляти не хоче. – пояснює Степан.
.     – Залишили в колгоспі здоров¢я, а тепер нікому не потрібними стали,- жаліється баба Варвара.
.     – А навіщо було голосувати, щоб колгоспів не було?- мовби втішилася її словам Катерина, яка колись працювала бухгалтером у колгоспі і після його розформування за рік до пенсії залишилася без роботи  і через це досі тримає злість на всіх колишніх колгоспників, які проголосували за розформування колгоспу..
.     – Поздавали землю,тому орендареві то тепер йому  терпіть!- це вже Дуня Павлівна обізвалася.
.     – Ми тобі, Степанку, бензин по черзі купуватимемо. Лишень не виїжджайте,- пропонує баба Параска.
.     – Бензин я й самий ладен купувати, та він автомашину не дає.-пояснює Степан.
.     – Пожаліємося на нього до Верховної Ради. – каже Настя.
.     – Якраз там тебе почують!.. Вони поміж собою розібратися не можуть…
.    …Розмовляли весь вечір. Але умовили таки Віруньку щоб приїжджала торгувати до крамниці, яку без продавця в Любимівці можуть ліквідувати.
.     А вранці жителі Любимівки випроваджували свою останню молоду сім¢ю аж за село, так як колись випроваджували чоловіків на війну.

 Ще один прожитий день

.     На цю ніч дітей від матері Марія додому не забирала, бо приїхала з поля темної ночі. Поки розчинила тісто на хліб, поки обійшла худобу – іти було пізно. Встала вдосвіта і до світанку, спекла хліб. Дала їсти коневі, подоїла корову, вивела її на дорогу щоб сусідський хлопчина гнав на пасовисько, вичистила гній і поспішила навпростець стежками поміж городи до матері, щоб віднести дітям хліба і молока. Ще коли переходила горішню дорогу, помітила що увесь гурт бабиних онуків грається на траві обіч  хати. До баби зводять своїх дітей і доньки, і невістки бо всі тепер жнивують. Баба працювати в полі вже не може, але за внуками ще слідкує.
.     В цей час по дорозі біля бабиної хати, здіймаючи страшенну кур¢яву з розбитої возами на порох дороги, проїхав танк. Діти притулилися до вербового плоту і з острахом дивляться на це страхіття, яке хтозна чому появилося тут, далеко від фронту, у цій глухій сільській вуличці.  Танк уже проїхав, а шестирічна Ганнуська раптом вибігла на дорогу і розмахуючи кулачками побігла за ним, викрикуючи:
.     – Ти мого татка вбив!..
.     – Нашого татка вбив! – розмазуючи перемішані з пилюкою  сльози по обличчю, побіг  за нею її молодший братик Миколка.
.     – І мого!.. І мого!- викрикуючи, побігла за ними інша Ганнуська.
.     Почувши ці викрики,, Марія відчула, що ноги її кам’яніють і відмовляються служити. Щось почало душити горло. Опустилася на беріг обіч стежки і заридала,- бачити як страждають діти, батьків яких зажерла війна, без болю і сліз було неможливо…
.     Довго не плакала, бо дома на неї, напевно вже чекає Катерина, з якою вони кіньми у супрязі і мають сьогодні звозити з поля додому снопи. Ще й пахне дощем… Залишила матері молоко й хліб і тихенько пішла, щоб менший син не помітив і не плакав за нею. Навіть з мамою довго не розмовляли.
.     Катерина справді вже чекала коло воріт. Запрягли Маріїного коня і виїхали. Спершу мали забирати снопи з Катерининого поля, бо в неї стодоли нема і до дощу треба скласти снопи в оденки, щоб не замокли. При виїзді з вулички на перехрестя, їх зупинив десятник. Чекати чогось хорошого від цього чоловічка було зайвим, бо він ходить за наказом голови сільради замовляти людей з кіньми на виконання різних повинностей – чи зерно, яке збирають на податок, везти до району, чи солдатів з госпіталю, який розміщений у панському маєтку, кудись перевозити, чи ще щось інше. Було б ще якось добре, якби цей чоловічок робив справедливо, а він користується своїм становищем і робить те, що самий побажає.  Жінки його бояться не менше як голови сільради. Хитріші відкуповуються  горілкою чи чимсь іншим. Виконувати  повинності десятник замовляв лише непокірних жінок, до яких зарахував і Марію з Катериною. Ось і тепер став посеред вузенької дороги і коні зупинилися.
.     – Їдьте до сільради!.. Зерно маєте везти до району!- наказав.
.     – А чому ми?.. Ми того тижня возили у понеділок зерно, у п’ятницю солдатів! Хіба в селі більше коней нема? – почала сперечатися  Марія.
.     – То ви владі не підкоряєтеся?- вдає з себе здивованого десятник. – Не чуєте що кажу я, то голова самий вам пояснить, а ви знаєте що він може!- лякає жінок.
.     – Ану відступися від коней!- розлютилася і злізла з воза Катерина. – Мій  чоловік упав на фронті, а ти тут над солдатками знущатися забаг!..  Поки снопи не звеземо, до нас не підходи, бо якщо снопи зогниють,  ти мої діти годувати будеш?
.     – Ти диви – вона горда тим, що її чоловік загинув – вже до неї не підступиш… Та на таких управа є – відпровадимо до Сибіру!
.     – Щезни з очей, бо я за себе не відповідаю!- взяла в руки вила Катерина і направила на десятника. – Я  ще піду куди треба і запитаю чому тебе на війну не забрали!..
.     – Я інвалід!.. Я інвалід! –  налякався Катерининих слів десятник і відступився.
.     Їдучи в поле жінки плакали. Спершу перевезли і склали в оденок снопи з Катерининого поля, а коли везли Маріїні снопи, на толоці, через яку  переїжджали, колесо в¢їхало в якусь ямку, віз перехилився і перевернувся, А вже не дуже  далеко, гриміла і світила блискавками гроза… Почали відкидати снопи. На це вийшов старий Федуньо, який живе коло толоки.
.     – Діду, добре що ви прийшли!.. Допоможете нам  відвернути воза!-  втішилася Катерина.
.     – А мені шьо-о за це буде?- прошамкав беззубим ротом дід і спробував обійняти вдову.
.     – І ти за це саме!- розлютилася Катерина і відштовхнула діда.
.     – Шекай, шекай!.. Як вшіх,  кого забрали повбивають, ви вші прошитися до мене будете!- прошипів дід.
.     – То ти всім тим, хто на фронті, смерті жадаєш? Не дочекаєшся цього!- розлютилася й Марія і оперезала діда батогом. Дід швиденько втік, а розлючені жінки відвернули воза самі – видно злість додала їм сили… .  . .        Гроза застала їх у Маріїній стодолі.. Поки вкладали в скирту снопи, злива закінчилася  Катерина поїхала додому, а Марія завела коня до стайні і побігла до матері за дітьми. Як поверталася звідти вже добре сутеніло. На горішній дорозі її окриком зупинив солдат. Націлив на жінку гвинтівку і запитав:
.     – Ти кула ночью ходішь, бандьоровка? Комєндантскій час давно наступіл!.. Счяс тєбя прістрєлю!..
.     Марія схопила на руки меншого сина і закричала:
.      – Стріляй! Але вбивай усіх!.. Дітей сиротами не залишай!..
.      – Ти  што чокнутая?- опустив гвинтівку солдат. – Іді своєй дорогой!
.     Чи від страху, чи від нервів у Марії почали тремтіти руки. Привела дітей додому, вклала їх спати. Потім при світлі каганця подоїла корову, вкинула перед коня і корову сухої конюшини і ввійшла до хати. Вечерю варити не було вже сил. Тому  налила в горнятко молока, але випити його не змогла, бо їй здалося, що молоко далі горла не проходить. Помолилася, подякувала Богові за ще один прожитий день, лягла на постіль і миттєво заснула.

Інвалід

.     Грають, виграють музики, закликаючи до танцю весільних гостей. Ті, хто молодший, вже раді б і вийти з-за стола до танцю, та якраз батько та мати молодої обходять гостей. Вже “Многая літа” “ їм проспівали, аж раптом котрийсь із старших за віком гостей, загукав:
.     – Діда!.. Діда з бабою  просимо!..
.     – Просимо!.. Просимо!.. Просимо! – підтримали його весільні гості
.     Діда довго чекати не довелося – він вже тут як тут. Веде за руку дружину, яка соромиться йти між люди: “Для чого мені туди старій пертися?”.- випрошується в нього. – Іди самий!..
.     – О. ні!.. По життю разом, то і до гостей на внуччиному весіллю разом!- не відпускає бабину руку дід.
.     Гості притихли, бо від діда, який рахується весельчаком на все село, очікують якогось веселого сюрпризу.
.     А дід пішов чаркуватися зі всіма гостями і запросив свою бабу та молодого з молодою до танцю
.     – Гей, музики! Нумо, для молодих і старих молодих коломийку!- і повів дружину в коло танцюючих. Потім дід з бабою та молодий з молодою взялися за руки і повели коломийкове коло буйно і гордо, навіть не вірилося, що стареньким вже доходять  до вісімдесятки.
.     Після танцю баба сіла на лавку біля музикантів і пригадався їй той далекий, післявоєнний, тисяча дев’ятсот  сорок шостий рік. У той рік з війни повернулися майже всі, хто вижив на фронтах… Прийшов і Михайло. Вірніше його привезли, бо він тоді ледве пересувався на костилях. На фронті біля Михайла вибухнула міна і молодого вояка ледве зшили докупи в госпіталі.
.     Вже навесні він вистрибував на костилях у село, навіть до церкви ходив. Він був наймолодшим інвалідом у селі. Не одна жаліслива жінка, бачачи як пересувається парубок, пустила сльозу.
.     А Михайло вже й на вечорниці почав вчащати. І вічно до одної хати, до тієї в котрій жило чотири сестри. Їхній тато загинув на війні, багатства великого не мали, тож запрошували дівчат до своєї хати з таємною надією, що парубки, які теж приходять на вечорниці, помітивши, що вони гарні та роботящі,  засватають, бо в їхній хаті і перед нею завжди було гарно прибрано і чисто.
.     На Михайла, як на парубка, нікотра з сестер не розраховувала. І коли він запитав у старшої з них Параски, своєї ровесниці, чи піде за нього заміж, вона віджартувалася, що ще рушники не повишивала.
.     Через тиждень, коли в хаті зібралося багато парубків, Михайло став посередині хати на своїх костилях і почав випитувати:
.     – Миколо, ти  сватати Параску будеш?..
.     – Ні!- відповів парубок.
.     – А ти, Степане?..
.     – Ні!
.     – А ти, Федоре?..
.     – Ні!..
.     Перепитав усіх парубків, але бажаючих женитися з Параскою не було. Тоді звернувся до Параски:
.     – Маєш на роздуми два тижні!.. Якщо даєш згоду, пришлю сватів!.
.     …Згодилася, бо з парубками тоді було не густо…
.     Люди плакали коли вона, здорова і молода, вийшла після шлюбу з церкви, а він вистрибав за нею на костилях: Стриб… Стриб…Стриб..
.     І  вистрибався… Спочатку з палицею ходив, а потім і без неї пішов – дивиться на свого діда Параска і подумки дякує Богові за те, що послав їй такого гарного і веселого чоловіка. А він онде вже танцює  зі своєю внучкою, весільною молодою, викидає комедійні штучки. а молодь не здогадується що в його тілі і досі  знаходяться дрібнесенькі осколки, яких фронтові лікарі не змогли повитягувати і які нестерпно тривожать діда ночами  перед перемінами  погоди.