Поезії з кижечки  “Пролетіли журавлі”.

 

Пролетіли журавлі

Пролетіли журавлі
Поміж хмарами.
Поодинці не летять –
Летять парами.

Пролітають журавлі
Понад селами.
Над болотами летять,
Над джерелами.

Політавши поміж хмар,
Приземляються
Чи ще є їхнє гніздо
Придивляються.

І швиденько у гнізді
Опинилися
Щоб чужі у те гніздо
Не вселилися.

Так і в нас –  коли в світах
Десь витаємо
Думка мучить – чи  свій дім
Ми ще маємо.

Плід калини

Плід калини серед снігу
Червоніє наче кров.
Кимось кинутий недбало,
Мов обдурену любов.

Я підняв червоний кетяг.
Ніжно, мов любові знак.
Притулив до губ і вчувся
Гіркоти кохання смак.

Від морозу плід калини
Став бліденьким і обм’як.
І кохання обмерзає
Як у нього щось не так.

Не кидайте в сніг калину –
Пожалійте гарний плід.
І з коханням будьте ніжні –
Жартувати з ним не слід.

Ой в небі захмарилось

Ой в небі захмарилось,
Ой в небі захмарилось –
Дощ паде,
А мені примарилось,
А мені примарилось –
Милий йде.

Не бачила милого,
Не бачила милого
Цілий рік
Може ще не втрачу йго,
Може ще не втрачу йго
На весь вік.

Я ніби покинута,
Я ніби покинута
Назовсім,
Як це ним так вчинено?
Як це ним так вчинено? –
Дивно всім.

Він чомусь ховається,
Він чомусь ховається
Мов чужий,
Видно й не покається,
Видно й не покається
Милий мій.

Ой у небі хмариться,
Ой у небі хмариться,
Дощ паде,
А мені все мариться,
А мені все мариться –
Милий йде!

Випурхнуло щастя

Випурхнуло щастя,
Мов з гніздечка пташка
Кудись полетіло,
А без нього важко.

Міг би упіймати
І вплести у долю,
Та яке то щастя,
Якщо втратить волю?

Хоч за ним я мовчки
Ще спостерігаю,
Про його польоти
Власну думку маю.

Може, політавши
Прилетить  до мене –
Воно ж не постійне –
Літати привчене.

Сірі очі

Сфрі очі. Винуваті без вини, –
Їх побачив в дні весни.
Розігнали всі думки мої сумні –
Посміхнулися мені.

Чорнобрива… Посміхнулась і пішла…
Не згубила й не знайшла…
Посміхнулася до мене, як до всіх,
А забути я не зміг.

Покохав я, а сказати не зумів,
Бо із іншим їх зустрів…
В них сімейство і щасливе й молоде,
А мене любов знайде…

Сірі очі… Посміхаються завжди…
Я боюсь їх, як біди…
Відвертаюсь, хоч і серцю не чужі,
Хоч і важко на душі.

1963

 Над потоком верба

Над потоком верба
І тополя, і клен.
На горбочку акація.
А он там ясени,
Що мов кличуть кудись
І ялиночок грація.

Як приємно селом
Неквапливо пройтись
Мов у місті бульварами –
Розцвітає душа
Мов півонії цвіт
Мов напоєна чарами.

Ось вже сонце зійшло,
Величезне воно,
Ще й уквітчане заревом.
Все довкола стає
Чарівливим, дивним
І казковим – мов маревом.

Важко жити без поради

Важко жити без поради.
Гірше мати їх без правди,
Бо хорошим чи поганим
Без людей ніхто не стане.

Не розкриєш власні мрії
І душа твоя зітліє
А життя, насправді гарне,
Порозгублює всі барви.

А коли розкрив їх чесно,
З думкою, що  все  чудесно.
Може мрії й не прекрасні,
Та твої – відчуті, власні.

І якщо не зрозуміли –
Не хотіли, чи не вміли.
Знай, що жити треба далі,
Хоч душа й плавкіша сталі.

Хай кипить – не розіллється,
Розум хай за все візьметься.
Подаруй кипіння людям –
Всім тепліше трошки буде.

1963

Вогонь душі

Якщо  вогонь в душі погас
І дум величних лет поник,
Не засумуй на вічний час.
Знайди у серці той сірник,
Що запалить вогонь ще раз.

Із тління попіл стрепени,
Щоб світло лилось від вогню.
І видно буде з сторони
Що не покинув ти борню –
Свій ідеал оборони.

1963

Вздоганяю день

Вздоганяю  день, бо часу мало.
Я боюсь даремно він пройшов.
Я за ним біжу – його не стало,
А усі мовчать… Куди ж пішов?..

Знаю, що пройшов по цій дорозі –
Залишив свої сліди навкруг,
Але наздогнати я не в змозі…
Жаль мені його, бо він, як друг.

1964 р.

Ой, життя ти життя

Ой, життя ти життя, невеселе
Сумувати не хочу ніяк.
Якби знав, що перину постеле,
То відклав би свій сон на відтак.

1964

Вже коли виходиш

Вже коли виходиш
На свою дорогу
Не лаштуй з собою
Крик про допомогу

Бо ота дорога
Не щоднини мила –
Ти шукай такої,
На яку є сила.

Вибирай до смаку,
Щоб не повертати,
Щоб не довелося
Іншої шукати.

Бо дорога в полі
Вкрита порохами.
А дорога в лісі
Шелестить листками.

Бо дорога в лузі
Росяниста зранку.
А дорога в горах –
Камінь безустанку.

Бо дорога в місті
Бетоном покрита,
А в снігах дорога
Морозом сердита.

На усіх дорогах
Спека є й негода –
Пам’ятай, що доля
Це не є погода.

Знай, що будуть бурі
Тебе пригинати,
Тож не піддавайся
Спробі відступати.

Будь правдивим

Коли з долею не в ласці
І коли живеш, як в казці,
І коли тебе голублять,
І коли тебе не люблять

Будь правдивим до чужого.
Будь правдивим і до свого.
Будь правдивим – ти людина
І життя в тебе єдине.

І коли тобі приємно,
Бо любов твоя взаємна.
І коли тобі погано –
Любить іншого кохана…

Будь правдивим до кохання,
Будь правдивим до страждання.
Будь правдивим – ти людина
І життя в тебе єдине.

І коли в житті наплутав.
І у всьому крайня скрута,
Як утратив всі надії
І тепло тебе не гріє..

Будь правдивим, хоч і важко.
Будь правдивим, хоч і страшно
Будь правдивим – ти людина
І життя в тебе єдине.

1966

Йшов собі

Йшов собі дорогою
Надвечір’ям.
А ти вийшла,- раптом вийшла,
Із подвір’я.

Ти чомусь на вулицю
Вийшла з хати –
Видно долі було треба
Нас з’єднати.

Мати йшла із відрами,
Кашляв тато –
Не могли ми цього всього
Помічати.

Довго розмовляли там
Без тривоги –
Люди обминали нас
Край дороги.

Наче в душу дивляться
Очі карі –
Нібито запрошують
Бути в парі.

Видно, що не хочеться
Їм прощання –
Цим дивним магнітикам
Від кохання.

Не відбереш

Від мене вже не відбереш
Того, що втрачено.
Втішаюсь тим, що  все, що є
Нам передбачено.

Година, доля, кожний крок
Десь заплановані
Хтось з нас у золоті помре,
Хтось нецілований…

Хтозна  чи справді є ми тут
Своєю сутністю,
Чи відбуваємо свій час
Лише присутністю?

Весняна трава

Весняна трава вже давно зеленіла,
Був запахом літа акації цвіт.
А я десь отам – поміж осінню й літом
З тривогою в серці дивлюся на світ.

О,  світе  широкий! Якби то не старість
Шукав бим і далі стежок та доріг.
А так лиш зітхаю за тим, що минуло,
За тим, що зробити чогось я не зміг…

Вже тисне у плечі вантаж непосильний
Від дум посивіла давно голова,
За літом йде осінь, а я мов не бачу –
Шукаю у серпні весняні слова.

Є в плині справ

Є в плині всіх буденних справ
Хвилини безтурботності –
Зникає зло і біль, і сум,
І відчуття самотності.

Летиш тоді, як вільний птах
Під сонячною ласкою,
І все, що бачиш, – все навкруг
Стає немов би казкою.

Життя як календар

У нас життя календарю подібне –
Як день пройшов – листочок обривай…
Бо все пройшло і більше ні на хвильку
Не вернеться – даремно не благай.

А дата, місяць, рік – помітка факту,
Отого, що відбувся певний час.
І все ж, чомусь, так важко зрозуміти,
Що не прийде він знову – другий раз.

Квіти на могилі

Розцвітають квіти на твоїй могилі
Їх позасівала мамина рука,
Я пекучі сльози втримати не в силі
Бо чомусь, синочку,  доля в нас така.

У холодну землю заховали тіло
І на Божу Правду відійшла душа,
Та до болю важко зрозуміти, сину,
Те чому погас ти, як проста свіча?

Молимо молитви Богові щоднини
Просимо у нього прощення гріхів.
А тугу й скорботу всю, щоб передати
Нам не стане мови і забракне слів.

Хай цвітуть хоч квіти на твоїй могилі
Бо не квітували молоді літа.
І течуть сльозинки мамі по обличчю
А на серці в тата холод і сльота.

Я не бажаю

Я не бажаю щоби хтось помітив,
Як гірко й болісно на серці і душі.
І як нестерпно гірко відчувати,
Що цьому болю вже нема межі.

Бо, що комусь чужі душевні болі,
Пекучі сльози, чи якісь жалі? –
У кожного їх власних є в достатку.
Є біль і сльози, може й не малі.

Заплакали  дзвони

Сумно сьогодні заплакали дзвони –
З церкви на цвинтар понесли труну.
Люди безсилу підтримують маму –
Знов тут відчули злощасну війну.

Мама чекала невістки, онуків…
Тішився тато – продовжиться рід.
Але надії прямують на цвинтар –
Маму ж провадять за нею услід.

Був і немає… А  гіркість утрати
Стогін і крик виринає з душі
Ще й  помінятися з сином не можуть
Там  у труні –  хоч вони й не чужі.

Повна дорога людей за труною…
Сльози і плач мов крокують між них
Та воскресити мертвого хто зможе? –
В цьому напевно найгірше із лих.

Смерть  це оте, що життя вже немає
Цьому ніколи  ніхто з нас не рад.
Але ще гірше коли погибає
Там,  десь в бою, молоденький солдат…

Доблесть, геройство і честь, і відвага
Це для солдата не сміх і не жарт –
Жаль, що в «царів»  є до воєн охота
Смерті людей їм приносить азарт.

Досі ще їм території мало –
Замість любити, вбивають народ.
Видно й на цьому збивають мільярди
Що їм до права людей і свобод?

 

Ясенівська Бондарівна

1

На Великдень для фірманів
Учинив пан  ласку –
Відпустив усіх до церкви
Посвятити Паску.

Біля церкви і побачив
Штефан Бондарівну.
Йому здадося, що бачить
Казкову царівну.

Така була гарнесенька,
Як рожева квітка –
З поміж дівчат відрізнялась
Як біла лебідка.

Ходив Штефан попід хату
Довго вечорами –
Прив’язала Бондарівна
Його, мов чарами.

Не давала пити зілля,
А лишень очима
Зчарувала, закохала
Навічно, без стриму.

Балакали: “Бонднар бідний!..”
“Фірман не багатий!”
“Як то бідним, скріпаченим
Весілля справляти?”

2

А весілля відбулося…
Були і музики –
Скрипка, бубон і цимбали
Та ще бас великий…

Ще й Іванко з сопілкою
Примостився збоку –
Висвистував з свого серця
Дівку карооку.

Він, ще дитя. Та казала
Піде з ним до шлюбу,
Жаль хлопчині, що втрачає
Дівку гарну й любу.

Грали польку, коломийку,
Аркан, каперушу.
Про останній  я окремо
Розповісти мушу.

Вуйко Лесь його замовив
І повів по хаті,
Що робить він, те і інші
Мусять повторяти.

Чоловіки серед хати
Утворили коло
А Лесь уже й роздягнувся
Сам, майже, до голо.

Хто не встигне, тому пасок
Гуляє по спині –
Такі танці, з покаранням,
Вже не в моді нині.

3

Відгулялося весілля.
То була субота…
В понеділок знову в пана
Чекає робота.

Згодом діти появились
Івасик і Йосип –
Кароокі, як їх мама
Русявоволосі.

Жили в мирі, як голуби –
Діточок гляділи.
Сваритися і гніватись
Неначе й не вміли.

Та якось по їх дорозі
Дідич їхав в бричці
Не дуже-то й оглядався –
Дрімав по привичці.

І, коли вже біля хати
Візок закалатав,
Вийшли діти, бо думали,
Що їде їх тато.

Мама швидко їх спіймала.
Забрала до хати –
Так побачив Боднарівну
Дідич той пихатий…

Кароока, чорнобрива
І личка рум’яні…
Не повіриш, що кріпачка,
А не справжня пані.

І наказав ту селючку
У двір поселити –
Підлоги в його покоях
Тепер мала мити.

4

Пан наказав -. у кріпака
Немає відмови –
Пішла жінка до покоїв,
Не мовила й слова…

А пан її чи то вщипне,
Чи моргне привітно –
Рятувало, видно, лиш те,
Що була вагітна.

…Народився третій хлопчик…
Вдома трохи жила
Та пан сказав повертатись –
Знов підлоги мила.

І далі їй підморгує,
Ляскає по заду…
Мовчить бідна молодичка,
Бо пан має владу.

Якось пані була в місті…
Пан скривив усмішку
І наказав Бондарівні
Йти до нього в ліжко.

Заплакала Бондарівна,
Впала йому в ноги:
. – Маю діти!.. Чоловіка!..
І гріх це від Бога!…

Пан до неї тягне руки,
А вона втікати…
Вже надворі Бондарівну
Хотів упіймати.

Штефан якраз це побачив –
Стояв за порогом –
Розлютився і кинувся
На пана з батогом.

Бив, не бив, але відтрутив
Пана від дружини.
Гайдуки ж  його зв’язали
Вже через хвилини.

5

Наказав пан, щоб фірмана
Бити канчуками.
Щоби собі панську владу
Навіки затямив.

Били удвох і за один
Удар рахували.
До півсотні налічили
Потім перестали.

Не  стогнав Штефан і тижня,
Бо пішов із світу –
Лишилися і дружина,
І маленькі діти.

Поховали… І вдовиця
Гине від розпуки,
А пан знову вже до неї
Простягає руки.

Зблідла бідна Боднарівна,
Повернулась гордо
І плюнула дідичеві
В ожирілу морду.

6

Кару дідич сам придумав –
Дав повісма жінці
І наказав так чесати,
Щоб стриміли кінці.

Щоби пасма того клоччя
Тоненькими стали
І, як голки у їжака,
Догори стирчали.

Ще й доповнив, щоб до ранку
Повісма подала,
А щоб таке виконати
І тижня замало.

Цілу нічку Бондарівна
Повісма чесала,
Та на ранок без нічого
Перед паном стала.

А пан  шкірився від втіхи,
Що  є змога мстити
І наказав оту “збуйку”
За конем пустити.

7

Цілувала свої діти
Сльозами обмила.
На останок рідну крівцю
Ще перехрестила

А гайдуки уже в’яжуть
Їй докупи руки,
Ще й радіють, що побачать
Небачені муки.

Прив’язали до лошака,
Його підігнали…
Помчав лошак… За ним зойки
Вдови пролунали.

У долину, на Крикливське
Кінь тягнув вдовицю –
Чули зойки в Городенці
І у Серафинцях.

Кажуть, що й тепер ночами
Оті зойки чути –
Видно душа тяжкі болі
Не може забути.

Видно плаче Боднарівна
За дітьми малими,
Бо не може з’єднатися
Дотепер із ними.

8

Її дітей дідич лишив
В покоях, в прислузі
Стався  Янчик там з Івана,
А з Йосипа Юзик.

Хотів дідич із Юзека
Гайдука зробити.
Але хлопець відмовився
Бідних людей бити.

А молодший до Довбуша
Пішов у ватагу –
Відомстити за родичів
Мав страшну наснагу

Кажуть, що привів опришків
До маєтку пана,
Бо на серці була вічно
Незагойна рана

Спалив Довбуш той маєток,
На Тлумач подався –
Прийшла кара і на пана –
Не відрятувався.

Отака – то історія
Була в Ясенові…
Прочитайте, посумуйте
І живіть здорові!