Василь Камінецький


Історія села Ясенів Пільний

Записана з розповідей жителів села, архівних  та інших  доступних матеріалів

.         Цю книжечку не слід вважати повним описом всіх подій, які відбувалися в селі, бо для цього потрібно було б комусь хронологічно записувати ті події. Для її написання автор використав розповіді односельців, та власні спостереження, тому можливий неточний виклад того, що відбувалося, за що автор заздалегідь вибачається  З яких  джерел  використано архівні та інші дані наведені в книжці, записано у кінці друкованих сторінок книжки перед розділом «Фотографії»..
.        Книжка «Історія села Ясенів Пільний»  була видана у 2010 році.  Редагували книжку Марія Візінська, Михайло Приймак, Ганна Радомська за що автор дуже і дуже їм вдячний.
.          У цьому варіанті книжки є деякі доповнення і поправки.  Додано і  фотографії.

Розділ перший

Загальні відомості про Ясенів Пільний  

.          У східній частині Городенківського району, що в Івано-Франківській області розміщене одне з найбільших сіл району – Ясенів Пільний. До 1962 року область мала назву Станіславська (9 листопада 1962 року місто Станіслав перейменували в Івано-Франківськ). Село розмістилося за чотири кілометри на південний схід від районного центру – міста Городенка. Ця місцевість є частиною Покуття, а покутський край, який розміщений у міжріччі Дністра і Пруту, є частиною Галичини. Місцевість, на якій розміщене село, горбиста. Ще декілька десятиріч тому, села з поміж тих горбів  не було видно зовсім. Це предки теперішніх жителів подбали про те, щоб заховати його від очей турецьких і татарських орд, які колись нападали на Галичину, а місцевістю, на якій розміщений Ясенів Пільний, у двні часи проходив  “Малий татарський шлях”, яким ординці прямували на Городенку, Чернелицю, Раковець, Обертин, Галич. В давнину основою  торгівлі, яка відбувалася в наших краях .була сіль, яку добували в околицях Коломиї, Жидачева, Старої солі, Дрогобича, Борислава. Сіль спроваджували з території теперішньої Галичини, сухопутними  і водним шляхами до тодішніх  імперій чи країн  Західної Європи і на Схід.
.         Річок, які б протікали  територією, що входить до села,  нема. Лісів нема теж. Щоправда, є частина ліска, який має назву Чігор. У сусідньому селі Глушкові, до якого належить більша частина цього невеличкого ліска, його називають Дубиною. Є ще лісосмуга, яку називають “посадкою”, обіч залізничного полотна, яка була висаджена у шістдесятих роках минулого століття. Посадка ця захищає залізницю від снігових заметів, розчищати які колись кожної зими заставляли мешканців довколишніх сіл. Майже в центрі села є природні джерела із питною водою. Їх там троє. Назву джерела мають “Вікнина”. Ця назва пішла, напевно, від того, що  джерела в давнину називали “вікнами”. .До речі, на “Вікнині” у тридцятих роках минулого століття за кошти громади побудована прачка, в якій ще донедавна  прали все, що треба і що можна було прати, жінки зі всього села. У сімдесятих роках над прачкою «Вікнина»  зведено стіни і покрівля, але вже за кошти колгоспу.. Також тоді неподалік від джерела була встановлена водонапірна башта з якої вода надходила до котельні школи та сільської лазні. Водою із башти користувалися і кілька жителів вулиці Шевченка, але це закінчилося після розвалу колгоспів.
.         Вода у “Вікнині” не зникала навіть у найбільш посушливі роки. Кажуть, що у великі  посухи туди по воду  приїжджали з бочками люди аж із Городенки.
.         Через село протікає кілька потічків. Деякі з них і свій початок мають у селі. Всі потічки ще в селі з’єднуються в один. На цьому потоці побудовані греблі ставків, розміщених вниз за течією, аж до залізниці, яка є межею ясенівських полів.  Найбільший із ставків називають Долішнім, тому що він колись справді був найнижчим по течії. У Долішній ставок впадає ще й потічок, який тече із полів, що мають назву Горбасівка. На цьому потічку теж є ставки. Вода в них  чистіша, бо цей потічок не протікає через село, яке певним чином забруднює воду. З одного з тих ставків колись помпували воду до гуральні і панського маєтку, через що він і тепер має назву “Коло помпи”
.           На території села проходить природний вододіл. Вода з північної частини землі, яка належить до Ясенева Пільного, тече до Дністра, а потічки з полів на південь від села, зливаючись з іншими, течуть до ріки Прут.
.          По колишній території села проходить залізнична колія. “Колишній” тому, що частина залізниці колись знаходилася на ясенівському полі, але в часи колгоспів, те ясенівське поле, яке розміщене за залізницею поміняли на серафинецьке, яке розташоване на південному боці залізниці, недалеко від межі з Буковиною. Тепер залізниця стала межею між серафинецькою і ясенівською територіями. Через село пролягає асфальтована дорога, яка з’єднує міста Городенка і Снятин і продовжується в напрямку центру сусідньої області – міста Чернівці.. Дорогу цю колись називали “цісарською”, тому що камінням її вимостили за цісарської Австро-Угорщини і вона мала державне значення.
.          Найближчим містом від Ясенева Пільного є районний центр Городенка, віддаль до якого трошки більша чотирьох кілометрів. До іншого найближчого міста рідної Івано– Франківщини – Снятина, віддаль близько двадцяти кілометрів. Недалеко й до міста Заліщики Тернопільської області – приблизно 16  км.
.          Поля Ясенева Пільного межують: на сході – з полями сіл Борівці, Киселів, Шишківці Чернівецької області; на півдні – з полями сіл Стецівка і Підвисока Снятинського району нашої області. Потім із полями сіл Топорівці та Торговиця Городенківського району. На заході поля межують із нивами села Глушкова і міста Городенки. На півночі з ясенівськими полями, як вже згадувалося, межують поля села Серафинці.
          Можна ще сказати, що Ясенів Пільний  був кілька разів прикордонним селом, коли кордон проходив  між Австрійською імперією та Молдовою, якою керувала Російська імперія, а після Першої світової війни між Польщею і Румунією.  Навіть створений  у 1940 році перший у селі колгосп мав назву “Червоний прикордонник”.
.           Серед пам’яток старовини, які є на території села, можна назвати насипну могилу на південно-східній околиці, яка має назву “Дуплава”. Переповідають, що її досипали, щоб зробити вищою на природному горбі. На могилі була вибудувана дерев’яна вежа, на якій розміщувалася бочка із смолою. При нападах чужинських орд смолу запалювали і цим подавали сигнал тривоги довколишнім селам. Вартових на цих вишках називали “смоляками”.

Памятка старовини села – сторожова могила «Дуплава».

До речі, про могилу Дуплава згадується і в публікації Володимира Бурденюка в газеті «Край»  № 32 від 15 серпня 2019 року.Там пише, що назви «Дуплава» подібні до нашої могили мали тому, що всередині у них були порожнини, або  камяні склепіння дохристиянських поховань. Наведу дослівно уривок з тексту:
…  «В 1873 р. археологічна секція Академії знань у Кракові отримала інформацію, що в Ясеневі Пільному попри дорогу із Городенки на Снятин відбувся зсув могили і, в результаті,відкрилося камяне склепіння дохристиянського походження. Ця інформація, звичайно ж, не могла бути залишеною без уваеи. І вже 16 червня 1874 року на місці обвалу почала працювати археологічна комісія. Та вже на місцівдразу зрозуміли, що ніякого щсуву не було, жодного кам’яного склепіння, якм і самого поховання, немає. Та і не є то курган, а природний пагорб»…  
.    Треба відмітити, що земля зпівденного боку Дуплави осідає і тепер. І, напевно, треба вірити переказам, що вона була сторожовою.

.      Є ще на левадах недалеко від  “Вікнини” уламок якогось камінного пам’ятника з частиною надпису старослов’янською мовою. Про цей пам’ятник розповідають різне. Одні говорять, що він був поставлений на місці загибелі  пастуха, якого розтоптали вівці, а інші кажуть, що там поховані люди, які загинули від  чуми чи холери.
.     Ще про Ясенів Пільний в Інтернеті на файлі “Археологія та стародавня історія Городенківського району” можна знайти таке:

Село Ясенів-Пільний

Городище Ясенів-Пільний І Київської Русі в південній окраїні села, розмір – шість гектарів.

Курган Ясенів-Пільний ІІ на південній окраїні села, урочище Могили, розмір – 50 на 50 метрів.

Могильник Ясенів-Пільний ІІІ Київської Русі в урочищі Середня Горбасівка.

.          Перші згадки про село датуються 1427 роком, а за іншими джерелами – 1555 роком. Ці дані використано з дослідження Петра Середжука “З історії сіл і міст Городенківщини”, видрукуваного в газеті “Край” за 3.10.17  квітня 1993 року.

.         Частину таблиці, яка є в дослідженні, подано нижче.

Пояснення скорочень у таблиці

ЦДІАУ–Центральний державний історичний архів України, який знаходиться у Львові. ZDMP і AGZ–знаходяться там же.
.         В архіві є запис, що «в 1472 році в Єсенові була відкрита церковка». Якщо це так, то в селі на той час мало проживати вже кілька десятків родин.
.          У дослідженні є дані про те, що в 1622 році після нападу татарської орди в Ясеневі Пільному з 300 уціліло лишень 10 хат. Ось рядки зі згаданого дослідження та інших джерел:
.         «1564 рік – в селі нараховувалось 28 родин.
.         1622 рік – із трьохсот уціліло 10 дворів.
.          На 15 травня 1670 року в селі було 10 дворів.
.          У 1769 і 1772 роках у Городенківському повіті від епідемій загинуло, половина населення з того, яке тут проживало.
.          1781 рік – у селі було 746 жителів.
.          1855 рік – у селі було 1963 жителі.
.          1900 рік – у селі було 2507 жителів
.          У листопаді 1916 року у селі проживало 97 чоловіків, 456 жінок і 714 дітей – разом 1267. Решту чоловіків забрали  до австроугорської армії воювати.
.          У 1921 році – було 2217 жителів, у тому числі греко-католиків 1396; римо-католиків 710; євреїв 109 і вірменів 2.
.          У 1935 році в селі проживало 2968 – жителів, у тому числі греко-католиків 1954; римо-католиків 852; євреїв 158; інших (напевно, вірменів) 4.
.      (Записано з публікації  Петра Середжука та інших джерел).

    Теперішні дані:

.          На 1 01 2003 року в селі проживало 3268 жителів.
.          На 1.01 .2009 року в селі проживали 3153 жителі.
.          На 1. 01. 2016 року в селі проживали 3305 жителі.

Дещо з історії

.          Щоб дізнатися що відбувалося десь далеко в глибині віків. може допомогти історія .тож для цього ми вивчаємо її у шкільні роки. Але там не описано про кожну територію. місцевість чи село окремо. а знати про це таки хочеться.
.            Якщо є бажання знати історію нашого краю тобто Галичини і Покуття.  то в працях істориків і краєзнавців можна знайти багато цікавого.
  .    Щодо цього, цікавою є книжечка Ігоря Царя «Україна прабатьківщина  людства», у  якій автор зібрав висловлювання давніх і теперішніх істориків, мислителів, археологів, державних діячів,  які стосуються  України Автор книжечки  висловлювань має думку, що древні народи і племена шумерів, скіфів, сарматів і багатьох інших були предками нашої, української нації, бо розмовляли мовою, якою розмовляємо і ми. З цих висловів можна зрозуміти, що ці завойовницькі пдемена чи народи дали початок багатьом державам у Європі, Азії, Африці., бо в теперішніх мовах цих народів є слова тотожні, або й однакові з українськими.. Є там згадки, що писемність виникла вреше на нашій території, що приручили дикого коня теж тут. Є багато цікавого і про інше. Для прикладу, наведу один із висловів:
.    25. Англійський письменник, історик Герберт Велс (1866-1946) «За дві тис. р. до Христа від Рейну до Каспію була одна спільна мова й це найкраще доказує де була колиска народів. Орійці походять з-над Чорного моря і своєю мовож поділилися на санскрит, перську, грецьку, латинську, германську, та англійську мови» 
.          У «Вікіпедії» .(вільній енциклопедії). яка є у Інтернеті. написано. що свідчення про  існування людей на території Галичини відносяться ще  від 5500 до 2750 років до нашої ери. Залишки жител древніх людей при розкопках знаходили і в  селі Городниця нашого району. Ці знахідки відносяться до  так званого Трипільського періоду  у який тодішні племена крім мисливства і рибальства,  почали займатися і хліборобством.
.         Десь від XI l до  V століття до нової ери тут проживали кельти двох груп: кельто-германська і протославянська.
.         Пізніше, вже в часи великого переселення народів, через територію Галичини пройшли сармати. гуни, авари, славянські племена сербів. хорватів, чехів, болгарів та іших народів.
.         Словянські племена білих і червоних хорватів, тиверців. бужан поселились тут  у VI столітті.
.         Потім були різні завойовники: було Великоморавське королівство, мадяри, західні поляни і інші нашельці, яким ці землі були ласим шматочком.
.         Отже, якщо  починати з давнини, то до появи українців, як нації, предками українців були словянські племена, які проживали  на північних схилах Карпат, у долині річки Вісла, та на берегах річки Припять, а предками галичан були племена білих хорватів.
.           У І столітті словянські  племена розселилися аж до Волги на сході і до Ельби в  Німеччині. Особливо притягували словян Балкани з теплою кліматом  і урожайними землями.
.           Ще відомо, що у І столітті місцевість яку займає Покуття колонізувала римська  імперія. (До речі, колись в обласній газеті «Прикарпатська правда» була замітка, що плитами червоного каменю з села Городниця нашого району  покриті площі у Римі. Там же було написано, що в скалі де добувають те каміння, ще в шісдесятих роках минулого століття знаходили надписи  латинською мовою, що свідчило про те, що в давнину там дійсно перебували  римляни). Камінні плити переправляли водним транспортом. Є письмові ствердження, що в ті часи Дністер був повноводнішим і, що  в Городниці був річковий порт, Так що ті плити могли перепроваджувати до Риму водним шляхом через Чорне море.  Ще пишуть, що у Городницькому порту вантажили і розвантажували товари, бо звідти починалися і сухопутні шляхи на Схід і Захід..Сама Городниця була тоді центром довколишніх поселень. З цього можна зрозуміти те, що римляни  крім водних сполучень,  прокладали через нашу місцевість і сухопутні торговельні шляхи .
.          Вже у VI столітті словяни внаслідок мовних характеристик розділилися на три групи:
.          Західнословянська – поляки, чехи, словаки.
.          Південнословянська – болгарська, македонська, сербохорватська
.          Східнословянська – українська, російська, білоруська.
.          Обєднання східних словян у велику державу відбулося під прововодом київських князів. При князі Володимирові Великому територія Київської Русі сягала на півночі  до Фінляндії, а на сході до Волги.
.           У XII столітті, в результаті міжусобиць між князями,  Київська Русь ропалася на окремі князівства.  Навіть на території теперішньої Галичини було кілька князівств.
.          У 1144 році  тодішній володар   земель майбутньої Галичини Володимир І  переніс свою столицю з Перемишля  до Галича, що мабуть і послужило пізніше назвати ці землі Галичиною.
.           У 1228 році галицькою землею почав  керувати  князь Данило, якого прозвали Галицьким  Данило Галицький   робив спробу відновити  колищню  могутню Русь, Задля цього він приєднав до своїх володінь київські  князівства  і  ці володіння  по території були найбільшими  в Європі. За те, що військо  князя Данила завдало  великих втрат  ординцям і вони  не посунули ще далі по Європі, Папа римський нагородив його королівською короною. З цього всього виходить, що князь Данило Галицький був титулованим  королем Галицької держави..
     У своїй багатотомній праці « Село моє Топорівці»  цікаво описав про заселення нашого краю письменник і краєзнавець уродженець Топорівців Дмитро Мохорук. Він у І томі цієї книжки, яка має назву «Становлення села»,  розповів, що на території нашого краю було Галицько-Бесарабське море, яке міняло свої розміри і поволі зникало . З того моря залишилося  теперішнє Чорне море. Цей автор  використав матеріали з архівів Львова, Івано Франківська, Чернівців, та інших джерел і занотував дати важливих подій рідного йому села Топорівці.

Тепер про наше Покуття і Галичину:

.          У ІХ-ХІ століттях Покуття, яке належить до  території Галичини, було частиною Київської Русі.
.          У ХІІ-ХІV століттях це було Галицько-Волинське князівство, але вже до 1366 року, Покуття було повністю окуповане Польщею (Степан Пушик у романі «Галицька брама» пише, що Галичину у 1349 році захопив польський король Казимир).

Карта Галичини складена Д.М. Веруном в 1915 році.

.          Офіційну назву Галичина наш край отримав у 1772 році від австрійської влади. Тоді Галичину назвали автономним королівством із столицею містом Львів. Королем Галичини вважався  імператор Австро-Угорщини. А саму назву повязують з містом Галич. Пишуть, що ця назва походить від назви пташки “галка”, а інші рівняють її з грецькою назвою солі (грецькою мовою сіль – гальс).
.         За описами істориків територія колишньої Галичини поділене на Західну Галичину  аж до міста Краків, яка належить Польщі і Східну Галичину, яка належить до України, (на поданій вище карті можна побачити, її колишню територію).
.         Частина Галичини, яка розміщена у межиріччі рік  Дністер  і Прут називають Покуттям. Вважають, що до Покуття належать Снятинський, Городенківський, Тлумацький, Коломийський і частина Тисменицького району Івано-Франківської області.
.          Є ще думка, що до Покуття відноситься частина Кіцманського і Заставнівського районів Чернівецької області. У дослідженні “Покуття. Звідки така  назва? Побут і праця покутян”, видрукуваному в газеті “Край”(номери 31.32.33 2009 року) про це пише краєзнавець Ярослав Левкун.
.           Сама назва «Покуття», можливо що, виникла від того, що цей край нібито якийсь кут між річками Дністер та Прут, а може воно повязане з назвою міста Кути. Вважають, що Покуття адміністративною одиницею не було ніколи. Але це твердження не можна вважати доведеним, бо редактор цієї книжки Марія Візінська віднайшла в навчальному посібнику “Українське народознавство”, виданому Львівським видавництвом “Фенікс” у 1994 році під редакцією С. Павлюка, Г. Горинь, Р. Кирчіва, на стор. 64, що Покуття в XVI столітті вважалося адміністративно-територіальною одиницею. Можливо автори посібника вважають що це так, тому, що за офіційними даними, з 1388 до 1531 років Покуття було під владою  молдавських воєвод, хоч було віддано за борги в аренду лише на пятдесять років.

Карта Покуття з книжки «Історія Покуття»

.          У 1650 році на карті України Гійом де Боллана була визначена місцевість з назвою Покуття, У пояснені до карти було позначено, що це: «частина України, яку народ називає Покуттям»  Гійом де Боллан був інженером- картографом на службі у поляків і певний час служив на Україні. У нарисі краєзнавця Ярослава Левкуна “Люби свій край, як любиш Бога…” відзначено, що цей службовець побував і в Ясеневі Пільному.
.         Відвойовувала Покуття від молдавських воєвод  Польща довго. Зокрема у  «Історії Городенківщини» Романа Смеречанського є згадка, що у 1509 році гетьман Каменецький під Городенкою розбив молдавське військо і там було пролито так багато крові, що  ця місцевість дістала назву «Червона».
.          1531 році в битві під Обертином польське військо перемагає молдавське і Польща відвойовує Покуття від молдавського воєводи.
.           З 1478 року почалися  навали турків на українські землі.
.         У 1500 році татари напали на Галичину і забрали 50 тисяч полонених.
.          У 1589 році, після приєднання молдавських земель до османської імперії. відбулася  перша навала турків на Покуття. Потім напади турків і татарів відбувалося на протязі кількох століттть. Наприклад – з 1594 по 1616 рік татари 32 рази нападали на Покуття.
.           У 16-18 століттях у карпатських місцевостях був дуже активним опришківський рух. В ті часи опришки під провожом Олекси Довбуша «відвідали» і поміщика в Ясеневі Пільному  де спалили його маєток.
.          Приблихно з 1700  року почалося закріпачення селян.
.           З 1772 до 1918 років, в результаті поділу Польщі, Галичину окуповувала Австрія (потім  Австро-Угорщина).
.          У 1789 році був проведений перепис населення і вперше у нашій місцевості задокументовано прізвища людей. Дані перепису ввійшли до «Францисканської  метрики»
.           З 1802 року поміщикам дозволено безкарно  бити непослушних селян-кріпаків.
.           У 1811 році Городенка стала повітовим містом. До того часу центром  цієї місцевості були Снятин, Коломия, а в часи переписів населення за Австрії, підлягали й Заліщикам..
.          15 травня 1848 року  скасовано панщину в Галичині.
.           У 1885 році жителі села виступали проти шарварків.
.           У 1867 році була утворена Австро-Угорська імперія.
.           У липні 1914 року розпочалася Перша світова війна. На війну в результаті кількох мобілізацій  до австрійської  армії із села  забрали майже всіх чоловіків. Скільки їх загинуло даних нема.
.           У 1914-1917 роках Покуття кілька разів почергово окуповували російські та австрійські війська..
.           У 1917 році після лютневої реводюції в Росії на канцелярії села солдатами російської армії-українцями було вивішено синьо-жовтий прапор. Вони вважали, що після відречення царя від трону  Україна стала вільною.
.            У 1918 році  у Бресті підписано Мирну угоду в якій Україна визнана  державою.
.           У 1918-1919 роках Галичина входить до складу ЗУНР і УНР.
.           У 1919 році Галичину тимчасово окупувала Румунія.
.          Від  1920 до 1939 років Галичину знову окупувала Польща.
.          Від вересня 1939, до червня 1941 років Галичина – в складі УРСР, яка входить до СРСР.
.          Від літа 1941 майже до осені 1944 років – Україна окупована фашистською Німеччиною.
.          30 червня 1941 року у Львові був створений уряд держави Україна, але німецькі окупанти його заарештували.
.          1944 – 1991 роки – Україна знову в складі СРСР.
.           Від 1991 року Україна – незалежна держава.

    (Виписано з  «Короткої історії Галичини», “Історії Покуття” розміщених в інтернеті, книжки Дмитра. Мохорука «Становлення села» та інших друкованих джерел).

Місце першого поселення на території села

.          Про місце, з якого розпочалося заселення Ясенева Пільного, існує три варіанти розповідей.
.          Згідно з першим варіантом, за розповідями жителів села, перші поселенці з’явилися в місцевості, яка має назву Кисиличчина  долина, що може бути правдоподібним. Це могли бути “смоляки”, які несли варту на Дуплаві, бо виникнення села співпадає  з часом, коли князь Данило робив усе для захисту своїх земель від татаро-монгольської навали  і, напевно,  могила Дуплава була сторожовою саме при ньому.  А про Кисиличчину долину кажуть, що в.давнину там була непрохідна, для необізнаних людей, трясовина, і на ній, при навалах чужинців, переховувалися місцеві жителі.
.          За другою версією, поселення розпочалося на місцевості, яка має назву Осередок, недалеко від джерел, що називаються Вікниною. Це теж правдоподібно, бо люди завжди поселялися ближче до води.
.           Щодо третьої версії – вона теж правдоподібна. Кажуть, що першим на цій території оселився Проць Тумак, якого і вважають першим жителем села. Кажуть також, що ще донедавна був “тумаків” хрест. Це десь недалеко від старого цвинтаря. Була і назва поля “За тумаком”. Те поле ще називали “толокою”. Хата Тумака могла бути в долині на південному сході від старого цвинтаря. Ця місцевість могла сподобатися першопоселенцям, тому, що захищена з двох сторін горбами. Крім цього, там є невеличке джерело, з якого витікає потічок. Можна припустити, що підходи з долини до цієї місцевості  були заболоченими, бо і в теперішній час земля там навіть влітку мокрувата. На мою думку “Тумак” могло бути прізвиськом того чоловіка. Він міг бути  перекладачем з іншої мови, тим більше, що не так далеко  від його оселі, за горбом, було поселення турків, які оселилися на території теперішніх Серафинців. Тай саме слово тумак (тум) у літописних джерелах вживалося як назва людини, яка народилася від українців і турків, або українців і татар.
Чи це було справді так, запитати вже  нема в кого, але, можливо, що так воно було і насправді, та й в архівах такі відомості напевно не  фігурують.
.          Звідки прийшли люди, які тут поселилися, теж невідомо. Як уже згадувалося, це могли бути “смоляки” з Дуплави, які привели сюди свої сім’ї, щоб довго не добиратися додому. Також це могли бути переселенці з Полісся, які не хотіли бути поневоленими татаро-монгольськими навалами і втекли сюди, на південь, де в ті часи було багато лісів, у яких можна було заховатися від ординців. Могло бути й таке, що переселилося сюди якщо не ціле, то частина якогось села. Здогадку щодо переселенців із Полісся можна зробити, якщо порівняти звертання дітей до чоловіків, які не вважаються родиною. В Ясеневі Пільному, як і на Поліссі, звертаються словом до цих чоловіків словом “батьку”, а не “вуйку”, як у довколишніх селах. В обох випадках одне другому не перечить, бо вихідці із Полісся теж могли бути “смоляками”. Думка про те, що сюди, на покутські землі, могли переселитися вихідці із Полісся в автора цього опису з’явилася після того, як у Житомирській області він почув розмову двох жінок. Одна з них розповідала, що вранці йшла через ліс з Корнева до Королівки. Села Корнів і Олієво Королівка є і  в Городенківському районі, отож у цих сіл може бути й один родовий корінь. Але,розмовляти там тоді   могли  і  краяни автора, бо у той час на житомирщині будувалися житла для людей, яких виселили з чорнобильської зони і ті люди могли працювати на згаданих перед цим  будівництвах… В описі  У.М. Кіндрачук  ” Моє село   Ясенів Пільний” згадується, що в селі є прізвища Буджак. А Буджак це місцевість біля Чорного моря у між гирлами рік Дунай і Дністер. (По румунськи Буджак  це ріг). Тож виходить , що в наших краях поселялися люди і з тих місцевостей.    Ще цікавим є те, що назва одного із кутків Ясенева Пільного має назву «Кисиличчина долина, а сусіднім із нашим селом на Буковині є село Киселів. Може в цьому є якась спільність? Це цілком вірогідно, бо люди з однаковим прізвищем могли бути тут і там.
.           Ще виникає припущення, що частина села, яка має назву «Загайпіль» могла в давнину бути окремим поселенням, але це лишень припущення. Можливо в архівах про це щось згадується,  та автор цієї книжки уточнити це не зміг.

Про село з переказів

.          З давніх-давен простий народ піддавався гніту  чужинських поневолювачів та своїх панів-поміщиків. Найбільше не давали спокою нападники. Наприклад, із 1600 по 1648 роки на Покуття 18 разів нападали татари і турки. Утиски, а потім кріпацтво, тримали селян у бідності. Пани безкарно знущалися над підневільними їм жителями сіл. Люди  терпіли, але були і сміливці, які боролися із гнітом, який приносили поневолювачі. Увійшло до історії повстання під проводом Семена Височана, яке спалахнуло у 1648 році. Височан згуртував  тоді 15000 повстанців. Саме повстанці Височана зруйнували замок який не так давно був побудований у Городенці, яка  після знищеного татарами містечка Михальче, через кілька десятиліть стала містом. Про це описано  в книжці Антоні Шнайдера «Енциклопедія до краєзнавства Галичини з погляду історичного, статистичного, топографічного, орографічного,геогностичного, етнографічного, торгового, промислового, сфрагістичного і т.. д..» виданою у Львові 1874 року. ( Дані про ці події записані у публікації В. Бурденюка у газеті «Край» № 8 за 2016р )
.         Через знущання польських поневолювачів у ХVIII століттіі галичани втікали від своїх гнобителів  в опришки, які тоді постійно згуртовувалися в Карпатах. Було й опришківське повстання, в якому брали участь вихідці з нашого району. Щодо цього відомо, що з 3 по 24 липня 1722 року у нашій місцевості діяв загін Макаревича.
.          Існують перекази, що із Ясенева Пільного кілька чоловіків теж були в опришках. Про те, що це правда, свідчить задокументований факт, що за опришківство судили Василя Палійчука, сина Федора. Про це є запис на одному зі стендів сільського музею, а матеріали для музею відшукали в державному архіві, який знаходиться  у Львові.
.         Розповідають, що в селі був дуже лютий поміщик і що в ті часи панський наглядач.- гуменний ставав на горбі і голосом скликав  кріпаків до роботи, при цьому вказував, що брати з собою (наприклад, вила чи граблі). Якщо хтось взяв не той інструмент, пан наказував висікти винного канчуками. Сікли з двох боків і ці два удари рахували за один, а щоб не було чути зойків, били в бубон.
.           Цей поміщик крім цього  любив потішатися над жінками і незайманими дівчатами зі своїх підневільних. Котра з кріпачок, жінка чи дівчина, йому сподобалася, мусила йому підкоритися. Кажуть, що він заставляв дівчат перед вінчанням спочатку іти до нього. Але було й інакше… Одна з підневільних жінок не підкорилася йому, а її чоловік замахнувся на пана батогом. За це поміщик наказав до смерті зашмагати чоловіка, а жінку прив’язати до хвоста коня і пустити в поле, яке має назву Крикливське (це долини між Городенкою, Серафинцями та Ясеневом Пільним). Гайдуки так і зробили. Троє хлопчиків залишилися сиротами і пан наказав забрати їх до покоїв. Виростати вони буди змушені разом з дітьми ката своїх родичів і, кажуть, що навіть приятелювали  з ними. Поміщик цих дітей не карав, але записав їх  поляками, хоч прізвище їхнього батька було Бащук. Звідси і пішло, що Бащуки в Ясеневі Пільному – поляки.
.         Є припущення, що жінка, матір тих хлопчиків, могла бути тією непокірною Бондарівною, про яку існують пісні і легенди  по всій Західній Україні. У легендах згадується пан Каньовський. а Ясенів Пільний входив колись до володінь члена родини  цього польського магната Потоцького, якого прзивли ще Каньовським, бо він був володарем Канівських земель. І в наших краях він був знаний як пан Каньовський. Яке було прізвище того ясенівського  поміщика потрібно розібратися, бо  у дослідженні Івана Боднарєва “Микола Потоцький- староста Каньовський” надрукованого у 18-19 числі альманаху “Ямгорів” написано, що у Потоцького не було власних дітей, а в легендах про жінку з Ясенева-Пільного у поміщика діти були.
.          З розповідей про описану вище подію, відомо ще, що коли сини покараної паном  жінки виросли, він захотів призначити старшого з них гайдуком. Хлопець добре пам’ятав смерть своїх батьків від ударів канчуками панських гайдуків і відмовився в такий спосіб служити поміщикові, тож той дав йому в наділ, гіршу як іншим слугам, горбату сіножать (вона мала назву “Юзикова сіножать”). За розповідями, наймолодший з братів пішов у опришки і привів до пана ватагу Олекси Довбуша. Довбуш покарав пана і спалив його маєток. Дружину пана з маленькою дитиною заховала від опришків сусідка. Існують перекази, що після цього в селі пани вже не знущалися так злісно над селянами і навіть поклали пам’ятник святого Яна, якого вважали своїм рятівником. Статуя святого Яна стояла перед панським будинком до кінця війни. Потім при радянських порядках, статую зняли, відбили  на ній голову і на її місце встановили бюст вождя пролетаріату, а статую, вже обезглавлену  кинули в ставок. Кілька разів статую хтось витягав з води і клав на берег, а хтось інший знову зсував її у воду Тепер відновлена статуя знову стоїть на своєму рідному постаменті.
.          Легенда про Бондарівну побутує і в селі Чернятин нашого району. Тож можна зробити припущення, що ясенівська і чернятинська легенди розповідають про одну жінку – могло бути, що ясенівський парубок засватав чернятинську дівчину і трагедія стала спільною для двох сіл, тай прізвища співзвучні з Бондарівною є  в наш час у обидвох селах – У Ясеневі Пільному є багато Боднаруків, а у Чернятині –  Боднарчуків.. Ще кажуть, що і в Городенці передаються розповіді про городенківську Бондарівну.
.          Про опришків з Ясенева Пільного побутує легенда, що в родині Олійників (таке прізвище колись, напевно, було в селі) теж був опришок. Розповідають, що він котрогось вечора  прийшов до рідної хати, високий, широкоплечий, увесь обвішаний пістолями, і висипав на стіл перед родиною купку грошей. Побажав їм щоб не бідували і, не забули що він був на  світі. Сказав  це і пішов далі у свою опришківську дорогу…
.         До речі, про відвідини Олексою Довбушем Ясенева Пільного згадано в романі Володимира Гжицького “Опришки”. Там, на 556 сторінці написано таке: “Ішов вниз по Черемошу, не нападаючи на фільварки, як можна тихіше. Просувався швидко, за два дні дійшов до Снятина, вночі перейшов міст через Прут і подався на Ясенів Пільний.
.          Там, наслухавшись про лютого поміщика, що знущався над селянами, скарав його і спалив його двір. Не переслідуваний ніким, тому що у цих місцях його ніхто не сподівався, пішов вверх по Дністру і через два дні підійшов під Тлумач”.
.          Є ще цікава легенда у якій  розповідається, що катові  й грішникові  Каньовському приснився сон, що задля прощення своїх гріхів, він мусить побудувати три костели. Ксьондз, у якого сповідувався  поміщик, розтлумачив, що цей сон міг бути віщим. Тоді Каньовський вибудував не три, а сім костелів. Коли він прийшов до свого сповідника і повідомив про те, що він виконав свою покуту, сповіднк пояснив йому, що йому треба було побудувати  три, а не багато Храмів Божих. Тоді  грішний магнат  побудував ще три костели (переповідають, що й городенківський костел побудований за кошти того грішника). Про правдивість цієї легенди  судити важко, але в кожній легенді є частина правди. Ще кажуть що остаток  свого життя  цей шляхтич провів  у монастирі, але і там займався розгульним життям.
.          Про будівницьво городенківського костелу розповідають і таку легенду: Для будівництва було споруджене риштування, яке розпочиналося від толоки (тепер там стадіон “Колос”). По тому риштуванню матеріали під руки майстрам возили волами. Одного дня, коли майстри пішли обідати, воли стояли без харчів. Вдова Жепиха, яка проходила мимо, пожаліла волів і за ту єдину копійку, яку  мала, купила для них в’язку сіна. А вже  коли будівництво закінчили, то на другий день після його закінчення, замість таблички, що костел побудував Каньовський, появилась табличка, що костел вибудувала вдова Жепиха. Ще ходить легенда, що десь у костелі захований скарб, який знайдеться тоді, коли костел будуть відновлювати. Це дуже схоже на байки, але цю історію розповідали різні люди, з різних родин.

Будівля костелу в Городенці.

.          Трохи докладніше можна розповісти й про Дуплаву на якій була розміщена сторожова вишка. З описів про Запоріжську Січ можна дізнатися, що сторожові вишки зі смолою були пізніше, в часи козаччини, і на Запоріжжі. Крім курганів насипаних у степах на могилах правителів кочуючих племен, козаки насипали в степу високі могили і встановлювали на курганах і могилах сторожові вишки, які називали “фігурами”. На “фігурах” постійно сторожували козацькі дозорці, які пильнували щоб чужинці не пройшли непомітними на українські землі. Якщо подумати, то можливе й таке припущення, що практика насипати сторожові могили була ще в часи Данила Галицького, або й раніше і спосіб  насипати їх у козацькі степи принесли галичани.. Фактом є те, що їх було багато. Біля Ясенева Пільного їх є дві. Одна з них – Дуплава, а друга розміщена обіч дороги на Городенку. Цю, другу, називають “могилками”, бо їх тепер там дві і вже   не дуже помітні. Сталося це тому, що під час будівництва залізниці могилу, яка там була, роздвоїли і по ній проклали залізничну колію.. Ще треба згадати, що з Дуплави у ясну погоду видно Карпати, а з “могилок“ видно села, близькі до Дністра, зокрема  добре видно дорогу села Стрільче, яка веде до Городниці. Є ще могила розміщена на стецівському полі, а в загальному, всі вони розміщені так, щоб було добре видно запалену смолу на кількох сусідніх сторожових вишках. Такі могили можна побачити на полях обіч доріг на Івано-Франківськ та Чернівці. Припущення щодо того, що сторожові могили князя Данила були раніше від козацьких і прийшли у південно-українські степи саме із Галичини можна обґрунтувати  ще й тим, що у ” Нарисах історії українського народу” М. С. Грушевського, на стор.155 написано, що козацтво із самого початку поповнювалося втікачами від кріпаччини із Західної України та Полісся і саме вони могли передати цей досвід козакам. (До речі, Грушевський пише, що український народ, тобто українські племена словян, був  згуртований вже у IV столітті нової ери і що велика роль у обєднанні українських племен відіграли київські князівства при яких найбільше розширилися місця проживання українців).
.         Про саму могилу Дуплаву з розповідей можна зрозуміти, що на ній ріс ліс, а в ній самій  були вириті “дупла” (нори), у яких ховалися селяни від ординців. Мабуть, звідси й пішла її назва “Дуплава”. Із розповідей відомо, що при ординських нашестях люди переховувалися в болотах, які були на південній межі ясенівських полів. Болота ці називалися Козинецькими і Сіножатськими збродами. Бувало таке, що в тих болотах тонула худоба і навіть люди. Ще одне непрохідне болото було  на потічку в урочищі “Коло Штригайла”, яке мало назву «Гнилєк», бо й поле обіч того колишнього болота має назву «За гниляком». Там теж тонула худоба. Козинецькі і Сіножатські зброди (болота) зникли після того як звідти торфопідприємство викопало торф, а болото «Гнилєк», або «Коло Штриґайла», після меліорації. Ще треба згадати, що хоч жителі села ховалися на болотах, ординці мали приручених чайок, які, літаючи понад болотами, своїм криком виказували місця, в яких ховаються люди. Це пояснювали висловом: «Пігік! Пігік! – там чоловік! – нібито так пігікали чайки побачивши в болотніх заростях людину.
.         Про Ясенів Пільний згадано і в праці Михайла Грушевського «Економічний стан селян на Подністровї Галицькім в половині ХVI століття» в розділі 4 «Податки й обов’язки «Снятинське староство». Там згадується, що в Ясенові були якісь пільги для сплати повинностей поміщикам. Грушевський пише , що це зробили у зв’язку з «недавно осіллям». Напевно у ті часи в селі  осіли поляки, яким  тоді дозволили оселятися на родючих покутських землях, а деяким з них за участь у війнах наділювали земельні участки та лісові угіддя на території Галичини.

Версії щодо походження назви села

.          Щодо назви села – Ясенів Пільний (кажуть, що його попередня назва – Єсенів, а інша Єсиново) є різні думки. Дехто припускає, що тут проживав якийсь Ясьо, і від його імені пішла назва; що малоймовірно, бо Ясьо не Єсьо. Якщо би  назва походила від Ясьо, то з самого  початку був би  Ясів, а не Єсенів, як записано в давніх згадках про село. Інші кажуть, що назва пішла від румунського слова “ясе” (пасовисько), а в часи заснування села Покуття  перебувало в оренді молдавського воєводи, що може видатися вірогідним, (Покуття віддав за борги, в оренду на 50 літ у 1388 році польський король Ягайло, який був винен молдавському воєводі Петрові Кушаті три тисячі гривень. В оренді Покуття було більше як сто років). Але версія про “ясе” виглядає теж неправдоподібною, тому що пасовиська, як і всі інші невеликі площі землі, якими користувалася вся громада, називалися толоками, а не “ясе”, а щоб тут у ті часи проживали румуни чи молдовани  малоймовірно.
.         Є і ціікаві і досить гарні думки щодо цього. Наприклад, засновник літературно-краєзнавчого і мистецького альманаху “Ямгорів”  Володимир Никифорук у дослідженні “Покуття – не частина, а святий кут України” видрукованому у 18-19 числі альманаху робить припущення, що назва села походить від божественної назви місцевості – ясне поле. Гарну   легенду, назва якої “Там, де ясенів рід коріння пустив…”, яка видрукована у збірочці легенд “Легенди Городенківщини” виданої Городенківською центральною районною бібліотекою ім.. Леся Мартовича,   про назву села записала Галина Книгницька  За цією легендою мати відправила своїх п’ятьох синів на війну з татарською ордою, і не дочекалася їх. Вона дуже горювала за синами і якось побачила, що на місці куди падали її сльози виросло п’ять деревець.
.       – Як сини! – сказала мати. І від цих слів пішла назва майбутнього Ясенева.
.          Та, на мою думку, найбільш правдивою видається версія про те, що в цій місцевості росло багато ясенів і назва села походить від слова “ясени”, які і тепер ростуть по всьому селі і їх спеціально ніхто не висаджує.
.          Напевно, на цьому місці, де тепер розміщений центр  села, був ліс, або гай. Що таке могло бути може свідчити те, що  західна  частина села має назву Загайпіль. Цю назву можна тлумачити так, що на місці сучасного центру села колись був гай, а за ним поле… Але це теж лише припущення.  Додаток  у назві села – “Пільний”  появився, напевно, тому, що існує кілька сіл із назвою Ясенів. Наприклад, у Верховинському районі нашої області є село Верхній Ясенів. Ще є Ясенів недалеко від міста Броди Львівської області. А саме слово «Пільний»  появилось, напевно, тому, що Ясенів розміщений у полі. До речі, сусіднє село Торговиця теж мало такий додаток у назві – колись це село  мало назву   Торговиця Пільна. Ще можна зробити припущення, що назва села могла виникнути у часи, коли на могилі Дуплава була сторожова вишка і там могли рости ясени. Тож коли сторожі направлялися на Дуплаву, вони могли говорити, що їдуть до ясенів (по –тодішньому єсенів), що і  могло дати назву для майбутнього села…
.          У описі про Ясенів Пільний в Інтернеті є цікавий запис про те, шо на місці теперішнього села ше в часи Київської Русі розмішувалося містечко із назвою Ямгорів. Там же є назва потічка, який протікає через село і тече  через Серафинці, Стрільче, Горожницю до Дністра. Виявляється назва нашого потічка Ямгорів хоч тепер його називають просто  «потік».  Звідки взято, описане вище, не вказано.
.          Село кілька разів майже повністю знищувалося ордами нашельців, вимирало від чуми і холери, про що згадується в дослідженні Петра Середжука. Цікавим є те, що в старій частині села розмір усіх городів майже однакий і має приблизно половину гектара, що свідчить про те, що землю жителям хтось наділяв і при цьому відмірював рівні ділянки. Це можна помітити, якщо дивитися на дороги, високі  межі і дерева, висаджені на межах. Правда, тепер на тих старих городах може бути по дві-три хати.
.         Про давність села можна судити і по цвинтарях. Тепер у селі є їх два  – старий і новий. А з розповідей старих людей відомо, що цвинтарів у селі було щонайменше чотири. Якщо було чотири цвинтарі, то, напевно, було і чотири церкви, бо в давнину цвинтарі розміщували неподалік церков. Згадка в архівах, що в 1472 році в Єсеневі була побудована церковка, теж свідчить про те,  що дата заснування села може бути давнішою від тієї, яка згадана у наведеній вище табличці, бо для того, щоб мати в селі церкву, треба було, щоб там проживало хоч кілька десятків родин.

Назви вулиць села

.      Село здавна ділилося на кілька кутків, які мали назви: Загайпіль,  Кисиличчина  долина, Осередок, Під двором. Потім, коли село почало розростатися, зявились нові кутки з назвами Варшавська, Вишнева, Стави, Коло станції, до яких входить одна, чи кілька вулиць.
.     Окремо, недалеко від західної околиці села, була хата в  якій  мешкав сторож панського поля. Місцевість на якій була його хата і досі має назву «Коло Штриґайла»..Також до війни на межі між спецівським і ясенівськими полями був хутір. У тому хуторі поживала родина Макуха. Але той хутір до Ясенева Пільного не належав. Ще на східній частині ясенівських полів був будинок з господарськими будівлями у якому розміщувалися, польські, а під час німецької окупації гітлерівські прикордонники, бо в ті часи, як і за Польщі,  ясенівські поля межували з Румунією,яка тоді окуповувала   Чернівецьку область.
.     В теперішній час кожна із вулиць має власну назву, а кожна хата – номер. Нижче подано назви вулиць села:
.     Січових Стрільців (центральна),
.   ЗагайпільськаВ. Матієка, Новоселів, Першотравнева, Гагаріна, Стефаника,( розміщені в західній частині села)
.      Вишнева, Перемоги, Козацька, Незалежна,   Залізнична, Набережна, (північна частина села).
.       Шевченка, , І. Франка, Братів Чижевських, Українська, П. Васкула,
.      Миру, Лесі Українки, Затищна
.        Варшавська, Буковинська.

.     У вулиць Загайпільська, В.Матієка, Новоселів, Першотравнева, Гагаріна, Стефаника  загальна назва Загайпіль.
.      Вулиці Вишнева, Перемоги, Козацька, Незалежна, мали назву Золота гора.
.       Залізнична, Набережна ще називають Коло Стації і Надстави.
.      Вулиці Шевченка,Івана Франка, Братів Чижевських, Українська, П. Васкула Називали Осередком..
.       Вулиці Миру,Лесі Українки, Затишна називали Кисиличчиною долиною.
.      У вулиць Варшавська і Буковинська назва не змінилася..
.      Був ще куток села з назвою “Під двором” до якого входили частини теперішніх вулиць Шевченка і Української.
.      Центральну вулицю села, яка має назву Січових Стрільців називали Цісарська дорога.
.      Ще можна згадати, що після Другох Світовох війни село збільшилося по території. У п’ятдесятих роках на полі, яке мало назву «Лан» було забудовано дві вулички, які тепер мають назву вулиця Варшавська. (Цікаво те, що хтось, колись назвав її так  жартома, а  тепер ця назва стала офіційною). На Лані тепер є і новіша вулиця, яка має назву «Буковинська» (можливо тому, що знаходиться в селі крайньою від буковинської сторони). На місці теперішніх вулиць Вишнева, Залізнична, Перемоги  колись були поля, які мали назви «Толока», «За товмаком», «Коло стації». На середньому Загайполі появилася вулиця Новоселів. стали довшими і теперішні вулиці Січових Стрільців, Стефаника, Матієка.

Назви полів і балок   

.     Поля, які належать до села, мають теж свої назви, які походять в основному від прізвищ їхніх колишніх власників (Буджаково, Варварин клин), рельєфу, колишньої присутності когось чи чогось (Коло мадярки, Коло електростанції, Ямаш), чи від призначення (Сіножаті).
.      Теперішні назви полів такі:
.      Ямаш, Горбасівка, Серафинецький клин, Купинє (Філіпове), Сад, Помірки, Буджаково, Варварин клин, Козинець, Стецівський клин, Андріяшево, Кугутиково, Загора, Рівні, Сіножаті, Гнилєк, Під дубами, Жібокрівки, За ковалихою,  Під моргами.
.       З плином часу назви змінюються. Теперішні межі полів різняться від тих, які були ще п’ятдесят років тому. Для прикладу: колишнє поле “Коло кордону” тепер має нову назву “Сад”, бо там справді тепер росте сад. Ще одне поле мало назву «Коло стражника», яке зникло , бо там уже побудовані хати. По тій самій причині зникло і поле «Толока». Не всім відомо де були колись «Чахові верби», «Хавріяво», «Коло зломаного хреста» та нші назви.
.     Якщо читати назви полів, то можна з цих назв уявити їхню історію. Зроблю спробу розтлумачити ці назви. Але це лише мої власні припущення:
.     Горбасівка – поле розмішене на горбі.
.     Жібокрівки – мабуть, шо “Жабокряки”. Там була болотиста місцевість, де. напевно, водилися жаби.
.     Загнилєк – недалеко від села було болото, яке мало назву “Гнилєк”.
.     За гора – назва говорить сама про себе – про те, що поле знаходиться за горою.
.     Козинецькі зброди – там було болото (зброди). Після того як звідти. вибрали торф, місцевість відома під назвою “Торфовисько” (Дмитро Мохорук пише, що в тій місцевості було і село Козинець).
.     Коло мадярки – там була криничка викопана мадярами, які кілька разів окуповували Покуття, або перебували там у роки Першої світової війни.
.     Козинець – мабуть там водилися дикі кози.
.     Купинє – мабуть було багато мурашників (купин), які мають вигляд купок землі.
.     Лан – рівнинне поле при в’їзді до села на південно-східній частині. Більша частина “Лану» тепер забудована.
.     Під морґами – напевно, поле, яке роздавали  тодішньою мірою – морґами (0,56 га) після скасування кріпацтва, чи у 1939 році.
.      Помірки – можливо те поле, яке поміщик роздавав (намірював) людям, які в нього працювали.
.     Рівні – Мабуть оте  поле  колись наділювали дюдям  рівними частинами, бо місцевість там горбиста
.     Сіножаті – назва говорить сама за себе.
.     .Толока – було таке поле, там де тепер розміщені вулиці Перемоги, Вишнева та поле за залізницею, яке поміняли у часи колгоспів на інше – серафинецьке. Там, напевно було громадське пасовисько, бо “толоками” колись називали пасовиська, та ще  невеличкі незабудовані клапті землі у селі, на яких люди збиралися на сходки та гуляння.
.     Ямаш – назва могла піти від того, що поле болотисте і через це там багато ям.
.     Ще на полях є косогори, які в селі називають бавками. Це  бавка коло Долішнього ставу –”Підбавки”, Дрьопкова бавка та інші.

.     Назви криничок-джерел на ясенівських полях 

    Кринички та джерела в полях  у спекотні дні були дуже потрібними людям, які працювали в полі та й  пастухам які випасали худобу. Тому їх завжди очищали від мулу, а деякі навіть обмуровували.
.     Більшість з них збереглися до тепер. Свої назви вони мають переважно від прізвищ газд на полі яких  викопані. Ось їхній приблизний перелік:
.     “Улей” – колись там була стодола Михайла Чижевського,
.     Криниця під бавками за греблею Долішнього ставу,
.     Криничка у березі коло третього ставка.
.     2 криниці на полі «Ямаш»  з назвами “Матки”,
.     Мурована криниця на серафинецькому клині,
.     “Андріяшева” коло Козинецького моста,
.     “Пукова” на солончаках,
.     “Кадіб”  на полі «За горов»,
.     -На “Хавріявій” млаці,
.     “Кадіб”,
.     У “Кравчуковому куті”,
.     “Мадярка”,
.     “Пецькова криничка”,
.     “Дзюркало”.
.      У селі крім криниць, які є майже  у кожному господарстві, є понад десять джерел найбільші з яких мають назву Вікнина. Якщо рахувати із східної частини села, то розміщені вони приблизно так:
.    За греблею першого ставу.
.    У долині нижче старого цвинтаря.
.     Поруч із хатою Степана Тичинського.
.     Троє джерел на Вікнині.
.     На подвірї Марії Луцької.
.     На подвірї Бойцунів по вул..І. Франка.
.     З двох сторін хати Марії Бащук, при цьому одно з них має назву Гопсикова криничка, (за переказами вода з тієї кринички лікує хвороби очей ).
.     Є джерело біля потока вулиці Загайпільської.
.     На східній частині села є джерело по сусідству з хатою Василя Угринюка.
.     Є кілька джерел і Кисиличчиній жолині.
.     Добра  і м’яка вода у криниці-джерелі, яка має назву криниця Місі Петрикового.
.     Є криниця-джерело і на Першотравневій вулиці (коло Йоника).

Соціально-економічна характеристика села

.          На 1. 01. 2009 року в селі проживало 3153 мешканці.
.          На цю дату – господарств у селі – 1024.
.          З них 961 заселене, 63 пустують.
.          Територія села розміщене на площі 952 гектари.
.           Крім цього, селу належить 2958 гектарів землі. В тому числі
.                угідь – 2772 гектарів
.                саду – 117 гектарів,
.               ставків – 32,6 гектарів
.          В теперішній час на території села у кількох приміщеннях колишнього тваринницького комплексу діє підприємство по вирощуванню індичини ТзОВ «Укріндик».
.          Є дві селянські спілки і два фермерські господарства , які користуються орендованою розпайованою землею:
.                селянська спілка “Ясени“ обробляє 783 гектари землі,
.                селянська спілка “Україна” обробляє 267 гектарів,
.                фермерське господарство “Дубок” М. Мандрика обробляє 64 гектари землі,
.                фермерське господарство ”Надія”засновником якого був  М. Вальчук ( тепер С Сливки) обробляє 36 гектарів землі.
.    (це переписано у 2009 році із стенда, розміщеного на стіні у сільській Раді).

Соціальна і громадська структура села.

.           Сільська рада
.           Церква
.            Середня школа, в якій у 2008-2009 навчальному році навчався 481 учень..
.            Дитячий садок
.            Лікарська амбулаторія.
.            Аптека.
.            Народний дім, який  має: зал для глядачів на 450 місць, спортзал, приміщення для дискотеки та кімнатами для  різноманітних гуртків. В Народноиу домі розміщений і музей з історії села..
.            Ветеринарний пункт..
.            Поштове відділення.
.            Відділення ощадбанку.
.            Відділення «Нова пошта».\
.            Бібліотека, у якій налічується понад 32 тисячі книг.
.            Автоматична телефонна станція, яка обслуговує понад сімсот абонентських номерів.
.           6 магазинів, кафе-бари, кафе і кілька торговельних кіосків.
.           Кафе-ресторан.
.           Автозаправна станція.
.           Салон краси і перукарня
.           Міні-цех по виготовленню тротуарних плиток.
.           Міні-олійниця.
.           Млин
.           Пилорама
.           Ритуальний салон.
.           Стадіон, на якому є футбольне поле, волейбольний майданчик, роздягальня для спортсменів.
.           Спортивний майданчик із синтетичним покриттям підлоги  перед Народним домом розміром 42 на 22 метри..
.           Станція тезнічного обслуговування автомобілів.
(Інформація зібрана автором)
.           Якщо в кінці шістдесятих років у селі було всього чотири цегляних будинки, то тепер їх уже переважна більшість. Те, що село розміщене близько до райцентру і люди мали там роботу, сприяло його розширенню. Село, в якому ще після  війни  переважали криті соломою, вгрузлі в землю хати, тепер  схоже на маленьке містечко. Кажуть що за Польщі один чоловік жартував, що «з Ясеново буде Львово, а з Городенки Відень», тож якщо порівняти Львів тих часів і теперішній Ясенів по вигляді, то село може тепер дійсно в чомусь   подібне до тодішних  околиць  цього славного міста.

Пам’ятні дати  історії села

. .         1427 рік – про село  є перша згадка в архівах
.          З 1747 – ведеться метрика церкви.
.         .1848 рік –  Австрійська імперія скасувала кріпацтво в Гадичині.
.          1874 рік – заснована однокласна школа.
.          1882 рік – освячена церква Чуда Архистратига Михаїла.
.          1885 рік – жителі села виступали проти  шарварків.
.          1887 рік – школі надано статус державної.
.          !895-1896 роки – побудована залізниця із станцією Ясенів Пільний.
.          1904 рік- у селі створений осередок товариства «Січ» у якому було 60 членів.
.          1907 рік – побудовано приміщення школи.
.          1911 рік – насипана пам’ятна могила до 100-річчя з дня народження, Маркіяна Шашкевича одного з видавців першого західноукраїнського  альманаху  «Русалка Дністровая».
.          У 1914 і 1916 роках чоловіки села були мобілізовані австрійським урядом на війну. Воювали з російськими військами і в Італії. ( У селі залишилося лише 97 чоловіків).
.          1917 рік на канцелярії був вивішений синьо- жлвтий прапор, що було першим проблиском України як держави.
.          1918-1919 роки у селі українська влада.
.          1920 рік –село знову підвладне Польщі.
.          На початку 20-тих років почало активно діяти товариство «Просвіта» імені  Т,Г. Шевченка..
.          Приблизно у 1926 році була створена бібліотека «Просвіти».
.          Приблизно у 1930 році створено перший український хор, який був і церковним хором. У книжці є його фотографія датована 1931 роком.
.          У ті ж роки організувався і драмгурток  який крім вистав у рідному  селі гастролював по сусідніх селах., . Кошти, які збирали за показ вистав, йшли на будівництво читальні.
         У 30-тих роках побудована сільська канцелярія  у якій ули кімнати війта, писаря і жандарма. У підвалі половини цієї хати
був розміщений “кримінал” із загратованими вікнами. куди війт з жандармом увязнювали  за провини селян.
.          1934 рік – силами української частини громади села розпочато будівництво української читальні.
.          18 вересня 1939 року –  з приходом Червоної армії.село визволене від польської окупації.
.          19 вересня 1939 року – були збори селян, які створили нову владу – ревком.
1939 року ревком розділили  землю поміщика Криштофовича, який втік за кордон при звістці про наближення Червоної армії.
.          !940 рік – у селі організовано два колгоспи. У панському маєтку «Червоний прикордонник», а після приєднання Буковини до Союзу “Червона зірка”.   Назва колгоспу в селі – імені Комінтерну.
.          1940 рік  – створено семирічну школу
.          1941 рік ( під час німецької окупації) – землю і худобу  з колгоспів розібрали колишні власники.
.          У 1941- 1942 роках німці знищили єврейське населення села. (У 1940 році у селі проживало 105 євреїв).
.          1944 рік –  село звільнене від німецької окупації.
.          1944 рік – чоловіків мобілізувала на війну.
.          У 1944- 1946 роках на колишньому господарстві і землях поміщика створене державне сорто-дослідне  господарство, яке потім перевели на Котиківку..
.          У 1946 році відновився колгосп ,»Червона зірка»..
У 1946 році була велика пссуха.
У 1947 році  був голод. За два місяці (червень і липень) померло 15 жителів села.
У 1947 році у селі поставлений хрест в память про померлих від голоду, який в комуністичні часи перевезли на цвинтар.
.         1948 рік –  організовано другий  колгоспи з назвою імені Сталіна.
.         1949 рік – молодь добудувала українську читальню, яку назвали клубом.
.         1950 рік – колгоспи обєднали.
.         1954 рік –  побудрваний будинок сільської крамниці  у якій продавали продовольчі і промислові товари. Працював у тому будинку і буфет.
.          1955 рік – село повністю радіофіковане.
.         1957 рік – побудовано стадіон і організована футбольна команда “Гарт” (тепер “Яспіль”).
.          1959 рік – відкриття ново побудованого ФАП.
.          1960 рік – школу переформовано на восьмирічну.
1960 рік — у колгоспі  і в хатах кількох вулиць села появилось електричне освітлення від генератора, якого  крутив двигун від трактора.
.          1962 рік – село  електрифіковане, але не повністю ( елекктричний струм подавали з колгоспу від тракторного мотора і генератора).
.          !968 – 1969 – село повністю електрифіковано (державні електролінії провели по бетонних опорах-стовпах).
         У 1968 році почав працювати побудований колгоспом млин, який працював від  тракторного, дизельного мотора.
.          У 1968 році більшість соломяних покрівель на хатах найнезаможніших жителів села було замінено на шиферні за рахунок держави. (Ставили на деревяні стовпи нові дахи, так ніби одягали хати зверху у щось нове).
.          1970 рік – відкритя приміщень нової школи.
.          1970 рік відкрито пам’ятник полеглим на війні.
.          1987 року до села проведено газ.
.          1975_рік – почав діяти тваринницький комплекс.
.          1990 рік – відкриття новозбудованого адмінбудинку.
.          1990 рік – відкриття новозбудованого Будинку культури.
.          1991 рік – насипана могила памяті Січовим стрільцям.
.          1992 рік – колгосп розформовано.
.          1992 рік – відкриття пам’ятника Івана Франка. (архітектор О. Петраш).
.          1993 рік – школа оформлена  середньою школою.
.          1995 рік – розпайовано колгоспну землю, але лише між працівниками ясенівського відділку обєднання по вирощуванню ВРХ. Було створено Спілку селян «Ясени». та кілька фермерських господарств.
.          2000 рік – відкрито лікарську амбулаторію.
..         2005 року згоріла деревяна церква села.
.          2005 року побудована тимчасова церковка.
.         .2005 газ прокладено по всіх вулицях села.
.         2006 року розпочато будівництво нової, цегляної церкви.
.          2009 рік – відкрито пам’ятник  учасникам ОУН і УПА.
.          2011 рік – відкрито аптеку.
.          20_ рік – почала працювати сучасна АЗС.
.          З 1991 по 2010 рік засновано більше, як 10 обєктів торгівлі.
.          У 2012 році тваринницькі приміщення колишнього колгоспу викуупило ТзОВ «Укріндик», яке вирощувало на перших порах приблизно 14 тисяч індиків.
.          2012 рік – 2 березня, на 101 році померла Візінська Параска. До цього людей, які прожили 100 років, у селі, може   й не було.
.          2016 – почало працювати відділення «Нової пошти».
.         У 2015-2016 роках побудована каплиця коло Вікнини.
.        31 грудня 2017 року освячено нову церкву.
( Дані зібрано автором із різних джерел).
.         2017 рік- прийняв перших відвідувачів ресторан.

 Пам’ятники села

.     Два Памятні хрести встановлені обіч вулиці Січових Стрільців з правого боку, вище моста у напрямку Городенки.
.    Перший хрест встановлений в честь скасування Австро-Угорщиною панщини в Галичині у 1848 році.
.     Другий хрест встановлений в честь  визнання України незалежною державою у 1991 році.
.      У сквері Памяті полеглим, що навпроти церкви, встановлено:
.     Пам’ятник, на камінних стелах якого записані  прізвища односельців полеглих на війні 1941-1945 років та людей, які загинули від УПА.
.     Пам’ятник полеглим воякам і учасникам УПА.
.      Ще є могила пам’яті Січовим Стрільцям і капличка, біля якої проводяться богослужіння  в  пам’ять про загиблих.
.     Всі ці пам’ятники і символічна могила знаходяться в одному скверику, який справедливо було б назвати «Сквером пам’яті» загиблим  у війнах та боротьбі за незалежність України. Супротивників там нема, бо на тому світі перед Богом всі рівні.
.     На цвинтарі є насипна могила. Кажуть, що  насипали її гімназисти у 1911 році для відзначення 100-ої річниці від дня народження, Маркіяна Шашкеича   та  Івана  Вагилевича  членів літературного гуртка «Руська трійця» які видали перший західноукраїнський альманах «Русалка Дністровая» народною мовою. Третім видавцем був їхній товариш по «Руській трійці» Яків Головацький. За видання альманаху «Русалка Дністрова» .Маркіяна Шашкевича у Галичині вважали галичанським Шевченком. Альманах був виданий у 1857 році. «Руська трійця»  була щей активним противником щодо введення латинського алфавіту в українську письмову мову.  Із розповідей людей відомо що насипали цю  пам’ятну могилу гімназисти: брати Карабани, С. Савочка, син тодішнього директора школи Михайла Гевка та інші. Документального підтвердження щодо цієї інформації розшукати не вдалося, але Р. Воробець, який доклав багато зусиль для збору матеріалів про історію села, говорив, що такий документ  існує.
.     Вже в часи Незалежноті України біля Народного дому села встановлений пам’ятник письменникові Іванові Франкові.
.      Навпроти входу колишнього панського будинку є пам’ятник святому Яну, якого в комуністичні часи обезголовили і кидали  в ставок. Тепер він на своєму колишньому місці.
.      Історичним пам’ятником треба вважати і могилу Дуплава на якій  біля бочки з смолою несли варту «смоляки», щоб попередити довколишні села про наближення  ординців.
.         На леваді, недалеко від Вікнини знаходиться уламок якогось памятника з уривком надпису старословянськими буквами. Кажуть, що там могло бути поховання людей померлих від холери.

Обереги:

.           Дрьопкова бавка – заказник рідкісних дикоростущих трав.
           Під могила – заказник рідкісних дикоростущих трав.
.          Підбавки – заказник рідкісних дикоростущих  трав.

Всі ці заказники місцевого значення і охороняються сільськими ентузіастами.екологами.

Поклади корисних копалин

.    На території, яка відноситься до села, є поклади доброї будівельної глини, піску, каменю, торфу. Певний час розроблялося кілька глинищ, піщані кар’єри і невеличкі камінні кар’єри (скали) та торфовища.
.    Людям дуже потрібною  була глина, бо нею  мазали і  рівняли стіни ззовні і всередині хат Глину використовували ще і для муровки печей, мазання долівок у середині житлових приміщень, бо дощаних підлог у селі було лише кілька.  Глинища було: біля залізниці за селом (Варварино); на городах з двох сторін города хати  де  проживає родина Федора Болотенюка; на могилі Дуплава з південного боку,хоч копати там забороняли, бо на вершечку могили  знаходився топографічний знак.( Це була деревяна вишка до якої робилася прив’язка топографічних карт місцевості).
.    Будівельний камінь добували на своїх городах ґазди під час будівництва залізниці і продавали його на це будівництво. У селі було чотири скали:  – одна коло моста, дві недалеко від Вікнини і одна за селом. Деякий час  недалеко від Вікнини добував камінь і колгосп. Але, коли кар’єр заглибився трохи нижче від поверхні землі, його залила вода, і видобуток припинили, хоч камінь там міцний (це – твердий піщаник, який використовували для мурування стін та фундаментів). Пласт цього каменю знаходиться недалеко від поверхні ґрунту,  через що жителі  теперішньої вулиці Шевченка донедавна не мали криниць і носили воду з Вікнини на коромислах. Дехто пробував пробити той камінь, але це не вдавалося. Пізніше почали копати криниці внизу, ближче до потічка. Тепер люди цієї вулиці мають воду із пробурених через скалу свердловин. з яких її випомповують елетропомпами.

З малюнку видно як колись носили воду на коромислах і давні хати.

.      В часи колгоспів був відкритий кам’яний кар’єр за селом, в урочищі “Коло Штригайла”, в якому добували дрібне каміння, яким вимощували польові дороги до села і сільські вулиці.
.     Колишні  карєри,для видобутку каміння, або як їх називали “Скали”,  в самому селі, засипані землею. Там тепер городи.
.     Недалеко від паливно-мастильної заправки колишнього колгоспу кілька десятків років діяв піщаний кар’єр. Жовтий будівельний пісок  використовували не тільки ясеневопільнівці, а й будівельні організації Городенки. В кар’єрі працювала колгоспна бригада, яка добувала і вантажила пісок. Другий піщаний кар’єр кілька років був відкритим недалеко  торфовиська, на урочищі Загора. Обидва  карєри тепер закриті.
.     Що ще є в надрах під територією села,- невідомо, а якщо комусь і відомо, то зберігається в таємниці (геологи бурували на  території села і його полях багато свердловин).

 

 

Розділ другий

Життя села при різних владах

Село за Австрії та Австро-Угорщини

.         Розповідь про життя села мені  доводиться розпочинати  не з давніх часів, а з часів панування  в наших краях Австрії,а потім Австро-Угорщини, бо про це можна було ще  почути в розповідях старих людей.
.          Справжньої  волі жителі Галичини не мали віками, адже володарювання нею  переходило від одних загарбників  до інших. Найдовше в Галичині панували поляки. Поміж польським володарюванням, Галичину більше століття окупувала Австрія. Але навіть за Австрії поляки намагалися ополячувати українців. Вони вважали Галичину польською територією, так званою “Малопольською”.  Знаючи це, австрійці почали боятися, що поляки, підпорядкувавши собі Галичину, стануть для них небезпечною силою, що змусило їх послабити владний тиск на українців. Українцям почали надаватися певні права, особливо після скасування панщини, яка проіснувала в Галичині кілька столітть. (Закріпачення селян почалося ще в кінці 14 століття. Вже у 16 столітті селянин мав відробити в пана 2-4 дні на тиждень. Крім цього, селянин мусив сплачувати поміщикові такі повинності: .
.           поголовне  за кожну особу старшу 15 років,
.          рогове,
.          хвостове за коні, корови, вівці, свині та інше.
.         Навіть українські священики до 1777 року мусили відробляти панові повинність).
.          Треба відмітити, що  австроугорська цісарська влада вміло підтримувала свою державу.  Вона більше десяти разів провадила перепис населення держави. Під час першого перепмсу, який відбувся у 1789 році опис якої має назву «Францисканська метрика», для населення було заведено книги із записами їхніх прізвищ та маєтності. Робилося це  для того, щоб вимагати податки вже від конкретних господарів, а не з цілого села, чи поміщика який був у селі.
.          Панщину в Галичині було скасовано 1848 року, а в самій Австро-Угорщині її скасували на кілька років раніше..Селяни мали від цього певне полегшення.  Людям з тих часів запам’ятався випадок, коли панська худоба зайшла в посіви одного ґазди. Ґазда подав на пана до суду. З нього почали насміхатися сусіди. Вони говорили, що хлоп у пана ніколи не вигравав і не виграє. На це ґазда сказав: “Я тепер таки (теж) пан”. Чи виграв він у пана,  невідомо, але прізвисько “такипан”  собі набув.
.           Після скасування панщини люди, навіть найбідніші, почали вважати себе ґаздами, хоча дуже великих перемін не відбулося. Але українцям було дозволено відкривати свої школи. Вони почали відчувати себе нацією. У 1874 році в Ясеневі Пільному була створена однокласна школа, в якій навчалося 29 учнів. Школа в 1901 році стала двокласною, а через деякий час трикласною. Трикласною вона була аж до сорокового року. Була побудована нова крита ґонтами дерев’яна церква.  Потім громада села побудувала школу, будинок якої зберігся до нашого часу. Побудували також канцелярію для війта, яка довший час ще й за радянської  влади слугувала приміщенням сільської ради. Цей будинок тепер став власністю одного із жителів села і перебудований під житло.
.           Кажуть ще, що будівництва церкви, школи, канцелярії проводилося тоді, коли війтами були заможні в той час  ґазди Василинюки. Як приклад навели  те, що коли при будівництві церкви було вкрай  потрібно двісті злотих, то пішли просити їх у сільського поміщика Криштофовича. Поміщик не відмовив, але дав лишень сто злотих, а за другою сотнею послав прохачів до заможних Миколи і Штефана Василинюків. Ці люди дали ті гроші теж..
.          За Австрії в 1904 році, в селі був створений осередок товариства “Січ”,  метою якого будо  рятувати людей і їхнє майно при пожежах та  відродження козацтва як захисників України…
.           В ті часи кожний ґазда  мав відробити щороку 4 дні шарварку. На шарварок заповідали найчастіше взимку, очищати залізничну колію та “цісарську” дорогу від снігу.  Залізничну колію очищали і після війни до тих пір поки обіч неї не висадили захисні лісосмуги. Самі шарварки існували і за радянських часів,   але були перейменовані в комуністичні суботники.
.          Не можна говорити, що цісарська держава  зовсім не дбала про територію, Галичини, яка їй тоді належала.,В ті часи у нашій місцевості  були побудовані камінна дорога  (вона донедавна мала назву «цісарська» і пролягла через село)., .Була побудована  і залізниця, яка теж тоді проходила по ясенівських полях, а станція мала назву «Ясенів Пільний» До речі, у Ясеневі Пільному тією державою на околиці села був побудований і деревяний будинок для стражника, який керував будівництвом “цісарської” дороги. У родини того чоловіка збереглася його фотографія.  Стражник А. Мартин 34 роки займався будівництвом доріг з Городенки до Коломиї і Снятина.

На фотографії (справа) стражник Андрій Мартин, який проживав у Ясеневі Пільному.

.      З фотографії видно що тодішні стражники мали  уніформу, що свідчить про важність цієї посади в тодішній державі.
.          Вартує знати і  те, що ще за Австрії  деякі жителі села  почали  переселюватися до Канади. Є згадка, що у 1898 році  з Гамбургу, що в Німеччині, до Канади виїхала сім’я Николая Візінського 1859 року народження. Виїхав він із дружиною Оленою (з дому прізвище Пук) 1868 року народження, дочкою Федорою 1885 року народження, та сином Григорієм 1893 року народження. Сім’я  Николая Візінського орендувала ферму у штаті Саскатхеван. Із дати виїзду видно, що ця сім’я  виїхала з Галичини до Канади одною з перших
.           Коли розпочалася Перша світова війна, майже всі чоловіки з села були мобілізовані на фронт. На все село залишилося 70 чоловіків і хлопців-підростків. Серед дорослих працездатними були лише коваль, та священик, яких на війни не брали. Розповідали, що фронт мав проходити й через Ясенів Пільний і для цього на заході, за селом почали копали окопи, але на могилі тоді вбили російського генерала, і фронт відсунувся до Городенки. Ця розповідь може бути правдою, бо з 18. 08. по 21. 09. 1914 року відбулася так звана Галицька битва між російськими і австро-угорськими військами, яка проходила і на території Городенківщини. Було зруйновано багато будинків у Городенці. (Книга Пам’яті стор. 242). Розповідали, що тоді через село три доби йшло російське військо і то так щільно, що неможливо було перейти дорогу. Мобілізовані з Ясенева Пільного чоловіки воювали і гинули в австрійській армії на російському та італійському фронтах. Ті з них, хто був у російському полоні, прийшли звідти настроєними духом російської революції і поглядали на заможніших за себе господарів недружелюбно
.           В одній із публікацій районної газети “Край”  було написано , що перший синьо-жовтий прапор у районі був вивішений в Ясеневі Пільному солдатами російської армії – українцями, після того, як дійшла звістка про революцію в Росії, що сприймалось ними,  як воля для України. Вивісили його на тодішній канцелярії. Про це розповідав син тодішнього пароха греко-католицької церкви в Ясеневі Пільному Василь Кархут.
.         Після утворення ЗУНР, кілька молодих хлопців,  вихованців “Січі”, записалися до УГА (Українська Галицька Армія). За розповідями, їх було сім, або дев’ять. Організатором був чоловік родом з Глушкова на прізвище Чепурда, який був жонатий в Ясенові і жив на теперішній вулиці І.Франка. Та був і такий випадок, коли до одного парубка, який недавно повернувся із російського полону, прийшов Чепурда, запрошуючи іти воювати за Україну. Парубок взяв гвинтівку і пішов до багача, в якого служив, щоб і багачів син ішов на війну. Багач на це йому відповів, що досить кров проливати, і сина не пустив. Не пішов воювати за багачеве добро і наймит – кожен сприймав національну ідею по­ своєму .Але у УГА ясеневопільчани таки були, бо на памятнику в Сквері памяті записаний чотар УГА  Д. Олексюк. .

Село за Польщі

.         Нове володарювання Польщі  для галичан добра не принесло. Про свободу і якісь вільності селяни просто не мали часу думати, бо на своїх “кавалках“ землі ледве виживали.. Про навчання дітей вище початкової школи навіть не йшлося, бо на науку треба було продавати поле, та ще й був ризик, чи та вивчена дитина буде мати роботу. Єдиний, хто із села вивчився у ті часи і став лікарем  був Степан Савочка, та й тому на науку пересилав гроші вуйко з Канади. Здобувши фах лікаря, Степан Савочка  хоч і мав більше клієнтів від поляка і єврея, які з ним конкурували, змушений був виїхати з Городенки до Косова, бо через намови своїх конкурентів зазнавав утисків з боку влади. Степан Савочка був першим із корінних жителів села, який здобув вищу освіту. Він закінчив медичний факультет Віденського університету. Був лікарем, активним патріотом України, за що й постраждав вже при радянській владі.При тій владі він був реабілітований, але аж у 1989 році.
.          Поляків у селі тоді проживала майже третя частина від усього населення. Вони мали  свою читальню, католицький костел, у якому був музичний інструмент орган (відправи в католицьких костелах ведуться під музичний супровід). Хоч у селі поляків було набагато менше, ніж українців, виборних місць до сільської управи (ґміни) їм наділяли половину з тих, які були на село. Прості українці й поляки ставилися одні до одних  досить доброзичливо,  хоч про дуже велику згуртованість людей у селі в ті роки говорити не доводиться, бо в  ті часи під загрозою побиття, незалежно від національності, парубкам з одного кута, не можна було ходити на інший. Але ця ворожнеча поміж парубками виникала здебільшого із-за дівчат. Незважаючи на це, в селі було багато змішаних шлюбів між українцями і поляками. Ті сім’ї часом святкували як греко-католицькі свята, так і католицькі, або не святкували жодних. Проживало в селі тоді понад п’ятдесят єврейських родин. Ставлення до євреїв було трохи інакшим, ніж до поляків. Їх недолюблювали за  лінивство і хитруватість. Підсміювалися з їхньої  віри, бо те, що єврей кликав когось у суботу розпалити вогонь у печі, було дивним. Переважна більшість євреїв мала свої крамнички і корчми. Були серед них кравці, ковалі, бляхарі. Лише одна чи дві єврейські родини, з тих, які проживали в селі,. займалися землеробством. Проживали тоді в селі і   дві родини вірменів у яких були досить гарні яблуневі сади. Садівництво, мабуть, їхній прабатьківський звичай, принесений з батьківщини, адже і  тепер Вірменія славиться своїми садами і виноградниками.
.          Польська влада вороже ставилася до українців. У школі навчання українською мовою починалося аж у другому класі. Все, що було українським, вважалося ворожим. У 1935 році за підозріння про членство в ОУН був убитий польським жандармом на полі, яке мало назву “Межи ланами”, сільський парубок Микола Матієк. А в 1938 році той же жандарм покалічив керівника українського хору Ярослава Карачевського.(За розповідями інших людей, Славка Карачевського побили і довели до паралічу, не жандарм, а  жителі села польської національності, одного з яких він заставив встати в читальні коли співали гімн України)…
.           Дії влади щодо винищення непокірних дещо налякали українців, але не зупинили. У1930 році у селі був створений перший український хор, який був і церковним хором. Цим займався диригент і композитор Ярослав Смеречанський, а йоиу допомагав син пароха села Ярослав Карачевський. Коли  польська влада змусила Смеречанського покинути Городенку, хором керував Карачевський. Вже після трагедії. яка сталася з ним  хором керував   М. Мазуркевич  із Городенки, а потім і мешканець села Броніслав Карабан. До речі, Смеречанський, Карачевський, Мазуркевич та Карабан керували і церковним хором
.           Репетиції хору проводилися переважно в стодолі Петра Гордаша, який жив біля моста (тепер там хата, яка належала Василеві Гаврилківу). Був створений драматичний гурток, який здійснював постановки п’єс українських авторів. Усе це організовувалось Товариством “Просвіта” ім. Т.Г. Шевченка, яке відновило свою діяльність в селі у першій половині двадцятих років., Метою Товариства  було вирішення соціальних, господарських, освітніх, культурних і національних проблем. Історія цього Товариства в Україні сягає ще  середини ХІХ століття. Крім осередку “Просвіти”, в селі був нечисленний гурток Товариства “Сільський господар”.
.          У хаті, що винаймала “Просвіта” для своєї читальні, була бібліотека, в якій переважали  твори українських авторів. Там проводилися і репетиції драмгуртка. Серед найактивніших аматорів у драмгуртку були Степан Болотенюк, Степан Білоокий, Михайло Василевич, Степан Василинюк, Петро Камінецький, Матвій Келець, Микола Матієк, Степан Олексюк, Стах Олейко, Микола Цьомпела, а також Ганна Болотенюк, Марія Болотенюк, Катерина Василевич, сестри Качковські, Ганна Матієк, Ганна Никифорук, Марія Стодоляк, Марія Чижевська та інші парубки й дівчата.         Головою осередку “Просвіта”, яккий  в ті роки згуртовував українців, був Микола Болотенюк, а головою читальні Михайло Візінський.  Для виступів хору і вистав драмгуртка винаймали польську читальню, яка розміщувалася по теперішній вулиці Івана Франка між теж теперішніми господарствами Івана Заячківського та Ганни Чижевської (поряд була розміщена і католицька каплиця, яка до побудови костелу, слугувала католикам  для проведення богослужінь). При всіх виступах хору чи показу вистав драмгуртка, мусив бути присутнім польський жандарм, який мав право не дозволити показ вистави.   Розповідають, що перед виставою його просто підпоювали і він уже “не бачив”, що там відбувалося. Було й таке, що в час коли відбувалися вистави драмгуртка чи українського хору на глядачів-українців нападали польські “стчельці”. Це була польська  партійна організація, щось подібне до  численних партій нашого часу. “Стчельці” приїжджали з Городенки та інших сіл, щоб під прикриттям жандарма розганяти людей від читальні. Проти заїжджих контролерів виступали місцеві парубки. Був випадок, коли жандарм змусив їх везти “стчельців” до Городенки. Їхати вони мали з такою швидкістю, щоб добратися до міста поки світить батарейка електричного ліхтарика, яким “счельці” освічували собі дорогу. Парубок, який був на передньому возі, непомітно для “пасажирів” ногами витягнув шворінь і віз роз’єднався на дві половини, загородивши при цьому дорогу іншим.  Перелякані “стчельці” бігцем подалися до міста і більше на вистави не приїжджали. Але за  зневагу до їхніх людей вже на другий день владою  до села була направлена так звана “карна експедиція”. Вона пішла до домівок усіх тих парубків, які везли “стчельців”. В олійниці,  яку мав батько Василя Мандрика, в соняшник насипали нафти, а хати, де жили Дмитро Візінський і Степан Камінецький, розпошили. Не пощастило й іншим хлопцям – всіх тих, хто возив тоді “стчельців”, якимось чином покарали.
.          Поляки всіма способами старалися ополячити українців. Було створено польське сільськогосподарське товариство “Кулко рольніче”, до якого запрошували  й українців. Людей, чиї прізвища закінчувалися на “ий”, запрошували вступити до “шляхти загродової”, тобто фактично стати поляками. Ця «шляхта» мала право працювати на державних роботах.
.          Тулитися з виставами драмгуртка  та виступами хору по чужих кутках українцям не хотілося, і вони задумали побудувати свою, українську, читальню. Купили в одного з господарів город у центрі села, взяли дозвіл на будівництво, але були змушені три рази розкидати фундамент, бо то жандармові здавалося, що фундамент заклали заблизько до дороги, то сусід ображався, що будують читальню  дуже близько до межі. До 1939 року встигли вимурувати стіни і облаштувати дах над читальнею. Цікавим є той факт, що тодішній голова товариства «Просвіта» Микола Болотенюк, який недавно  повернувся із заробітків з Канади, виказав побжання про будівництво у країнської читальні і пожертвував на цю будову майже всі гроші, які заробив на чужині. Його прикладу послідувало ще кілька колишніх «канадіянців» – вони теж пожертвували частку зароблених на чужині коштів. Жертвували кошти на цю будову і ті українці, які постійно проживали в селі. Наприклад, кожна жінка-українка з села дала гроші на один листок цинкової бляхи для покриття  даху цієї споруди. Кошти на будівництво читальні заробляли і учасники хору та аматори драмгуртка. Вони виступали з виставами в рідному селі, їздили по сусідніх селах, а також зверталися по допомогу до осередків Товариства “Просвіти” інших сіл.
.          Була організована і каса взаємодопомоги та крамниця керував якими Петро Абрамие, а касу вів Олексюк.
.          Керував селом у ті часи солтис (по-теперішньому це посада сільського голови). Солтис мав великі права.  Сварки за межі, дороги, сімейні чи родинні незгоди він, як і колись за Австрії війт, розсуджував сам і разом із жандармом, мав право посадити ґазду на кілька днів до криміналу, який знаходився в підвалі канцелярії. Засудженого до криміналу вдень відпускали, щоб обробляв поле, але на ніч він мусив повертатися назад. Це була  в чомусь цілковито цивілізованою карою, яка не заважала господареві вести своє господарство.
.          Але влада солтиса теж була залежною від селян. Десь у тридцятих роках тодішній солтис мав намір таємно від громади продати якомусь підприємцеві торфовисько. Коли про це дізналися жителі села, біля канцелярії зібралися жінки і почали протестувати щодо цієї афери, бо торфовисько було власністю всієї громади села. Те, що протестували лише жінки, мало свої причини – солтис боявся саджати їх до криміналу за їхню крикливість. Та ще й у ті часи жінка  була основою благополучного проживання родини, – вона прала, куховарила – дбала про сім’ю, виховувала дітей, а в часи війни була змушена, крім своїх, виконувати роботи чоловіка. Коли  жінки зібралися коло канцелярії, то налякані  їхніми  криками, солтис разом із писарем утекли через причільне вікно. Бунт не був даремним – продажу торфовиська не відбулося. Ця подія згадується як “бабський бунт”. За  цей “бунт“ закривали на два тижні  до криміналу   Івана Білецького,  Ілька Буджака, Василя Герика, Миколу Савочку та Михайла Чижевського. Цих людей вважали організаторами акції протесту і бійки, яка тоді виникла стихійно.
.           Перед цим бунтом був ще один. Про це   в інтернеті є запис, що у 20 роках минулого століття у Ясеневі Пільному селяни бунтували, бо не хотіли виконувати шарварок.
.           За Польщі на території, яка належить до села, був будинок польської прикордонної застави, який жителі села називали, “курдони”. Кордон проходив між Польщею і Румунією, яка в той час окупувала Чернівецьку область. На польському боці прикордонниками служили наймані за контрактом люди, а з румунського – кордон охороняли солдати строкової служби. На кордоні не було ані колючого дроту, ані виораної смуги землі. Була звичайна межа. Прикордонники стежили, щоб люди не ходили через ту межу туди чи сюди. Напевно, що суворості великої не було, бо ясенівські ґазди, які мали поле на буковинській стороні, брали на кордоні дозвіл і їздили туди його обробляти. Кажуть, що з поляками можна було домовитися, а з румунами – ні. Румуни  били порушників нагаями. Але це не слугувало перешкодою для місцевих “контрабандистів”. Було кілька сміливців, котрі ходили на Буковину, тобто за кордон, за горілкою чи тютюном, які в Румунії тоді були дешевшими. Горілку-“румунку” вони змішували з самогоном, спосіб приготування якого привезли з Росії колишні військовополонені австрійської армії. Ту суміш збували до корчм місцевих євреїв.
.           У селі було кілька пияків, яких усі знали. Непомітними бути вони не могли, тому що на те, щоб щодня пити, треба було продавати поле. Один із ґаздів, який кілька разів їздив до Канади і працював там, щоб заробити гроші на купівлю поля, потім казав, що пияки були мудрими людьми, бо землю, яку він у них поскуповував, забрали до колгоспу. Він тяжко працював у Канаді в “майні” (шахті) заради поля, а вони його йому продавали і пиячили. Власна земля тоді була тим, найголовнішим, задля чого селяни жили. Вона годувала своїх господарів і була майбутнім для їхніх дітей.
.          Було тоді в селі і кілька злодіїв, яких знали, остерігалися і не поважали.
.           До польської армії призивали не тільки поляків, а і українців. Але відбір був дуже суворий. Брали до «Войска польського» лише абсолютно здорових хлопців. Якою там була дисципліна, ми можемо судити з такого. Один із ясенівських жовнірів, який служив у Коломиї, дізнавшись, що дружина народила йому дві донечки, дав їсти коням, біля яких ніс службу і, нікому нічого не сказавши, пішки пішов додому. Повернувся до війська аж коли охрестив дітей. Про цього дивакуватого чоловіка розповідали, що одного разу в зливу він приїхав з поля. У мокрій одежі ввійшов до хати.  Дружина, побачивши чоловіка, попросила, щоб приніс до хати води.
.           – Ти все одно мокрий!- сказала.
.          Чоловік мовчки взяв відро,  приніс воду і вилив її на дружину.
.          – Тепер можеш і ти води принести!.. Ти тепер також мокра,-  пояснив спокійно жінці.
.           Люди рятувалися від бідності, яка тоді панувала, ще й тим, що виїжджали на заробітки до Канади. Заробивши доларів, вони поверталися додому і купували поле, будували хати, покриваючи їх цинковою бляхою, будували господарські будівлі: стайні, стодоли, купували сільськогосподарський реманент. Тоді  ж із села виїхало кілька сімей до Південної Америки, чи то до Аргентини, чи до Бразилії. Виїхало туди три сім¢ї братів Солинських: Василя, Матвія та Миколи.
.          1937 рік був неврожайним. Розповідають, що з Радянського Союзу привозили на Галичину добірне зерно ячменю і майже за безцінь продавали, хоч такий самий неврожай був і за Збручем. Видно, що це було одним із видів пропаганди про комуністичний рай. У селі в той час мешкало кілька комуністів-євреїв, а також один комуніст-поляк.
.           Коли німці напали на Польщу, декілька десятків ясеневопільнівців були мобілізовані на війну. Після захоплення німцями Польщі кілька жовнірів з тих, хто вцілів, не захотіли повернутися до села,  бо це був уже Радянський Союз і залишилися жити в Польщі.
.           Розповідали, що у вересні 1939 року через село пройшла колона польських жовнірів, які втікали від німців і радянських військ (є розповідь, що то були не поляки, а чехи, які після вторгнення німців  до Чехословаччини перебралися до Польщі, Вони мали намір перейти на Буковину, яка тоді була окупована Румунією, але радянські танки наздогнали їх недалеко  від толоки, майже в центрі села Ясенева Пільного Також тоді два радянські танки наздогнали легкову автомашину якогось генерала.  Говорили, що прізвище того генерала  Прхала. Цей чешський генерал по наказу президента Чехії був  міністром Карпатської Січі на Закарпатті, яка  у 1938-39 роках мала  українську автономією у Чехословаччині. Той генерал замість того щоб захищатися від мадярів  роззброював вояків  які захищала Карпатську Україну. Потім він керував чеськими легіонерами в Польщі. Після нападу гітлерівців  на Польщу ті чеські легіонери одягнені у польську військову одіж разом з поляками відступали на Румунію.   Є описи, що колону цього  війська роззброїли члени  організації українських націоналістів на толоці в центрі якогось села. Напевно цим селом був  Ясенів Пільний  Ті вояки опору не робили, бо їм обіцяли, що  пропустять на Буковину, яку тоді окуповувала Румунію. Вже роззброєних  взяла в полон  Червона армія, танки якої якраз вїхали до села. Микола Болотенюк, який спілкувався з людьми,які розшукували могилу генерала, каже що тоді вистрілом з танка були вбитими генерал, його ординарець і шофер машини у якій вони їхали. Ще він каже, що родини тих людей побували у Ясеневі Пільному і розшукали місце поховання цих людей.   Очевидці  тих страшних подій розповідали, що шофер був важко пораненим і просився щоб його добили. Ще той шофер  говорив що він не поляк, а словак і що дуже плакав згадуючи своїх дітей.    . Кажуть, що червоноармійський офіцер пострілом добив його. У 2-му томі “Городенщини” є спогади, що  перед тим , генерал Прхала  був  у Городенці  Але вбитим у Ясеневі Пільному цей генерал  не був, бо в описі про нього  в інтернеті записано, що Прхала  втік до Румунії, потім воював з гітлерівцями у  Франції, а помер у 1966 році в Австрії.Ще ходила поголоска, що генерал заховався у газдівстві котрогось із Василенюків.   Можливо, що у Михася, який проживав найближче віл тієї події . 
.            У минулі роки, напевно через те, що відбулося у тридцять девятому році, старожили села любили говорити, що тодішня панська Польща закінчилася у Ясеневі Пільному…
.          У ті ж дні, відчувши негаразди, місцевий поміщик Криштофович, завантажив на підводи все, що міг зібрати найцінніше і втік із села на Буковину до рідні. Це було недалеко, бо його поля межували з буковинськими. Те, що залишилося в маєтку, тієї ж ночі розграбували селяни. Після нього залишилися всі будови: двоповерховий будинок, гуральня, кілька тваринницьких приміщень, комора, стодола, кілька оборогів для зберігання необмолочених  від зерна снопів. А  територія  панського маєтку було дуже великим. Вся ця територія  була обгороджена вербовим плотом. Та ще були липи, які той поміщик видно дуже любив, бо вони росли довкруг маєтку і над ставом. Була і липова аллея до центру саду, де розміщувався невеличкий майданчик¸ напевно для альтанки у якій родина поміщика могла відпочивати на природі. Але, через кілька десятиріч це все позникало…
.   За тодішнього панування Польщі у селі проживало більше як 20 безземельних родин. Майже всі вони працювали у господарстві Криштофовича і проживали на «хатках». Про те що вони бідували твердити не варто, бо в цих родинах працював лишень чоловік і дорослі діти. Обовязком жінки було варити їжу і носити полуденок чоловікові  на робрту. Гірше становище було у зубожілих людей села, яким доводилось найматися на роботу до заможних людей та ксьондзів, в яких  переважно  були лише сезонні роботи. Та й ті газди які мали свою землю жили не в розкошах, бо їм доводилося обробляти поле, платити податки, будувати житло, утримувати коні, худобу, так що панський наймит проти звичайного селянина ніби й панував.
.     Панування Польші на Західній Україні закінчилося після того, як 1 вересня 1939 року фашистська Німеччина напала на цю державу і на протязі двох тижнів її окупувала. Цей день вважається днем початку Другої світової війни. Як уже згадувалося, на боротьбу із загарбниками були мобілізовані і жителі Ясенева Пільного. Учасник тих подій Степан Бащук розповідав, що німці уродженців ЗахідноЇ Украни у полон не брали, – дозволили їм повертатися додому. Ішли колоною з під Кракова, аж до Львова, бо поодиноких жовнірів німці ловили.

Визволення чи окупація?

.      17 вересня 1939 року на  територію Західної України ввійшла Червона армія. В радянські часи цю подію називали “золотим вереснем”. Тоді в селі ніхто не знав, що 23 серпня між СРСР і Німеччиною був підписаний договір про ненапад на протязі десяти років. Цей договір має назву “Пакт Молотова і Роббентропа”. Після  цього “пакту” Німеччина не боялася того, що СРСР захистить від них Польщу, а СРСР безбоязно ввійшла до Західної України, бо ця територія належала колись царській Росії. Тож це було визволенням і окупацією, бо Україна незалежною не стала.
.           Цей період часу у старих людей мав  назву “За перших совітів” Ще говорили, що ті “перші совіти” були кращими, бо живо вступилися”. Тодішній прихід Червоної армії запам’ятався жителям села тим, що солдати прострелили цистерни зі спиртом на панській гуральні і спирт стікав, справжнім потічком, від гуральні вниз до потока.
.          Більшість людей, особливо українців, справді сприйняв цей прихід як визволення тому, що була  вигнана польська влада і Галичина з’єдналася зі Східною Україною. Було роздане людям панське поле, а  в селі відкрили семирічну школу із безплатним навчанням.  Тоді по всіх вулицях читали радянську (сталінську) конституцію, яка тлумачила про рівність усіх людей у державі. Почав працювати “лікнеп” (ліквідація неписьменності) і дорослих неписьменних людей вечорами почали навчати грамоти. Лікнепи проводили свою роботу на кожному кутку села. Та ще й, на початках, комісари говорили, що колгоспів не буде.
.           Але вже невдовзі людей почало лякати те, що з села почали забирати  “ворогів радянської влади”, хоч до якоїсь ворожнечі до цієї чи інших влад більшість із цих людей ніякого відношення не мала, бо в них були турботи як обробити своє поле.  Забрали тоді кількох чоловіків, які були  за Польщі в “стчельцях” (була така організація польських патріотів). Заарештували тоді Миколу Заячківського, котрий був останнім солтисом в селі у часи володарювання  Польщі – його разом із дружиною вивезли до Сибіру. Заарештували в Коломиї  дочку священика Ірину Карачевську 1917 р. н.,  члена ОУН з 1938 року. Забрали до в’язниці Василя Абрамика, братів Матвія і Миколу Болотенюків, Антона і Франка Кельців, Петра Карпяка, а також Йосипа Дрогобецького, Кароля Бучака, Матвія Шкварка, Степана Йоника, Гошуватюка. Майже всі вони були недалекими сусідами, і на весіллі, яке було на їхній вулиці, не дуже схвально висловлювалися щодо нових порядків. Хтось доніс про це владі. Їх оголосили  терористичною бандою, а ми знаємо з історії, що в ті роки більшовики вміли це робити досконало. Миколу і Матвія Болотенюків та Матвія Шкварка через рік відпустили. Мав відбутися ще один суд й інших заарештованих теж мали виправдати, але зашкодила війна.  Доля Василя Абрамика, братів Франка і Антона Кельців, Петра Карпяка, Йосипа Дрогобецького, Кароля Бучака залишилася невідомою. Забрали енкаведисти  в 1940 році й вірменів, які проживали в селі: Ванду, Захара та Йосипа  Мойзесовичів.
.          У 1940 році на основі колишнього панського господарства організувався колгосп, який на початку мав назву “Червоний прикордонник», а потім «Червона зірка» Першими туди записалися колишні панські робітники, які звикли до роботи в гурті ще в пана, бо з тією землею, яку їм наділили, не всі знали, як себе повести. Крім цього, дехто з них мав гадку, що пан ще повернеться, тож боялися втратити його ласку. Головував у тому колгоспі Гаврилюк, який проживав “на хатках”. Сільські господарі не дуже поспішали до колгоспу, але трактор, який з’явився там, безтурботне життя колгоспників та залякування Сибіром, заставило людей змінити свою думку про нові порядки.  Господарі, котрі мали своє поле,   організували другий колгосп, який розмістився  на господарстві  вірменина. Головою його спочатку був Микола Болотенюк, який за Польщі  був головою осередку “Просвіта” і мав авторитет серед односельчан. Колгосп мав назву “ імені Комінтерну”. Кажуть, що після Болотенюка колгоспом керував Антон Візінський. Першими до цього колгоспу записалися заможні  ґазди, які справді боялися Сибіру. За ними пішли й бідніші. У 1940 році  землю до колгоспів здало майже все населення Ясенева Пільного.
.         Поляки, які проживали в селі, теж боялися радянської влади. Ті, хто ще недавно  вважали себе польськими патріотами, притихли.  Був і такий випадок, коли  до сільради зайшов чоловік, поляк. Побачивши на стіні портрет Леніна, він запитав: “А  цо то за паршак?” “То не паршак, то  товариш Лєнін!”- пояснив хтось йому. “О, Лєнін то є велкій чловєк”,- промовив чоловік і швиденько зник із сільради, бо за  слова сказані перед цим міг “помандрувати” до Сибіру.

Часи німецької окупації

.         Перший страх ясеневопільнівці відчули вже в перші дні війни. Чоловіків, яких встигли мобілізувати до Червоної армії, переодягнених у військову форму, беззбройних (зброю їм не довіряли), вели через Городенку на схід. Кілька уродженців Городенківщини біля цукрового заводу намагалися чи то втекти, чи зайти до рідних домівок , які тоді були  так недалеко від них. Їх упіймали, і комісар власноручно  розстріляв  новобранців з кулемета за дезертирство. Серед цих людей був і житель Ясенева Пільного Микола Книгницький. Коли хоронили цього чоловіка, налетіли німецькі бомбовози і, помітивши велике скупчення людей, почали скидати бомби – можливо подумали, що там були військові. Осколками від скинутих бомб тоді було вбито одну і поранено ще кількох жінок серед яких були і дівчата з вулиці, яка тепер носить імя Т. Шевченка, Настя  Абрамик і Настя Візінська.
.           Мобілізованих на війну ясеневопільнівців довели  лишень до Збруча, бо там їх наздогнали й оточили німці. Галичан у полон не забирали – відпустили додому. Хлопців, уродженців західних областей, 1918 – 1919 років народження, призваних на строкову службу до Червоної армії ще до війни, з фронту забрали в трудову армію на Урал. Їм не довіряли. Із ясеневопільнівців на Уралі були Петро Гордаш, Михайло Візінський, Петро Візінський, Степан Струтинський, Степан Матієк, Василь Чижевський. Цікаво, що Степан Гайдаш,  1919 року народження, який проходив строкову службу  в армії генерала Власова, разом із тією армією опинився в армії яка пристала до німців (про згоду на це його ніхто й не питав).  При нагоді Гайдаш утік із власівської армії, а в тисяча дев’ятсот сорок четвертому році знову був мобілізований до Червоної армії  і  знову  перебував на війні разом із іншими односельцями.
.           У 1941 році, на початку війни, першими до села зайшли мадяри. Вони облаштували на толоці шибеницю, але повісити нікого не встигли, бо їх замінили німці. Та все ж від рук мадярів загинув недавній директор сільської школи Петро Васкул, в минулому сотник УГА, який у той час був призначений командиром української поліції в Городенці. Перед цим він був одним із керівників української старшинської школи. Багато хто тоді вважав, що німці дозволять Україні бути  самостійною державою, а старшинська школа мала за мету готувати кадри для майбутньої української армії. Мадяри, замордувавши Васкула, вже цим показали, що визнавати Україну самостійною державою ніхто не збирається.
.           Недалеко від села, на рівнинному полі, яке мало назву “Лан”, був розміщений тимчасовий польовий аеродром.
.           У часи війни німців у селі було небагато і більшість із них  були прикордонниками, бо кордон із Румунією відновив тоді свої функції. Жили німці на “кордонах” і в панському маєтку, де на базі панського господарства було  створене  господарство з назвою “Легеншафт”. До цього господарства увійшло панське поле зі всіма житловими і господарськими будівлями та колишні панські робітники. Сюди зігнали і всіх євреїв, які проживали в селі, а їх тоді у селі проживало більше сотні.Приганяли як худобу туди і євреїв  і з довколишніх сіл. Євреї працювали за харчі, а іншим  платили. Крім цього, у тому «Легеншафті» по кілька днів мусили відбували трудову повинність і всі сільські ґазди..
.          Кілька єврейських родин певний час переховували від німців  жителі села. Одну з них переховував  Іван Клецик. Німці знайшли євреїв  і разом з ними забрали до гетто цього чоловіка разом зі всією сім’єю і розстріляли їх.  Кажуть, що після цього всі євреї, які ще переховувалися в селі, добровільно пішли до Городенки у гетто. Розповідали про те, що: одну із єврейських сімей переховував тодішній війт села Микола Візінський. Але коли арештували Клецика, то й ці євреї пішли до гетто, хоч Візінський їх не виганяв. . Ще розповідали. що йдучи до гетто. євреї знали про те, що їх чекає смерть, але плачучи йшли і говорили. що це їм записано за страту Ісуса Христа.  Всіх тих, хто був у городенківському  гетто німці розстріляли у михальчівському лісі. Чи їх з Ясенева Пільного загинуло сто, а чи сто п’ятдесят  невідомо, але до війни в селі було більше як п’ятдесят родин (до війни – в 1935 році в селі мешкало 158 євреїв). Кажуть, що кілька єврейських родин, тодішніх жителів села ,піщли вслід за відступаючою Червоною армією, пережили ті страхіття, але після війни у селі вони більше не появлялися..Та, якщо бути точним, то вже у повоєнний час до села з Ленінграду приїжджав вишукувати документи для пенсії єврей, який був секретарем сільради в сорок першому році.
.          Після приходу німців, люди позабирали свою землю і все те, що здавали до колгоспу і почали господарювати так, як колись за Польщі. Хто привласнив щось панське, німці примусили повернути те все до панського маєтку. Це стосувалося переважно землі, коней та худоби. Німці  завелиу селі  суворий порядок. Тих, хто йшов повз чужинців і не вітався, вони “частували” нагайкою. Били нерадивих господарів і за невичесаного коня. Між окупантами видно що був одноокий, бо в селі донедавно ходила поговірка-страшилка: “На тебе треба  німця з одим оком. з нагайкою”…
.       Але боялися й німці… Був  тоді такий випадок:
.       Двоє сусідів перебували в сварці. Один із них різав у стодолі свиню, що німцями суворо заборонялося (худобу й свині кульчикували  і записували  все те хто, що мав у господарстві). Тож сусідка того чоловіка, який різав утаєну від окупантів свиню, побачивши німця на дорозі, підбігла до нього, щоб про це  повідомити. Німець не зрозумів бабиної мови і щось там пробелькотів по-своєму. Тоді баба провела рукою по шиї і вказала рукою в бік сусідової хати. Німець побілів і, вимовивши слова, “Партізанен!.. Партізанен!” утік.
.         Про те як у ті часи відносились люди до німецької вдади, та й до попередньої (радянської), можна судити  з куплету пісеньки, яку співали таємно від німців:

.                  Пише Сталін до Гітлєра,
.                  Що ті жорна як холера
.                .

.                  Люди зерно приховали,
.                  Би на жорнах жорнували.

.                   Гітлєр єму відписує,
.                   Що ті жорна конфіскує.

.         Щодо цих вождів, то люди видно, не вважали, що вони ворогують – рахували, що вони є спільниками у знущанні над народами. В загальному можна зрозуміти, що обидва вожді  поваги від людей  Галичини не мали, бо Сталін зерно забирав, а Гітлер забирав крім зерна ще й жорна,
.      У 1942 році був голод, але село пережило його без великих втрат.
.      Невдовзі німці почали ловити молодих людей на роботу до Німеччини Ловили, бо добровільно їхати туди охочих не було. Забрали тоді з села 80 хлопців і дівчат. Ті, кому не вдалося втекти, пробули в Німеччині до кінця війни. Забирали хлопців та дівчат із домівок навіть серед ночі. Кажуть, що в 1943 році німці ловили високих білявих чоловіків у есесівці.    Наприкінці  1943 року проводився набір добровольців і до Дивізії СС “Галичина”. Були серед тих добровольців і хлопці з Ясенева Пільного. Попередньо до цього  було створено підпілля УПА та Юнацтва УПА, яке діяло і після війни. Кілька членів УПА проходили військовий вишкіл у карпатських горах, зокрема: Федір Абрамик, Степан Візінський, Степан Василинюк, Михайло Василевич, Іван Мандрик, Микола Матієк і, можливо, ще й інші. За  розповідями учасників тих подій, у той час членів ОУН у селі було так багато, що при збройних виступах із села мала боротися за Україну своя сотня  вояків.
.          Щодо німецької окупації, то в деяких  описах тих подій є згадки про те, що німці на території Галичини  не тримали велику кількість армії, тому значною її частинами управляли українці з ОУН-УПА. На тих територіях  оунівці міняли худобу і свині  на зброю і боєприпаси і виступали проти німців лишень тоді, коли загарбники знущалися над місцевими жителями. Але це не стосується Ясенева Пільного бо німці тут були і напевно через, те що тут був кордон  з Румунією.  і їхнє господарство «Легеншафт».
.           Німці відступили з села так само тихо, як прийшли. З ними втекло кілька людей, які боялися москалів. При відступі три чи чотири окупанти загинули – їхні трупи лежали  на городах нижче  теперішньої вулиці Стефаника.

Останні роки війни і перші післявоєнні часи

.          Відразу після повернення до Галичини радянська влада почала наводити свій порядок. Наводили вони той порядок і в Ясеневі Пільному. Хоч фронт ще до осені гримів канонадою з недалеких звідси Гарасимові і Незвиськах,  у Ясеневі Пільному в хатах Леся Боднарука, Михайла Михайлика, Юрка Візінського енкаведисти вже знущалися над упійманими дезертирами й тими, хто переховувався від мобілізації. Їх під охороною тримали в пивниці камінної господарської будівлі Юрка Візінського. Допити проводили в хаті Боднарука. У Михайлика доживали “допитані”, а в хаті Візінського доводили свою чорну справу до кінця – домучували тих чоловіків, які ще вижили. Був запроваджений наказ про комендантську годину, згідно якого після заходу сонця цивільному населенню ходити по селі заборонялося. Та люди бачили, як уночі від Юркової хати вивозили трупи. Вислів: “Ти що, до Юркової хати захотів?“, який побутує в селі, походить із тих часів. Жінки, котрі жили по сусідству, пізніше розповідали, що їх щоранку змушували змивати кров з підлоги і стін  в хатах, де “працювали” енкаведисти (слово “енкаведист” походить від абревіатури НКВД, що розшифровується  по-російськи – Народный Комиссариат Внутренных Дел). Господарів  хат  де  те все  чинилося енкаведисти вигнали  жити до підсобних приміщень (стаєнь та притулків).
.           В перші дні визволення від німецької окупації жителів села евакуювали до сіл Топорівці й Ганьківці, бо по території села мала проходити лінія фронту, але  через кілька днів людям дозволили повернутися. Натомість до села поселили людей із Герасимова і Незвиськ, які перебули тут аж до осені, – до того часу, коли фронт пересунувся далі,на Захід..
.          На село кілька разів налітала німецька авіація, але зенітки, які були розміщені  в  Чігрі  і біля  залізничної станції,   їх відганяли. Крім  зеніток, у  Чігрі  стояли, націлені на лінію фронту в Назвиську і Герасимові, батареї “Катюш”. Кажуть, що одного разу на залізничній станції бомбили своїх і радянські бомбовози –  буває на війні і таке…
.          Вже через два тижні, після втечі німецьких окупантів, чоловіків села забрали на війну. Їх пішки попровадили до Кашпірівців Тернопільської області, а звідти повезли до міста В’язьма Смоленської області в Росії. У В’язьмі чоловіків навчали військовій справі. Це навчання було таким “добросовісним”, що від голоду там загинуло немало наших галичан. Полякам у Вязьмі було дозволено переходити до польської армії, яку організувала польська письменниця Ванда Василевська. Цим скористалися кілька ясеневопільнівців, бо у польській армії вояків краще годували і над ними не знущалися. До речі, ті, хто воював у польській армії, після війни одержали багато польських орденів і медалей. Колишні фронтовики сміялися, що нагороди тим воякам возили тачками, бо для тих хто воюва у Червоній армії такого не було. Але це був гумор тих, хто побував на фронті, бо на війні гинули і українці і поляки.
.           Ішла у Вязьмі й перевірка на довіру до влади. Енкаведисти допитували кожного мобілізованого. Багатьох заарештовували і катували, домагаючись зізнання про злочинні щодо радянської влади дії, і судили. Мабуть, цим хотіли навести страх на інших галичан. Там був заарештований і Микола Візінський, який за німців у селі був війтом.
.          У ці часи в селі господарями стали жінки з малими дітьми. З чоловіків були лише діди і хлопці-підлітки. На руки цих людей залишилася  земля, худоба, коні і ще, крім цього, здача податків та нескінченні “шарварки“, на яких треба було своїми кіньми возити солдатів або зерно до Городенки, чи ще  кудись далі. До великих бід додалися ще й трагедії, бо з фронту почали надходити “посмертні картки”. Жінки говорили тоді між собою, що в день, у який закінчиться війна, ніколи не будуть працювати.
.         Якщо розповідати про тодішні податки, то вони мало чим відрізнялися від часів кріпаччини, бо господар мав сплачувати їх за землю, за коней, корів, овець, кіз. Мав здавати коровяче молоко, а якщо мав свиню то мусив здавати з неї шкіру, або платити за неї. За кури мав здавати яйця. Крім цього була ще обовязкова позичка, за яку видавали виграшні облігації. Мусили платити і за кожне дерево саду. Дещо з цього скасували після смерті Сталіна, але  за молоком, яйцями ходили ще кілька десятирічь
.          Тоді ще, в час війни, у панському маєтку розмістили польовий госпіталь. Розповідали, що через село туди кожного дня возили поранених і щодня із залізничної станції, в бік Незвиськ, марширували інші солдати. Померлих у госпіталі хоронили в панському саду. Після війни їхні останки перевезли до Братської могили в Городенці.
.          Розповідають, що в той час у селі сталося два нещасних випадки, які теж пов’язані з війною.  Діти розбирали бойові міни і снаряди, які тоді валялися всюди, й підірвалися на них. Це сталося на залізничній станції і в підвалі  панського будинку. Кажуть, що загинуло п’ять хлопців-підлітків.
.         Наприкінці 1944 року до армії призвали сімнадцятирічних хлопців 1927 року народження. На щастя, на фронт вони не потрапили, але лиха таки добре зазнали вже при початковій військовій підготовці в Саратовській області. Одужуючі сержанти-фронтовики знущалися над хлопчиками-новобранцями. Там, без війни, ці неповнолітні солдати гинули від голоду й знущань. Помер  там у Саратові і ясеневопільнівець Степан Чижевський. Навіть після початкової підготовки новобранці не зазнали добра, особливо ті, кому довелося служити в Заполяр’ї, де вони були погано зодягненими, напівголодними. Звідки майже всі вони повернулися інвалідами. Інших їхніх ровесників розіслали служити до Манджурії,  Закавказзя та  інших віддалених місць. Служили їм довелося по  сім років.
.           Після закінчення війни з Німеччиною, кілька ясеневопільнівців були на війні з Японією.
.          Ще в час війни влада   організувала загони так званої самооборони .  Учасників цих загонів люди називали “стрибками”. “Стрибки” мали захищати село від “бандерів“ (так влада називала воїнів УПА). Молодим п’ятнадцяти-шістнадцятирічним хлопцям видали зброю: гвинтівки, карабіни, навіть кулемет. З автоматом ходив лише голова сільради.
.           Вже наприкінці 1945 року з війни почали повертатися чоловіки. Спочатку інваліди й поранені, а потім й інші. До кінця 1946 – го  додому повернулися майже всі ті, хто залишився живим.
.          Загинули на війні, за неточними даними, 168 чоловіків (у наведеному у книжці списку списку подано 171 прізвище, але гарантій, що він точний нема). Можна додати, що в боях, які проходили в Естонії лишень протягом одного тижня загинули 18 ясеневопільнівців. Число полеглих взяте з подвірного перепису, який був проведений у 1968 році депутатами сільської ради. Напевно  тодішня держава звіряла ті списки із офіційними. Щодо цього,  то  в селі  загиблих на війні людей, у яких не було вже рідні, могли й не записати.
.      Мені запамяталася розповідь  учасника форсування ріки Одер Миколи Сливки, який розповів, що в час того бою вода в ріці була червоною, а людські тіла пливли у воді так густо, що по них можна було пройти на другу сторону ріки.
.           Список жителів села, які загинули на війні 1941-1945 років, який поданий нижче, записаний на кам’яних стелах пам’ятника полеглим воїнам у центрі села та в “Книзі Пам’яті України”. Прізвища полеглих, які подані без повних імен і по батькові, є  лише на пам’ятнику. В поданому списку можуть бути неточності, тому що навпроти багатьох прізвищ у “Книзі Пам’яті України” є помітки про те, що подальша доля воїна невідома. Були випадки, коли поранений солдат без документів потрапляв до госпіталю іншої частини. У своїй частині він зарахований як полеглий, чи як такий, що пропав без вісті, а додому повернувся живим. Але таких щасливчиків були одиниці. Серед ясеневопільнівців із тих, хто в “Книзі пам’яті” записаний загиблими, додому повернулися живими, Ю. С. Пациківський і М. Т. Яремчук.
.          Людьми з незнайомими в селі прізвищами (наприклад, Вовчук, Яцик) могли бути жителі сіл Незвиська та Герасимів, яких тоді були евакуйовано до Ясенева Пільного й мобілізовано на війну разом з ясеневопільнівцями, або це були жителі «хаток» які  працювали у пана , а їхня рідня виїхала з села.. Прізвищ цих людей на пам’ятнику полеглих нема.

Список жителів села – воїнів полеглих у часи Другої Світової війни, воїнів які пропали без вісті, а також воїнів, доля яких залишилася невідомою:

Абрамик Антон Миколайович, 1918 р.н.  п.б. в  1945 р.
Абрамик Василь Миколайович,  1909 р.н. Доля невідома.
Абрамик Василь Степанович, 1924 р.н. п.б. в 1945 р.
Абрамик Іван Макарович, 1922 – 1944 рр. Литва.
Абрамик Микола Степанович,  1926 р. н.  Доля невідома.
Абрамик Михайло Васильович  1905 р.н. п.б. у 1944 р.
Абрамик Роман Миколайович, 1918 р.н.  п.б. в 1944 р.
Абрамик  Федір Никифорович, 1911 – 1944 рр. Естонія
Абрамик С. С.
Андрійчук Іван Миколайович, 1904 р.н. п.б. в  1944 р.
Бащук Антон Іванович,  1911 р.н..          Доля невідома.
Бащук Микола Іванович, 1906 р.н.         Доля невідома.
Бащук Петро Іванович, 1910р.н.п.б. в 1945 р.
Бащук Степан Іванович, 1925 р.н.           Доля невідома.
Боднарук Іван Оексійович, 1925 – 1944 рр. Естонія
Боднарук Михайло Васильович, 1921 – 1944 рр. Естонія.
Боднарук       М. С.
Боднарук Ф. В.
Бойчук   Василь Олексійович,  1905 – 1944 рр. м. Смоленськ
Болотенюк Василь Андрійович, 1920 р.н.  п.б. в 1944 р.
Болотенюк  Василь Ілліч, 1910 р.н. п.б. в  1945 р.
Болотенюк Іван Федорович, 1918 – 1944 рр. Естонія
Болотенюк Микола Степанович, 1901 – 1944 рр.
Болотенюк Микола Степанович, 1905 – 1944 рр. Естонія.
Болотенюк Михайло. Степанович, 1921 – 1944 рр. Естонія..
Болотенюк Степан. Васильович, 1914 р.н.  п.б. в 1944р.
Болотенюк Федір Миколайович,  1925 – 1944 рр. Латвія.
Буджак Іван Миколайовч, 1908 – 1944 рр. Латвія.
Буджак М.П.
Буджак Микола Степанович, 1906 – 1944 рр. Естонія.
Вальчук Микола Матвійович,  1915 – 1944 рр.
Василинюк Василь Григорович, 1922 – 1945 рр. Чехія.
Василинюк Василь Миколайвич, 1920 р.н. п.б. в 1945р.
Василинюк Дем¢ян Миколайович,  1925 р.н. Доля невідома.
Василинюк Микола  Васильович, 1910 – 1944 рр. Естонія.
Візінський Григорій Миколайович, 1921 – 1944 рр. Латвія.
Візінський Григорій Степанович,  1913 р.н. Доля невідома.
Візінський Григорій  Степанович, 1925 р.н. п.б. в 1944р.
Візінський Дмитро  Григорович,  1905 – 1945 рр. Німеччина.
Візінський Іван Григорович, 1915 р.н. Доля невідома.
Візінський Іван  Степанович,  1905 – 1944 рр. Естонія.
Візінський Іван Федорович, 1913 – 1944  рр. Естонія.
Візінський Микола Гнатович, 1910 р.н. Доля невідома.
Візінський Микола Миколайович,  1909 р.н. п.б. в 1945 р.
Візінський Михайло  Миколайович, 1891 р.н. п.б.в 1944 р.
Візінський Станіслав Миколайович, 1912 р.н. п.б. в 1945 р.
Вінтоник Дмитро Федорович,  1905 р.н. п.б. в 1944 р.
Вовчук Микола Матвійович, 1915 – 1944 рр.
Войцехівський Микола Михайлович, 1926 р,н. п.б. в 1944 р.
Ворох Михайло  Іванович, 1923 – 1945 рр. Німеччина.
Гаврилків Микола Петрович, 1923 – 1944 рр. Естонія.
Гаврилюк Микола Матвійович, 1914 – 1945 рр. Польща.
Гайдаш Микола Миколайович, 1915 – 1945 рр. Німеччина.
Герик Атанасій Іванович, 1907 – 1945 рр. Польща.
Герик Матвій Дмитрович, 1925 р.н. п.б. 1945 р.
Григоренко Володимир Михайлович, 1924 р.н. Доля невідома.
Гудз Іван Миколайович, 1906 – 1944 рр. Естонія.
Давимука Іван Дмитрович, 1923 – 1944 рр. Естонія.
Йоник Василь Васильович, 1926 р.н. Доля невідома.
Йоник Дмитро Миколайович, 1906 – 1944 рр. Латвія.
Йоник Микола  Григорович, 1926 – 1944 рр. Естонія.
Йоник Михайло Миколайович, 1925 – 1944 рр. Естонія
Йоник Михайло Степанович, 1905 – 1944 рр. Естонія.
Йоник Софрон Михайлович, 1912 – 1944 рр. Естонія.
Йоник Степан Андрійович, 1910 – 1944 рр. Естонія
Йоник Степан Васильович, 1922 р.н. п. б. 1945 р.
Йоник Степан Іванович, 1925 р.н. п.б. в 1945 р.
Камінецький Томаш  Миколайович, 1908 р.н. п.б. в 1944 р.
Камінецький Федір Федорович, 1914 – 1944 рр. Естонія.
Камінський Степан Степанович, 1925 – 1945 рр.Польща.
Карпяк Іван Петрович,   п.б. в 1945 р.
Келець Микола Матвійович, 1900 – 1945 рр. Польща.
Келець Степан Іванович, 1926 – 1945 рр. Німеччина.
Книгницький В. С.
Книгницький Микола Павлович, 1910 – 1944 рр. м. Псков.
Книгницький Микола Федорович, 1906 – 1941 рр
Книгницький Микола Федорович, 1908 – 1944 рр. Латвія.
Книгницький Петро  Ількович, 1908 – 1944 рр. Латвія.
Книгницький Петро Павлович, 1922 – 1945 рр. Польща.
Колодницький Михайло Васильович,  1924 р.н. п.б. в 1944 р
Кравчук Дмитро Миколайович, 1912 – 1944 рр. Естонія.
Крижанівський Михайло Миколайович, 1905 р.н. Доля невідома.
Крилатюк Дмитро Михайлович, 1922 – 1944 рр. Естонія.
Лазарович Яків Васильович, 1902 р.н. п.б. в 1945 р.
Липа Микола  Васильович, 1899 – 1944 рр. Литва.
Мандрик Григорій Федорович, 1919 р.н. п.б. в 1941 р.
Мандрик Іван Андрійович, 1910 – 1945 рр. Польща.
Матієк Василь Васильович, 1913 р.н. п.б. в 1945 р.
Матієк Василь Михайлович, 1926 р.н. Доля невідома.
Матієк Василь Федорович, 1911 р.н. Доля невідома.
Матієк Ілля Васильович, 1908 р.н. Доля невідома.
Матієк Микола Васильович, 1913 – 1944 рр. Естонія.
Матієк Микола Семенович, 1909 – 1944 рр. Латвія.
Матієк М. Д
Матієк Степан Васильович, 1921 – 1944 рр. Естонія.
Матієк  .Степан Іванович, 1908 – 1944 рр. Латвія.
Маітєк Степан Іванович, 1926 р.н. п.б. в 1944 р.
Матієк Степан Петрович, 1925 – 1944 рр. Естонія.
Матієк С. С.
Матіїв Петро Петрович, 1912 р.н. Доля невідома.
Мартин Андрій Миколайович, 1925 р.н. п.б. в 1945 р.
Мартин  Дмитро Андрійович, 1908 р.н. п.б. в 1942 р.
Мартин Дмитро Павлович, 1896 р.н. п. б. в 1944 р.
Мартин Микола Андрійович, 1901 р.н. Доля невідома.
Мартин Микола Пилипович,  Загинув у 1944 р. Естонія.
Миронів Микола Миколайович, 1924 – 1945 рр.Польща.
Михайлик Василь Іванович, 1911 – 1944 рр. Естонія.
Михайлик Михайло Степанович, 1914 – 1944 рр. Естонія.
Михайлик Олексій  Гнатович, 1911 – 1944 рр.
Михайлик Олексій Федорович, 1918 р.н. п.б. в 1944 р.
Михальчук Григорій Васильович, 1906 – 1945 рр. Росія.
Муляк Микола Михайлович, 1919 р.н. п.б. в 1944 р
Никифорук Іван Юркович, 1905 – 1944 рр. Латвія.
Никифорук Микола  Іванович, 1902 р.н. Доля невідома.
Никифорук Степан Григорович, 1907 р.н. п.б. в 1944 р.
Неміш Дмитро Федорович, Загинув у 1944 р.
Олексюк Іван Миколайович, 1907 р.н. п.б. в 1944 р.
Олексюк Микола Григорович, 1910 – 1944 рр.Естонія
Олексюк Микола  Михайлович, 1899 р.н. Доля невідома.
Олексюк Микола Якович, 1915 – 1945 рр. Польща.
Олексюк Степан Григорович, 1906 р.н. п.б. в 1944 р.
Олексюк Степан Іванович, 1922 – 1944 рр. Естонія.
Олексюк Степан Миколайович, 1906 р н. п.б. в 1945 р.
Придун Василь Кирилович, 1910 – 1945 рр. Калінінград.
Приймак Іван Олексійович, 1909 р.н. Доля невідома.
Приймак І. Т.
Пациківський Дмитро Михайлович, 1925 – 1944 рр. Латвія.
Радецький Микола Дмитрович, 1922 – 1944 рр. Естонія.
Семенюк Іван Антонович, 1908 – 1945 рр. Німеччина.
Струтинський Василь Іванович, 1903 – 1944 рр.
Струтинський Ілля Михайлович, 1912 – 1945 рр. Польща.
Струтинський Микола Михайлович, 1912 – 1945 рр. Латвія.
Струтинський  Онуфрій Іванович, 1912 – 1944 рр. Естонія.
Солинський  Іван Антонович, 1906 р.н. Доля невідома.
Солинський Йосип Іванович, 1906 р.н. п.б. в 1945 р.
Солинський Михайло Миколайович, 1926 – 1945 рр. Польща.
Соммер Самуїл Якович, 1911 –1945 рр. Польща.
Савочка Микола Андрійович, 1899 – 1945 рр. Німеччина.
Савочка Микола Михайлович, 1909 – 1945 рр. Латвія.
Савочка Михайло Михайлович, 1912 – 1945 рр.Латвія.
Тичинський Іван Миколайович, 1927 р.н. Доля невідома.
Угринюк Василь Михайлович, 1900 – 1944 рр. Естонія.
Угринюк Микола Васильович, 1920 р.н. п.б. в 1944 р.
Угринюк Микола  Михайлович, 1919 р.н. Доля невідома.
Фокшан Іван Семенович, 1915 р.н. п.б. в 1944 р.
Федорів Богдан Іванович, 1915 р.н. Доля невідома.
Цьомпела Степан Степанович, 1919 р н. Загинув в Норвегії.
Чапала Іван Герасимович, 1908 р.н. п.б. в 1945 р.
Черемшинський Іван Михайлович, 1925 р.н. Доля невідома.
Чижевський Василь Михайлович, 1923 – 1944 рр. Естонія.
Чижевський Григорій Михайлович, 1914 р.н. п.б. в 1945р.
Чижевський Микола Степанович, 1924 – 1944 рр. Естонія.
Чижевський Михайло Степанович, 1923 р.н. Доля невідома.
Чижевський Степан Степанович,  1927 – 1945 рр. Саратов.
Чупрун  Андрій Васильович, 1910 – 1944 рр. Латвія.
Чупрун Василь Іванович, 1914 р.н п.б. 1945 р
Чупрун Степан Андрійович, 1912 – 1944 рр. Латвія.1945 р.
Чупрун Я. В.
Шимко Федір Федорович,  Доля невідома.
Шевчук Федір Миколайович, 1922 р.н. п.б. в 1944 р.
Шкварок Августин Михайлович, 1898 р.н. Доля невідома
Шкварок Адам Мар’янович, 1924 – 1944 рр.Естонія.
Шкварок Андрій Михайлович, 1908 – 1945 рр. Німеччина
Шкварок Іван Ізидорович, 1902 р.н. Доля невідома.
Шкварок Микола  Франкович, 1912 – 1945 рр. Польща.
Шкварок Михайло Франкович, 1923 р.н. Доля невідома.
Шкварок М. І..
Яремчук Михайло Тодосійович, 1913 – 1944 рр. Естонія.
Яремчук Федір Степанович, 1920 р.н. Доля невідома.
Яворський Іван  Степанович, 1912 – 1945 рр. Німеччина.
Яцик Дмитро Миколайович, 1905 – 1944 рр. Латвія.
Яцик Михайло Миколайович, 1925 – 1944 рр. Естонія.

            Записані на пам’ятнику  полеглі від ОУН-УПА та німецьких загарбників:

            Абрамик С.С. Бащук М.М.  Білецький П.Ф. Бенчук П. С. Бучак А.М. Йоган К. Ворох Г. Заячківський М.М.   Клецик І. Д. (розстріляний німцями

            Поруч розміщений пам’ятник воякам ОУН-УПА, які загинули на території села і односельців, учасників УПА.

        На памятнику такі надписи:                         

 .                            УГА
.                Сотник  П. Васкул.
.                Чотар Д. Олексюк


.                УПА
.         В. Горук –      «Едвард» – загинув у Яс. Пільному,
.          Г. Сливчук – «Довбуш» – загинув у Яс. Пільному,
.          С. Шинкарук – «Корній»- Загинув у Яс. Пільному.
.         М. Матієк – «Мирний» – Загину у Городниці.

.         Закатовані у в’язницях
.          С Василенюк,
.           М. Василевич,
.           І . Карачевська.
.          А. Мандрик,
.           С. Савочка.
.          Ю. Олексюк.

.         Учасники УПА:
.            В. Абрамик.
.            Н. Абрамик – зв’язкова,
.           С Абрамик,
.            О. Вінтоник – станична,
.           М Матієк – зв’язкова.
.            В. Олексюк,
.           С. Олексюк.
.          М. Рудик,
.             П Угринюк,
.             С. Фокшан,
.               Шестидесятник:
.            С. Василенюк.
.             Допомагали УПА
.             М. Візінський,
.             М. Мандрик.
.           Новітні
.              В Матієк.

            Пояснення до  списків на стеллах памятника:

.          Після прізвища, імені й по батькові полеглих воїнів записано рік народження, рік смерті й країна, в якій загинув воїн. Букви  “п.б.” свідчать, що воїн пропав без вісті, після цього написано в якому році це сталося. Дізнатися більше про загиблих  на війні можна з “Книги пам’яті України”.
.          Прізвища людей, які загинули від УПА, переписано з пам’ятника полеглим, що в центрі села. Крім тих, хто загинув у сільраді, записаний С.С. Абрамик, який був у ті часи головою сільради й загинув у селі Вербівці, і дівчина   Г. Ворох, яка загинула випадково в селі Олієво Королівка, куди ходила купувати корову. Клецик І.Д, прізвище якого є на  пам’ятнику, це той чоловік, який переховував сім’ю євреїв і був розстріляний німцями в Станіславі.
.          Щодо памятника воякам ОУН-УПА, то люди кажуть що там записані не всі учасники. але кого не записали я не знаю . .
.          Серед тих, хто загинув на війні, були три  брати Чижевських: Микола, Михайло і Степан. Три сини не повернулися з війни й до хати Миколи Василинюка: Степан, Дем’ян і Василь.
.          У 1968 році було переписано і військові нагороди, які отримали ясеневопільнівці. Нагороджених, які ще тоді жили, було  418 чоловік. Було три орденоносці: Микола Васильович Абрамик нагороджений орденом Червоної Зірки, Микола Степанович Абрамик, який повернувся  з війни інвалідом без руки,  нагороджений орденом Вітчизняної війни-2-го ступеня, а Степан Степанович Болотенюк мав орден Слави ІІІ ступеня. Серед загиблих на фронті орденом  Вітчизняної війни  2-го ступеня був нагороджений Іван Степанович Яворський. Кілька фронтовиків мали медалі “За відвагу” і “За військову доблесть”. Всі інші – нагороджені медаллю “За перемогу над Німеччиною” та “За перемогу над Японією”. По кілька орденів Польської Народної Республіки мали: М.М. Карп¢як, М.І. Карпя¢к, М.І. Келець, які воювали у складі польської армії. Крім цього, всі учасники боїв до 40-річчя Перемоги над Німеччиною були нагороджені орденами Вітчизняної війни, за які в теперішні часи ветерани і їхні вдови мають добавку до пенсії. Скільки чоловіків повернулося інвалідами – ніхто не рахував. На війну з Ясенева Пільного мобілізували більше 700 чоловіків. З них загинуло більше, як четверта частина. Якщо порахувати всі жертви війни, включаючи загиблих на фронті, винищених євреїв, загиблих у національній боротьбі з обох боків, то населення села зменшилося майже на 400 осіб.
.          Крім чоловіків, жителів села, на війні була й жінка – Стефанія Йосипівна Мірошниченко. Вона була дружиною радянського військового, який служив на ясенівській прикордонній заставі (курдонах) і після нападу фашистської Німеччини пішла з ним на фронт. Під Сталінградом її чоловік загинув, а  жінка була на фронті  до кінця війни. Розповідають, що ще одна жінка з села була на війні з чоловіком чи нареченим, але ще в австрійську війну. Кажуть, що вона була з роду Крижанівських або Данилюків, що вона й пісню про свою любов до рекрута  склала. та, на жаль, слова пісні відпитати не вдалося.
.          Жилося в ті часи людям тяжко, бо війна залишила свої рани кожній родині. Ґазди почали відновлювати свої господарства, підупалі за час війни. Але чогось доброго в цьому не відбулося, бо, як вже згадувалось вище, держава вимагала великих податків. . Кількох ґаздів за несплату податків та інших причин ув’язнили. Лише з теперішньої вулиці Шевченка були ув’язненими Юрко Візінський, Михайло Мандрик і  Юрко Олексюк.
.          До повернення чоловіків з війни місцева влада розкошувала. Голова сільради щодня посилав десятника в село замовляти обід для себе і своїх поплічників. Жінка, до якої  приходив десятник, мала приготувати на обід курку, підсмажити картоплю і поставити на стіл дві пляшки самогону. Крім цього, голові возили воду з джерела “Дзюркало”, яке знаходилося в полі недалеко від села (вода там навіть у жнива була дуже холодною). Розповідають, що одне замовлення голові не посмакувало. Замовили для нього  обід у солдатської вдови, яка мала  двох малих дітей. Коли голову разом з “активом“ привезли на подвір¢я вдови, вона поставила перед ними на стіл горщик неструганої, вареної картоплі. Розлючений голова розкричався.
.         – Ти, що?.. За дурнів нас маєш?.. Ми що тобі свині?..
.          – Їж те, що я з дітьми їм! Вони в мене курку їдять лишень у великі свята,- показала вдова рукою на своїх сиріт. І додала, – А горілки в моїй хаті не було й тоді, коли був живим мій чоловік.
.          – Я тобі це нагадаю! Подивишся, що я з тобою зроблю! – пригрозив голова.
.          – Поцілуєш мене в одне місце! – не злякалася вдова. Вона не мала чого боятися голови, бо чоловік загинув на фронті, політикою не займалася – до Сибіру за це відправити її не могли, та й в господарстві мала лише півтора морги землі й  одну корову.
.          У 1947 році до післявоєнних бід  додався ще й голод. Люди від голоду пухли, їли натину, кропиву. Чоловіки їздили до Залуччя, бо там біля спиртзаводу можна було накопати відходів із засохлої картопляної браги. Кажуть, що в тій ямі люди з Бесарабії гинули на місці, бо їли сирими  прогнилі відходи, які вже  були отрутою. Люди з села, які   привозили оту “муку“ додому, мусили її переварювати, і лише тоді додавали до їжі і то по трошечки, щоб не отруїтися. Від голоду лише  за два місяці – червень і липень 1947 року, – в селі померло 15 людей, – про це є згадка у 2 томі «Городенщини». А влада руками  сільських прислужників забирала від людей зерно до останньої зернини. Як уже згадувалося, ті нелюди не боялися навіть Бога – був випадок, коли вони забрали  останню торбинку з квасолею з під дитини, яка лежала в  колисці.
.          Після війни людям жилося тривожно, бо вдень по селі ходили “червонопогонники” (так у селі називали солдатів НКВС), а вночі “партизанка” (так люди називали вояків УПА). У панському будинку в ті часи  розміщувався гарнізон, який мав за мету знищувати “бандерів” (так нова влада називала вояків УПА). Кажуть, що були такі випадки, коли один і той же ґазда вдень годував одних із противників, а вночі – інших, але про це не наважувався сказати ні одним, ні другим, бо як у тих, так і в інших, у руках була зброя і неписане право карати без суду. При цьому  тодішня влада вважала  все населення “бандерами”, тобто своїми ворогами.

Післявоєнні колгоспи

.          Господар, який мав більш як 7 гектарів поля, вважався  куркулем і вичікував, коли його вже заберуть до Сибіру. Не допомагало навіть те, що ці люди першими позаписувалися до колгоспу. А ще раніше на гектари поля  ніхто не зважав, забирали тих, на кого вказувала місцева влада. Наприклад, із села виселили Івана Білецького  за куркульство, хоч кажуть що стільки  землі у нього не було, але господарювати він умів добре  і був заможним.
.          У 1946 році колгосп “Червона зірка“ відновив своє існування.  То був навіть не колгосп, а сорто-дослідне господарство, яке потім перебралося на  Котиківку.Його контора розміщувалася майже в центрі села, в хаті Василинюків (тепер там побудована хата Совейків).  Господар того ґаздівства загинув на війні, а стара жінка, його дружина, перебралася до родини, що проживала в Серафинцях і їхня хата була порожньою. . Керував тим господарством Григорій Боднарук, агрономом був Пустовійт, а полеводом – Йосип Струтинський.  Пізніше  контора  колгоспу перебралася до панського будинку, де ще донедавно розміщувалася військова частина.
.          Першими членами того господарства були колишні панські робітники, які проживали  “на хатках”. “Хатками” називали невисокі, довгі, покриті черепицею будівлі, поділені на своєрідні квартири. До кожної такої квартири належали кімнатка і маленькі сінки. В одній будівлі було по декілька квартир. Коло “хаток”, вздовж дороги росли тополі. На місці тодішніх “хаток” тепер розміщені частина приміщень і гноєсховище колишнього  тваринницького комплексу…
.         Сільські господарі записуватися до колгоспу  не поспішали. Не поспішали можливо тому, що в ті часи ходили чутки, що Америка допоможе повстанцям УПА, і Україна буде самостійною. Ґазди мали ще й досвід з передвоєнних колгоспів, які довго не проіснували. Та ще колишні фронтовики говорили, що маршал Жуков на фронті обіцяв, що ніяких колгоспів не буде, хоч сам він у цей час, можливо, виношував плани, як переселити всіх українців до Сибіру,  бо про таке виселення був виданий цілком таємний наказ Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР і Народного комісаріату оборони СРСР № 0078 /42 від  22 червня 1944 року, в якому першим пунктом було записано таке: “Вислати у віддалені краї СРСР усіх українців, які проживали під владою німецьких окупантів”. Далі там подані інструкції, що виселяти треба  вночі, почергово, ще й потурбувалися, щоби виселяли українців після того, як вони зберуть урожай. Підписали цей документ  Народний комісар  внутрішніх справ Берія і заступник комісара оборони СРСР Жуков.  Ці дані були надруковані і  в газеті «Галичина». Є і фотографія цього наказу.


.         Утиски з боку держави на одноосібників і залякування цих людей Сибіром довели до того, що ґазди з великою неохотою, але таки почали записуватися до колгоспу. Повторилася ситуація 1940 року! Сіьські ґазди знову не захотіли нічого спільного мати з “хатковими” і в 1948 році організували свій колгосп на території колишнього господарства вірменів, які переселилися до Польщі. Це господарство знаходилося на краю села, при виїзді на Городенку. Бригади цього колгоспу розміщувалися ще й по селі, в господарствах ґаздів, які чимось проштрафилися перед владою, або мали у своєму  господарстві великі стайні. Розміщувалися вони в стайнях Миколи Бащука, Григорія Василинюка, Михайла Василинюка та інших ґаздів.
.          Головою колгоспу був обраний Матвій Келець, якого в селі поважали не тільки як ґазду, а й за те, що він за часів польської окупації був улюбленим виконавцем ролей у виставах драматичного гуртка товариства «Просвіта». Колгосп назвали іменем Сталіна. Чоловіки пішли до колгоспу працювати їздовими або конюхами і старалися їздити своїми кіньми, щоб хтось чужий не знущався над їхньою колишньою власністю. Цікаво було те, що коней тоді іменували прізвищами  їхніх давніх господарів. Наприклад «Бащукова» чи «Заячківська»…
.          З організацією колгоспів, зявилася  нова форма сільсьскогосподарського господарювання – колективного. Цей спосіб  не був приємним заможним ґаздам, але був кращим для тих, хто колись мав небагато землі,  та тим хто її до наділів з панської не мав зовсім. Перших він звільняв від великих податків за землю, а другим давав можливість бути рівним у здобутках за свою працю із колишніми заможними ґаздами села.
.           Після створення колгоспів, голова правління колгоспу став єдиною особою в селі, в якої  були якщо не кошти, то бодай продукція, за яку  можна було ті гроші  за вироблену продукцію вторгувати. Але  і в колгоспах не було грошей, бо хтось там з вищої влади  за цим постійно слідкував, – вирощені врожаї майже повністю забирала  держава. Те, як виживають  колгоспники нібито не помічали, адже чим бідніший народ тим легше ним керувати, бо він думає як вижити , а не те що творитья в держав. іА, якщо говорити правду, то в ті повоєнні часи держава була бідною і спустошеною за ті кілька років війни. .Сільські Ради в ті часи  стали теж залежними від колгоспів, бо мусили випрошувати гроші на потреби села. Та , якшо говорити точно, то  тодішні сільські влади думали не про потреби села, а про те як зібрати податки, страхові внески,та позику із  збіднілого населення сіл.
.          За часи спільного обробітку землі господарство міняло і свою величину і назви. Виглядало це так:
.         1944-1945 роки  – сорто- лослідне господарство.
.         1946 рік – колгосп «Червона зірка».
.          З 1947по 1950 роки існував другий колгосп , якиій мав назву імені Сталіна.
.          !950 рік колгоспи обєднали – назва  імені Леніна.
.          1963 рік – назва «Ленінським шляхом».
.          !974 рік – було організовано лержавне господарство «Підприємство по вирощуванню яловичини і кормів»
.          Через кілька років підприємство реорганізували в «Обєднання по вирощуванню ВРХ» , яке рахувалося вже не державним , а обєднанням колгоспів.
.         В двох останніх утвореннях  у Ясеневі Пільному був лише відділок тих господарств.

Переселенці

.         Саме у ці часи, у кінці сорокових років, із Польщі до села прибуло кілька сімей переселенців. Це були сім’ї Ваньчика, Денисюка, Зеня, Лецька, Набрежного, Тиса, Шабатів, Яринських та ще кількох родин, які потім переселилися до Городенки. Переселенцям держава надавала допомогу зерном і борошном. Цих людей поляки силою виселили з українських земель, які відійшли до Польщі. Натомість і в нас полякам, які проживали в Україні, дозволили переселитися на їхню прабатьківщину.
.          Причини тих переселень у теперішні часи вже відомі. Як ми чули, чи читали – були масові знущання  поляків над українцями  у кількох областях, які до цього були українськими. Порятунок ті знедолені люди знайшли в Україні. Не обійшлося без гоніння поляків і в Західній Україні. Хто більше завинив у цьому, тепер розбирають історики, які можуть вишукувати матеріали і знаходити правдивість того, що тоді відбувалося. бо в колишній московській державі інтереси України чи Польщі, як держав, історикам висвітлювати не дозволяли.
.          З Ясенева Пільного теж переселилися люди до Польщі, хоч ніякого переслідування з боку односельців щодо них не було. Головною  причиною їхнього переселення був не  так польський патріотизм, як боязнь колгоспів. Можливо, що вони в цьому не помилялися,  бо  у Польщі, навіть у  часи соціалізму, крім колективного  обробітку землі,  люди господарювали одноосібно. Майже всі переселенці з Ясенева Пільного поселилися в селах Великий Камінь і Малий Камінь Хожувського воєводства, – на території, яку до війни заселяли німці.
.           У ті ж часи було запроваджене і добровільне переселення з Галичини до східних областей України та до Криму. Переселенцям надавали гроші для купівлі корови та кредити для придбання чи будівництва житла. Пізніше їм житло надавалося безплатно з правом викупу. З Ясенева Пільного переселилося до східних областей кілька сімей.
..         На початку п’ятдесятих років молодих 17-19-річних хлопців почали ловити на Донбас до шкіл ФЗН (фабрично-заводського навчання)  навчати на шахтарів. Про це  була спеціальна постанова Ради Міністрів СРСР за № 1793 від 10 червня 1948 року “Про черговий призив молоді до шкіл ФЗН, ремісничих і залізничних училищ Міністерства трудових резервів” (зверніть увагу, що то не був набір на навчання, а “призов”. Хлопці зі шкіл ФЗН (по-російськи – школи ФЗО) втікали, хоч час роботи в  шахті рахувався як служба в армії. Це називалося “трудовою армією“. Втікачів ловили і судили. У Ясеневі Пільному відбули покарання за Донбас Іван Болотенюк, Степан Савочка, Степан Кущак, Іван Цьомпела, Петро Гордаш та інші хлопці. Лише кільком із втікачів в’язниця обминула, і вони  служили в армії зі своїми ровесниками.

Об’єднання колгоспів у селі

.         Два колгоспи у селі проіснували  доти, поки жив  голова другого колгосту. Після загадкової смерті Матвія Кельця у 1950 році, тим колгоспом деякий час керував Дмитро Швигін, а потім два колгоспи об’єднали в один. Головою об’єднаного колгоспу обрали Дмитра Григолінського, який головував у колгоспі “Червона зірка”. З  колишнього ж колгоспу ім. Сталіна зробили дві, а потім одну бригаду. Об’єднаний колгосп почав розбудовуватися, і для цього в селі на матеріали почали розбирати муровані з каменю стайні й криті бляхою стодоли, які були в домашніх господарствах тодішніх членів колгоспу. Каміння, дерево і бляху звозили до колгоспу.
.            Оплата праці в колгоспі спочатку була досить непоганою. Платили  пшеничним, житнім зерном, кукурудзою, картоплею. Але влада щороку почала збільшувати розміри  поставок із колгоспів. З часом дійшло до того, що колгосп по здачі своєї продукції державі став мільйонером, а колгоспникам платили по 100-150 грамів зерна на трудодень. (якщо порахувати дні у які звичайна колгоспниця ходила сапати, копати і вивозити буряки, то виходило близько 120-150 трудових днів, тобто трудоднів, тож можна порахувати який був тоді зарібок. 120 виходів на роботу мусив мати кожний колгоспник. У виграші були хіба що працівники ферми, їздові та конюхи, які ходили до роботи щодня, але й вони з бідності вирватися не могли). Було тоді й  таке, що коли  колгоспник отримав  після жнив один-два центнери пшениці авансом, то при основному розрахунку, який відбувався  восени, ставав  боржником. Вижити родині з такою кількістю заробленого зерна було вкрай важко. В ті роки  після жнив діти ходили по полях збирати у торбинки колоски зерно з яких жорнили і пекли коржі. Та ще й на це була заборона, бо сторожі полів, яких називади “полбовими”проганяли дітей з поля і навіть відбирали торбинки з колосям. На щастя владі про це не повідомляли, бо могло не обійтися без суду.. Та й самі колгоспники змушені були терти з снопів колоски, якщо цього не бачило начальство, бо йдучи в поле жнивувати не мали не те що хліба, а навіть коржа. Праця при збиранні врожаю була важко у всі часи. Інстркментами ліборобам служили: коса, серп, граблі, малюнки яких подано нижче. Косо косили зенові культури. Серпом жали гречку, просо, біб, кукурудзу, соняшник, виляглі стебла зернових та інше, а граблями згрібали  стебла, які залишилися на стерні.

Серп, коса, граблі.

.  .        За важку працю на жнивах колгоспникам нараховували більшу кількість трудоднів . Пізніше зернові косили  кінними косарками. . Скошені злаки зернових жінки в’язали в снопи і вкладали в клані (копи).Стебла, які залишилися на полі, згрібали вже не граблями, а  кінними грабарками.

Кінна косарка . 

Фото з книги Die Deutschen in Wolhynien. Nikolaus Arndt

.           Готові  снопи возили до молотарки або скирдували у стодолах чи оборогах  (шурах) які залишилися від господарювання пана, щоб обмолотити пізніше. Для перевезення снопів вози переробляли. З них знімали дощані боковини, а замість них вкладали довгі драбини. Пігля цього віз розтягували щоб він став довшим. Снопи укладали колосям до середини в 6-8 рядів по висоті, потім за допомогою рубля (довгого дрючка) і шнура зв’язували, щоб снопи не розсувалися, і так возили. Молотьба проходила довго,  бувало, що молотили снопи аж до Різдвяних свят. Зерно сушили на всіх рівних площах, які були на території недалеко від складу. Був такий випадок, коли зерно розстелили сушити на дорозі, що вела до першого ставу, і не помітили, що насувається гроза. Підвів дід, якого вважали колгоспним барометром, котрий сказав, що хмари, які насуваюся, перелітні, а ті “перелітні” хмари змили  зерно в ставок.
..          Молотарок у колгоспі було дві. На початках працювали вони від паровиків, які приводилися в дію від спаленої соломи. Одна молотарка дісталися колгоспові в спадок від німецького “Легешахту”. Вона була виготовлена фірмою “LANZ”, а друга була вже радянською. На початках солому скирдували за допомогою “журавлів“ (це такий же пристрій із жердок, яким у деяких місцевостях тягають воду з колодязів). Солому в’язками подавали на скирту і там її укладали. Скирти були ідеально рівними,  бо їх укладали чоловіки, які мали досвід  скиртування  соломи в пана. Пізніше, коли появились зернові комбайни. солому з поля тягали кінними, а потім і тракторними волоками. Ті волоки витягували на скирти чотирма кіньми а пізніше тракторами.
.          На початку п’ятдесятих років колгосп придбав першу вантажну автомашину. Це була низенька, маленька “полуторка”. Потім з’явився трактор. Був він на металевих колесах і називали його чомусь “бульдаком» (видно тому що звук його мотора був подібний до булькоту).. На ньому працював Степан Абрамик, а допомагав Степан Мазуркевич. Цей трактор у жнива замінив паровик коло молотарки, а восени ралом підкопував цукрові буряки. На початках жінки не допускали його на свою площу, щоб рало не порізало коренеплоди, а потім бігали кликати трактор на свою ділянку по всьому полю, бо підкопані ралом буряки було легше збирати.

Трактор «Універсал» .
Такі трактори  першими полегшили важку працю колгоспників.         .

.          Ще треба згадати, що першим трактористом району вважали  жителя нашого села Саву Мироніва, який був родом із села Стрільче.
.          Праця в колгоспі була важкою фізично і невдоволенню колгоспників не було меж. Особливо гнітила низька оплата цієї праці. У п’ятдесяті роки, відбувся ще один “бабський“ бунт. Це було в жнива. Було дуже мокре літо, і жнива затягнулися. Косили зернові і в’язали снопи вручну у воді, яка вже у землю не входила і стояла на полі калюжами. Коли колгосп наполовину обжнивувався, колгоспникам повідомили, що оплата буде вдвічі меншою і що замість обіцяних двох кілограмів за зароблений у жнива трудодень з району наказали платити по одному кілограму. Жінки з граблями, вилами зібралися коло контори і вимагали не зменшувати оплату.  Наляканий голова колгоспу і бухгалтер тоді втекли з контори через заднє вікно. За ці дії ланкову Катерину Колодницьку і Марію Йоник забирали до міліції, вважаючи їх організаторами того бунту, але не ув’язнили. Та найбільше постраждав тодішній бухгалтер, який мав виконувати наказ районної влади. У  нього через кілька днів потому загорілася хата. Мабуть, то був умисний підпал. Дружина бухгалтера з маленькою дитиною вискочила через вікно і опустила дитину. Дитина сильно вдарилася і через три дні померла. Ця сім’я постраждала за ніщо, бо про те, що заробіток зменшують, людям тихцем повідомив самий бухгалтер.
.           Наприкінці п’ятдесятих років на території колгоспного двору ціле літо розміщувалася військова частина. Це були прожектористи. Щовечора сліпучі промені світла вишукували в небі літаків.
.          Був у селі і чоловічий “бунт“ наприкінці 80–тих років. Тоді до села приїхало два автобуси міліції шукати якоїсь шестерні, яка пропала в колгоспі. Шукали навіть у шафах тих жителів села, які до колгоспу ніякого відношення не мали. Тоді комбайнери і трактористи відмовилися йти жнивувати і не виїжджали з території тракторної бригади. Керівники колгоспу змушені були піти на поступки і міліцію відкликали. Кажуть, що ініціатором дій механізаторів був комбайнер  Петро Никифорук.
.           Колгосп вирощував пшеницю, жито, ячмінь, горох, просо, гречку, цукрові і кормові буряки, картоплю. Була городня бригада, яка вирощувала капусту, огірки, помідори, моркву, столові буряки, тютюн. Кілька років на полі нижче залізничної станції вирощували кавуни й дині. За наказом зверху сіяли навіть кок-сагиз і чумизу. Одного року сіяли сорго на віники. Кілька років вирощували тутового шовкопряда – йому на корм   з усіх шовковиць у селі щоліта обрізували гілля з листям аж до стовбурів. На невеличкій площі вище залізничної водокачки ріс виноград. Про пасіку і ставки на кожних звітних зборах говорили, що вони неприбуткові, хоч рибу ловили щоосені і мед забирали регулярно.
.           Був у колгоспі й сад. Біля старого, панського, який розміщувався нижче панського будинку, аж до першого ставка,  висадили ще більший – молодий, який починав уже плодоносити. Але агрономи-практиканти, протруюючи сад від шкідників, дали так багато хімії, що листя на деревах обгоріло. Сад не відродився, і через деякий час дерева викорчували. Через кілька років потому був закладений молодий сад із карликових дерев, який  плодоносить і тепер.
.          Займався колгосп і тваринництвом. Крім коней, які на початках були головною силою в роботах і утримувалися в п’ятьох конюшнях, були ще корови, свині, вівці. Була ще пара волів і кілька племінних бугаїв.
.           Був і курятник у якому вирощувалися кури і качки. Він знаходився на березі першого ставу і качки мали де плавати. Курятник розвалили, але на балці, яка знаходиться за Долішнім ставом пізніше був побудований дерев’яний гусятник і там кілька років вирощувалися гуси.
.           У загальному, в структурі колгоспу були: рільничі, тракторна, городна, кормова (пізніше мехзагін), будівельна і дорожні бригади. Ферма (пізніше тваринницький комплекс) була окремою галуззю господарювання і до неї не належали конюшні у якій утримували свої коні рільничі бригади.
.          До появи в колгоспі механізації, праця жінок була виснажливою. Вони майже всі працювали на вирощуванні цукрових буряків. Спочатку ланки працювали гуртом. Кожна жінка брала собі рядок і разом сапали. Жінки старшого віку, і ті в яких були малі діти, часто запізнювалися на роботу, що викликало незадоволення інших. Тож коли придумали ділити поле на ділянки, щоб кожна жінка обробляла  однакову площу і працювала окремо від інших, це стало втіхою і для деяких ясенівських жінок. Зявилися передовики, яких хвалили на зборах. Жінки не розуміли, що заробити їм більше не дадуть; що для цього радянська система вміла переглядати норми виробітку і підвищувати їх так, щоб багато не платити. Вже пізніше, в сімдесятих роках, появиться лозунг: “Сьогодні рекорд – завтра норма!”, що повністю відкриває суть радянських рекордів. Нові норми виробітку після тих рекордів привела до того, що жінки, в яких були діти, мусили виводити їх з собою в поле на ділянки, тому що самі не встигали за передовиками. Якщо б х тось міг зазирнути у шкільні журнали тих років, то видно було б, скільки у тодішніх школярів було  пропусків занять через оті колгоспні буряки.

            Ланка колгоспниць-буряківниць  Ягни  Візінської ( дівоче прізвище Струтинська).
Серед ланкових Ягна працювала найбільше років ланковою і за сумлінну працю була нагороджена орденом і медалями.

.           Буряки в ті роки вручну шарували, проривали, три рази сапали, копали. Час збору урожаю був дуже важкою порою, бо копали буряки вручну копачками, а викопані коренеплоди ланка зносила кошиками на одну купу.  Коли  приїжджала автомашина,  вантажити її збігалася вся ланка, щоб це було якнайскоріше і шофер з охотою приїхав до них знову. Крім цього, по чотири жінки, по черзі, їхали зверху на буряках до цукрозаводу їх розвантажувати. З часом, на бурякові плантації прийшла техніка, і працювати жінкам стало набагато легше. Але поки до цього дійшло, минули десятки років.
.           Влада щодо селян була дуже безжалісною. За кілька колосків, підібраних на стерні, судили. У ті роки трьох ясенівських дівчат Марію Йоник, Ягну Савочку і Катерину Михайлик, які несли з поля по кілька буряків, судили і присудили їм по чотири роки криміналу – за кожний бурячок по рокові. Навіть за дрібні провини людей відправляли до в’язниці.  Тих, хто не вийшов на роботу, навіть коли заповідали на неї в неділю чи свята, штрафували – стягували до п’яти трудоднів.
.         Бідність заставляла багатьох людей ходити по свіжій стерні і збирати колоски, які залишилися після жнивування. Ходили за ними з торбинами діти. Кажуть, що і за це людей саджали до вязниці, але в Ясеневі Пільному таого не було. Правда, не один хлопчина відчув на собі удари палиці колгоспного польового сторожа, яких було кілька. “Польові” били хлопчиків, забирали від них торбини з колосям, а куди дівали ті торбини невідомо….
Краще жилося тим людям, які працювали на державних роботах, але щоб отримати таку роботу, треба було мати паспорт, а їх видавали лише тим, хто прийшов із в’язниці, або їздив за вербуванням кудись на заготівлю лісу чи комсомольську будову. Навіть для того, щоб піти кудись учитися, треба було мати довідку від голови колгоспу, що він тебе відпускає на навчання.

Колгоспники біля молотарки, якою обмолочувались снопи зернових культур. У центрі голова колгоспу Дмитро Григолінський.

.          А із   поданої  вище фотографії видно якими «заможними» були колгоспники ще на початках шістдесятих років. Босими ходили  тоді  дорослі люди, і діти.
.           Тим, хто не працював у колгоспі, відрізували городи. Часто городи відрізували  аж до самої хати.
.         Десь у середині п’ятдесятих років колгосп став мільйонером, і передовиків виробництва – ланкових, доярок, свинарок – почали нагороджувати орденами і медалями.  Доярі Михайло Савочка і Степан Йоник ставали учасниками ВДНГ (Виставка досягнень народного господарства) в Москві. Їх нагородили мотоциклами. Правда, їздити ними доярам не довелося, бо колгосп їхню премію присвоїв, і їздили тими мотоциклами бухгалтер та агроном.. Серед нагороджених учасників тієї виставки тракторист Василь Приймак був срібним і бронзовим призером Були учасниками виставки в Москві й інші колгоспників, серед яких   механізатор Степан Яремчук, ланкова Розалія Никифорук,  Розповідали, що ця передова ланкова колгоспу – мільйонера  ходила босою по Москві. Роздумуючи про це, можна зрозуміти які то були часи, якщо людина, яка заробляла навіть трошки більше від інших, не мала навіть за що купити собі чоботи.
.          У ті роки  здобула собі славу і Стефанія Хромичева, яка пізніше стала Героєм соціалістичної праці. Вона працювала в колгоспі ланковою, завфермою, а потім головою колгоспу в Глушкові і Чернятині. Хромичева обиралася депутатом  Верховної ради УРСР. Обирався депутатом УРСР і голова ясеневопільнівського колгоспу Дмитро Григолінський. Депутатів тоді охороняли солдати, тож мав таку охорону і Григолінський. Пізніше, у сімдесяті роки, ланкова комсомольсько-молодіжної ланки Ганна Гериш обиралася членом ЦК ЛКСМУ.
.          Але, крім передовиків, які були потрібні владі для пропаганди, були і звичайні сумлінні трудівники-механізатори, які на своїх машинах повністю замінили кінний обробіток землі. З механізаторів, які сумлінно обробляли колгоспні лани і виконували інші роботи, треба назвати трактористів Миколу Біника, Петра Бащука, Степана Боднарука, Івана Гудза, Петра Гордаша, Михайла Візінського, Василя Йоника, Івана Йоника, Миколу Калинку, Івана Карпушенка, Івана Мандрика, Василя Матієка, Петра Матієка, Петра Матієка, Олексія Мандрика, Миколу Пациківського, Василя Камінського; Миколу Чижевського, братів Івана та Миколу  Чупрунів, Миколу Шавронського, Василя Яремчука; першу і чи не єдину жінку-трактористку з села Федору Заячківську,  комбайнерів: Михайла Візінського, Петра Никифорука, Василя Никифорука, Івана Струтинського та багатьох інших механізаторів. Серед молодшого покоління механізаторів був помітним  Микола Бучак, якому довіряли освоювати найновіші зразки вітчизняної і зарубіжньої сільськогосподарської техніки, яку в ті роки закуповувало господарство.
.          Був шановною людиною Степан Яремчук, який працював трактористом, а після закінчення технікуму, бригадиром тракторної бригади, керівником мехзагону, потім керуючим відділком у селі. Доброю славою користувався і обліковець тракторної бригади Михайло Абрамик, який за довгі роки роботи знав розміри кожного поля напам’ять.       Також не слід забувати трактористів, які працювали ще раніше – за часів МТС (Машинно-тракторних станцій).  Трактори МТС були власністю держави й обслуговували колгоспи. Бригадирами тракторної бригади тоді працювали Юрій Войцехівський, Степан Йоник,  Іван Хромичев. Трактористами працювали Михайло Бащук, Василь Войцехівський, Михайло Яремчук, комбайнерами – Федір Візінський, Степан Гайдаш, Микола Крилатюк, машиністами молотарок – Василь Ворох, Йосип Цьомпела, Степан Абрамик, Степан Яремчук.
.          З часом колгосп почав багатіти і розбудовуватися. Будувалися чотирьохрядні корівники, розпочали будівництво школи. Але, розпочавши ці будівництва, колгосп зайшов у такі борги, що будівництва  на кілька років заморозили. Добудували школу вже за державні кошти, які направив райком партії, куди майже щодня ходив вклонятися новопризначений директор  школи Борис Пуха, який у той час навіть не був партійним. Його наполегливість  так вподобалася тодішньому керівникові райкому, що невдовзі він був запрошений  працювати інструктором, а пізніше і секретарем  того райкому.
.          На початку шістдесятих років почало розбудовуватися і село. Переважно будували двокімнатні хати з кімнатою , в якій жили і варили їжу, і “великою хатою”, в якій відбувалися різні торжества і похорони. Крім цих двох кімнат, могла бути ще невеличка кухонька в сінях, а збоку комора з окремим входом  знадвору, чи зсередини тієї кімнати, в якій жила сім’я. Покривали хати переважно шифером, зрідка хто сніпками з соломи чи очерету, а заможніші люди купували корита з цинкової бляхи, розбирали їх і покривали хати бляхою, бо тоді листковою цинковою бляхою не торгували. Тоді ж почали знову будувати стайні, а пізніше й літні кухні.
.           Час ішов і механізація почала витіснювати ручну працю… В колгоспі почала з’являтися зайва робоча сила. Спочатку непотрібними стали чоловіки, які були їздовими, бо пояилися вантажні автомобілі і колісні трактори, на які шоферів і тракторитів по кількості було потрібно менше як їздових. (Цікаво, що в ті роки два їздові колгоспу вже не дуже молодого віку ( їм було більше як по 30 років) Іван Візінський та Іван Струтинський перекваліфікувались і з їздових сталм шоферами). Але їх було лишень два, а не десятки, яких тоді було в колгоспі. Потім  і жінок, які до цього працювали на буряках, стало забагато. Молодь. яка ще в недавні часи без паспорта не могла влаштуватися на державні роботи, тепер таку змогу вже мала. В результаті цього більшість  молоді низькооплачувані роботи у колгоспі та й у районі вже не влаштовувала   і  вони  почала обминати колгосп – хто йшов  вчитися, хто їхав будівельниками на будови, або на видобуток нафти  до Сибіру. Кілька хлопців працювали аж на Камчатці . Старші жінки, та й чоловіки  цілими бригадами виїжджали на сезонні роботи в східні області України  і до Росії сапати  буряки.
.          Багато дівчат і молодих жінок освоїли спеціальність штукатура і працювали у будівельних організаціях Городенки, яких у ті часи  було вже кілька.
.           Чоловіки, яким вже бракувало роботи у колгоспі, старалися влаштовуватися на державні роботи в Городенці переважно підсобними робітниками на будівництвах, які там почали появлятися, але для всіх бажаючих і там місця не було. Влітку рятувалися тим, що виїжджати скиртувати солому у Східних областях. Їздили туди бригадами.  Потім, теж бригадами, виїжджали жнивувати на цілину та на перевалку лісу в сибірському місті Томськ. За кілька років ці заробітчани в Томську напевно заробили  цілий ешелон сибірького лісу, бо їм по державній ціні продавали ліс за вироблені  трудонорми. За їхню працю ліс продавали по  державні ціні і колгоспові.
.          У часи заробітчанства ясеневопільнівців у Томську на тоці колгоспу зависочіли величезні штабелі лісу кругляка. Придбав колгосп тоді з Томського  лісоперевалочного комбінату і новеньку пилораму.  Ціна на ліс в ті роки знизилая наполовину, В селі  почали виростати нові будинки. Почали зявлятися чотирикімнатні будинки (чвураки) із цегляними стінами.
.           Варто пам’ятати про те, що дорогу заробітчанам до сибірського міста Томськ відкрив Михась Василинюк, який після війни  був туди виселений. Він зібрав туди першу бригаду, яка заробила собі ліс на будівництво нових осель у рідному селі
.          У ті часи у селі серед чоловіків дуже поширеними були спеціальності шоферів і трактористів, для яких була робота як в колгоспі, так і в Городенц. В Городенці шоферами ясенівські чоловіки працювали переважно у міжколгоспній будівельній  та мііжкколгоспній дорожній організаціях.
.         Коли відбулася зміна керівництва колгоспу (ветерана колгоспного руху Дмитра Федоровича Григолінського замінив молодий агроном Василь Васильович Кнігніцький, уродженець села Підвисока Снятинського району), в колгоспі все перемінилося. Замість колишньої, заповненої на всіх підходах гноєм та болотом, колгоспної ферми, були побудовані тваринницький комплекс  та різні господарські будівлі. На полях зробили меліорацію  (до речі, – після неї в багатьох  криницях у селі почала зникати вода.).Хоча міліорація ясенівських полів робилося не вперше, бо кажуть, що і Криштофович робив меліорацію на своїх полях, зокрема на Ямаші. Для зручного обробітку полів, було перенесено дороги.  А щодо доріг, то колишній бригадир дорожної бригади колгоспу Іван Книгницький каже, що  в ті роки було зашутровано більше п’ятдесяти кілометрів дороги в селі і на полі і прокладено близько шести кілометрів тротуару обіч центральної дороги (теперішня вулиця Січових стрільців). Тоді за рахунок колгоспу подвіря жителів села, які проживали по центральній вулиці прикрасили однаковими штахетними парканами, напевно для того, щобдля людей, які проїжджали по дорозі  село   мало пристойний вигляд. ( Це робилося по всіх селах району. Тоді ж перекрили хати покриті соломою, шиферною покрівлею).В ті роки у селі   побудовано сучасний Будинок культури, приміщення адміністративного центру села, розпочалося будівництво Будинку торгівлі, (для закінчення якого не вистачило радянської влади), побудована і працювала лазня. На сільському стадіоні насипали земляні вали під трибуни, встановили лавки  і побудували  роздягальню для футболістів.
.          Після створення об’єднання з кількох колгоспів, яким довірили керувати  Луці Стефанику, племінникові письменника Василя Стефаника, заступником голови об’єднання призначили Василя Кнігніцького, а вже коли  Стефаник вийшов на пенсію, Кнігніцький став керівником цього господарства. В Ясеневі Пільному був створений відділок цього об’єднання. Після відходу Василя Кнігніцького будівництво у Ясеневі Пільному  велося набагато повільніше, а, якщо говорити правду, припинилося.
.          Вже, коли ясенівське господарство ввійшло до спілки селян «Покуття», керуючими відділка в різні часи працювали Іван Білий, Петро Пічка, Василь Візінський, Степан Яремчук.
.          В часи спілки селян «Покуття” у гаражі, який розміщувався у Ясеневі Пільному, було близько 150 автомобілів. У відділку було десять зернових, два бурякозбиральних комбайнів та понад п’ятдесят тракторів (якщо рахувати техніку тракторної бригади і механізованого загону, який обслуговував тваринницький комплекс).
.          У селі були великі партійна і комсомольська організації. До  партії записувалися ті, хто мав якусь керівну посаду або хотів, щоб йому довірили новий автомобіль чи трактор, а в комсомол мусив записуватися кожний призовник перед тим, як ішов до армії. Але це було вже в сімдесятих роках, бо  до цього на комуністів дивилися не тільки  як на страшних безбожників, а й   пов’язували з ними всі біди та нещастя, які тоді існували. В кінці сорокових і на початку пятдесятих років до  комсомолу записували насильно, ще в школі. Були випадки, що діти, коли їх заставляли записуватися до комсомолу, втікали з класів через вікна, . За небажання йти до комсомолу хлопців стригли наголо, а було, що вони втікали вже й з райкому комсомолу, де мали одержувати комсомольські квитки. Таке ж тоді було і з піонерською організацією, куди дітей записували без їхнього особистого бажання. Піонерські галстуки, які на перших порах видавалися піонерам безкоштовно, діти знімали вже за порогом школи. Якщо говорити правду, то я  не осмілююся  твердити, що в селі були люди, які  по-справжньому вірили в комуністичні ідеї, бо після того як Україна стала незалежною державою,  комуністів у селі вже не було. Деякі з них почали ходити до церкви, хоч  недавно у їхніх хатах не було жодної ікони..
.            У ті, післявоєнні роки, прогрес поволі приходив і до села. Якщо ще після війни хати освітлювали гасовими лампами чи каганцями, то на початку шістдесятих років вже була електрика. Перший радіоприймач був у тодішнього бухгалтера колгоспу Івана Абрамика Ше у пятдесяті роки. Приймач той був детекторним і слухати радіо можна було  лише через навушники. Радіо провели десь поередині п’ятдесятих років. Тоді на стовпах коло сільради і контори колгоспу були встановлені два гучномовці, і  проведено дротове радіомовлення до осель по теперішній вулиці Українській. Щодо телефонів то їх у селі було всього два – у сільраді  та конторі колгоспу, тай живилися вони від батарей.
.           Життя ніби й покращувалося, але перед тим як відбулася незалежність України  у життю людей нічого хорошого не було. У період  горбачовської перебудови  полиці магазинів були вже порожніми. Людей заставили здати до Ощадного банку ще й ті гроші які вони мали вдома і потім нам пояснювали, що всі збереження забрали до Москви. Таким чином людей зробили зовсім бідними, бо купити щось не мали ані де, ані за що. Тай коли Україна стала незалежною, власних грошей вона ще не мала. Заробітну плату людям не платили, пенсії теж. Люди почали шукати способи виживання. Тоді й почалося те, що замість щось виробляти, люди почали купувати й перепродувати все, що користувалося попитом. Це стало можливим, коли дозволили користуватися інвалютою, переважго американськими доларами
.           Дехто із Ясенева Пільного теж рятувався таким способом від бідності. У ті  роки ясенівські жінки їздили за товаром аж до азербайжанської столиці Баку, де в той час відбувалася війна. Війна жінок не лякала, – їх їхало  туди так багато, що люди жартували буцімто в Баку вже перейшли на ясенівську мову.  Купували там светри, куртки, та іншу одежу і галантерею, бо цього на Україні вже не було. Їздили тоді і до Румунії, де їх частенько обкрадали тамтешні цигани.
.           Але кажуть, що все йде і все міняється,  тож люди живуть з вічною надією, що колись жити буде краще…

“Інтернаціоналісти”

.          У часи існування радянської імперії хлопці, яких призивали до армії для охорони країни від нападу ворогів, служили не тільки на території тодішнього Союзу, а й за його кордонами – у Німеччині, Польщі, Угорщині, Чехословаччині. Деяким з них довелося виконувати так званий інтернаціональний обов’язок, тобто не  тільки служити, а й  воювати у чужих країнах. Вже незадовго до розпаду радянської імперії вони проливали свою кров і гинули  у Афганістані, Чехоловаччині, а до того була Польща, Угорщина, Вєтнам і навіть Куба. Не обминула така доля і хлопців із нашого села.
.           Десять хлопців із села під час служби в Радянській армії були на війні в Афганістані.  Це – Абрамик Петро Петрович, Білоокий Микола Дмитрович, Візінський Степан Степанович, Громницький Михайло Йосипович, Книгницький Василь Степанович, Никифорук Василь Петрович, Перегінець Василь Степанович, Прокоп¢як Микола Степанович, Сливка Петро Миколайович, Чупрун Василь Степанович. Один із них –Василь Никифорук за порятунок командира на полі бою  нагороджений орденом Червоної Зірка.
.           Хлопцям із села, які служили в армії довелося виконували отой  “інтернаціональний обов’язок” і під час відомих подій у Чехословаччині. Дев’ять хлопців, які тоді відбували строкову службу в Прикарпатському військовому окрузі, в складі своїх частин були на території тієї держави. Там були: Микола Романович Бучак, Іван Федорович Гордаш, Степан Миколайович Мандрик, Степан Васильович Матієк, Степан Миколайович Никифорук, Степан Іванович Олексюк, Степан Михайлович Олексюк,  Іван Дмитрович Фокшан, Микола Миколайович Шевчук.  Ще двох чоловіків-шоферів Василя Камінського та Івана Кельця мобілізували із запасу разом з автомашинам. на яких вони працювали.. Тоді ж понад тридцять чоловіків з села, мобілізованих із запасу, пробули в окопах під словацьким кордоном більше трьох місяців. Така  була тоді держава.
.          Відбували  ясеневопільчани  “інтернаціональний обовязок”  у В’єтнамі – Микола Матієк, у Кореї – Степан Муляк у, Єгипті – Іван Білецький. Василь Бащук прямував до Куби, але американці повернули  той корабель назад. За словами родини, Ілля Черемшинський загинув на війні у Кореї. Ще кілька ясеневопільнівців, були «інтернаціоналістами, але за документами, всі вони були там цивільними спеціалістами.
.           А в наші часи такі нібито «інтернаціоналісти» появилися і на Україні, бо на Донбас кремлівські володарі Росії відправляють тисячі своїх військових, воювати нібито з фашистами, хоч фашистськими методами захоплення земель інших держав користуються вони самі. В Україні вони вже захопили Крим, від Молдови відділили Придністровя, настворювали новітні держави  у Грузії. А самі, коли Чечня хотіла відєднатися від них, знищили не тільки Грозний, а й мирні аули. Така вона кремлівська справедливість.
.         Захищати Україну від тих «інтернаціоналістів» доводиться і і жителям нашого села. Першими учасниками АТО з Ясенева Пільного були: Петро Абрамик, Іван Бурдєєв, Петро Винницький, Роман Малий, Василь Данилишин, Дмитро Дяків, Степан Чижевський, Василь Чупрун.
.          Треба просити Бога, щоб ця неоголошена війна поскоріше закінчилася і список учасників АТО із села був  коротеньким.

Чорнобильці

.          Чорнобильська катастрофа, яка сталася 26 квітня 1986 року залишила слід і у Ясеневі Пільному. Через радіацію, яку занесло з пилом у наші краї,  недалеке від нас буковинське село Киселів визнано таким, що підлягає переселенню. Ясенів такої великої дози радіації не отримав, але постраждалі від катастрофи були і в селі. У час служби в армії був ліквідатором катастрофи на АЕС Микола Степанович Домбровський (у селі він навіть прізвисько мав «Чорнобиль»), працював на автомобілі у “Чорнобильській зоні” Василь Іванович Бойцун, як молодший медичний працівник перебувала там Марія Миколаївна Матієк. У теперішній час усі вони вже небіжчики, хоч по віку старими  ще не були.

Розділ третій

Хліборобське господарювання 

Яким було те господарювання

.
.         З давніх-давен села живуть з того, що вирощують зерно та інші сільськогосподарські культури, вигодовують худобу та домашню птицю. Жителі Ясенева Пільного теж потомственні хлібороби. Колись кожний селянин старався мати свій “кавалок” землі, свого коня, свого воза, реманент та причандалля для обробітку землі: плуг, борони, косу, серп, ціп, млинок чи решето, рискаль, вила та все інше, що потрібне для господарювання
.         У господарстві, крім коня і корови, господар старався мати вівці, бо з них були вовна на сукно і шкіра на кожухи та кожушини. Також у господарстві були кури та качки, гуси, індики. Для худоби будувалися стайні, а ще до того, як господарі почали будувати стайні як окремі будівлі,  в самих хатах були притулки для  утримання худоби.  Для снопів і соломи споруджували стодоли й обороги. Різниця між стодолою й оборогом була лише в тому, що стодоли обшивалися дошками, а обороги – ні. Хто не мав стодоли чи оборога, складав снопи в оденки коло хати, а солому скирдував. Стодоли служили й для зберігання необмолочених снопів хліба, які ґазда міг молотити навіть узимку. Для молотьби  перед хатою влаштовувався гладенький зачищений від трави тік, а взимку відкидали сніг і поливали тік водою, щоб він покрився льодяною плівкою.
.          Возили снопи з. поля переобладнаним возом, який продовжували і замість боковин вкладали драбини (снопівки). Снопи вкладали у самий віз, а потім ще кілька рядів вверх. Зверху клали дрючок (рубель) і стягували його спереду і ззаду шнуром чи ланцюгом, щоб снопи не роз’їжджалися,.

Переобладнаний для возіння снопів віз

.          Коли до Ясенева Пільного прийшла радянська влада, звиклим до власного господарювання ґаздам було важко йти до колгоспу, бо він там ставав нібито наймитом керівника колгоспу – вони не бачили приємності в тому що там якийсь наглядач з назвою «бригадир» має ними командувати.
.          Про те, що легкого життя в селі не буває, знають усі, бо навіть у теперішні часи, селянинові треба обробляти землю, обходити худобу, та ще й самому будувати собі житло, на що йде майже все життя. Селяни обробляють землю, бо вона споконвіку являється їхньою годівницею. Навіть у часи панщини селяни мали невеликі ділянки свого поля і, відпрацювавши по кілька днів у пана, поспішали обробляти свої маленькі нивки, які годували їхні сім’ї. Після скасування панщини, коли в правах і свободах люди майже зрівнялися і кожному було надано невеликі ділянки землі, господарювали вони й далі по-різному. Через кілька років вже виявилися багатші і бідніші господарі, а також зовсім бідні, які були змушені найматися на роботу до багатих
.           Ґаздували ґазди кожен по-своєму. Ті в  кого була більша сім’я, справлявся з роботами швидше і  могли піти до пана  чи заможнішого господаря  підзаробити. Вже  перед війною були ґазди, які мали власні кінні сівалки, млинки, січкарні-кіратівки, кірати (кірат – це такий механізм, дія якого полягає в тому, що запряжений до дишля кірата кінь, ходив по колу і крутив  самий кірат. З кірата через зубчату передачу рух передавався на шків, а з шківа пасом на січкарню, молотаркиучи млинок).
.           На своїх кавалках землі ґазди вирощували  посівні та посадочні сільськогосподарські культури – сіяли жито, пшеницю, ячмінь, кукурудзу, овес, який був основою кормів для коней. Обовязковими були посіви невеликих ділянок коноплі, бо з неї виготовляли полотно для одежі.  Серед зернових культур перевагу мало жито, бо крім поживності житнього зерна житня солома була найкращим матеріалом для виготовлення сніпків, якими покривали хати. Варто згадати, що при засіванні у хатах на Новий рік хлопчики промовляють: «Сіяся родися жито, пшениця і всяка пашниця. Коноплі під стелю, льон по коліна, щоб вас всіх хрещених голова не боліла», тобто згадувалось все, що стосувалося основних хліборобських посівів.. Крім згаданого, ще висівали просо, гречку. Висаджували ще картоплю, яка була і є основним харчовим продуктом у селі щодня, а також цибулю,часник квасолю. Сіяли і біб, горох  та культури городництва: огірки, капусту, моркву, червоні столові буряки. Саджали  в ямки і кукурудзу, хоч пізніше вже уміли її  висівати і сівалкою. Вирощували ще петрушку, кріп та все інше, яке було потрібним господиням для приправи  страв.
.          Коли в Городенці побудували цукроварню, в навколишніх селах господарі почали вирощувати цукрові буряки. Цукроварня укладала з господарями в селах угоди, згідно з якими газда мав доставити на певну дату визначену кількість сировини  – рівно стільки, скільки було записано в угоді –  ні більше, ні менше, бо в ті часи власники цукроварень дбали про те, щоб ціни на цукор не зменшувались, і виробляли його лише визначену кількість. Цукроварня надавала для кожного села сівалку і насіння буряків для сівби та контролювала якість посіву й обробітку бурякових плантацій. На буряках, які приймала на переробку цукроварня не повинно було бути ніяких ушкоджень і залишків листя та корінців, а на місці де була гичка обріз не мав бути більшим 4 сантиметрів. Платили за здані буряки цукром, мелясою і жомом. Жом худобі ґазди в селі боялися давати, а пан брав його вагонами і зберігав у ямах коло станції, а звідти возив худобі. На місці тих ям тепер городи Залізничної вулиці. Ті ґазди, яким пощастило сіяти буряки, були задоволені, бо з буряків мали   більший прибуток,  аніж із продажу зерна.

Господарство Криштофовича

.           Можна згадати ще й про значно давніше велике господарство, яке процвітало колись у Ясеневі Пільному. Мова йде про місцевого поміщика Криштофовича. Він мав 1710 гектарів землі, тобто більше  третини того, що належить до села. Землю і господарку йому подарувала тітка. Кажуть, що він  мав ще землі в Глушкові, Стрільчі, Стецеві й Колінках, якусь фабрику в Кракові і  ґуральню в Ясеневі Пільному.  Криштофовічі господпрювали у селі з половини 19 – го  століття.
.           Господарем Криштофович був добрим і платив за роботу, як на той час, непогано. Для людей із села – по злотому  на день, а тим, хто приїздив працювати своїми кіньми, – по два злотих. За злотий тоді можна було купити черевики. Криштофович займався землеробством, виготовляв спирт, мав деякий час власну лікерню, вигодовував худобу. Розповідали, що він продавав биків, які мали вагу більшу десяти центнерів. Мав він і пасіку. Роповідали, що вже в ті часи Криштофович у своєму господарстві використовував механізацію – мав два паровики і дві невеликі молотарки.

Такий вигляд мав паровик від якого, через пасову передачу, процювали молотарка, віялка та інші сільськогосподарські машини

..           Був у Криштофовича і механічний плуг, яким  орали поле  Горбасівку.   А виглядало це так, що по обидва боки поля на дорогах стояли лебідки, які накручували канат на якому був почеплений плуг і тягнув його   через поле  від однієї дороги до іншої. Лебідки приводилися в рух через пасову передачу від паровика, який стояв на дорозі. Паровик був рухомим, бо мав  колеса  і  перетягувався волами, або  кіньми.   Поле там рівнинне, і оралося  на ньому гарно. Плуг був нібито двоповерховим, бо мав лемеші і зверху й здолини – так що прооравши поле в один кінець, плуг перевертали і він орав у протилежний бік, але  борозни від нього лягали в одну стороную
.          Криштофович запровадив на ясенівське поле і залізницю, поближче до свого маєтку, заплативши за це великі гроші і вимостив камінням дорогу від центральної – «цісарської» дороги  до  свого маєтку та залізничної станції
.           Поміщик мав у своєму маєтку і місця для відпочинку.Від будинку, в якому він жив,  до обсадженої липами круглої альтанки, вела липова алея, а довкола ріс сад. Звідти відкривався гарний краєвид і панство там відпочивало. Маєток був обгороджений вербовим плотом, а всередині відразу за плотом теж росли  липи. Липи були насаджені і коло першого ставу. Будинок Криштофович мав двоповерховий, мурований з цегли.За німців там був “Легеншафт”, після відступу німців – військовий шпиталь, потім військова частина. Згодом у цьому будинку розміщувалася колгоспна контора і сільрада, а потім. і до цього часу.-  дитячий садок та підготовча група з дошкільного виховання дітей. Частину цього будинку  тепер розвалили. Цікавим є й те, що пан не мав великого  штату конторських працівників, як при колгоспі. Всю бухгалтерію він вів сам, а гроші за роботу виплачував його єдиний помічник – гуменний. Але були й відповідальні люди за окремі роботи – ґуральнею керував ґуральник, садом і городниною – оґродник. Цим людям. та ще ковалеві, механікові, він надавав окремі житлові будинки покриті  червоною черепицею. Ці будинки розміщені недалеко від панського маєтку, але не на території його господарства, а  у селі
.           Працювали в Криштофовича заїжджі робітники, кращих  з яких він залишав у себе на постійну роботу і поселяв на “хатках”, таких довгих будинків під одною поерівлею яких було багато своєрідних квартир. Хто на ці будівлі дивився збоку, то бачив спереду них.дверіі вікно, двері і вікно, двері і вікно. У кожному будиночку було навіть по десять квартир  Як вже згадано, люди в селі ці своєрідні квартири називали «хатками»
.          Постійних робітників Криштофович  мав 200, а на сезонні роботи наймав ще 600 людей .. Для кожного робітника, який у нього працював постійно, він виділяв безплатно по дванадцять метрів дров на рік і надавав по кілька соток засіяної кукурудзи. Дружини панських робітників не працювали, – їхнім обов’язком було куховарити і носити їжу чоловікові на роботу. Тим, хто добре працював, із часом, пан допомагав побудувати в селі хату. Хати ці мали дахи покриті черепицею, а в попередні роки гонтами.
.           Займався  Криштофович і  рибництвом. Всі ставки, крім першого, який належав до залізниці,  були його власністю.

Це було не так вже й  давно

.         Про господарювання в часи колгоспів  вже розповідалося, але до цього варто додати ще й про власні господарства колгоспників. Колгоспній сім’ї надавалося 0,25 соток гектара землі, але якщо біля будинку було до 50 соток, то город не відрізували. Правда в п’ятдесятих роках було й таке, що якщо в колгоспі ніхто з сім’ї не працював, город коло хати відбирали, а коли  не працював один із членів сім’ї, то його обрізували частково.
.          У повоєнні часи селянин був у таким же кріпаком, якими були його предки за панщини. До колгоспу треба було ходити всі робочі дні, а в жнива і в неділі та свята, у які люди села ніколи не працювали.. За невихід на роботу стягували трудодні.. За ті трудодні плата була мізерною, а грошей не платили взагалі. Але селяни звикли виживати при всяких бідах і виживали…Пройшло більше як двадцять років від того часу, як коней і худобу від селян забрали до колгоспу, поки колгоспники почали жити трохи заможніше. Були і хрущовські часи, в які селян агітували в домашньому господарстві корів не утримувати, а молоко купувати в магазинах. Вже пізніше, в брежнєвські часи, люди перестали боятися утримувати коло хати більше однієї корови. Знову, як за Польщі, почали будувати  стайні з камінними, або цегляними  стінами, правда, вже менші за розмірами, але масовіше, бо за Польщі  кам’яні стайні були лишень у заможних господарів. А коли колгосп почав спеціалізуватися на вирощуванні великої рогатої худоби, корів і бичків у селі побільшало, бо вигодувавши одного чи двох бичків і продавши їх, за виручені гроші, можна було купити цеглу на будівництво хати.
.           Село почало розбудовуватися. У вісімдесяті роки плани на будівництво одноповерхових хат уже не хотіли видавати, бо згідно з новим генеральним планом  забудови села, воно мало зменшитися за розмірами і всім, хто розпочинав  будівництво, рекомендували будувати двоповерхові котеджі.
.          Дещо краще селяни відчули себе після того, як їм видали паспорти, і можна було без проблем влаштуватися на державну роботу. Та й колгоспників вже трохи почали визнавати людьми, навіть мізерну пенсію видавали (величина її для колгоспника  на початках становила 10 карбованців на місяць).
.          Після антиконституційного путчу в Москві, який відбувся 19 серпня 1991 року, Верховна Рада УРСР видала історичний документ “Акт проголошення Незалежності України”. В його перших рядках  записано: “Проголосити 24 серпня 1991 року Україну Незалежною Демократичною державою”. Акт підписаний Головою Верховної Ради УРСР Леонідом Кравчуком. Республіканський референдум, який відбувся 1 грудня 1991 року, підтримав це рішення і Україна стала незалежною державою.
.          По селах почали розформовувати колгоспи, після чого, люди кинулися брати городи, дозволений розмір яких у кілька разів збільшувався. Були такі спритники, які на кожному полі, що роздавалося, брали собі по шматочку. Але користувалися тими городами вони недовго, бо власні коні й трактори мав лише дехто, а плата за оранку, культивування чи сівбу стає щороку вищою. І почали маленькі нивки заростати бур’янами.
.          Тоді в селі появилося фермерських господарств. Фермерами стали Микола Мандрик і Матвій Вальчук після смерті якого господарює його зять Сливка Іван,.Вони до своїх земельних паїв, залучили паї родини. Ще кілька господарів орендували по десять гектарів землі, але невдовзі  від оренди відмовилися..          Поле, яке належало колгоспові розпаювали, але після цього  більшість колишніх колгоспників здали його в оренду  до селянських спілок, які під тиском  постійного збільшення цін на паливо для сільськогосподарських машин, високої ціни за мінеральні добрива великого прибутку не мають. Зникло вирощування цукрових буряків, овочівництво, відгодівля худоби. Робочих рук невеликим господарствам стало непотрібно, бо сапати вручну вже нема що. Роботи для всіх колишніх колгоспників не лише в селянських спілках, а й в районі нема, тож виїжджають люди на зарібки, як до великих міст України, так і за її межі. Є ясеневопільнівці в Росії, і Чехії, в Словаччині й Німеччині, Португалії й Італії, в Іспанії та Англії, в Канаді і США. З шоферів, трактористів та їздових зробилися гарні будівельники, а з жінок-буряківниць:  штукатури, малярі та няньки чужих дітей і перестарілих людей по світах. З’явились  безробітні працездатні люди,  хоч про те що таке може колись бути,  ніхто з  людей навіть не міг подумати, бо ще недавно, той хто не працював на якійсь роботі, вважався тунеядцем. Вже у теперішні часи, в  першій половині 90-их років, люди  були і  “мільйонерами”, бо зарплатню тоді платили мільйонними папірцями – купонами.

Тваринницький комплекс

.          У сімдесятих роках минулого століття в Ясеневі Пільному був побудований тваринницький комплекс, який спеціалізувався на відгодівлі  молодняка великої рогатої худоби. Це було практичним вирішенням проблеми щодо виробництва яловичини на промисловій основі. Були побудовані сучасні телятники, в яких ручна праця зводилася до мінімуму. Телята перебували  без прив’язі в клітках. Корми до жолобів подавалися  кормороздавачами, та ще від кормоцеху по галереї  стрічковими транспортерами.    Гній із кліток падав у підземні канали, перекриті чавунними решітками, а звідти за допомогою скребків і води стікав  каналом до гноєсховища. В останні роки роботи комплексу рідкий гній трубами помпували на поля і  ці цінні органічні добрива доправллись туди без транспорту. Від цього помітно зросла і урожайність полів, бо якщо у п’ятдесяті роки з гектара збирали до 20 центнерів зернових, то в часи комплексу урожайність перевищувала 50 центнерів з гектара.
.          Комплекс мав свою котельню і кормоцех. Крім телятників, на комплексі був ще ізолятор для хворої худоби та молочний цех, у якому готували молочну їжу для найменших телят. Був ще літній табір, куди випускали телят на свіже повітря. На комплексі одночасно вигодовували більше як 7 тисяч телят. Щоб прогодувати таку кількість худоби, потрібно мати велику кількість кормів. У дощ чи заметіль корми на комплексі мусили бути. Для цього був створений механізований загін, який  скошував і доставляв зелені корми на комплекс, було облаштоване і побудовано: кормове поле зі силосними траншеями і піднавісами для  сушіння сіна за допомогою вентиляторів, кагатні поля для зберігання грубих кормів. Працювали сушильні агрегати, які висушували зелену масу різнотрав’я, бур’янів та навіть соснових гілок з хвоєю, і перемелювали ту суміш на трав’яне борошно. Працював гранулятор, який виготовляв гранули з трав’яного борошна та  меленого зерна.
.           До телятників були прокладені дороги з бетонних плит, а між телятниками росла трава. Скрізь панували чистота й порядок. Постороннім людям проходити на комплекс заборонялося. Працівники проходили туди через  прохідну-санпропускник, на якій були кімнати-роздягальні, де оператори переодягалися  в спецівки. Там працював душ, у якому постійно була гаряча й холодна вода, була навіть сауна.  На прохідній завжди був черговий, який слідкував за порядком. Чергувала  й медсестра. Для підтримання чистоти на комплексі працювала спеціальна бригада “підмітайлів”, які вимітали сміття з приміщень, ремонтували і підбілювали стіни.
.          Це все було дійсністю, а не радянською пропагандою, і дивує те, що той прогрес, який вже проявлявся на селі, зійшов на кавалки землі розпайованого поля, порожній тваринницький комплекс і страхітливі ціни на  м’ясо і ковбасу.

Екологія

Дбають жителі Ясенева Пільного і про охорону природи. В загальному, це стосується охорони природних ресурсів, землі, рослин, птахів, тварин.  А в наші наповнені механізацією і хімізацією  часи  це особливо потрібне.  Тай погода приносить деякі несподіванки для природи. Мабуть для того, щоб  лди села ще з дитячого віку опікуватися природою   вчитель біології місцево школи Микола Болотенюк організував екологічний гурток  Під його керівництвом природоохоронці  опікуються флористичним резерватом рідкісних, зникаючих та лікарських рослин на урочищах Підмогила, Підбавки,  Дрьопчина бавка  Завдяки старанням Миколи Миколайовича на цих урочищах створено охоронні заповідники.  Там збереглися  рослини занесені  в Червону книгу, зокрема: лілія лісова, ковила, наперстянка великоцвітна. підмаренники.
Опікуються  вони і орнітологічним заповідником на дев’ятому ставку, де гніздиться водоплавна птиця, серед яких є і лебеді-шипуни, які котроїсь зими навіть там зимували
А навесні  2018 року (!8 березня) Микола Болотенюк, Петро Генкевич та учні 11 класу помітили  що повернулися з вирію бузьки.  Це стурбувало  їх, бо, через запізнілу весну, земля була покрита снігом  і  було більш, як  10 градусів морозу. Бузьки могли загинути. Природоохоронці знайшли місце їхнього тодішнього перебування  на торфовиську і  оголосили тривожне повідомлення по всьому районі.  Наведу записи з щоденника Миколи Болотенюка, які зроблені  саме  в ті дні:
!8 березня. Неділя.
Я, Петро Генкевич і учні 11 кл. дослідили місце перебування лелек на торфовиську с. Ясенів Пільний. Під час дослідження виявили біля 100 шт лелек .
19 березня. Понеділок.
Із 7 год ранку  я разом  із підприємцем І.С. Візінським  потурбувалися про те, щоб була прогорнена від снігу дорога  до місця перебування птахів..
О 9 год. ранку фермер М. М. Мандрик прислав тракториста Б. Хемія, який прогорнув сніг з дороги і очистив  місце для майданчика, на якому  вирішили  підгодовувати  лелек .Він привіз і 2 тюки соломи. А а з фермерського господарства  «ОВІЗ» С.В. Олексюка їздовий  І Приймак доставив ще два тюки соломи Учні 10 класу, яких привів М. Білоокий розкидали солому
О 12,30 я разом з  П. Генкевичем  і П. Липкою з Кунисівців і учнями 11 класу вивезли їжу для лелек, яку знесли до школи  люди, а саме: В. Крох -10 кг. риби,Г. М. Болотенюк -14, 5 кг. риби, А. С. Никифорук  – відро каші, Г. В. Візінська – мішок зерна, Г. С.Гаврилюк – куряче м’ясо  з фірми «Наша ряба», К. Цьомпела -2 банки паштету, Н. Михайлик, М. Матієк, П. Липка – заготовили рибу.
20 березня.Вівторок.
Я і підприємець М.М  Шкварок вивезли  для лелек рибу від В. Кроха. Учні 2-Б (класовод М. І. Рибчук) класу принесли різні продукти.
21 березня. Середа.
Фермер М. М. Мандрик, його сестра Г. М. Василенюк та  С. С. Візінський за вказівкою А. О. Колодницької  пвивезли дві бочки потрохів з фірми «Укр індик» . Колодницька тоді пообіцяла м’ясо і потрохи  привозити птахам до потепління.   Того ж дня я, з підприємцем Л. Фейгером   та учнями 11 класу, вивезли для птахів запаси риби від В. Кроха.
22 березня. Четвер.
Продукти (мясо, рибу) привезли  з РДА .  До птахів їх доставили  М. П. Василенюк та С. В. Мандрик.
23 березня. Пятнмця.
«Укріндик» виділив 45 кг. мяса. Вивезли його   М. М. Мандрик і я.   Розкидали  все по майданчику.
24 березня. Субота,
Сімя Геришів закупила 10 кг, риби. С Крупей з Глушкова  –  риби на  200 гр. Вивезли це І.І. Тичинський, С. В. Мандрик та учні 3- Б класу з класоводом  Г. Мандрик, які теж заготовили продукти  лелекам.
25 березня. Неділя.
«Укріндик» виділив 45 кг. м’яса і 100л потрохів  Вивіз це підприємець І.С. Візінський.
Такі дії небайдужих  людей врятували птахів від загибелі.

Світлина від Газета "Край".

Бузьки не знали, що весна припізнилася

Розділ четвертий

Інші види господарювання

“ Смерічка 

.           При господарюванні Василя Кнігніцького в місцевому колгоспі були побудовані приміщення для пилорами і столярного цеху. Вони досить добре працювали, поки був ліс, який заробляли бригади з села в Томську. За одного робітника колгосп отримував двадцять два кубометри ділового лісу по ціні 27 карбованців за кубічний метр, що було дуже дешево. Коли до Томська перестали їздити, лісу в колгоспі не стало, і пилорама та столярний цех майже не працювали.
.          В той час у селі прославився столяр Степан Петрович Солинський. Свій  електрифікований столярний верстат Степан облаштував так, що при виготовленні столярних  виробів,  обходився без роботи ручними інструментами. Згодом  він орендував колгоспний столярний цех, у якому. теж довів до автоматизації процес виготовляння столярних виробів сучасного європейського зразка. З часом Степан Солинський викупив цех і в 1994 році заснував фірму “Смерічка“. Фірма виготовляла вікна, двері, але цю продукцію витіснили металопластикові вироби. Ще кажуть, що безслідно пропало два вагони готових вікон і дверей, які  фірма відправила замовникам, що  довело її до банкрутства.  Після цього головним виробом цеху були дощечки для паркетної підлоги.

Автозаправка

.           Ще зовсім недавно автозаправки почали появлятися скрізь, як гриби після дощу. В Ясеневі Пільному за цю справу взявся Іван Васильович Абрамик, колишній водій автобуса в автоколоні. Це дуже потішило водіїв автомобілів і трактористів  села, бо вже не треба було їхати заправляти техніку на другий край Городенки. В долинах  по дорозі на Городенку з¢явилася ще одна автозаправка, яку відкрив Микола Степанович Болотенюк, що ще більше потішило власників техніки – з’явилася можливість вибирати, де пальне якісніше і дешевше. Але Болотенюк свою заправку закрив. Абрамик невдовзі теж перестав торгувати  нафтопродуктами. Знову люди їздили до Городенки.
.           В теперішній час на місці автозаправки Абрамика новий власник побудував  сучасну автозаправну станцію, яка працює круглодобово.

Млини

.          Відомо, що Ясенів Пільний в давні часи мав свій водяний млин. Він розміщувався на Долішньому ставі. Вода на його колесо текла через шлюз біля  краю греблі від залізниці (це місце можна помітити й тепер, бо там є заглибина у зовнішній частині греблі). Скільки проіснував той млин і в які роки існував, тепер невідомо. З колишніх третього і четвертого ставів до нього йшли допоміжні канали, щоб у посуху вистачало води. Чому перестав існувати теж невідомо.
.           В 1968 році нижче від греблі першого ставу відкрився побудований колгоспом млин, який приводився в рух тракторним двигуном. Мельником був Михайло Барович, який до того працював на інших млинах. Млин мав добру славу, – до нього з’їжджалися люди з довколишніх сіл, навіть із Буковини. Але з часом жорнові млини почали втрачати свою славу. Не обминуло це і ясенівський жорновий млин. Причина в тому, що млини, які мелють зерно камінням. роблять це довго, а сучасні млинові установки справляються з такою ж роботою набагато швидше. Таку сучасну млинову установку облаштував у приміщенні колишнього колгоспного кормоцеху Микола Петрович Солинський.  Потужність цієї установки – 200 кілограмів муки за годину. Це мале підприємство вже має своїх постійних клієнтів.

Стави

.          Ставів на ясенівській території після війни було більше десяти (кажуть, що чотирнадцять).  Крім тих, які є й тепер в східній частині села, був ще панський став в урочищі Загнилєк, але коли там прорвало греблю, її не відновлювали, бо утримувати і там сторожа когоспові було невигідно. Всі стави, крім першого який належав залізниці, були власністю Криштофовича, а потім колгоспу. У ставах розводили рибу.
.            У теперішній час площа, яку зкймають стави  – 32,6 гектарів
.          Після війни в  Городенці був створений рибгосп, до якого увійшли і ясенівські стави. Потім стави передали колгоспам. У 1945 році  вояками УПА в селі були вбиті два чоловіки з рибгоспу, які везли на стави дошки для ремонту шлюзів.
.          Рибництво в колгоспі чомусь вважалося нерентабельним, хоч рибу виловлювали щороку. Але в останні роки існування колгоспів, рибництвом займалися серйозно. На ставах тоді працювала маленька бригада рибоводів. Був розділений на два третій став, а нижче греблі Долішнього ставу  побудовано ще кілька. У ставах заборонили купатися. Крім тих ставів, які розміщені на потоці, що протікає через село, є ще кілька, облаштованих на потічку, який витікає з урочища Горбасівка. З одного з тих ставків  який і тепер иає назву “Коло помпи” помпували воду до гуральні а пізніше і на комплекс. Старшими рибалками працювали Юрій Савочка (він був рибоводом ще тоді, коли стави належали поміщикові Криштофовичу), Іван Шевчук, Володимир Громницький, Василь і Степан Олексюки.
.          У минулі роки ставки були улюбленим місцем відпочинку молоді. Влітку щонеділі там збиралися хлопці та дівчата не тільки з Ясенева Пільного, а й із сусідніх Серафинців. Ловити рибу заборонялося. Вилов риби дозволялося лише у першому, ставку, який вважався державним,. З цього ставка  помпували воду на залізничну станцію для паровозів.. Неподалік його берега була  будівля водокачки, яку в селі називали «штабількою». На перший ставок  приїжджали рибалки аж із Коломиї. Крім риби, там водилися і раки.
.          Треба згадати, що в теперішній часдев’ятий ставок оголошений орнітологічним заказником. Там гніздується водоплавна птиця, зокрема лебеді-шипуни. На ставку заборонено полювати.

ТзОВ «Укріндик»

.          У 2012 році у кількох приміщеннях колишнього тваринницького комплексу розмістилось і почало працювати ТзОВ «Укріндик» яке вирощує індиків вагою до 25-35 кілограмів. На початках там вирощували приблизно 14 тисяч індиків. Працює там і забійний цех.

Розділ пятий 

Зниклі об’єкти господарювання та споруди

Торфовисько

.          Поклади торфу належать до корисних копалин, тож на південній межі території села така  копалина колись існувала. Болота, що в Козинці, Сіножатях  та біля урочища Загора, були торф’яними. Жителі села копали там торф, забезпечуючи себе цим паливом, якщо не на цілий рік, то бодай  на зиму.  А торф вважається дешевим і добрим паливом, бо згорає на попіл, який крім того, що є добривом, ще й  при згоранні не шлакується, як це стається з вугіллям.
.           За Польщі робилася спроба торфовисько продати для розробки, але село цього не дозволило.
.          Друга спроба використати дешеве паливо була теж. Біля торфовиська  побудовали електростанцію , яка мала працювати на торфі. Але і цього не сталося, бо накопати стільки торфу, щоб мати електрику весь час, було задорого і просто неможливо.
.          Потім  в урочищі Загора для видобутку торфу було створене державне  торфопідприємство, яке забезпечувало паливом кілька районів.  Торфопідприємство мало торфодобувні комбайни, бульдозери, транспортери – все робилося з розмахом. Працювало воно більше десяти років –  поки вистачило торфу. Але дехто з жителів села копає торф і тепер, бо його ще можна знайти у віддалених куточках. А на місці торфовиськ, які в давнину були непрохідними болотами, залишилися заповнені водою ставки – колишні торф’яні кар’єри.

Тютюнова база

.           За Польщі вирощувати тютюн ґаздам заборонялося,  бо на вирощення цієї культури була державна монополія. Сміливців, котрі не зважали на заборону і висаджували його для себе вдома, штрафували на великі суми грошей. У  радянські часи цю культуру почали вирощувати  в кожному колгоспі, бо хоч це вимагає багато праці, вона себе окуплювала. Для жінок-колгоспниць це теж було вигідною справою, бо при вирощуванні тютюну не треба було сапати кілька гектарів   бурякоів – ті хто вирощував тютюн, робив це на площі від 15 до 20 соток. Особливо ця робота була вигідною для жінок передпенсійного віку та тих, у яких були малі діти, бо більшість робіт виконувалося дома.
.          Для вирощування тютюну колгосп виділяв ділянки землі, видавав розсаду, возив воду для поливу розсади, розвозив обірвані зелені листки тютюну по домівках тих жінок, які його вирощували. Робота ця була клопіткою, але вона тішила жінок тим, що не треба було нікуди йти від хати. Процес сушіння тютюнового листя був багатоопераційним. Обламані зелені листки силяли на шпагатні нитки в “швари” (шворки), висушували на стінах хат проти сонця. Потім листки розпрямляли, складали в “личуки” (тюки) і возили до Заболотова на ферментаційну фабрику.
.           Коли в колгоспі побудували тваринницький комплекс, потреба в  стайнях “на бригаді” відпала. Та й знаходилися вони на протилежному   від колгоспної садиби кінці села. Тоді колгосп продав ті стайні Заболотівській тютюново-ферментаційній фабриці, яка створила тут пункт для прийому тютюну, а згодом і тютюнову базу, на складах якої зберігали як необроблений так і ферментований тютюн. Був побудований новий склад із сучасним обладнанням. Для мешканців району, які вирощували тютюн, це було зручно, бо не треба було возити продукцію аж до Заболотова.
.          Після розпаду Союзу вирощування тютюну припинилося і тютюнову базу закрили. Було оголошено, що її приміщення продаються.

Електростанція

.           В селі було кілька будівництв, які жартома можна назвати експериментами. Про один із них – електростанцію, яка мала працювати на торфі вже трохи розповідалося. Коли її мали вводити в дію, порахували, що торфу для її експлуатації надовго не вистачить. Правда, на підвисоцькому боці торфовиська така електростанція кілька років працювала. Будинок ясенівської електростанції розібрали, але електричне світло в селі через деякий час все-таки появилося. В  колгоспі підєднали генератор до мотора від трактора і електричний струм зявився в хатах колгоспників.  Світло було від надвечір’я до першої години ночі, але для села це вже був прогрес. Ця установка діяла до тих пір, поки до села провели державну електричну лінію.
.           З появою електрики, в селі з’явилися і телевізори. Перший телевізор у селі був у колгоспній конторі, а з мешканців  села першим  придбав телевізор   Григорій Герик. Дивитися футболи і телепередачу “Сяйво” до хати цього чоловіка сходилися люди з кількох вулиць. Бувало, що господар ставив телевізор на вікно, а глядачі сиділи на подвір’ї, бо в хаті всі охочі вміститися не могли.
.           Трохи раніше до села провели радіо. Спочатку лише по одній вулиці, (тепер вона має назву Українська), а через кілька років по всьому селі. Коло колгоспної контори і сільради були почеплені репродуктори, з яких від досвітку до пізньої ночі лунали радіопередачі.

Цегельня

.          Іншим “експериментом” можна вважати цегельню, яка проіснувала в колгоспі кілька років. Обладнання для неї колгосп придбав у Городенківській МБО, яка списала його як непридатне. Побудували стодоли для сушіння цегли-сирівцю, установили прес, вимурували піч, запустили цегельню в рух, а тоді виявили для себе, що для випалювання цегли потрібне вугілля, а в колгоспі ще й на це грошей не ставало. Цегельня попрацювала кілька років нормально, потім ще два роки випалювали цеглу вербами з-над ставів, а коли їх не стало, цегельню закрили. Обладнання кудись зникло, стодоли, в яких висихала цегла-сирівець, розібрали – і по всьому.
.           Правда, була ще одна можливість мати в селі свою, з тунельною піччю, цегельню, обладнання для якої вже стояло на тоці в колгоспі. Але колгоспи обєднали і голова колгоспу Кнігніцький пішов до Городенки. Після нього,нашим колгоспним “патріотам“ до майбутнього села було байдуже. Будівництво закінчилося тим, що розрівняли місце під цегельню і викопали рівці під фундаменти. Потім  і обладнання для нової цегельні кудись зникло.

Ґуральня

.           Те, що в Ясеневі Пільному була гуральня, ще пам’ятають хіба що старші люди. Крім гуральні, в Криштофовича декілька років працювала і лікерня. Були навіть скляні пляшки з етикеткою на склі “Мар’ян Криштофович”. Кажуть, що в деяких жителів села  такі пляшки збереглися  до цього часу. До речі, така пляшка може бути  гарним експонатом для сільського музею.
.          Гуральню після війни розібрали, а обладнання перевезли до Городенківського спиртозаводу. Обладнання з гуральні було, як на той час, новітнім і досконалим, тож після Городенки його забрали ще й до Підгайчиків на тамтешній спиртозавод – мабуть, присутність у нашому районі промислових підприємств  владу не влаштовувало. Керувати головами колгоспів було легше, аніж переживати, за виконанням планів промисловістю.

Олійниці

.           До війни у селі мали свої власнє олійниці Михайло Мандрик, Микола Василинюк, а пізніше і Василь Болотенюк. Але виготовлення олії у селі не припинилося і після війни, бо у конфіскованій камінній стайні Юрка Візінського теж розміщувалася колгоспна олійниця, якою керував Микола Макарійович Абрамик.
.        У теперішній час теж є міні-олійниця.

Карєри

.          У селі після війни існував піщаний кар’єр, з якого вивозили будівельний пісок не лише по всьому району, а й далі. Він був розміщений нижче  колгоспної автозаправки, на сході від села.
.          Було кілька глинищ, глину з яких використовували для мазання стін в хатах, бо колись стіни не штукатурили, а мазали глиною, як всередині, так і знадвору. Глинища були коло залізниці (на Варваринім), яке домоглася закрити залізниця, бо глинище доходило вже до коліїї. Ще було двоє глинищ у селі, які зникли після будівництва на тій території жител. Там побудували хати на одному Микола Захарук, а на другому Петро Дяк.
.          Були і камінні кар’єри. Три з них були на нижніх городах теперішньої вулиці Шевченка. Появилися вони в час будівництва залізниці,  Газди тих кар’єрів непогано заробляли за той щебінь, бо добували скали на власних городах Ще було два кар’єри  за Гнилєком, але камінь той  був  інакшим. В часи колгоспів кар’єр у місцевості «Коло Штригайла» був відкритий і звідти возили щебінь на дороги села та на польові дороги. Тепер кар’єрів по видобутку каменю нема.

Костел

.          В часи панування Польщі на західноукраїнських землях, були великі переселення поляків у наші краї. Перед Другою світовою війною і  в Ясеневі Пільному іх проживало багато. Поляки належать до римо-католицької церкви, а в цій церковній конфесії віруючі ходять не до церкви, а до костелу. У Ясеневі Пільному католики мали спочатку каплицю, а потім і костел, який був побудований  у тридцятих роках минулого століття.  Релігійні відправи закінчилися там у 1944 році, коли  тодішній ксьондз втік  разом з німецькими окупантами, захопивши при цьому з костела ікони та орган, музикою якого супроводжувалися релігійні відправи.
.          Колгосп розвалив будову костела у половині шістдесятих років.

Побутове обслуговування населення

.         У другій половині п’ятдесятих років, вже минулого, XX століття в селі працювало дві кравецькі майстерні колгоспної каси взаємодопомоги,  продукцію яких потім витіснив шитий на фабриках верхній одяг, який мав значно кращі фасони і попит.
.          Трохи пізніше, вже в шістдесятих роках, при колгоспі був створений  колгоспний комунгосп, який мав на меті будувати в селі житлові будинки і виготовляти столярні вироби для будівництва (вікна, двері). Ця ідея себе не виправдала, але організований тоді столярний цех пропрацював кілька десятиліть. Столярами там працювали Микола Болотенюк, Матвій Вальчук, Степан Візінський, Василь Матієк, Степан Кущак, Петро Кущак, Степан Никифорук, Василь Книгницький, Степан Муляк, Степан Радомський і деякий час Дмитро Боднарук.
.          В сімдесяті роки в селі працював цех від Городенківського побуткомбінату. Там були кравецька і шевська майстерні, приїжджали один чи два рази на тиждень телемайстер і перукар.

Залізнична станція

.          Залізниця, яка проходить недалеко від села, побудована за Австрії в 1895 році. На території села була  залізнична станція. На станції було три колії, дві з яких були запасними. Був персонал, до складу якого входив начальник станції, черговий, стрілочники, оглядач вагонів. Були семафори, стрілки і все те, що має бути на станції. До залізниці належали водокачка і перший ставок, з якої до станції подавали  воду. Вода із ставка має мало домішок, вона м’яка і заправлятись нею приїжджали паровози з Коломиї, а іноді  й з Чорткова. Після того, як  залізницею почали їздити тепловози і вода для них стало непотрібною,  стала непотрібною водокачка, потім і сама станція і  їх закрили. Ще кілька років працювала каса. Потім будинок станції продали.
.           На території залізниці, яка проходить обіч села, є два залізничні переїзди, один з яких ще в сімдесяті роки був регульованим. За Польщі було ще кілька переїздів. через які власники землі за залізницею переїжджали на свої поля.
.          Порівняно з давніми роками, поїздів, особливо товарних, тепер їздить мало.
.       Кілька років поспіль поряд із селом проводилося укріплення залізничної колії, яка просідала. Укріпленням ґрунту під колією займалася пересувна  дорожньо-ремонтна колони (ПДМС). Крім штатних робітників,  там тимчасово мали роботу майже сто ясеневопільнівців, а також мешканці сусідніх сіл..
.          Але були й люди, яким поїзди не були потрібні – вони ходили пішки навіть до Чернівців. Один з таких “скороходів” набирав два кошики курячих яєць, ніс їх до Чернівців на продаж, там закуповував лампочок і батарейок до електричних ліхтариків і вдома продавав. За сучасними мірками, він займався підприємництвом, а тоді його називали спекулянтом. Ходили і їздили возами  до Чернівців навпростець, через Кіцмань.
.          А ось одна залізнична історійка.  Поїздом Коломия – Заліщики їхали ясенівські чоловіки і від нічого робити грали в карти. Надійшов контролер і попросив показати квитки. Чоловіки квитки показали, а один – ні.

.           – А ваш квиток де?- запитав контролер.
.            – У Касі,- спокійно промовив чоловік.
.            – Тоді платіть штраф!- наказав контролер.
.            – За що?- здивувався чоловік
.            – За безквитковий проїзд!..
.            – Касю! Дай сюди мій квиток!- звернувся чоловік до своєї дружини, яка сиділа на сусідній лавці.
.           Довкола всі розсміялися. Посміхнувся і контролер.

       Будинок залізничної станції побудований ще в часи Австро-Угорщини.
(Фото Івана Щербанюка).

Водокачка

До залізничної станції належала і водокачка (штабілька) яка помпувала воду з ставка у башту

Кордон

.          Про те, що в Ясеневі Пільному знаходилася польська прикордонна застава, яку в селі називали “курдонами”, вже згадувалося. Будинок тих “курдонів”, був двоповерховим, виготовленим з дерева. На рівні другого поверху була галерея. Довкола будинку росли яблуні. А вся територія площею 50 на 50 метрів була обсаджена шовковицею. Оглядати смугу кордону польські прикордонники  їздили на конях. Кордон скасували в липні  1940 року, бо до Буковини ввійшли радянські війська.
.           При німцях кордон із Румунією було відновлено. Одна з жінок розповідала, як німець спіймав її з подругою, коли вони поверталися з Буковини, де міняли одяг на харчі, бо в той час на Галичині був голод. Упійманих німець, як звичайно, став бити нагайкою. Ця, старша вже тоді за віком жінка, розповіла: “Бив  мене німець нагайкою, а я сміятися аж гинула, бо я була в кожусі, а Катерина лиш у кептарі”. Із цього видно, як тоді охоронявся кордон і як німці ставилися до місцевого населення. На місці, де стояла  будівля, “кордонів” тепер росте сад.

Колгоспи і тваринницький комплекс

.        До зниклих об’єктів господарювання вже можна записати колишні колгоспи  і тваринницький комплекс, бо молодняк великої рогатої худоби там  тепер не вирощують. У кількох приміщеннях розмістилося ТзОВ «Укріндик», а  в інших господарює вітер.

Зниклі споруди

.          Ніхто вже не зможе полічити всі зниклі будівлі, які були за часи існування села, але ті, які стояли ще не так давно, можна згадати. Це були: гуральня (вона працювала ще в 1946 році) і лікерня Криштофовича, костел, електростанція, цегельня, кілька церков (в тому числі і церква, яка згоріла недавно), продуктовий  магазин (він стояв нижче теперішнього магазину “Діва”), будинок ФАП, будиночок поштового відділення. Зникли будівлі польської читальні, “хатки” в яких мешкали робітники поміщика Криштофовича, вірменська капличка. Будинками, які втратили своє колишнє призначення, є стара школа, клуб, будинок у якому проживав поміщик Криштофович, тютюнова база, залізнична станція та водокачка, колишня канцелярія, лазня та інші споруди.
.         Якщо повернутися в недалеке минуле, то треба згадати, що був виготовлений генеральний план забудови села на сто років. Згідно з тим  планом, село мало зменшитися за розмірами майже наполовину. Вулиці над ставами і Загайпіль за тим планом вважалися такими, що відмирають, а забудова села мала проводитися ближче до центру.

Розділ шостий

Побут

Житло в давнину

.           Побут ясеневопільнівці нічим не відрізнявся від побуту мешканців довколишніх сіл і всієї Галичини. Віками селяни проживали в мазаних  перемішаним із соломою болотом по дерев’яній основі і критих соломою хатах, стіни яких білили вапном всередині й знадвору. Часом це були зовсім маленькі хатчини з сінками, У сінках стелі  не було  тому, що через сінки  на “під” (горище, стрих) заходили кури, які там неслися і ночували.
.           На стрихах таких будівель розміщувалася плетена з вербових прутів і обмазана глиною кагла  з діркою-дверцятами. (широкий димар). Кагла служила і буждигарнею, бо коли газда різав свиню, теля, чи вівцю, то  вивішував свіже м’ясо прив’язане на шнурочках всередині кагли і воно там побувши у димі, який виходив з хатньої печі, ставало бужениною.  На стрих висаджували паливо: переважно дробину чи балики (дробина – підсушений кінський гній, а балик –  перемішаний з соломою коров’ячий гній, вироблений паляничкою і висушений на плоті).Таким паливом опалювали хати і варили їжу. Взимку дробину засипали в піч, а в пізніші часи в кухню (пічку), і вона цілу ніч обігрівала хату.
.         Крім цього паливом у ті часи було соняшникове бадилля, солома, терня з конопель, ковбеньки з кукурудзи і соняшника і зрідка дрова чи торф, які купували за гроші, але купувати це не всі мали змогу, бо більшість жителів села грошей  у ті часи не мали.. Солома служила паливом ще й після війни – у середині п’ятдесятих років був  випадок, коли  старенька жінка замерзла під скиртою в полі, куди прийшла за в’язкою соломи на паливо. Як не дивно, та сталося це 14 березня. у час коли  морози повинні б вже відступити.
.           Будівництво хати у давні роки  не було занадто складним, але  потребувало праці багатьох людей. Виручали «толоки» на які скликалися родина, сусіди та товариші. Толоками складали деревяний каркас хати (робили “закладини”, проводили мазання перемішаним з соломою болотом стін, проводили мазання стін глиною. Ця робота була дуже важкою і клопіткою. Наприклад: для мазання хати болотом викопували перед майбутньою хатою  неглибоку яму (до 50см. в глибину і діаметром до 5 метрів). Розпушену від копання землю заливали водою, яку возили у бочках на возах  з потока; потім чоловіки й жінки місили  земля ногами  підкидаючи туди солому. Це називалося «робити заміс». Так само робили і з глиною, але до глини вже додавали не солому, а полову і трину.  Пізніше була полегкість, бо робити заміси допомагали коні, яких водили по замісах. Люди лишень підкидали їм під ноги солому чи полову.

Таким способом на толоках місили ногами болото, а потім і глину для мазання стін 

.          Та, якщо говорити про хати, то тодішні ґазди про них не дуже й дбали. Хати могли бути розвалюхами, а покрівлі стодол і стаєнь  покривали цинковою бляхою, бо туди з поля звозили  необмолочені снопи жита чи пшениці, а в стайнях була худоба.
.          Такі дійства, як толока показують, якими дружніми були люди в ті часи. Мені пригадується як після війни проводилися толоки. Приходили на них люди навіть від самого ранку.  На обід їм готували толочену квасолю. Увечері, після толоки, людям давали по шматку хліба на яку намазували товчену квасолю. Це було ніби- то вечеря. Але увечері господар наймав музикантів і вони грали танці. Ця забава мала назву «толока».
.          Чомусь, пригадуються давні роки і в пам’яті вимальовується, як серед зими, коли все вкривалося снігом, а  згори світив місяць, можна було бачити гарне, майже казкове, видовище. Було видно, як  на засніженому тлі сільських вулиць при блідому світлі місяця з димарів кудлатими стовпами піднімався вверх до зоряного неба дим, а село немов завмерле, виглядало якоюсь дивною чарівливою  картинкою.
.           Але, щодо хат. Більш пристосованими були хати з двома кімнатами. До тих хат доточували притулок (шопу) для худоби та ще могла бути стодола, в якій зберігали корми. Власники таких хат вважалися багачами. Окремо міг бути побудований невеличкий карник для свиней та плетена з вербової лози кошниця на необтереблені кукурудзяні качани. Хати на зиму знадвору обкладалися загатами із соломи або кукурудзиння, щоб стіни краще зберігали тепло. Вікна в хатах робили малесенькими, щоб вони не пропускали холод. У хатах, побудованих пізніше були і задвійні вікна. У переважної більшості мешканців села в давнину сінешні двері на замки не зачинялися, а якщо й був дерев’яний засув, то його не могла відчинити хіба що маленька дитина. Правда, заможніші господарі двері зачиняли на замки а на вікна   вкладали   грати та віконниці, щоб  не боятися злодіїв.
.         В хаті була дерев’яна постіль у яку настеляли солому і покривали веренями. На ній спали господарі. Постіллю служили ще піч, лави, припічки, бо в хатах часто проживало по кілька сімей та й дітей у ті часи народжувалося багато. У печі, готували їжу і випікали хліб. Піч, крім цього, служила ще й постіллю для дітей, або старих людей, бо на ній було тепло.. Взимку погрітися на ній господиня могла запросити й сусідку, яка зайшла побалакати. Крім печі, в хаті була одна чи дві лави з дірками для куделі й стіл. Замість стола могла бути скриня або довгий стіл, який теж служив скринею, бо мав ящик, у якому зберігали одяг, верети, полотно та інші маєтності господарів. Дощаних підлог у селі було лише кілька  – були мазані глиною долівки. Ще після війни підлоги були у кількох хатах, які належали винищених німцями євреїв, та кількох заможних господарів. А в будинку поміщика Криштофовича вже в той час підлоги були з дубового паркету. Стеля могла бути мазаною або дощаною і лежала на стелинках, а стелинки на сволоку. Проміжки між стелинками і сволоком служили господареві сейфом. Там, та ще за образами, зберігалися квитанції про сплати податку,  страхівки та  інші  важливі папери. Дівчата любили закладати діри над сволоком висушеними квітами, переважно гвоздиками і васильком. Ще в хаті були жердки (дві не дуже товсті, але гарно оброблені жердини, які були укріплені в бічних стінах трохи нижче від стелі і пролягали вздовж задньої стіни жилої кімнати над постіллю і піччю). На жердках зверху зберігали випрані речі і вивішували верені (верети). Вони вивішувалися в кілька рядів, а в святкові дні господиня розкладала на них святкові, засновані верені (на заснованих веренях були виткані кольоровими вовняними нитками орнаменти).  Засновані верені господиня розкладала  так, щоб було видно кожну, і чим більше їх було, тим багатшою вважалася ґаздиня. При цьому передня вереня закидалася на жердку  так, щоб робилася поперечна фалда у яку можна було  заховати щось легеньке (наприклад гроші). Була ще одна жердка, але вже між хатою і постіллю, на яку теж вивішували верету коли на постелі була породілля, а в звичні часи там висіла одежа. На чільній стіні під стелею прикріплювали образи  святих, переважно Матері Божої, Ісуса Христа, Миколая Чудотворця. Поміж образами чіпляли маленькі образочки та фотографії родини.  Були ще в хатах шафки для посуду з мисниками. На мисники ґаздині любили складати поливані узорчасті миски. Клали їх на ребро, щоб  були видними узори. У хаті, біля передньої стіни на якій розміщені вікна, розміщувалася лава, або ослін з дірками для куделі. Різниця між лавою та ослоном в тому, що в ослонах нема поруччя для того, щоб впиратися плечима.

Приблизно такий вигляд мала частина колишніх кімнат жителів села.
На малюнку видно вікно, лаву, замисник з тарілками на шафі біля дверей, гирлач  печі і горщик коло нього, комин з “ткутом”(виїмкою у комині біля стіни),внизу під піччю місце для палива, кухня з дверцятами. у печі над кухнею “братрура”(духовка) і збоку “кітел” у якому підігрівали воду. Біля печі припічок і постіль, а над ними жердка з з двох жердин.

Як селяни харчувалися в минулому

.          Харчувалися селяни плодами своєї праці найважливішими з яких були: хліб, картопля, молоко. Звичайно, що в харчуванні були  капуста, огірки, столові буряки, та все інше, що росте на городах і вважається городниною. Навіть заможні ґазди їли чорний хліб, бо краще зерно йшло на продаж і насіння, а самі споживали  те, що залишалося. А засівати свої ниви ґазди старалися переважно житом, бо стебла жита зв’язані в околоти  служили матеріалом з якого виготовляли сніпки для покриття хат. Тож і хліб був переважно житнім (у наш час це вже нібито делікатес, бо дуже корисний для травлення). Здебільшого  замість хліба їли малай, який випікали з кукурудзяної муки. Бувало, що малай пекли солодким,   додаючи до нього  порізаний цукровий буряк. Якщо в хаті не було хліба й малаю, то замішували муку на тісто і пекли коржі. Хліб впікали у бляшаних формах (пательнях), а ще до того на дні печі, могли ще підстелювати під хліб, який випікався на дні, листок з капусти. До щоденних харчів входила кулеша, яку теж варили з кукурудзяної муки. Варили ще вар із сушених груш і яблук, каші з кукурудзяної та ячмінної крупи, квасолю, горох, біб. У святкові дні господині варили вареники, але варили їх із разової чорної муки, бо петлювали пшеницю на білу муку могли лише заможніші ґазди. Готували вареники часом, що й із гречаної муки. Пшоно теж було харчем і не тільки для курей, а й для людей. Делікатесні страви не варив ніхто, бо їжа не була чимось незвичайним – вона була фізіологічною потребою, без якої не можно жити. У звичайні дні варили картоплю стругану чи не стругану (на обарки) чи суп, який називали юшкою. На полуденок варили переважно квасолі. Для дітей мами могли при випіканні хліба спекти у печі і мандибурєнник (терта картопля у пательні товщиною 2-3 сантиметри). У святкові дні та на весілля готували студенець (холодець) який варили із курячого мяса, бо свинина була рідкістю. Ще на святковому столі могли бути голубці із каші обмотаної у капустяні листки. Могло бути куряче чи качаче м’ясо. Могла бути ще варена чи сира квашена капуста. На десерт міг бути солодкий медівник та вар їз сушених груш чи яблук. Делікатні страви у ті часи були хіба що у поміщика Криштофовича, у польських прикордонників,  у сімях євреїв  та й то не у всіх.  Та що описувати якщо шматок хліба з натертою часником шкіркою після війни був делікатесом,
.          Зерно возили молоти до млинів, які були в Городенці, Стрільчі та Городниці, а якщо не було часу туди їхати, то жорнували його в жорнах, які були в ґаздів майже на кожній вулиці.
.        З коров’ячого молока мали сир, сметану, збивали в ручних  маслобійках масло, а з овечого молока робили будз або бринзу. Олію теж мали власну, бо вирощували соняшник і “били“ (душили) її в олійниці, яку мав постійно котрийсь із господарів села. До устаткування олійниці входила ступа, в якій підсушений соняшник обчищали від лушпиння, кухня, на якій підсушували насіння і муку на яку перемелювали в млинку ядра соняшнику. З підсмаженої муки олію видушували  пресом. Прес мав вигляд  великогабаритного домкрата, який, ходячи по колу і впираючись у дрючок пропущений через стійку того преса крутили  кілька чоловіків.
.         М’яса, особливо яловичини та свинини, вживали мало, бо свині вигодовували лише на продаж і то не всі ґазди.. Для себе цілу свиню міг різати лише дуже заможний господар. Всі інші селяни різали свині «на складку”. Для цього кілька ґаздів купували свиню, різали, розпайовували її, розважували і розкладали на рівні по вазі купочки, в залежності від того скільки людей складалися і по скільки пайків купували. Потім записували номери купок, кидали номерки (льоси) в шапку, і хто який номер вибрав, ту купку  забирав.  “Складку“ робиди перед Великоднем, щоб при освяченні у великодньому кошику було й м’ясо.
.          На зиму господиня  квасила одну, чи кілька бочок огірків та капусти, які були одними з основних продуктів цілий рік Також робили на зиму в бочках квасок, яким  заправляли борщ.
.          У важкі воєнні  та післявоєнні роки, коли не було солі, кілька жінок їздили за ропою у гори аж до Космача. Там ропа (солона вода) витікає просто з-під скали.
.          Посуд (горшки, миски, жбани, тарілки та інше) був череп’яним, але були вироби хатнього вжитку і з дерева (ложки, миски, корита, цебри, цебрики, бочки, дійниці, качалки, макогони, ступи та багато іншого). Якщо череп’яний посуд мав тріщини, його обсотували (вбирали) дротяною сіткою, для чого використовували тоненький перепалений сталевий дротик. Цей дротик сплітали як сітку і стягували цвяхом. Щось подібне є на корку  пляшки з шампанським. Обсотаний посуд служив довше. Для надійності після  купівлі обсотували дротом  і  нові горшки.

Одяг і взуття

.           Одяг був теж власного виробництва. Шили його з конопляного і лляного полотна та сукна, яке ткали з вовняних ниток. Одяг для своєї сім’ї: сорочки, портки (кальсони), сподні (штани) шили жінки. Чоловіки й жінки носили кожухи,  кожушини, пів кожушки, кептарі  виготовлені з виправленої овечої шкіри. Пошиттям кожухів, кожушин, півкожушків, кептарів займалися кушнярі, які були в кожному селі. При цьому кожухи і всі вироби кушнярів у кожному селі були іншими. Це завелося ще за часів  панщини  за наказами поміщиків, щоб кожний з них  міг впізнавати своїх кріпаків по одежі. Так що придбати одяг у якому ходили люди в іншому селі в ті часи фактично було неможливо.
.      Одежа зі шкіри була двох видів – одна була повсякденною для роботи, а інша – для свят. Святкову шкіряну одежу прикрашали нашиті з темніших клаптиків шкіри та червоних ниток візерунки та китички. Фарбувалися вироби зі шкіри крейдою. Ця одежа була такою довговічною, що передавалася від  покоління до покоління. А що це було звичним і постійним підтверджує  щедріва «Щедрий вечір» у якій є такі рядки:

Ягничка ся окотила
Баранчиків породила.
Баранчики клаповушкі
Синам, дочкам на кожушки…

.          Навесні й восени, коли було трохи тепліше, одягали сардаки (пошитий із вовняного сукна плащ, щось подібне до військової плащ-накидки, але товтіші і тепліші, сукно для яких виготовлялося з ниток, випрядених з вовни). Сорочки шили з тонко витканого полотна. Їх прикрашали вишивками, які вважаються оберегами. На чоловічих сорочках були вишивки на комірі, на пазусі і на краю рукавів. На жіночих сорочках вишивали узори по всьому рукаві (рукавєнки),. Для буденних сорочок жінки для себе вишивали на рукавах плечика, а  чоловікам, – узори шили лишень коло пазухи.
.      Чоловічі штани (сподні, а ще раніше – гачі) теж шили з грубого полотна і теж прикрашували вишивками – на святкових більше, а на буденних – менше. Підперезували штани очкурами. Пізніше гачі змінилися на штани-райтки (галіфе). Крім цього, чоловік носив широкий ремінний пояс (черес). На черес він чіпляв капшук, виготовлений із висушеного свинячого сечового міхура, в якому носив тютюн, кресало, кремінець та папір чи люльку для куріння. У жнива на черес чіплялася ще кушка (футляр для бруска, яким підгострювали косу). Кишень в чоловічому та жіночому одязі не було. А опришки, які перебували переважно в Карпатах, носили в чересах і пістолі.  Для  дрібних речей чоловіки носили торбинку через плече, а жінкам кишенею служила пазуха. В давнину чоловіки на голові носили шкіряні клапані (це  щось подібне до шапки-вушанки, лише без клапанів по боках і спереду). Потім носили схожі на козацькі смушкові шапки. Влітку чоловіки на голову одягали солом’яні капелюхи (пізніше кашкети). Взуття тоді було дорогим, і  від ранньої весни до пізньої осені чоловіки і жінки ходили босими. Не було соромом, якщо парубок чи дівка танцювали на толоці без взуття. Носили ще шкіряні постоли, а взимку плетені з осоки барладжіта, в яких  підошви були з дерев’яних дощечок. Барладжіта виготовляли і дітям. Хлопці пркріплювали до їхніх деревяних підошв по два-три сталеві дроти і на них можна було їздити на спустанках (ковзанках) майже так само, як на лижвах (ковзанах)
.      Щодо жіночого одягу, то у ті, давні часи, спідниць не було. Жінки носили гобуртки, а фартухом їм служила запаска. Гобуртка і запаска не виготовлялися точно за розміром – для дівчат-підростків і низеньких жінок їх зверху загинали і підперізували поясом. Гобуртки, запаски, пояси й окрайки ткали на ткацьких верстатах із різнокольорових вовняних ниток. Жінки мали ще широкі пояси довжиною  більше двох метрів та ще наполовину вужчі і тонші від  них окрійки (окрайки), якими приперізували гобуртки й запаски. Ці речі  були буденними і святковими і  передавалися в спадок. Пізніше кептарі з шкіри жінки змінили собі на сатинові кептарики, переважно синього кольору на які по краях нашивали яскраві, вузенькі, різнокольорові  смужки сатину (нашивали їх по кілька рядів). Гобуртки і запаски змінилися на спідниці й фартухи.    На шиях жінки носили прикраси з пацьорків (бісеру): широкі плетінки, коралі, ґердани  та інше, а на головах – хустки, при цьому заміжні завивалися інакше, як дівчата. Дівчата і жінки заплітали волосся в коси, які обкручували довколо на голові. До церкви в свята і неділі дівчата ходили простоволосі, вплітаючи в коси різнокольорові стончки (стрічки). Підстригати волосся  жінці вважалося непристойністю. Кажуть, що за зганьблену честь у давнину жінку стрили наголо, що було великою ганьбою.

Давній святковий і повсякденний одяг жінок і чоловіків.

Зліва – Чоловік одягнений у сардак.. А на голові жінки перемітка, яку одягали до появи хусток
Посередині– таким був святковий одяг дівчат ще й після війни.
Справа – Буденний, літній чоловічий одяг в давнину.

 Обов’язки членів сім’ї

.           У всьому люди дотримувалися християнських правил життя, хоч воно для них було нелегким. У господарстві чоловіки й жінки мали свої обов’язки. Чоловіки орали, сіяли, косили, возили, обходили  коней і худобу, виконували всі важчі в господарстві роботи. В  жінок обов’язків було не менше, як у чоловіків. Вони варили їжу, прали, шили, вишивали, пряли, білили, сапали, жали, в’язали, доїли худобу, вибирали, замочували, тіпали коноплі і льон,  виконували  інші пов’язані із господаркою роботи, а  в часи, коли чоловіків забирали на війни, залишалися з малими дітьми і виконували, крім своїх і чоловічі роботи.
.         Дітей родичі змалку привчали до своїх робіт. Тато навчав сина, мама – дочку. Діти були пастухами худоби й овець. Пасти коней і ходити коло них, довіряли підпарубчакам і парубкам. Їм дозволялося гнати коней на ніч на пасовисько. Якщо була пильна робота, дітей до школи не відпускали. Навчання їх грамоті в ті часи було другорядною справою.
.          Найбільше роботи в жінок було коло конопель і льону. Коноплі і льон треба було сіяти, сапати, кілька разів вибирати рослини, які вже доспіли, в’язати, потім замочувати в мочулах, щоб волокна відділювались від стебла; потім сушити, тіпати на терлиці, вичісувати на дергівці на волокно і клоччя від залишків тернини, прясти волокно і клоччя на нитки, мотати нитки на повісма, вибілювати повісма, перемотувати їх на клубки, а після того, як ткач зробив полотно, вибілювати те полотно взимку на морозі, а влітку – проти сонця, на траві.
.          З  витканого полотна шили верені, сорочки  та штани для дорослих і дітей, скатерті, рушники, мішки та інше. Прати цю одежу  теж було нелегкою працею, бо все було з грубого полотна і навіть сухим мало велику вагу..
.          Прали дома в цебрах на деревяних ребристих маглівницях, а потім несли прання  полоскати і вибивати пранником до Вікнина, щоб пранником вибити бруд.

Давні знаряддя праці

Жорна і спосіб жорнування на них

Терлиця і тіпання на ній конопель

Дергівка і спосіб вичісування на ній прядива

Куделя ніжна та ручна , веретено і те як пряли. У жінки в руці веретено з напряденими нитками.

Ткацький верстат, мотовило і полотна.
Крім білого на верстаті тчуть і кольорове полотно з поздовжним та поперечним орнаментом.

Інструменти для ручного прання –маглівниця, пранник, цебер.

.           Мило не всі мали за що купити, а під час війни воно було великим дефіцитом, тому для відмочування брудної білизни робили луг із попелу спаленої соломи. До прачки Вікнина були великі черги, особливо перед святами. Бувало, що жінки перед святами прали по черзі всю ніч. До речі, в 1937 році прачку на Вікнині впорядкували. Її обмурували і встановили оброблені на гладко прямокутні червоні плити для прання. Вікнину кілька разів переробляли. Тепер вона обмурована високими стінами і має дах. Обмурували вищим муром і виготовили покрівлю й над криницею, бо звідти кілька років помпували воду до шкільної котельні. А недавно над головним джерелом Вікнини, з якої вода пливе до прачки, житель села Іван Андрієнко побудував каплицю.

Розділ сьомий

Звичаї і обряди

.           Обряди в Ясеневі Пільному традиційно галичанські. Святкуються: релігійні свята, хрестини, родини,  іменини, дні народження, весілля. Відбуваються  похорони. Гарним звичаєм є толоки: коли господар запрошує до себе на якусь важку роботу рідню, сусідів,  друзів, і виконують цю роботу гуртом. Запрошені на толоку люди, мазали хати чи робили закладини (складали дерев’яний каркас хати перед мазанням). Згодом толоками почали заливати (влаштовувати) бетонні фундаменти, штукатурити. Роботи ці господар не оплачує, але потім відробляє. Що і як відбувається здавна в селі описано окремо.:

Весілля

.         Весілля колись великі не робили. Запрошували лишень родину та сусідів. Весільні гості вміщалися в хаті господаря, а іноді ще й у хаті сусіда. Весільні церемонії відбувалися чотири дні.
.          Першого вечора парубки приносили до молодого весільне деревце. Деревцем служать невеликі ялинки чи сосни, які при укріплені їх у калачі на столі не повинні згинатися  під  стелею
.           А  молода в цей вечір несла до молодого барвінок для весільного віночка і завиту у хустину сорочку. Після церемонії врученя молодою своїх дарів, парубки разом  з молодим і молодою несли таке саме деревце і до дому молодої. Цей вечір мав назву: «Деревце». Учасниками цього весільного дійства була лишень молодь.
.         Другого вечора приходили жінки без чоловіків і шили молодій та молодому вінки з барвінку і прикрашували їх позліткою. Шили вінки заміжні молоді жінки з родини наречених у домівках тих, хто одружувався (для пошиття вінків старалися вибирати тих жінок у яких щаслива і заможна сімя).    Вечір мав назву «Вінок». В цей вечір грати весілля приходили музиканти.
.          Третього дня  молоді йшли до шлюбу, і мав назву «Шлюб».
.           На четвертий день відбувалися відвідини весільних гостей молодої до батьків молодого і це називалося «Пропоєм».
.          Страви на весіллі були невибагливими, але багатшими, як у звичайні дні. Варили холодець, юшку з курки, капусту варену з м’ясом, голубці. Задля того, щоб газди, які справляли весілля мали м’ясо, кожна жінка з родини старалася віднести на весілля   курку, качку, гуску чи індичку. Ще варили узвар із сушених фруктів, (пізніше варили   компот із свіжих ягід та фруктів). До узвару давали медівник. Горілки пили небагато – на всю весільну церемонію господареві вистачало кілька літрів горілки (могло бути по півлітровій пляшці на довгий тогочасний стіл). Пити горілку колись було негативним явищем, люди цього соромилися – навіть на великі свята господар міг купити “осьмушку” (0,125 літра) горілки для гостей, або й не купував нічого.
.          Молодого і молоду називали князем і княгинею, що свідчить про древність вінчальних традицій. У молодого й молодої були дружба і дружка, а хлопців, яких кликали на весілля, називали боярами. Бояри вели молодого до шлюбу і від шлюбу. Молодий міг послати боярів привести до церкви і молоду. Ішли бояри попереду музикантів і молодого й співали. Запрошував боярів на весілля молодий  досить своєрідно – запрошеному хлопцеві він давав скибку калача, а в пізніші роки і кусочок медівника Без такого запрошення хлопці на весілля не йшли. «Князь», «княгиня», «бояри» – хоч раз у житті, в дні весілля, прості люди відчували себе так ніби й справді  мали такі титули. Були ще весільні посади: послів у молодого (один жонатий і один парубок) та старостів. У молодої  є посада; весільного батька  У молодого і молодої були і  весільні «матки», які шили  для князя і княгині вінки. Ці звичаї і посади збереглися, хоч трохи змінені часом.
.          Вінчалися наречені в церкві. Запрошувати на весілля молодий ходив із дружбою, а одягався в штани-галіфе, тканим широким поясом приперізував складену кілька разів уздовж шалянову (шалеву) хустку, яка висіла тороками вниз по нозі. На голову молодий одягав смушкову шапку з нашитим позолоченим позліткою віночком, а в ще давніші часи носив  і паличку-тростину..(напевно для того, щоб відганяти собак). Молода теж запрошувала гостей на весілля з дружкою. В день шлюбу на голові в молодої мав бути пошитий із барвінку і позолочений позліткою вінок, який шили увечері напередодні шлюбу. Цей звичай зберігався до недавнього часу і майже не змінився. Правда, тепер молода ходить у позолоченому  вінку  лише один вечір у «Вінок»  а  до шлюбу йде  у вінчальному білому платті (вельоні). Молодий теж не носить тепер смушкову шапку з позолоченим віночком, а має почеплений на грудях букет. Весільні букети на груди чіпляють і дружбам.  Появилася й ще одна полегкість для наречених – вони не ходять перед весіллям запрошувати гостей до кожної хати, а роздають запрошення.
.         У давніші роки жінки з родини, яких молода просила на весілля, давали їй по повісмові прядива, щоб вона мала з чого прясти нитки, бо молода  повинна була мати вже з дому свою скриню з веренями, сорочками, полотном, подушками, щоб могла ґаздувати з чоловіком зі своєю одежею і постіллю.
.       З малюнку видно тодішній одяг наречених. Можливо, що у Ясеневі Пільному  одяг був трохи інакшим, але на нареченій є гобуртка, запаска, пояс,плетінка (намисто)і коралі, полотняна сорочка -рукавєнка, яка мусила біліти внизу під гобурткою. А на молодому видно шкіряний черес і торбинка, яка служила ніби кишені. Павуни на капелюсі чіпляли ще й у минулому столітті. Стверджувати, що в Ясеневі Пільному жених одягав капелюх а не чорну смушкову шапку не можна, бо в 20-му столітті одягали шапку..
.     Перед весіллями справляли заручини  (сватання), на яких родичі домовлялися, що вони дають дітям у віно (посаг). Справляли заручини  навіть за рік до шлюбу, якщо батькам справляти весілля ще не виходило, але був намір їх  поєднати
.      Молодий і молода своїх гостей на весілля запрошували такими словами:

.       – Просили Вас тато й мама і ми просимо (тобто молода з дружкою) до вінка і на каравай!

.      У «Вінок» до молодого і молодої приходить  музика. У давні часи це були троїсті музики, до капели яких входила скрипка, цимбали, бубон, бас і могла бути сопілка на яку підігрував музикантам хтось із парубків чи жонатих чоловіків.  Крім гри на  весіллі для гостей, музиканти супроводжують  молодого і молоду, коли молодята йдуть до шлюбу, а також коли гості молодого йдуть забирати молоду з рідного дому.У теперішній час  склад музикантів змінився, бо нема цимбалів і баса. Але серед їхніх інструментів появилась іоніка, духові інструменти, та потужні підсилювачі звуку. Підсилюють свою гру і записаними мелодіями
.     З часом і хід весілля змінюється. Тепер вечори “деревця” і “вінка” почали об’єднувати, а “пропій” влаштовувати перестали, бо робили його лише в ті  часи, коли переважна більшість людей була заможною, а продукти були дешевими.
.     Описана тут церемонія весілль далеко не повна, бо щоб описати все докладно потрібно і записати весільні пісні, особливо ті які співають «матки» тобто жінки, які  шиють вінки для наречених.. Співати їм допомагали співучі жіночки із родини.
.      Пісні  співають   коли  прикрашують деревця кольоровими стрічками, при пошитті і одяганні вінка на голову молодої та шапку молодого, при випроваджуванні до шлюбу, при поверненні з шлюбу, при поході за молодою і коли її ведуть до молодо го з рідної домівки. Співали і у пропій. Крім цих обрядових пісень, на весіллі за столами співали і весільні гості. В теперішній час гостей за столами до співу запрошують музиканти, які ходячи між столами награють мелодії пісень і підспівують, ніби запрошуючи весільних гостей до співу. Роблять це і тамади.
.     Є ще одна давня весільна цікавинка. Це  коли молоду ведуть до молодого під охороною дружбів, вона старалася від них втекти і кудись заховатися, а лруєби мусили її розшукувати. Тим часом весільні старости несуть у пляшках чи графинах якесь спиртне і вгощають всіх, кого зустрічають на дорозі.
.     У давніші часи. коли молоду вели до молодого.  ішли і перебери – чоловік перебирався на жінку, а жінка на чоловіка і витворювали різні комічні дійства, як поміж себе, так і з зустрічними людьми. Могли цілуватися і  вимазувати саджею обличчя  людей,  хапати до танцю. творити щось інше, а музики їм про цьому пригравали.
.      Тут не описані функції весільних «старостів» молодого, які крім того що обслуговують  гостей за столами в молодого, вже перед ранком разом із «послами» забирають молоду з дому. Там, вдома у молодої, вони  стають ніби газдами того ґаздівства, – безперешкодно входять до комори батьків молодої і накривають столи наїдками і випивкою гостей з якими прийшли забирати молоду. Їм у цей час це  дозволено.
.     Танцювали на весіллі в ті часи вальси, коломийки, танго. падиспань, краков’як, каперушу. аркан.
.      Чим дальше віддалялися часи війни, тим  краще жилося селянам. Вже у кінці сімдесятих років весільні церемонії змінилися на краще. У ці часи на весілля почали запрошувати по 150-200 пар, (а були весілля на які запрошували і більше як 250 пар). Такі весілля вже не вміщувалися у хатах господарів та сусідів і появились палатки (буди) із столами і лавками у яких розміщувалися всі гості. В чомусь це було й добре, бо там люди могли без остраху і поспівати. Без остраху,  бо на співи на вулиці у вечірні часи радянська влада  ввела заборону. За це навіть штрафували. Мабуть що ці заборони стали однією з причин того, що більшість теперішньої молоді співати народні пісні не вміє.
.    У теперішній час входить у моду справляти весілля у ресторанах. Ці весілля вже не  багаточисельні, бо справляти їх коштує дорого.Відбуваються ці  весілля протягом одного вечора.
.      Цікаво те, що відомий польський етнограф, фольклорист, композитор О. Гольдберг приблизно у 1860 році робив описи весіль на Покутті. Описано і весілля у Ясеневі Пільному. Сприяв роботі фольклориста місцевий поміщик  Захар Криштофович. Цікаво б порівняти теперішнє весілля з тогочасним.

  Опис давніх весіль автор цієї книжечки виклав у інтернеті під назвою «Опис давнього весілля в Ясеневі Пільному».)

Похорони

.          Але, життя таке, що крім народжень, одружень і всіх інших подій люди мусять і помирати. Тож відбуваються  і похорони.
..         У всі часи  люди  стараються  з пошаною провести небіжчиків в останню дорогу. У минулому в той вечір, коли небіжчики ще лежали дома, родина, сусіди, товариші приходили попрощатися з ними  (ходили «на лубок») Цим людям давали вечерю. У подальші роки на  «лубок» почали запрошувати і дяка, щоб читав псалтир. У теперішні роки приходить  священик  і відправляє панахиду.
.          Ще  з давніх-давен небіжчиків родина оплакує, що є природною ознакою жалю.. Ці оплакування мають щей вищу форму вираження жалю, яка називається голосінняи. Кажуть, що в давнину голосіння за небіжчиком  було обов’язковим. Голосили з приповідками  про небіжчиків, що  він, чи вона, були добрими і найкращими. Приповідали покійникам навіть таке, чого вони не вартували. Якщо родина не вміла голосити,  то голосільниць наймали.
.           Колись тіла небіжчиків у трунах несли четверо, або шестеро чоловіків на плечах, а якщо не було кому нести, – труну везли на возі. Після похорону люди розходилися по своїх домівках. А вже невдовзі люди, які займались похоронами, почали запрошувати  додому свою  родину на молитву і пригощати їжею та питвом. У теперішні часи запрошують всіх бажаючих і буває, що ті бажаючі навіть не вміщуються за приготовленими для них столами із стравами. Йдуть навіть ті, хто з небіжчиком ніколи не мав нічого спільного – просто дехто має можливість випити «на дурняк». (Був випадок, коли «поминальники» так напилися, що почали співати, та ще й зовсім не поминальні пісні).
.         Тепер небіжчиків возять пристосованим під катафалк автомобілем.  Ще у теперішні часи хтось завів моду роздавати колачі у хустинах родині, сусідам, священикові, дякові, паламареві, церковним сестрицям, шоферові який возить померлих, грабареві. (Кажуть, що дехто роздає навіть по 60 колачів зав’язаних у хустину, а в давнину давали один хліб через труну на цвинтарі і старались для цього знайти когось дуже бідного, бо люди, щоб не здаватися бідними, соромилися брати той хліб). Я чув у розмовах багатьох людей, що в день похорону із цим треба щось змінювати, бо це не сороковий день і не рік після смерті, коли знають скількох людей запрошують на молитву і знають на скількох людей готуватися. Розповідають, що на пекарні з цієї новітньої моди нашого села вже сміються, бо такого нема ні в котрому селі… Ще зробили  моду тим, хто носить процасії і тим хто виносить труну з хати, чіпляти рушники. Може це й гарно, але для людей, які хоронять рідних, крім горя втрати, приходить горе великої розтрати, або величезних боргів. Сторонські люди посміюються з цього тому, що в більшості довколишніх сіл все обходиться скромніше. По селах  є таке, що з цвинтаря йдуть до хати небіжчика лише ті люди, які закидали  могилу. А є, що на цвинтарі стоїть стіл і після похорону люди можуть підійти до того стола, помолитися за покійника, випити келішок горілки чи вина і закусити бутербродом, бо це виносить на цвинтар родина. Тож таки варто згадати те, що померлі душі потребують молитви за них, а не закладених наїдками і питвом столів.
       Треба згадати й про те, що в теперішній час, люди. які приодятьдо хати у якій лежить померла людина, кидають у труну гроші, щоб родина мала чим оплатити похорони.

 Відзначення свят і подій

    Щодо свят…Свята люди відзначали святкуванням, а в піст постили. Святкували недільні дні, релігійні свята, іменини, хрестини. Не було в моді святкувати дні народження чи, скажімо, теперішній Новий рік, Івана Купала, державні свята. Серед свят найкращими були Різдвяні, свято старого Нового року, Ардан (Свято Водохрестя), Великодні,  Зелені свята та інші.

                   Різдво

     Відзначення Різдва Христового починається з сорокаденного різдвяного посту, який називать ще «Пилипівкою». У ці часи дівчата виготовляли соломяні павуки Саме Різдво, як свято, розпочинається із колядок. Колядувати від хати до хати ходять діти. Молодші з них  колядують від півдня до вечора і на саме Різдво до полудня а старші (парубки і підпарубки)  після вечері увечері.
При цьому старші хлопці старалися ходити з вертепами, шопками і «звіздами» (зірками). Дітям дають коляду грішми, а в давні післявоєнні роки колядою могли бути яблуко, горіх чи пампушок. Буває, що колядують і дорослі, ходячи разом по своєму кутку.
     Але, найважливішим у свякуванні «Святого вечора»,  є різдвяна вечеря, на яку господиня готує дванадцять страв. Першою з ци страв є  варена пшениця (кутя). Є ще «краплики» тобто вареники з капустою, грибна підлива, риба, капустяні голубці  та інші страви. Головне, що не було нічого мясного, бо цього вечора ще піст.
      Коли вечеря була вже на столі, сімя, при запаленій свічці, молилася і сідала за стіл вечеряти. Першим набирав у ложку пшениці господар дому. Він міг ще кинути до стелі три ложки пшениці, щоб бджоли наробили багато меду.Коли кидав, говорив  «Христос ся рождає!» Діти відповідали: «Славімо його!»
      Ще до вечері, господиня старалася віднести до когось частку своїх страв до когось, що вони помолилися за померлих родичів. А молоді сімї у цей вечір ідуть відвідати батьків.
   Сама вечеря проходила приблизно так:
На стіл, під скатерть, настелювали сіна. Стелили сіно і під столом, щоб на нього після вечері залазили кудкудакати діти Кудкудакали для того, щоб у цьому році ули квочки, а курки несли яйця.
.        Перед Різдвом дівчата виготовляли солом’яні павуки, які  виготовлялися з неушкоджених стебел житньої, або пшеничної соломи. Солому нарізували і насилювали на нитки (нитка проходила через внутрішню  частину стебла), створюючи фігурки прямокутної, ромбовидної чи пірамідальної форми. Ці соломяні фігурки,  почеплені за  долішні кути іншої фігурки, з’єднувалися і створювали єдину композицію, часом кількаярусну, яка, в свою чергу, часто теж мала форму прямокутника зі звисаючими з його кутів такими ж за формою, але меншими розміром, солом’яними фігурками (як на деяких світильниках). Павуки вважалися  оберегом житла і, почеплені під стелею, висіли до Водохреша. Тоді їх спалювали Але дехто знімав їх аж перед Великоднем.

Соломяні павуки і «дід» (дідух).
(фото з інтернету)

 Мода виготовляти павуки відійшла після того, як з’явилися комбайни, і цілісні стебла соломи знаходити було важко, та ще з того часу, як хати не покривають соломою і люди перестали робити околоти. До речі, околоти робили із житніх обмолочених снопів, які старалися обмолочувати так, щоб не зім’яти стебла, бо з них виготовляли сніпки для покрівлі хат та господарських споруд. Напевно, з цих же причин рідко в котрій хаті тепер є прибитий у чільному куті хати “дід” зроблений із житнього колосся зі стеблами, зв’язаного в пучок, який  був оберегом родини.
      Ще, на протязі всіх Різдвяних свят,   по селі ходили  із різдвяною виставою  «Іроди».

      Старий Новий рік

.           На старий Новий рік діти ходили засівати. Засівати ходили зернами жита, пшениці, конопель. Засіваючи промовляли: « Сійся, родися жито, пшениця, коноплі під стелю, льон по коліна, щоб вас, всіх хрещених голова не боліла! На щастя, на здоровя, на довгий вік, щоб ми засівали в вас кодний рік!»
 А колись, напередодні Нового року, хлопчики носили у торбинках  продавати вирізані з вербових прутиків  фігурки, які називали “бичками”.  Довжина тих фігурок була приблизно 5 сантиметрів.При купівлі бичків було ще й  якесь ворожбитсво. Газда міг дізнатися чи буде врожай, чи буде робити весілля, та інше бо вербові фігурки звязували парами, та наносили нарізки-символи того, що має відбутися у тому році. Той, хто купував витягував їх з торбини наосліп. За «бички» хлопчикам платили пампушками, яблуками, горіхами  або й грішми. Ці «торги бичками» відумерли в селі ще у пятдесятих роках..

Приблизно такий вербових прутиків «бички».вигляд мали вирізані з

.    Увечері перед старим Новим роком селом ходили переодягнені парубки і водили “Маланку”.  Це не забулося, бо у теперішній час ходіння «Меланки» відновилося.  Так само як і в давнину, одного із хлопців переодягають на жінку і «Меланка» із супроводом ходить колядувати по селі витворюючи маленькі кумедні вистави.
.          Святкувати 1 січня Новий Рік у селі почали вже після війни. Святкували його спершу лише в школі, де облаштовували ялинку. Потім ялинку почали влаштовувати і в сільському клубі, а згодом і вдома. Ялинки тепер стоять у хатах не лише на Новий рік, а й провздовж всіх зимових свят. Треба нагадати, що до війни у хатах ялинки ніхто не ставив. А тепер вони напевно, замінили   “діда”, якого робили із житніх стебел з колосками і прибивали у чільному куті хати. “Дід”, або як його ще називають “дідух” разом з павуком,як уже згадувалося, вважалися оберегом родини і ґаздівства.

                 Ардан

.          Не менш гарним являється і святкування Водохреща, або як кажуть у селі Ардану. Перед Водохрещем у другий Святий вечір діти ходили щедрувати. Щедрівок було кілька. За щедрування під вікнами хати господарі платили щедрувальникам гроші.
Колись перед святковою вечерею, господар обкроплював свяченою водою своє господарство. У цьому йому допомагали діти, які несли запалену свічку, колач, хрестики із тіста, освячену воду у мисці чи посудині. Газда «кропив»   кожну стіну всередині кімнат і ліпив там хрестик. Потім обходив довкола хати окроплюючи стіни і все довкола. На кутах хати він промовляв: «Христос хрищається у ріці Йордані!» Літи йому відповідали:  «Славімо його!» і надкусували  хлібину  так щоб вона була надкусана  з чотирьох сторін. Ліпив тазда хрестики і в господарських будівля і на хвіртках та воротах не забуваючи окропити худобу і птаство, яке є в господарстві, щоб Бог оберігав добробут родини.

     На Ардан, після богослужіння в церкві,  священик разом із церковною громадою іде до Вікнини де освячує воду. Після Після цього Водохреща священик ходить до кожної хати в селі і освячує її свяченою водою. Після освячення води. Жінки не менше як тиждень стараться не прати, щоб не зіпсувати брудом освячену воду.
Святкування Водохрещення не припинилося навіть при радянщині і існує й тепер.  Тепер це святкування оновилося купанням в ополонці на ставку. Це прийшло до села з інших місцевостей кілька років назад.

Купання в ополонці на Водохрещя

                   Великодні свята

Дуже гарно святкувалося і святкується свято Великдень бо вже минула зима, зеленіє трава, а часом і цвітуть дерева. Після строгого великоднього посту це найвеселіше свято, та й по своїй суті воно велике, бо восрес наш спаситель Ісус Христос.
    Розпочинається все трохи сумно, о Ісуса розіпяли на  хресті. Від великодньої п’ятниці  церковні дзвони мовчать..   У великодню пятницю, на дереві коло церкви вивішується дощечка у яку деревяними калаталами калатають замість дзвонів. Ще у шістесяті роки хлопчики бігали туди калатати, за що їх ганьбили радянські вчителі. Бігали тоді туди діти  під час переривів між уроками,а це було можливим, .бо школа тоді була поряд з церквою. А вже пізніше дітям влада заборонила робити таке зовсім.
    У день Великодня люди несуть святити паски і кошики з великодніми наїдками. У кожному кошику красується кільце ковбаси, м’ясо, солонину, сир, масло, яйця, писанки, інші наїдки. В кошику мусить бути і хрін, який присмачнює великодні страви.
Великодні трапези при запаленій свічці після молитви теж роз посчинає тато, як глава сімейства. Він ере освячене яйце і розділює його для всіх хто є за столом, щоб їх не брався блуд.Хлопчики.  скуштувавши освяченої в церкві паски і їжі, бігли до церкви дзвонити у всі дзвони. Дзвони лунали часом до самого вечора. Ці дії радянська влада скасувала.(у ті роки було й таке, що дзвонити церковними дззвонами забороняли навіть у неділі).
А на другий день,у Великодній понеділок парубки ходили “вливати” дівчат, за що ті розплачувалися писанками. (Парубок зі словами “Христос воскрес!” тричі лив на шию дівчині воду, а вона відповідала: “Воістину воскрес!”). Цього дня на танцях, що відбувалися на толоці, кожна дівчина старалася подарувати своєму хлопцеві найкращу писанку. Це не було чимось особливим, бо  дівчата там дарували писанки всім парубкам, які запрошували того дня їх до танцю. Ще модним було тоді те, що дівчата своїм хлопцям крім писанки дарували вишиту хустинку, навіть з надписами про кохання. А ті, які хотіли показати те, що хлопець їм подобається тримали перед ними хустинку, бо парубки любили відбирати ті хустинки. Якщо відібрав, то це вже було причиною для розмови.
.   Щодо писанок, то їстивну серединку того яйця на якому  вона написана. видовбували через маленьку дірку і вішали ті писанки на цвяшки під образами, або поміж них.. Крім писанок були і галунки. Галункою називали пофарбоване яйце без узорів.

На рисунках : галунка і писанка

     .Колись   на Великдень, після освячення паски, коло церкви збиралися люди зі всього села і, побравшись за руки, ланцюжком ішли по колу дощечки, виконуючи пісню про  вербову дощечку, по якій ходить Настечка, пісеньки-веснянки про «жука», «Їде, їде Зельман, їде Зельманова» та «Ой на горі лен, лен»
         В переказах роблять припущення, що Зельман, про якого співють у великодніх веснянках, був ключником десь у церкві і давав  ключі від церкви за плату і через це виник такий хорововодний спів.
.         Згадані пісні  відносились до хороводу «Великодня дощечка». Вони виконувалися, як коло церкви, так і коло костела.
     У великодній понеділок у нашому селі люди ходять на цвинтар поминати померли із родини.
    Ще поминки померлих за померлих з родини на цвинтарі  проводяться восени, у день святого Дмитрія. Священик. як і у великодній понеділок,  відправляє там панахиди.

Зелені свята

.          На Зелені свята хати знадвору уквітчували (маїли) гілками дерев. У соломяні стріхи тикали вербові галузки. Біля  кожних дверей  і воріт чіпляли гілля з верби, ясеня, чи інших дерев. Земляну долівку  в хатах, де проживали, застелювали травою перемішаною з м’ятою та польовими квітами. А на шибки вікон наліплювали листочки любистку. Стелили трави і на підлоги ( хат із деревяними підлогами у селі було лише кілька).

Свято Николая чудотворця.

Цього свята очікує вся дітвора, бо вона звикла, що святий Николай принесе їм подарунок. Тож прокинувшись вранці, діти шукають під подушкою того подарунка.
. . Цікаво, що вшановують святого Николая в різній формі. по всьому світі. Наприклад, в західних кранах це Санта Клаус, який носить подарунки на Новий рік. Навіть за радяньщини облік святого зробили Дідом Морозом.

А ще у  свята було таке:

 

. .         У  зимові свята коло Вікнини парубки обирали “березу” (старшого парубка, який мав керувати молоддю цілий рік) і скарбника, який мав збирати гроші в хлопців і дівчат на танцях на толоці та клубі і оплачувати ними  музикантів. Грали тоді на танцях і весіллях троїсті музики – скрипка, цимбали, бубон. Могли ще бути бас і сопілка, а ще в давніші часи і дримба.
.          “Береза” мав великі права. За неписаними законами, що передавалися з покоління в покоління, він мав право вигнати парубка чи дівку з танцю за непослух, або за те, що не були в церкві. Міг ще не пустити до хати котроїсь із дівчат музик, яких після Різдва  водив по всіх тих вулицях, де жили дівчата. Крім цього, якщо молодь щось витворила в селі, “береза”  відповідав за це в канцелярії перед війтом чи солтисом, а на початках радянської влади – перед головою сільради. Але,  з часом, традиція вибирати “березу” відійшла в минуле
.          Щороку у місяці травні надвечірями у церкві проводилася відправа, яка має назву “маївка”. Крім дорослих прихожан церкви, туди приходили дуже багато дітей. В останні роки радянської влади дітям ходити до церкви негласно забороняла школа і  діти ходити на маївки перестали. У теперішні часи таких заборон нема, але й діти туди не ходять
.        Цікаво проводили ніч  перед днем Святого Андрея дівчата. Того вечора  (12 грудня) вони збиралися до однієї хати на своєму кутку і ворожили котра вийде у цьому році заміж. Для цього вони варили вареники і всі разом кидали  їх перед собаку, слідкуючи чий вареник собака зїсть першим. Воду для замісу тіста дівчата носили з потока у роті.. Парубки  знали про це і, коли дівчата несли воду, старалися говорити до них, чи розсмішити, щоб дівчина випорснула воду з рота і поверталася за нею знову до потока. Після цих “вареників” дівчата   кидали поверх хати свій чобіт, щоб дізнатися з якої сторони села  прийде їхній майбутній чоловік  – в ту сторону вказував носок чобота.  А хлопці    тієї   ночі не спали – вони «старалися» робити збитки біля хат у яких проживали дівчата  –  переважно знімали хвіртки чи ворота і відносили їх навіть на сусідні вулиці.
.       А перед святом Юрія  на воротах, хвіртках, біля дверей з обох сторін вкладали обереги від відьомских сил (шоб відьми не відбирали молоко від корів і не робили шкоди в газдівстві). Для цього копали кицки (акуратні шматки землі з травою) і втиеали в них гілочки ліціяну. До речі, кажуть, що з ліціяном і бзиною треба поводитися обережно, бо подряпини від них гноять і довго не заживають.
      У ті часи було в моді на іменини перевязувати іменинникові, чи іменинниці через плече віночок сплетений із необмолочених житніх стебел. Іменинника віншували гарними побажаннями найпоширенішими з яких було таке:
.           «Віншуємо(чи вінчую) тебе з твоїм патроном цим вінком і довгим віком!  Бажаємо бись був (чи була) здоровим, як вода, веселим, як весна, багатим, як осінь! Щобись мав (чи мала) діточок, як у небі зірочок!».. Таке віншування можна почути і тепер, але віночки вже з моди вийшли – тепер дарують квіти, та подарунки…
.           Танцювали колись на толоці та коло Вікнини, а вже коли добудували читальню (клуб) то вечорами танцювали там. Відтоді на толоці танцювали вдень, але лишень влітку, бо там було  легше дихати і не треба було  мити підлоги. Сама толока була громадським місцем для різних  торжеств, зборів, танців не лише до, а і після війни, аж до того часу поки не побудували стадіон.  До речі, на толоці любили зупинятися цигани, які там розкладали свою циганську кузню, і підковували людських коней, виковували сапи на продаж, а циганки ходили  селом жебрати і ворожити. Циганок боялися, бо вони могли “пустити тумана” (мабуть, гіпнозувати) і обікрасти господаря чи господиню. Тепер на території тієї толоки побудовані житлові будинки.
У осінні темні ночі деякі парубки робили з гарбуза страшилки. Вони вибиралии  з нього нутрощі, на одній із сторін вирізували зуби, ніс і очі, вкладали в середину засвічену свічку і клали в темних місцях щоб лякати перехожих. Хто не знав, що то таке, говорив що бачили там «щезле». Ці страшилки не мали ніякого відношення до святкування західновроейського “хелловіну”  чи дохристиянської”Веллесової ночі” наших Водохреща купання в ополонці на ставку.предків, які вважали святом  в ніч з 31 жовтня на 1 листопада, а в християнстві вважаються гріхом. Напевно хтось бачив таке в часи заробітчанства в Канаді і привіз таке в село не як свято, а як страшилку. Та й вкладали страшилку не в певну лату а тоді, коли ночі були дуже темними. Страшилки в наш час віджили, електричне освітлення темні ночі скасувало.

Страшилки з гарбуза..       
Осінніми і зимовими вечорами дівчата збиралися  до однієї з хат на своїй вулиці. Це дійство називалося «Вечорницями». На вечорницях дівчата пряли і вишивали. Приходили туди й парубки, котрі розповідали різні історії, страшні казки, влаштовували різні ігри, переважно зі штрафами. Тому, хто програвав, били по долоні шкіряним ременем стільки разів, скільки присудить суддя, якого вибирали з поміж себе старші парубки. Програвали зажди підпарубчаки і йшли додому зі спухлими долонями. Вечорниці найчастіше були тим місцем, де в пости могли зустрітися закохані.
.           Багато з цього всього вже давно відійшло в минуле і залишилося лише у памяті  старих людей. До речі, після того, як  Україна здобула незалежність, сільські аматори у Народному домі створили своєрідні   сценічні постановки дійств давніх весіль і вечорниць
    Кілька  десятиліть тому з інших місцевостей прийшли новітні для села звичаї: у ніч перед літнім святом Івана молодь почала проводити гуляння біля вогнища коло ставка, чи в якомусь іншому місці (свято Івана Купала) та купання в ополонці на Водохреща.

Запанщиина

.   Варт ще згадати нерелігійне свято “Запанщину”, яке в селі почали святкувати після скасування Австро-Угорщиною кріпацтва у  Галичині, яке відбулося 15 травня 1848 року. У цей день,  навіть у радянські часи, колгоспні ланкові організовували у себе на подвірях танці. І в наш час священик з парафіяльною громадою села відправляє службу Божу коло хреста, встановленого  нашими предками в память про скасування кріпацтва.

Забавлялися  і так:

.    Ще в не дуже давні часи компютерів, мобільних телефонів, телевізорів, які тепер заповнюють людям вільний час, не було. А в селах не було, навіть, електрики. Але люди знаходили час для забав і веселощів. У недільні і святкові дні, після богослужіння в церкві, сполудні, молодь збиралася коло Вікнини, або на толоці, танцювати. Приходили туди  і одружені люди та, навіть, старенькі жінки, щоб мати потім про що побалакати. Танці там відбувалися і вечорами
.    Вже після завершення будівництва української читальні, яку назвали клубом, клуб став головним місцем відпочинку. Крім святкових днів, танці відбувалися і суботніми вечорами.  У клубі відбувалися репетиції хорів та драмгуртків.

Дитячі забавки

.   Таких як тепер дитячих іграшок в давні часи не було. Куповану ляльку чи іграшку простий селянин купити не міг,бо не мав за що. Але для забавок діти виготовляли їх самі. Робили «проци» (рогатки), луки із зігнутих вербових прутів тятивом яких служили тоненькі шнурочки.  Стріли до них  були з очерету, а наконечники з бляхи. Виготовляли із бузини «пукавки» і «сикавки», виколупуючи  із обрізків ти гілок мяку серцевину. Ці  пристрої працювали за принципом помпи: втягувалось повітря в трубочку, а потім витискалося пострілом кульки з клоччя, або сикало водо з дірочки «сикавки» . Робили автомати та шаблі із соняншникових стебел. З гілки верби,
легенько пооббивавши кору і стягнувши ту кору з гілки, робили «тилинку» (сопілку). Дівчата уміли робити ляльки з ганчірок.
.    Щодо дитячих ласощів, то ними були цукерки «подушечки»та «горошок», печиво, або звичайнісінька  булочка.
.    Іграми були «лапанка», «хованка», гра у «войну», гра у бальон (гра з м’ячем) та інше.

Толоки

  Ще цікавими були толоки. Це тоді, коли люди, які будували собі хати, запрошували собі на допомогу рідню, сусідів, товаришів, щоб обмазати деревяний кістяк стін болотом перемішаним із землею, або мазати вже ті, висохлі, стіни  глиною перемішаною з половою.  Часи тоді були бідні і люди ніяких застіль не робили. Після завершення роботи господар пригощав всіх, хто був на толоці окрайцем хліба намазаний зверху толоченою квасолею. Зате увечері учасники толоки могли  натанцюватися досхочу , бо господар наймав музиків.  .       Ця споконвічна традиція закінчилася у кінці шістесятих років, бо тоді вже люди почали  облаштовувати  під будови бетонні фундаменти, а стіни мурувати з цегли. Але толоки не зникли. Людей на них запрошують і тепер. Правда танців увечері вже нема, та є пригощання в час обіду  та вечеря.

Проводи в армію

В часи існування Союзу хлопці мусили відслужити в армії.  Не служили лише непридатні до військової служби. У день призову родичі справляли проводи сина до війська. Хлопець скликав товаришів і дівчат. Приходила близька родина і сусіди. Було застілля, грали музики. У давніші роки призовник після обіду віз до військкомату чемодан. З ним їхали товариші, щоб у Городенці сфотографуватися. Призовники були із всі сіл району і коло військкомату часто виникали бійки, бо тверезих там було мало. А ввечері застілля і танці продовжувалися аж до досвітку, бо вдосвіта призовників відправляли поїздом до Станіслава (Івано Франківська).

Торгівля

     До війни торгівлею в селі займалися переважно євреї, які мали свої власні крамнички і корчми. Таких “торговельних  точок” було кілька – переважно по одній на кожному куті (кутку) села. Тут можна було купити сіль, сірники, булочку чи цукерки для дітей, різнокольорові стрічки та інший  різний дрібязок. Якщо  покупець не мав грошей, то розплачувався зерном чи курячими яйцями, або брати в борг, але з процентами. Було кілька чоловіків, які в корчмах заборгувалися так, що віддали за них своє поле. Торгувати до міста їхали возами. У місті, на “торговиці”,яка розміщувалась там де тепер автобусна станція, торгували кіньми. коровами, свинями. На ринку продавали зерно. Ходити до міста купувати щось з речей було не модно, бо одяг тоді був ручної роботи з домотканого полотна та шкіри. За якимись дрібними покупками до міста ходили пішки. На дорозі були й певні орієнтири: “коло рампи”, “коло могилок”,”коло  першої грушечки”, “коло другої грушечки”, “в долинах”.

 

Розліл восьмий

Духовність

.          До приходу радянської влади в селі до церкви та костелу у дні релігійних свят та кожної неділі всі люди ходили постійно. Релігія  завжди виховувала в людях чесність і добропорядність, а віра в Бога вважається однією з основ людського буття. Відвідували церкву та костел дорослі й діти.
.          Колись під час церковних відправ у церкві дівчата  ставали в  один, або два рядочки найближче до престолу. За ними ставали заміжні жінки. Старі жінки після війни сиділи на лавках, які до церкви перевезли  з костелу після його закриття. Чоловіки розміщувалися біля  південних дверей. Для хору в церкві є спеціальне місце, яке називається  хорами. До війни церква була греко-католицькою, а костел – римо-католицьким.
.          За національною належністю в селі переважали українці. Трохи менше було поляків і ще менше євреїв. Українці мали церкву, поляки  спершу капличку, а потім костел, який був освячений у тридцятих роках минулого століття (кажуть, що 1932 року). Євреї їздили молитися до городенківської синагоги, а вірмени, яких проживало в селі три родини, мали свою капличку на краю села і їздили до вірменського костелу, що розміщений у Городенці. Релігійні конфесії, як і люди різних віросповідань мирно співіснували.
.           У католицькому костелі релігійні відправи відбувалися ще й у той час коли на території села були німецькі загарбники. А вже при наближенні Червоної армії, яка вигоняла фашистів, служителі костелу зібрали образи і орган, на якому  під час відправи органіст грав духовні мелодії, і втекли до Польщі. Після цього служби Божі у костелі не відправлялися.. Після створення колгоспу у приміщенні костелу зберігали колгоспне зерно, а пізніше, коли деревяні елементи покрівлі почали перегнивати і черепиця, якою був покритий костел, почала падати вниз, з району був наказ поремонтувати верх, або костел зруйнувати  Колгосп ремонтом  займатися  не захотів і  костел розвалив.. Кажуть, що стіни були такими міцними, що два потужних бульдозери коли тягнули їх до себе  повалити їх довго не могли.  Тепер на тому  місці розміщена невеличка деревяна будівля у якій розміщена крамничка.
.          Після війни була розвалена і вірменська капличка, яка розміщувалася на полі при вїзді до села з боку Городенки.
.           Треба дякувати Богові, що Ясенів Пільний обійшовся без конфесійних суперечок, які на початках незалежності України хтось настійливо нав’язував парафіяльним громадам. Цим парафіяни завдячують отцю Іоанові Олексюку, який у проповідях частенько нагадував, що релігійна споруда, на якій є хрест, належить до нашої християнської віри і туди можна зі спокійною совістю заходити на молитву.
.          Без міжконфесійних суперечок пройшов і той час, коли ксьондз забрався з костелу, а було це в час відступу фашистських загарбників з території Покуття. Кажуть що той ксьондз більше боявся більшовиків як фашистів. Католики, якими були поляки почали ходити до церкви, яка в той час була греко-католицькою. Тодішній священик отець Іван Карачевський віднісся до цього досить спокійно, пояснивши парафіянам, що  люди ходять до церкви молитися, а не сваритися.
.          Та,  якщо почитати історію,  стає зрозуміло, що міжконфесійна боротьба велася віддавна.  На самому початку християнська віра не мала кофесій. Виникли вони після того, як правитель нової Римської імперії Константин перебрався до  своєї нової столиці названоїї  в його честь  Константинополя і зробили  це місто новим центром  християнства, бо до того у Римській імперії імператора вважали посланником Бога. Коли це сталося  папа римський, щоб не втратити свою владу над церквами  розділив церкву на своєрідні конфесії, оголосивши, що не імператор, а він є Божим наставником на землі. Так у християнстві зявилися католицька та православні, а пізніше і протестантські та інші християнські віроісповідування
.           У часи Київської Русі на теперішній території України віра була православною бо Христову віру принесла на Русь із Візантії (теперішня Греція) княгиня Ольга, а хрещення Русі провів  князь Володимир. Поляки, які довго окупували Україну, намагалися залучити українців до католицької віри, але це їм не вдавалося. Та все таки 6 жовтня 1596 року відбувся Берестейський собор, який утворив греко-католицьку конфесію з православним обрядом, але під проводом Папи Римського. Перехід з православ’я у греко-католики відбувався довгі роки Наприклад – у Станіславському воєводстві християни перейшли до греко-католицького обряду 1 листопада 1885 року.Але, якщо говорити правду, міжконфесійні суперечки справа самих церковних правителів, бо, як кажуть старі люди, двох Богів нема.
.          В березні 1946 року за таємним наказом Сталіна Львівський собор на довгі роки ліквідував греко-католицьку церкву. 
Московські правителі держави, хоч і були атеїстами, старалися, щоб церкви на території Радянського Союзу  підкорялися Московській патріархії.  На Україні була під забороною і Українська Автокефальна Церква.  
           У 2018 році відбулося обєднання укрїнських православних церков. Обєдналися УАПЦ і УПЦ Київського патріарату.: 6 січня 2019 року костантинопольським патрархом  українській церкві ув наданий документ (Томос) про незалежнісь і вона тепер має назву Українська Православна Церква.
.           Ще варто  згадати про те, що у радянські часи,  багато людей перестало щонеділі і кожного святкового дня ходити до церкви. Дехто й молитви позабував. Тому коли отець Іван Боднарчук, який кілька років служив у ясенівській церкві. почав запитувати хлопця і дівчину які одружувались, проказати «Отче наш», декому довелося червоніти.Але це все узагальнення, а про церкви Ясенева Пільного розновідають таке:
.          Існує припущення, що церква, яка будується тепер, вже п’ята за рахунком. Попередня в 2005 році згоріла, а перед цим була церква, яка розміщувалася нижче старого цвинтаря. (На городі Візінської Олени стояв пам’ятний хрест про неї)
.           . Про будівництво першої церкви в селі, яке тоді мало назву Єсенів чи Єсиново, є запис у архівах, які знаходяться у Львові. Датується це будівництво 1472 роком. Чи були в селі до того часу ще церкви чи каплички точно невідомо.
.         Щодо цвинтарів, то. крім нині діючого, в селі ще є старий цвинтар,а всіх їх було не менше чотирьох Де були два інших, відомо лише з розповідей. Один з тих цвинтарів знаходився десь біля вулички, яка входить до вулиці І. Франка, – приблизно там, де тепер проживають сімї Степана Прокопяка і Василя Шляхтича. На подвір’ї Візінської Параски стояв хрест, який, можливо, і був пам’яткою про цвинтар, а може, про церкву чи капличку. Ще один цвинтар розташовувався на горбі, який колись називали “Під двором”. Там,  біля воріт колишнього господаря Савочки Івана, напевно, що в память про церкову, також був хрест.
.          До речі, про той цвинтар розповідали легенду, що на березі нижче города, де він колись розміщувався, дощі вимили  людські кістки які, були більшими від звичайних, і величезний череп з довгою і товстою косою. Напевно що, через це, існують переповідки, що на тому цвинтарі були поховані “велети”.
.          Отже цвинтарів було чотири. Звідси, напевно, і виникло припущення, що церков, чи хоча б  капличок, у селі могло  бути не менше чотирьох, по кількості цвинтарів, бо в давнину цвинтарі  розміщували  біля церков.
.           До вересня 1939 року церквами опікувалися (патронували) багаті люди. Церкву й костел у селі патронували місцеві поміщики Криштофовичі.
.            У парафіян церкви був звичай  ходити на відпусти (прощі) до Зарваниці,  Хрещатика,  Далешева,  Городенки.  Тепер цей звичай відроджується. В теперішній час ходіння на прощі відновлюються.Вже кілька людей із села поували у Єрусалимі. У 2018 році туди навідалася вже групою кілька ясеневопільчан.
.           Церква села Ясенів Пільний, повна назва якої, Українська автокефальна православна  церква Чуда архістратига Михаїла, будувалася у центрі села і  мала свою історію. Освятили  її в 1882 році. У той час, коли її будівництво закінчувалося, у селі  сталася пожежа. Вогонь перекидався з одної солом’яної стріхи на іншу. Сильний вітер ніс палаючі сніпки з покрівель все далі й далі, –  горіла вся західна частина села, тобто Загайпіль. Вогонь наближався все ближче і ближче до недобудованої церкви. Люди змочували водою верети,  накривали покриту ґонтами будову і молилися. І Господь почув молитви людей – вітер, який ніс вогонь, , повернув у інший бік і церква врятувалася. Це сталося 19 вересня, в день Чуда архистратига Михаїла. Тоді церкві,  на віддяку архангелові за її порятунок, дали таку назву, хоч вона мала носити  ім’я  святого Миколая Угодника.(Про церкву докдладніше описано у  книжечці “Легенди села Ясенів Пільний” під назвою “Духовність”, яка теж є  на цьму ж сайті в інтернеті).
.          Парафіяи церкви нашого села і в теперішні часи вшановують память про архангела Михаїпа, одного із семи Господніх архангелів, охоронця воїнства, іменем якого названа церква – у цей день у селі святкується храмове свято. На Україні архангела Михаїла вважають і захисником України.
.           Для будівництва тодішньої церкви кошти надавав і місцевий поміщик Криштофович, який хоч і був католиком, допомагати в будівництві не відмовився. Керував будівництвом Николай Василинюк, портрет якого був розміщений на стінці хорів.
.      А в  2005 році церкву від нової пожежі не врятували…

І ще про події повязані з церквою:.

.      За німців церква була  відкритою, але німці мали намір забрати церковні дзвони на переплавку, як кольоровий метал. Миколі Візінському, який тоді був війтом,  наказали їх здати, але він таємно від німців повідомив про це людей, і дзвони  вночі  заховали. Один вкинули в криницю, другий закопали в церкві під престолом, третій теж десь закопали. Добули їх аж через двадцять років. Кажуть, що найбільшого дзвона так і не знайшли, – видно що ті  люди, які його ховали, померли, або загинули на війні, бо хто б міг  забути, де він захований?
.          Радянська влада, яка прийшла на наші землі, вела відкриту антирелігійну політику. Вона вишукувала всілякі способи, щоб закривати церкви, що й зробили з кількома церквами  в нашому районі. Були спроби закрити церкву і в Ясеневі Пільному. Причиною послужили якісь, неугодні для влади, дії керівників церковної двадцятки. Дізнавшись  про це,парафіяни буквально за один вечір переобрали церковний комітет, щоб реабілітуватися перед владою, але були змушені в дечому поступитися  –  мусили не дзвонити церковними дзвонами навіть у свята чи неділі, бо це нібито поршувало тишу у школі і спокій у селі. Під страхом, що церкву можуть закрити, звозили на цвинтар хрести з села, з полів і від церкви. Але й у ті роки, таємно від влади, вклали в церкві  дерев’яну підлогу, перекрили цинковою бляхою куполи (нову бляху фарбували в зелений колір, нібито йшов ремонт даху). Виконували цю роботу Іван Миколайович Книгницький, Степан Степанович Никифорук, Степан Петрович Солинський, а оплату в організації, яка проводила перекриття (РБД побуту) оформив, як роботу у своєму господарстві тодішній голова церковного братства Михайло Олексюк.
.           Ще після війни не піти у свято чи неділю до церкви вважалося гріхом, а вже пізніще молодше покоління людей , під впливом  радянської пропаганди і певного тиску влад.почало відвідувати церкву рідше.(Було таке, що священик не мав права виконувати обряд шлюбу поки нречені не мали свідоцттва про шлюб з сільради). Якщо у  повоєнні часи  у першому ряді коло  престолу щонеділі стояло переважно два ряди двчат, то  в недавні роки дівчат у церкві не було зовсім.  Так само і парубків. Молоді люди приходили до церкви лише на Великдень, та тоді коли брали шлюб. А хрестити дитину священик мусив майже тамно  вдома породіллі.
.          До сповіді перед Великоднем ходили всі школярі. Але вже у п’ятдесятих роках школярам заборонили ходити до церкви. Був випадок, що двох дівчат, які у великодну п’ятницю були у церкві, перед випускними екзаменами  виключили із школи. Це відбулося у 1956 році, а фігурантами тієї події були Марія Олексюк і Ганна Книгницька. Правда, екзамени дівчатам здати дозволили, але інші  учні почали боятися відвідувати церкву. Пізніше вчителів заставляли розганяти дітей-школярів, які ходили колядувати.  Дійшло було й до того, що молодь, яка одружувалася, перестала брати церковний шлюб, або вінчалася в церкві  в той день коли відбувалося весілля.
.           Та попри всі утиски влади церква продовжувала своє життя. В різний час організовували роботи в церкві керівники церковного братства Петро Федорович Камінецький, Степан Григорович Візінський,  Дмитро Миколайович Мандрик, Степан Васильович Матієк, Василь Юркович Олексюк, Михайло Григорович Олексюк, Дмитро Васильович Боднарук, Іван Миколайович Петрівський, Микола Миколайович Василинюк, які працювали в різні роки. Серед усіх треба відмітити коваля Дмитра Мандрика, який, ще не будучи тоді навіть церковним братом, виконував безкоштовно для церкви багато робіт, не очікуючи ніякої винагороди чи похвали. До речі, Дмитро Мандрик єдиний із села мав церковну медаль. Він отримав у нагороду ювілейну медаль “За відданість”, викарбувану до 2000-річчя християнства, від УАПЦ.  У  житті церкви бере активну  участь і церковне сестринство, серед яких були особливо старанними Параска Боднарук,  Ягна Абрамик, Ганна Йоник, Катерина Приймак, Ганна Яремчук, та інші жінки – церковні сестриці.
.        Та сталося непоправне – у 2005 році церква згоріла…
.          Будівництво нової,  з цегляними стінами, церкви розпочалося у 2006 році. Про її будіництво  і освячення описано нижче:

Розповідь про колишні церкви села та про будівництво і освячення  нового Божого храму

.     Останній день 2017 року став великим святом для жителів Ясенева Пільного,  бо саме  цієї днини  освячений побудований у селі Божий храм. Освячення святині провів владика Галицької єпархії Української Автокефальної Православної церкви Його Високопреосвященство кир Андрій . Були і запрошені на це торжество священики. Бажаючих бути учасниками цього святкування було так багато,  що не всі вони могли вміститися у приміщенні церкви, хоч по площі вона досить простора – декому довелося вислухувати слова молитовної відправи надворі. Побачити  велич освячення Божого храму прибуло багато людей із сусідніх сіл та міста.  Були люди і з далеких місцевостей.Перед освяченням і після цього дійства приємно було слухати привітальні, святкові пісні дітей-школярів села, про яких Владика сказав, хоч і давно відомий, але  вічно приємний вислів, що “Діти наше майбутнє!” Після похвали  дітей Владика обдарував їх подарунками, які “приберіг святий Миколай”
.     Зовнішній Вигляд церкви, побудованої за проектом нашого земляка, уродженця села Чернятин, архітектора Миколи Шевчука досить гарний,  У Фейсбуці поляк Веслав Бобовскі, який має друзів у нашому селі,  похвалив, що наша церква чимсь подібна до  Лаври у Ватікані.

Результат пошуку зображень за запитом "ясенів пільний"

Нова церква  в зимову пору

.     Ця церква напевно, вже шоста по рахунку в селі.,
.     Про першу  церковку є згадка в архівах, що вона була побудована у 1472 році. Чи це була церковка, чи капличка невідомо. Вона і друга по рахунку церква, були знищені навалами ординців. Про те, що вони були  можна судити по залишках цвинтарів, які  люди знаходили на своїх городах, бо в давнину цвинтарі розміщували біля церков чи капличок.
.     Третя церква розміщувалася неподалік старого цвинтаря (там тепер город Олени Візінської).
.     Четверту  церкву парафіяни побудували вже в центрі села. Вона була більшою від попередньої і мала свою власну історію, бо в кінці будівництва могла згоріти. Тоді  пожежею була знищена західна частина села. Люди рятували церкву поливаючи її водою,прикриваючи мокрими веренями. Молилися до Бога, до Архангела Михаїла, бо це відбувалося  19 вересня,саме в день Чуда Арангела Михаїла. І Господь почув  їхню молитву- вітер повернув у іншу сторону і церква залишилася неушкодженою.Саме тому церкві дали імя Чуда Архістратига Михаїла.
.    Але, як уже уло згадано, у 2005 році вогонь таки забрав ту намолену десятиріччями  святиню
.    У тому ж таки 2005 році була побудована тимчасова церковка, яку можна рахувати пятою по рахунку.
.     У 2006 році почалося будівництво нової, вже з цегляними стінами церкви, яке закінчилося у 2017 році.
.     Отже цей, побудований з Божою допомогою, Храм являється шостим  у селі.
.      Всі ці роки,через нестабільність валюти і постійне подорожчання будматеріалів, були не дуже сприятливими для будівництва,  але  будівництво Храму таки велося. Силами парафіяльної громади були викопані рови під фундамент і під керівництвом досвідченого  будівельника Івана Білецького був влаштований фундамент, розпочалося зведення стін. Мурувати стіни довірили Степанові Бащукові, Миколі Цьомпелі і його синові Миколі. Для допомоги мулярам люди села, по черзі, повулично, допомагали   підсобною силою, що набагато здешевило вартість будівництва, та й муляри були нашими, сільськими – для них   шукати квартири для нічлігу не було потреби.  Довершували муровку наймані, не ясенівські муляри.
.     Потім було влаштування покрівлі, встановлення куполів, штукатурка стін, облаштування підлоги і обмостки довкруг церкви і ще безліч будівельних і повязаних з будівництвом робіт.
.     .Зовнішні стіни довкруг центрального купола: штукатурила теж ясенівська  бригада. Там працювали: Баранецька Світлана, Мазуркевич Іван,  Мандрик Іван, Михайлик Ганна, Никифорук Степан, Семака Іван, Сливчук Іван, Сливчук Ірина, Струтинська Ганна, Прокопяк Роман, Цьомпела Микола, Яремчук Андрій. (список взятий з відомості про оплату за роботу  в церкві).
.     Безоплатно штукатурили частину поверхні зовнішніх стін Ганна Гудз, Марія Василенюк,Петро Василенюк,Ірина Колодницька, Марія Михайлик, Ганна Чупрун, Федора Щербанюк, Марія Чупрун.
.      Завершували штукатурку і покраску зовнішніх стін бригада  у складіі: Абрамика Миколи, Вінтоника Миколи, Вінтоника Віктора, Гнипюка Миколи.
.      Ще слід відмітити і те, що якісно поштукатурили внутрішні стіни Ганна Тутак і Анатолій Воробій, яким допомагав Степан Ниеифорук.
.      Турботливо відносятся до своїх обовязків теперішні церковні сестри Ганна Візінська, Марія Щербанюк. Дяк Дмитро Коміренко, який, перейнявши в свого діда професію столяра, зробив чимало добрих справ для будівництва.
.    Не новина, що на  будівництво Храму потрібні великі кошти . Тож за ці роки  в селі вже привикли до того, що церковні сестри ходять до кожної хати збирати їх на будівництво.  Цьому парафіяни не противилися, бо жити без власної церкви селу не пасує. Кожна хата старалася і старається  віддати свою  посильну пожертву для будівництва.
.      Крім парафіян села  свої кошти і посильну допомогу в будівництві надавали і люди, які не являться жителями села.

Жертводавці будівництва нової церкви

.
.          Жертводавцями є – почесний директор Ямницького цементно-шиферного заводу, депутат Верховної Ради України Микола Круць, який пожертвував на будівництво тимчасової церкви шифер і шиферну плиту, а на будівництво нової церкви – цемент. Крім цього, пан Микола посприяв у тому, щоб був виділений потужний кран для встановлення центрального куполу  церкви, який був виготовлений і покритий бляхою на землі. Певну кількість деревоматеріалів на будівництво пожертвував Гринявський держлісгосп,  директором якого працює Роман Стефанюк. Жертводавцями являються: Василь Спасюк – приватний підприємець із Снятина,, який доставляв на будівництво церкви гравій і пісок, а також вів технагляд за будівництвом церкви, жертвували на церкву подружжя підприємців Василь та Ірина Савоцькі з Городенки, уродженець сусіднього села, тодішній депутат обласної ради Василь Матійчик, Володимир Слободян з Івано-Франківська, підприємці та керівники організацій села та району: Степан Чижевський, Василь Боднарчук, Марта Боднарчук, Марко Григорів, Василь Симчич, Петро Струк, Микола Візінський, Василь Келець, Степан Олексюк, Степан Солинський, Микола Солинський, Микола Василинюк, Степан Пациківський з Криму, подружжя Василь та Марія Гудзи, подружжя Микола та Ольга Шавронські, родина Пантелюків, на частину золотистої і синьої бляхи якою покриті  куполи нової церкви, пожертвував кошти уродженець села Стрільче Тарас Дідич.кілька разів офірувала на будівництво і  старенька жінка на ім’я Ольга, зі Стецеви. Це ще далеко не всі підприємці, господарники і просто віруючі люди, які суттєво допомагають у будівництві. Якщо складати списки, то частина з них  є такою:
.           Безкоштовно перевозили будівельні матеріали шофери Степан та Василь Гудзіки, Василь та Іван Чижевські.
.           Невдовзі після пожежі сім’я Миколи і Ганни Абрамиків із зятями Богданом Олексюком і Миколою Шавронським, доньками Марією й Ольгою та внуком Тарасом пожертвувала до церкви нове Євангеліє і ківот. Ця родина пожертвували також один із хрестів на куполах церкви.
.          Кошти на Хрести, що на  куполах,  нової церкви пожертвували:
.          на великий – депутат обласної ради Василь Матійчик,
.          на менші – депутат районної ради Степан Чижевський, родина Никифоруків та парафіяльна громада села.
.          Кошти на будівництво церкви офірував і Гдичинський Богдан Петрович, який балотувався у депутати Верховної ради України.
.          2009 року образ Почаївської Божої Матері, замість знищеної вогнем, офірувала Марія Миколаївна Михайлик.
.         Дороговартісний вершок на криницю біля церкви від ТзОВ “УкрІндик” офірувала у 2017 році Настя Колодницька.
.         У 2016 році великі кошти на будівництво церкви офірував  меценат Ігор  з Києва.
.         Ковані металічнв вироби для прикраси входу до церкви пожертвував Степан Олексюк з родиною.
.         Перед освяченням церкви була велика кількість грошових і иатеріальних  пожертв.  Опишу кілька з них.

  Пожертвували:

.                               Панікадила (світильники):
Центральне –
.    Сімя Мандрика Миколи із родинами своїх дітей.
Менші за розміром –
.    Олексюк Богдан і Шавронський Микола із сімями – 2 штуки.
.    Солинська Ганна із сімями синів Миколи та Івана – 2 штуки
На основу  іконостасу  кошти пожертвувала Сільська рада.
Престол пожертвував  Ігор з Києва
.                                       Образи (ікони)
.    Чупрун Григорій і родина,
.    Олексюк Софія і родина,
.    Шевчук Настя з родиною,
.    Попадопало Василь і Петрівський Михайло з родинами,
.    Чижевська Ганна Миколавна  з роодиною,
.    Чижевська Ганна Іванівна з родиною,
.    Михайло Чупрун із синами Іваном і Богданом,
.    Мандрик Степан з родиною,
.    Саповська Ганна з родиною.
.        Якщо перераховувати скільки хто пожертвував коштів саме в ці часи  то це б зайняло  багато часу і паперу, але Бог бачить хто і як відноситься до цього будівництва. Та й будівництво ще далеке до завершення- пожертв треба буде ще багато. Але радість парафіян велика, бо святкування Різдво Ісуса Христа, Сина Божого у 2018 році відбулося вже у новому Храмі .
.      Освячення Храму  для села велика і радіснв подія. Вкладена праця і великі кошти людей. Всі  ці кошти і матеріали  люди жертвували не тому, що не мали куди їх діти, всі розуміють, що без церкви село, як не село. Та й пожертви не ясенівських лдей відбуваються не просто так, а  після уклінних просьб священика отця Романа Капріяна на  долю якого, молодого тоді священика, випало пережити багато тривог  бо згоріла церква і були різні пересуди про причини пожежі. Тоді у священика були тягучі  роздуми про те. що має робити далі. На щастя парафіяни церкви не зробили його винним у тому, що сталося і священик віддячився своїй парафії постійними клопотами про будівництво, сприйнявши ті клопоти  на себе. Були недоспані ночі, були сумніви, були роздуми над різними  проблемами і, навіть, порадами, але результатом всього стало освячення церкви. Тож коли Владика Андрій в нагороду за труди дозволив Митрофорному протиієрею Роману Капріяну носити вже другий Золотий Хрест , але вже з оздобами, це стало для нього заслуженою нагородою.
.       Згадував Владика і покійного пастиря церкви митрофорного протиієрея отця Іоана Олексюка, який у радянські часи уберіг церкву від закриття.

Дзвони для церкви офірували

.           При освячені церкви, великий дзвін офірував тодішній війт Микола Василинюк
.           Середній дзвін придбали парафіяни села.
.          Ще один дзвін подарувала пані, прізвище, якої не запам’ятали, або сама вона не захотіла, щоб її прізвище  згадували.
.          Дзвін меншого розміру від своєї організації подарував житель Городенки Петро Струк.
.         Один із дзвонів, а їх було за Польщі п’ять, в час німецької окупації десь закопали, як і ще три, але після війни, коли відкопували інші дзвони, його  знайти не змогли.
.          У недавні часи для церкви, яка згоріла, приносили великі пожертви заможні уродженці села: Микола Василинюк, Степан Пациківський, керівники селянських спілок Василь Келець, Степан Олексюк, підприємці: Степан Чижевський, Степан Солинський, Микола Візінський.  Зокрема, був подарований новий престол, образ Почаївської Божої Матері, велика картина на духовну тему та інше. На великий жаль, все це від пожежі врятувати не вдалося.

Пам’ятні  дати із життя церкви села

.       1472 рік- у архівах є  згадка про церковцю в Єсинові.
(Добре  було б перевірити це у архівах).
.        1882 року, 19 вересня, церква Чуда архістратига Михаїла  у Ясеневі Пільному освячена.
.          З 1890 до 1896 років художник із Коломиї Ореховський  малював у церкві іконостас та ікони. Оплатив роботу художника (1000 ринських) Василинюк Степан Васильович, про що був запис у церкві нижче ікони Божої Матері
.           У 1931-1932 роках церкву покрили бляхою, – до того вона була під гонтами. Половину коштів пожертвували парафіяни церкви, а другу  – місцевий поміщик Мар’ян Криштофович.
.          У 1966 році церква всередині була відмита від свічкової кіптяви. Відновлено всередині купол (підмальовував його Іван Шкварок). Тоді ж було відновлено іконостас та настінні розписи. Реставрацією займалися отець Іван Олексюк і уродженець Ясенева Пільного Микола Василинюк з Городенки.

    Церква Архістратига Михаїла  до 2005 року.

.       Наприкінці 70-тих років, за задумом Дмитра Мандрика виготовлено металеву огорожу довкола церкви і коло цвинтаря, а також вхідні ворота (з південної сторони) та хвіртку. Половину грошей на  огорожу виділив колгосп, яким керував у той час Василь Кнігніцький, а решту куплено на пожертви парафіян. Для металевої огорожі і воріт, всі ковальські роботи та облаштування їх безкоштовно виковував коваль Дмитро Мандрик При сприянні тодішнього керівника мехзагону Степана Яремчука зварював її Степан Крилатюк, виточував деталі токар Іван Карпушенко. Син Степана Яремчука – Михайло Яремчук допоміг знайти і закупити дешеві елементи чавунної огорожі.
.         1985 року біля церкви побудовано капличку. Фондував будівництво Іван Клецик.
.         1986 року у сквері памяті навпроти церкви побудована каплиця поруч із  пам’ятником полеглим жителям села у війні 1941-1945 років. Мурували  безоплатно цю  каплицю, як і ту яка біля церкви,  М. В. Абрамик, С. С.  Никифорук і В. П. Камінецький..
.           У 1991 році насипано символічну могилу пам’яті  Січовим Стрільцям, влаштуванням якої займався тодішній церковний брат Василь Олексюк.  Металеві труби на хрест пожертвував Микола Пашеняк.  Землю завозив Іван Олексюк. Над  зведенням могили працювали: дяк Микола Йоник, Степан Візінський (тодішній директор школи), молодий тоді хлопець Дмитро Візінський та інші мешканці села. Тоді ж біля пам’ятника від вулиці Першотравневої було добудовано  металеву огорожу
.          1996 року біля церкви викопано криницю.
.          1997 року церкву повністю перекрили новою бляхою.
.          У 1999 році за задумом отця Романа Капріяна побудовано арочні ворота. Керував роботою Іван Білецький, хрести на них викував Дмитро Мандрик, а куполи виготовив Микола Абрамик. Будівництво цих воріт присвячено 2000-річчю Християнства на Русі.
.         У 2000-2003 роках, теж за задумом отця Романа Капріяна перебудована дзвінниця (тепер вона по висоті має по два дзвони) і прибудовано  дерев’яний прихід до церкви, яка пізніше згоріла.
.         2005 року, 3 жовтня, церква згоріла.
.         2005 року восени побудована  тимчасова церковка.
.         2006 року розпочалося будівництво нової церкви.
.         2016 – довкруг церкви, яка будується,  встановлено деревяні хрести в пам’ять про стації (зупинки) Ісуса Христа коли його вели на страту на гору Голгофу.
.        31 грудня 2017 року нову церкву освятив Владика Галицької єпархії УАПЦ Його Високопреосвященство  кир Андрій.

Каплички і памятні хрести

.           Капличок у селі до війни було чотири, це якщо  враховувати вірменську,  яка була розміщена за селом обіч дороги на Городенку і після війни чомусь зникла.. В  сімдесяті роки райком комуністів наказав всі каплички зруйнувати, що й зробили ночами сільські комуністи. Забирали вони тоді і хрести, які були в селі і на полі. Одну капличку господар врятував, влаштувавши на ній дах, щоб вона виглядала господарською будівлею. Врятували капличку в такий спосіб Василь Миколайович Камінецький із зятем Степаном Чижевським. Тодішній голова сільради Іван Приймак  якось сказав, що це він підказав господарям як все зробити.
.        У наші часи дві зруйновані каплички відновили і побудовано ще кілька нових.

У теперішній час каплички є:

.           На подвірї Степана Чижевського по вул..І.Франка  (побудована до війни, врятована від розвалення),
.          На подвірї Миколи Матієка по вул. Січових стрільців  (побудована  до війни, розвалена і відновлена)
.           Біля хати у якій проживав Стах Ціхоцький  по вул.. Українська (побудована до війни, розвалена і відновлена).
.          На межі між обійстями Петра Никифорука і Михайла Боднарука, вул. Січових Стрільців
.          Обіч дороги по вулиці Шевченка (вище Вікнини) побудована родиною Солинських,.
.          На подвір’ї Івана Никифорука, вул. Шевченка.
.          На подвір’ї Катерини Михайлик,по вулиці Січових Стрільців
.          Біля подвір’я Степана Матієка, – побудована в пам’ять про загиблого сина Василя, вул. .В. Матієка
.           На межі між обійстями Степана і Василя Чижевського, вул., В. Матієка,
.           У сквері Памяті, біля пам’ятника полеглим, вул.. Січових Стрільців.
.           Біля церкви,- побудована на кошти Івана Клецика.
.           На подвір’ї Івана Камінецького – побудована його родичами в пам’ять про загиблого в армії сина Петра, вул., Стефаника.
.          На сільському цвинтарі,
.          На подвір’ї Миколи Кропельницького, вул.. Варшавсьна.
.          На подвір’ї Петра Матієка, вул.. Буковинська
.          Куточок-капличка у школі.
.          У 2015-2016 роках  Іван Андрієнко побудував  для громади  села каплицю над головним джерелом «Вікнини»,де кожного року у свято Водохрестя і Зелені свята, священик освячує воду. За свої кошти Іван Андрієнко оновив і прачку біля цього джерела, оновивши стіни і перекривши дах металочерепицею. Встановив він і вершок над криницею, біля якої освячувалася вода в ті часи, коли головне джерело «Вікнини» було закрите і обмуроване, бо з нього помпували воду до школи. Це місце набуло сучасного вигляду. На мою думку, Івана Андрієнка і таких людей як він,  треба повсякчас вітати  і пошановувати, бо те, що він вчинив, не бізнес, а справжнє доброчинство.

На території села є такі хрести:

.          Про хрести  і каплички говорять, що у всіх селах люди встановлювали їх на вїздах до сіл і вони являються оберегами сіл. від всякого зла Є такі оереги  і у Ясеневі Пільному, хоч комуністична влада заставила їх забирати. У ті часи хрести, які були в селі і полі, позвозили на цвинтар. Навіть ті, які стояли на подвір¢ї церкви, влада заставила звідти забрати.  У часи, коли Україна здобула незалежність, майже всюди, на тих місцях де вони були колись, хрести відновлюються.  Люди кажуть, що у тих хто займався винищенням капличок і хрестів  почали виникати проблеми із здоровям і деякі з них, щобв рятуватися від того зла, відновлювали знищені святині.

Хрести встановлені:

.          Два біля центральної дороги вище моста справа від дороги на Городенку, поставлені на честь скасування панщини в 1848 році, й утворення Соборної України в 1991 році.  Про ці хрести громада села не забуває, бо кожного року 15 травня відбувається церковна відправа у память про те, що у 1848 році цісар австрійської імперії скасував панщину в Галичині  15 травня) до хрестів приходить церковна процесія і священик відправляє службу Божу в честь цієї величної події. Цей день має назву Запанщина.
.          Ще є хрест-оберіг села на могилі Дуплава. Встановлений він у 1996 році, а виготовили його жителі села Петро Горобець, Петро Никифорук, Степан Яремчук.
.          Хрест про освячення церкви, який теж вивезли за наказом влади на цвинтар, звідти не забирали, замість нього біля церкви поставили новий. Виготовлено цей хрест на кошти Івана Петрівського Миколою Болотенюком, який певний час займався виготовленням хрестів з бетону на могили померших
.           Відновлено хрест і біля колишньої тракторної бригади колгосру..
.          Є ще обгороджений металевою огорожею хрест на місці, де була католицька капличка, в якій римо-католики відправляли служби Божі доти, поки не був побудований костел  ( ще кажуть, що там похоронена дружина котрогось із поміщиків села.
.          У 1998 році біля церкви встановлений хрест у пам’ять 1000-ліття  освячення Русі, виготовив який дяк Микола Йоник.
.          Біля південних воріт церкви встановлений  хрест, з яким парафіяни ходять на  Хресну дорогу.
.          По вулиці Січових Стрільців зведено дві ротонди Матері Божої – на подвір’ях Богдана Олексюка і Миколи Мартина.
.          Каплички і хрести зводилися людьми, як пам’ять про якусь подію чи щось пережите, або як обереги. До речі, галичани  старалися класти хрести-обереги з усіх сторін своїх сіл, щоб вони оберігали їх від всього лихого.…
..         У 2016 році довколо церкви яка будується встановлено деревяні хрести.

Служителі  церкви села Ясенів Пільний

.           Про історію церкви у селі Ясенів Пільний і тих, хто служив у цьому Божому храмі в давні часи – священиками, дяками і паламарями, нічого не відомо, крім того, що метрика церкви велася з 1747 року. Це, напевно, записи про народження,  весілля та смерті жителів села.  Про людей, які служили в церкві у М. . С Абрамика  та І, М, Петрівського є такі записи:

Священики:

.          Із 1841- до ?.. року – отець Стефан Петровський, (патронував тоді церкву Захарій Криштофович). Тоді в селі нараховувалося 1014 парафіян греко-католиків.
.          1886 – 1894 роки – отець Ступнінський.
.          1895– 1913 роки – отець Ілля Кливак.
.          1913 – 1918 роки – отці Доромирецький Корній де-Гавора і  Володимир Кархут.
.          1918 – 1964 роки – отець Іван Карачевський.
.          В 1965 році священика  церква не мала. Церковні богослужіння тоді відправляли отець-декан  Коморник з Городенки, або парафіяльний священик із села Серафинців.
.          1966 – 1973 роки – отець Іван Боднарчук. Він пізніше був владикою на Тернопіллі.
.          1973 – 1975 роки – отець Петро Остафійчук.
.          1975 – 1999 роки – отець Іван Олексюк.
.          З 1996 року отець Роман Капріян допомагав служити старенькому священикові Олексюкові, який у 1999 році за станом здоров’я відійшов від посади. Таким чином, із 1999 року отець Роман Капріян є парафіяльним священиком села.

Дяками служили:

.          До 1906 року – Павло Книгницький і Павло Цьомпела.
.          1906 – 1910 роки – Іван Борисевич.
.          1911 – 1913 роки – Свічовський.
.          1914    – 1920  роки – Федора Боднарук.
.          1920 – 1980 роки – Петро Гаврилків.
.          1980 – 1987 роки – Броніслав Карабан.
.          1987 – 2002 роки – Микола Йоник.
.          Із 2002 року – Дмитро Коміренко.

Паламарі ( після війни).

.          Григорій Ниуифорук,
.          Степан Бенчук,
.          Микола Матієк ( два рази),
.          Іван Прокопяк,
.          Микола Шевчук,
.          Степан Никифорук,
.          Михайло Матієк.
.          Степан Шкварок (тепер).

Церковними касирами були:

Матвій Болотенюк, Михайло Ставчинський, Іван Михайлик, Михайло Олексюк, Степан Візінський, Іван Колодницький, Михайло Бащук, Степан Чижевський (тепер).

Церковні хори

.          При церкві є чоловічий хор, який започаткований у 1931 році. Це був той найперший український хор села, яким  Смеречанський   Ярослав. За Польщі ще були другий і третій українські хори, але церковний хор існував  постійно до того часу, коли чоловіків забрали на війну. Після війни хору в церкві довгий час не було. Але на початку шістдесятих років кілька колишніх хористів, зібралися при церкві знову. Хор супроводжував церковні відправи, а також похорони. До складу   відродженого хору в різні часи входили: Степан Боднарук, Микола Боднарук,  Василь Болотенюк, Степан Білоокий, Степан Степанович Болотенюк, Степан Миколайович Болотенюк, Степан Василевич, Іван Візінський, Степан Візінський, Василь Гаврилків, Степан Гайдаш, Микола Йоник, Петро Миколайович Камінецький, Петро Федорович Камінецький, Тодор Курганевич, Степан Мандрик, Григорій Матієк, Стах Олейко, Роман Олейко,  Іван Петівський, Микола Цьомпела, Григорій Чупрун, Мартин Шкварок, Микола Васильович Яворський, Микола Степанович Яворський. Пізніше учасниками хору були:  Микола Біник, Микола Боднарук, Микола Болотенюк, Степан Боднарук, Григорій Книгницький, Степан Мазуркевич, Василь Никифорук. Петро Никифорук, Степан Савочка, Іван Тутак, Василь Яворський, Степан Яворський .   Хор у церкві є і тепер. Він омолодився повністю, хоч за віком майже всі хористи  пенсіонери.

Теперішній склад церковного хору:

.          Федір Болотенюк,   Степан Борович, Степан Гордейчук, Петро Горобець, Михайло Камінський, Микола Мартин, Микола Матієк, Микола Олексюк, Микола Савочка, Микола Сікора, Степан Чупрун, Дмитро Шавронський.

Священики, вихідці  з Ясенева Пільного:

.           Отець Іван Олексюк,
.           Отець Микола Буджак.
.           Отець Микола Буджак (син).
.           Отець Петро Бащук.
.           Отець Назар Павлюк.

.        В селі є також більше десяти людей, які перебувають у різних релігійних сектах. (Один із цих людей Микола Буджак став священнослужителем Нової церкви і був одним із видавців перекладеної із російської мови Степаном Кретою книги «Істинна християнська релігія» написаної у 18 столітті шведським натурофілософом, християнським містиком Емануїлом Сведенбергом)…

Розділ девятий

Освіта

.          Чи займався хтось у селі навчанням дітей грамоті в давні часи, невідомо. Можливо, цим займалися дяки, як на батьківщині Тараса Шевченка? А може грамоти їх ніхто й не вчив? Із стендів, що розміщені в школі, матеріали до яких зібрав учитель Роман Воробець, є  дані про ясенівську альма-матер. Там ідеться про наступне:
.           У 1874 році в Ясеневі Пільному була заснована однокласна народна школа, в якій навчалося 30 учнів. Працював у школі вчителем Теодор Беруляк.
.          У 1887 році школі надали статус державної.
.           У 1892 році  було 29 учнів, з них 20 хлопців і 9 дівчат. Вчителькою була Розалія Бучовська.
.          У 1901 році школа стала двокласною.
.          У 1902 році в двох класах школи було 100 учнів.
.           У 1907 році побудоване приміщення школи (стара школа), її завідувачем з 1907 по 1929 рік був Михайло Гевко.
.          У 1939 році в школі було 112 учнів. Учителів було 6.
.          У 1940 році була заснована семирічка. Навчалося тоді 419 учнів. Було 8 учителів.
.           У 1960 році школа стає восьмирічною.
.          З 1989 року – школа стала неповно середньою.
.          У 1970 році школа перейшла до нового просторого будинку.
.          У 1993 році вона стала середньою.

.          Після війни у приміщення старої школи всі учні вже не вміщалися. Не допомагало і двозмінне навчання, бо у школі було всього три класних кімнати в яких навчалися учні пятих, шостих і сьомих класів. Учні початкових класів навчалися заняття з якими проводили лише по одному вчителю, навчалися  у пустуючій хаті Василинчки, яка після   загибелі на війні чоловіка, перебралася жити до села Серафинці звідки була родом Перед цим  там розміщувалася колгоспна контора. Займалися учні і в кімнатах хат Миколи Візінського, Миколи Йоника.   Навчалися учні в дві зміни, так що у зимову пору дітям доводилося писати і читати при світлі від саморобних каганців, які розміщували на кожній парті, бо гасова лампа була лише на столі учителя. Потім школа зайняла приміщення, в яких до того часу проживав директор школи, будинок канцелярії (сільради), другий поверх старого клубу, будинок вірменина (на бригаді).
.      Десь у середині шісдесятих років колгосп розпочав будівництво нової, просторої школи для дітей нашого села, одночасно будуючи в господарстві новітній тоді чотирьохрядний корівник . За кілька років будівництва колгосп вже мав мільйон боргів і будівництво школи припинили. Вже коли директором школи призначили Бориса Пуху – він багато разів ходив скаржитися до райкому партії і, завдяки його старанням, школа була добудована за дкржавні кошти.
.         Щодо освіти, то  ще в часи панування в наших краях Австрії та Австро-Угорщини серед мешканців села не було людей, з вищою чи середньою спеціальною освітою, але в ті часи в селі  відкрили школу і було побудоване приміщення для неї.
.           За Польщі більше двадцяти дітей закінчили гімназію. Один ясеневопільнівець, Степан Савочка вивчився на лікаря. Це крім дітей учителів та священиків, які не були місцевими жителями. 
.          За радянських часів одним з перших  середню спеціальну освіту здобув Михайло Савочка, який закінчив Снятинський  сільськогосподарський технікум і вивчився на агронома. До нього мав середню спеціальну освіту ветеринара Василь Василенюк. Вищу освіту після війни здобули майже двісті уродженців села. Першим в післявоєнні роки вищу освіту в Чернівецькому університеті здобув Степан Олексюк, 1937 року народження, який потім працював у Коломийському фінвідділі і певні роки очолював його. Потім  університет закінчили Василь  Білоокий, 1944 року народження, який, працював у Кишиневі (Молдавія) геологом і Микола Мандрик, 1934 року народження, який вчителював і деякий час був головою сільської ради в Серафинцях. Пізніше  вищу освіту здобули Микола Болотенюк, Василь Візінський, Степан Василинюк та багато інших.
.          Першими випускниками професійно-технічних училищ були Степан Книгницький і Василь Чупрун, які закінчили Станіславське залізничне училище і були направлені на роботу на паровозоремонтний завод, що був тоді в Станіславі. Після армії Василь Чупрун працював шофером, а Степан Книгницький, 1931 року народження, заочно закінчив інститут і до пенсії відпрацював інженером на тому заводі, куди його направили  після закінчення училища. Через два роки до цього ж  училища вступили ще чотири ясенівських хлопці: Петро Болотенюк, Іван-Микола Камінецький, Андрій Мандрик і Мирослав Семака. Андрія Мандрика зовсім юним хлопцем  судили за участь в акції Юнацтва ОУН, хоч вини його не довели. Петро Болотенюк пізніше працював ветфельдшером, Мирослав Семака керував столярним цехом у Городенці, а Іван Камінецький таки домігся здійснення своєї мрії, – працював машиністом залізничної електрички. Кажуть, що клас, у якому навчалися ці хлопці був найпрогресивнішим у той час. З тих учнів, які закінчили семирічку в 1949 році, Петро Болотенюк вивчився на ветеринарного фельдшера, Йосип Яринський закінчив будівельний технікум, а потім інститут, Степан Никифорук технікум механізації, Настя Матієк медучилище, Іван Камінецький залізничний технікум, а Петро Келець, який переселився з родичами до Польщі, – Ягелонський університет у Кракові.
.         На перших порах після війни в школі працювали всі заїжджі вчителі. Вже пізніше першим вчителем, який народився у Ясеневі Пільному  був  Петро Степанович Абрамик. Працював він учителем фізкультури і зробив стільки добрих справ для села, що його добрим словом згадують до цього часу. У теперішній час у школі педагогічний колектив майже повністю складається з уродженців села. Працюють у школі поважні і досвідчені ветерани учительської праці: Ганна Андрухович, Дарія Берестень, Микола Болотенюк, Любов Заячківська, Марія Михайлик (директор),  Ірина Никифорук, Ганна Осадчук, Ганна Радомська, Марія Шкварок, Марія Яремчук та інші.
.           Повагу серед учнів і жителів села мав учитель біології Тимофій Іванович Іванійчук, який прищеплював учням любов до  землі. Шкільна ділянка при ньому була дбайливо обробленою і доглянутою. Кожний клас мав свої грядки. Користувався повагою учнів і покійний вчитель фізики Степан Матієк.
.          Пам’ятають свою першу вчительку Галемей Юлію Андріївну її колишні учні. Вона була ніби створена Богом для вчителювання.
.           Більше десяти  років пропрацювали в Ясеневопільнівській школі подружжя Теофіла і Василини Атаманюків , та їхній син Теофіл з дружиною Ніною Іванівною. Василина Атаманюк за педагогічну діяльність була нагороджена орденом. До речі, подружжя Атаманюків обоє були в Січових стрільцях, а їхній  син Теофіл  був членом підіділля Юнаки УПА. 
.         Багато років пропрацювали в школі подружні пари: Кальченків: Андрій Терентійович і Лідія Михайлівна, Черничуків: Михайло Петрович і Параска Дмитрівна, Воробців: Роман Миколайович і Наталія Федорівна.
.       Традиція  подружніх пар, які працюють у селі вчителями, продовжується й тепер. Із цих подружніх пар вдячності заслуговують Микола Іванович і Світлана Степанівна Книгницькі, які , крім того, що досконалі в своїй професії, розширюють своїм вихованцям пізнання довколишнього світу, шукають для кожної дитини нахилів до майбутніх професій,привчають бути активними, що знадобиться їхнім учням і в подальшому житті.
.          В 2008-2009 навчальному році в школі працювало більше як 50 учителів. Навчався 481 учень. Закінчену вищу освіту на цей час мали 46 педагогів школи. А через девять років –  у 2017-2018 навчальному році у школі навчаться 305 учнів, шо викликає  певний сум, хоч у районі по кількості учнів школа,після шкіл;№1 і №2 міста Городенка, на третьому місці.

Директорами школи працювали:

.         Михайло Гевко                                 1907-1928 роки
.          Павло Хомів                          1929-1939 роки
.           Петро Васкул                        1939-1941 роки.
.          Теофіл Атаманюк                             1941-1953 роки
.          Станіслав Петрушинський   1953-1961 роки.
.          Борис Пуха                                       1961-1969 роки.
.          Федір Роїк                                         1969-1971 роки.
.          Дмитро Завадовський                       1971-1974 роки.
.          Роман Здрілий.
.          Микола Лукинів
.          Василь Якимович                              1975-1983 роки
.          Богдан Герасим¢юк               1984-1989 роки.
.          Степан Візінський                 1990-2002 роки
.          Марія Михайлик                     2002 – 2017 роки.
Марія Шкварок           т. в. о. у 2017- 2018 навч. році
Світдана Книгницька                    з 2018 року

(Переписано із стенду у Ясеневопільнівській школі)

У 2008 році у школі працювали:

Учителі, які мають вищу категорію:

М.М.Михайлик – директор школи.

М.І.Шкварок – заст. директора з навчальної роботи.

М.І.Рибчук – заст. директора з виховної роботи.

Г.М.Андрухович, М.І.Бащук, Д.С.Берестень, М.М.Болотенюк,  Г.І.Гордаш, Г.М.Гордейчук, Л.І.Заячківська, В.І.Книгницький, М.В.Книгницька, М.І.Книгницький, С.С.Книгницька, С.Г.Матієк, Г.П.Мандрик, В.Р.Мішталь, Н.І.Михайлик, С.М.Муляк, І.С.Никифорук, Г.М.Осадчук, Г.М.Радомська, С.С.Чижевська, О.Ю.Чупрун, О.М.Шавронська, М.С.Яремчук.

        Мають звання “Старший учитель”:
Д.С.Берестень, Г.П.Мандрик, О.М.Шавронська, Л.І.Заячківська.

            Нагороджені знаком “Відмінник народної освіти”:

М.М.Болотенюк, С.Г.Візінський.

            Нагороджені Почесною Грамотою міністерства освіти:

М.М.Болотенюк, Г.М.Радомська.

            Нагороджені Грамотами обласного управління освіти:

С.С.Книгницька, М.І.Шкварок.

           Брали участь в обласних і районних конкурсах – 23 вчителі.   

Призерів цих конкурсів – 20.

(Таку інформацію мені надали у 2009 році).

Про 2017- 2018 навчальний рік в інтернеті є такі записи:

Кількість учнів                         305.

Вчителів                                     40.

Вчителів з вищою освітою    38.

Спеціалістів з вищою категорією 20

.            Школа є найбільшою, за кількстю учнів, серед сільських середніх шкіл у Городенківському районі.
.          У школі є світлиця духовності з куточком-капличкою.
.          Школа має комп’ютерний клас. Тут також є духовий оркестр і шкільний хор.
.           В селі функціонує група з дошкільного виховання дітей і дитячий садок.
.         Створено центр учнівського управління “Коло успіху”, 

 

Розділ десятий

Національно-визвольні рухи і боротьба за незалежність України

.          Історія українства як нації розпочинається в ІV столітті нвої ери. В ті  древні роки  українство, як окрема держава, існувало недовго, а найбільшу могутність мало в часи верховенства київських князів. – в ті  часи володіння київської держави  по території було найбільшим. Саму територію де невдовзі появилася Галичина, завоював і приєднав до Київської Русі Володимир Великий. Вже тоді в українського народу  була визначеність у мові, звичаях, які відрізняли його від інших словянських народів. Але, починаючи з XIV століття, український народ  входить до складу інших  держав. Про це пише історик М.С. Грушевський в “Очерках истории украинского народа” (стор.15-19).
.         Треба відмітитите, що територія на якій розміщена частина Українм, яка має назву  Галичина, була на перехресті торговельних шляхів між східними і західними країнами. Була вона і місцем через які проходили загарбницькі війни між різними могутніми державами. Тай родючі землі, ліси та поклади солі вабили сюди чужинців.
.          У минулому Галичина довгі часи була під окупацією Польщі, Австрії і короткочасно у володінні монгольських, татарських, турецьких орд та молдавських, румунських, угорських, німецьких  поневолювачів. Можна згадати, що ще у 1240 році монголо-татарські орди спустошили Київську Русь, Галицько-Волинське князівство, Польщу, Угорщину.
.          Всі завойовники пригнічували населення. А будь-який гніт викликає закономірний спротив. В різні часи виникали організовані й стихійні повстання проти поневолювачів. Відомо, що в Галичині у 17 столітті відбулися повстання: у 1637році П. Павлюка, у 1646 і 1648  роках під проводом Василя Цинти. Ці повстання були придушені. А вже у 1648   Семен Височан зібрав 15-ти тисячне військо і підтримував козаків Богдана Хмельницького. Один із загонів Височана розгромив маєтності поміщиків у Городенці.
.          Декілька століть  у Карпатах та прилеглих до Карпат місцевостях тривав опришківський рух.. Влада називала опришків розбійниками, «збуями», але опришки не нападади на бідняків, а забирали і нищили маєтки поміщиків та багатих вельмож.
.           У повстаннях та інших діях супротивних  щодо влади, напевно, брали участь і мешканці Ясенева Пільного. В архівах є документ про суд над опришком Федором Палійчуком із Єсенева.  Про це є запис у сільському музеї. а люди, які  створювали  цей музей мали можливість побувати в архівах.але з котрого Єсенева він був незрозуміло – судили його разом з іншими спійманими побратимами Довбуша десь у 1742 – 1744 роках, про що є запис, який має назву “Олекса Довбуш” на сайті «Українопедія»
.         Був факт, коли ватага Олекси Довбуша провчила  і жорстокого ясенівського поміщика.
.         Але, в-загальному, такі  випадки буди поодинокими, бо опришків було не дуже велика кількість, а жорстоких поміщиків багато.
.          У всі часи селянина тримала в своїх оковах нужда. Він  мусив важкою працею рятуватися від неї, щоб могла вижити його сім’я. А панам. загарбникам, та й велбможам  завжди вигідно. щоб селяни не мали змоги відчувати себе нацією,  чи просто вільним народом.
.           У часи австрійської колонізації, після скасування панщини 1848 року, українці  відчули трохи волі. Справа була в тому, що австріяки побоювалися поляків, які вважали Галичину частиною Польщі. Додавши свобод для українців, Австрія тим самим ослаблювала Польщу і її вплив на власну цісарську монархію.
.          Та великого задоволення від державних законів  жителі села не мали – у «Історії міст і сіл України» виданої у 1971 році згадано, що у Ясеневі Пільному в 1885 році мешканці села виступали проти шарварків. У тій же книзі зазначено, що у «20-х роках минулого століття відбулося два заворушення селян (це вже при пануванні Польщі).
.          У часи Австро-Угорщини  в Ясеневі Пільному відбувалися і гарні події –  була побудована церква, відкрита однокласна, а потім двокласна школа.  В  1904 році в селі був створений осередок товариства “Січ”, яке, згідно розповідей старих людей, в 1910 році налічувало 60 членів. Товариство «Січ»  крім дій щодо порятунку від пожеж,одним із своїх головних завдань мало намір відновлення козацтва як захисників Вітчизни. Товариство щороку проводило фестини (фестивалі), під час яких силами мірялися товариства з довколишніх сіл. Проіснувало Товариство «Січ» до Першої світової війни.
.          При пануванні на Галичині Польщі  весь час зростала кількість незадоволених існуючою тоді владою.. Гімназисти, студенти утворювали підпільні гуртки, які агітували не коритися владі. Учасником такого гуртка був і гімназист Коломийської гімназії, ясеневопільнівець Степан Савочка, якого за агітацію не голосувати за поляків ув’язнювали в Коломийській в’язниці. Там він з товаришами навіть влаштовували голодівку, доводячи нею, що арештували їх незаконно. Не мав він щастя ні від якої влади, бо при німцях був у підпіллі за участь у створенні української влади у !941 році, а при радянській владі був таки заарештований Заарештували його за те що лікував поранених вояків УПА і проводив курси для дівчат-санітарок УПА. До речі, про  лікаря Степана Савочку у Косові  і кількох селах району до цього часу зберігається хороша память, бо він міг безкоштовно лікуати незаможних гуцулів, ще й гроші  на ліки їм давати.          Була розповідь, що кілька хлопців, вихованців “Січі”, воювали  в складі УСС (Українських Січових Стрільців), але колишній директор школи Степан Візінський, який цікавився цим в архівах Івано-Франківська, каже, що в списках Січових Стрільців, які є в архіві, прізвищ, які побутують в селі, не знайшов. Якщо говорити точніше, то у у 1919 році  кільком молодим хлопцям роздавали гвинтівки, щоб вони йшли воювати за Україну. Прізвища всіх добровольців  дізнатися не вдалося. Говорили, що їх було  сім або дев’ять. Кажуть, що то були Василь Йоник, Гриць Боднарук, син Кароля Йогана, Михайло Візінський (Місьо Петриків) та інші. Організатором добровольців був житель села Чепурда. До речі, ці добровольці не встигли відборювати незалежність України, бо поки вони добралися до Львова, української армії вже не було і всі вони добиралися зі Львова пішки.  . Були січовими стрільцями колишній директор школи Теофіл Атаманюк і його дружина Василина.  У списку 1 полку Українських Січових Стрільців !914- 1920 року який розміщений у інтернеті   справді таких прізвищ, які побутують у  Ясеневі Пільному  нема. Але,на памятнику в скверику Памяті полеглих є записаний чотар Дмитро Олексюк, а це є свідченням того, що в УГА люди з Ясенева Пільного таки були.
.          Розповідають, що в двадцятих роках із Східної України до Західної втекли від більшовицького переслідування багато учасників боротьби за самостійну Україну.  Кажуть, що у Ясеневі Пільному поселилися колишні петлюрівці Михайло Григоренко, Лесь Барчук та ще кілька втікачів від більшовиків.
.           Є згадки, що в листопаді 1918 року гімназисти, керовані сотником Чайкою вибороли в поляків і встановили на деякий час в селі українську владу. Одним із тих гімназистів був і син тодішнього парафіяльного священика Ясенева Пільного Василь Кархут, який тоді навчався у вищих класах гімназії.
.        Вже після захоплення України більшовицькою Росією, Галичина знову відійшла до Польщі. Варто нагадати, що Польща теж була кандидатом у підданство більшовикам, але розгром славнозвісної Першої кінної армії Семена Будьонного під  Варшавою врятував її тоді від поневолення і допоміг стати незалежною державою.
.           В Галичині поляки знову взялися за старе. Українці далі вважалися людьми нижчого сорту – бидлом, через що виникала непокора владі та інший спротив галичан. У цей час тут вже була своя українська інтелігенція, яка почала згуртовувати народ в українські товариства. Це стало можливим тому, що заможніші ґазди, священики, вчителі вчили своїх дітей у гімназіях, а це нібито відкривало людям очі на ширше бачення світу.
.          Крім політичних організацій, які були забороненими, почали створюватися легальні українські просвітницькі товариства і гуртки. Зокрема, в Городенці був створений  співочий гурт “Бояни” (назва, напевно, пов’язана з “Віщим Бояном” зі “Слова о полку Ігоревім”). У ньому згуртовувалися люди з Городенки та довколишніх сіл, об’єднані ідеями утвердження національного духу українства. Його члени стали ініціаторами відродження в довколишніх селах товариства “Просвіта“. Членами “Боянів” були відомі на городенківщині політичні і  громадські діячі: адвокати д-р Окуневський і д-р. Касіян з Городенки, Василь Шлемкевич із Серафинців (керівник і диригент хору в його рідному селі), поет-гуморист Василь Боднарчук з Чернятина, який друкував свої твори під псевдонімом Я. Чорнобривий та інші достойники. З Ясенева Пільного в гурті “Бояни” брали участь Микола Матієк, який писав вірші і гарно співав, та Іван Мандрик. Вони потім були серед тих, хто організовував осередок “Просвіти” в рідному селі і разом із Ярославом Смеречанським  організовували хор  та драмгурток.
.          У 1920 році була створена УВО (Українська Військова Організація), яка у 1929 році реорганізувалась в ОУН (Організацію Українських Націоналістів). Із ясеневопільнівців у ті роки членами цієї організації були Степан Савочка, Микола Матієк, Ярослав Карачевський, брати Ярослав і Євстахій Хоміви. До речі, брати Хоміви проводили велику патріотичну роботу в Городенківському повіті, зокрема і в  Ясеневі Пільному. Ярослав Хомів, який студіював право в університеті, деякий час опікувався справами ОУН на всій городенківщині (він розстріляний гітлерівцями в Бабиному Яру в Києві). Щодо цього то у другому томі “Городенщини” записано, що в той час у Ясеневі Пільному був невеликий гурток ОУН.
.         Об’єднання українців у підпільні націоналістичні та легальні неполітичні організації владі не подобалося. Вона активно боролася з українськими патріотами. У 1935 році за підозрою про участь в ОУН і агітацію молоді не підкорятися польській владі, недалеко від села на дорозі, у полі, яке мало назву “Межи ланами”, польським жандармом був убитий сільський парубок Микола Матієк.
.          Його вбивцю ніхто не переслідував, хоч чоловік його сестри Микопа Василенюк, подавав позови до суду і всі в селі знали, що хлопця замордував саме він. Про цю трагічну подію  склала пісню ясенівська дівчина Катерина Шавронська (вона з родини “Андріяшевих”).  До речі,згідно розповідей, ця дівчина дуже гарно співала і створила піснюі про тодішнього серафинецького  “опришка” Чайковського, якого теж знищив Янковяк. На жаль, слова пісні про загибель Чайковського не збереглися. Можливо ,що Катерина була автором і інши пісень. Уривок пісні “Ой у Ясенові сталася новина” подано нижче.

.              Ой, у Ясенові сталася новина:
.               Вбив шандар Янковяк вкраїнського сина.

.               Як вони го вбили, стали при охоті,
.               Ой, лежить Микола в крові та болоті.

.               Ой, лежить Микола та й межи ланами,
.               Та й не має хлопець ні тата, ні мами,

.               Везуть його везуть, кінь ся спотикає
.               А сестра Палагна з жалю умліває,\

.               Ой сестра Палагна з жалю умліває,
.               А шандар Янковяк людей розганяє.

.               Як його ховали то оркестри грали
.               На цвинтар Миколу селом проводжали

.               Люди честь віддали вкраїнському сину,
.               Бо за Україну парубок загинув.

.           Це вбивство не було випадковістю, бо трохи пізніше, в 1938 році, цей же жандарм покалічив керівника українського хору в селі, члена ОУН, сина місцевого священика Ярослава Карачевського. Після побиття жандармом Ярослав двадцять два роки (до 1960 року) пролежав паралізованим. Цей же жандарм застрелив у Серафинцях тогочасного опришка Чайковського і його матір. Чайковський у ті часи продовжував традиції опришківства. Розповідали, що одного разу Чайковський  “завітав у гості” до ясенівського поміщика Криштофовича, забрав  від нього гроші і роздав бідним.
.          Дії влади настрашили українців, але не зупинили. Членство в ОУН не розголошувалося, але українці згуртовувалися у неполітичних українських товариствах “Просвіта”, “Сільський господар”. Товариство “Просвіта” в Ясеневі Пільному мало у ті часи свій український хор, драмгурток, бібліотеку, які пропагували українську культуру. Співалися українські народні й патріотичні пісні, ставилися вистави українських авторів, що підтримувало українців духовно. Люди, особливо молодь, були вороже налаштовані до польської влади, але особливої ворожнечі між простими українцями і поляками, яких було у селі майже четвертина, не існувало, тим більше, що в селі вже тоді було багато шлюбів між українцями і поляками. Розповідали, що після війни, коли на Західній Україні почалися погроми щодо поляків, деякі ясенівські чоловіки теж налаштувалися їх громити. На щастя, вони звернулися за порадою до священика отця Івана Карачевського. Священик, син якого постраждав від польської влади, їх вислухав і сказав таке:
.          – Якщо хочете бити поляків, починайте зі своїх дружин, вони теж польки
.          На цьому переслідування українцями поляків у селі і закінчилося.
.           Прихід на Галичину Червоної армії в 1939 році, крім того, що вони роздали панську землю, запам’ятався людям ще й тим, що почалися арешти ворогів радянської влади, часто не зовсім зрозумілі. Люди почали з острахом придивлятися до нової влади. Одних арештували за те, що за Польщі були при владі, інших – за участь у вигаданій терористичній банді. Хто не зумів довести свою невинність, безслідно зникли на початку війни.
.          Набагато жорстокіше нова влада ставилася до членів українських націоналістичних організацій. За членство в ОУН 1940 року в Коломиї разом з подругами була заарештована дочка ясенівського священика Ірина Карачевська, яка після закінчення гімназії працювала в “Маслосоюзі”. В ОУН Ірина  перебувала з юного віку, з 1938 року. У в’язниці дівчину катували. Брат Петра Васкула – Орест, який перебував під арештом у той час що й Ірина розповідав, що в Замартинівській в’язниці під Львовом їй примурували коси і відрізали груди, домагаючись, щоб дівчина видала товаришів по організації. Коханий хлопець Ірини – Нестор Хоржевський, вчитель із Княжого з-під Коломиї, який перебував у Станісавській в’язниці, де спочатку була й Ірина, маючи надію, що кохана залишиться живою, написав для неї на стіні камери пісню-листа, яка подається нижче:

.               Останній уклін тобі, мила,
.               З-за грат, з-за решітки я шлю.
.               Бо завтра, позавтра, дівчино моя,
.               Ти знаєш, на що я тут жду.

.               Розвіялись мрії кохання,
.               Хоч, може, і, може, не всі.
.               Чи тямиш слова ті останні:
.              “Вкраїно, життя – лиш тобі!”

.                  Поїдеш в далекі табори,
.               Хоч важко там буде тобі…
.               А пройдуть дні горя, неволі,
.               Ти вернешся знов до сім’ї.

.                  А я із друзями останусь
.               На сторожі рідних гробів
.               І духом вітатиму волю,.
.               Що прийде на вістрях мечів.

.                  А як вже народ відспіває
.               Всенародне свято весни,
.               Тоді, моя мила, в молитві
.               Про душу мою спом’яни.

.                  Прохання ще маю до тебе!
.               Як мати моя ще жива,
.               Скажи їй, дівчино, від мене
.               Такії останні слова:

.                   “Я, мамо, під кнутами ката
.               Своєї душі не зламав!
.                Хоч стали судити прокляті,
.               Пощади життя не благав.

.                     Спокійно я ждав ті хвилини,
.                Коли на розстріл поведуть..
.               Ох, мамо, це все для Вкраїни!
.               Не жаль мені біль цей забуть»

.         Обоє вони з в’язниці живими не вийшли. Хтось із арештантів  переписав пісню із стіни камери і потім люди співали її як народну.
.          В ті передвоєнні роки ОУН із підпілля не виходила. Коли Галичину захопили гітлерівці, члени Організації Українських Націоналістів подумали, що Гітлер дозволить Україні створити самостійну державу. В ті часи у Городенці була створена українська управа, яка відкрила старшинську школу для підготовки командирів майбутньої української армії, куди зголосилися колишні вояки УГА і їхні командири, але мадяри, які першими захопили городенківщину, цю школу  розпустили. Серед тих борців за Україну був і директор школи з Ясенева Пільного, сотника УГА Петро Васкул. Він був одним із керівників старшинської школи, а після її розформуваня працював начальником української міліції в Городенці. Там було все не просто, бо паралельно з українською була утворена і польська управа, члени якої налагодили тісний контакт з мадярськими окупантами і всіляко очорнювали перед ними українців. Однієї ночі мадяри забрали Васкула з дому, і потім його знайшли закатованим аж у Михальчівському лісі. У селі розповідали, що Васкул, побачивши, що нова влада його переслідує, перейшов на нелегальне становище. Одного вечора він приходив до недалекого сусіда школи, у якій мешкала його сімя,  П. Никифорука і розпитував як при теперішній владі живеться його сімї. Видно, що люди не знали того, що за директором хтось слідить, бо він пішов додому і мадяри забрали його саме звідти. На похорон українського патріота зібралися тисячі людей з довколишніх сіл. Похороном займався тодішній ясенівський голова читальні “Просвіта” Михайло Візінський (Місьо Петриків). Кажуть, що такого великого похорону Городенка не знала ні до, ні після того. Іменем Петра Васкула названа одна із вулиць села.
.          Смерть цього чоловіка трохи насторожила членів ОУН і надія на надання Німеччиною Україні хоча б автономії, почала втрачатися. До організації вже в 1941 році влилося багато патріотично налаштованої  молоді, а коли в 1942 році організувалася УПА, яка вже мала за ворогів не тільки більшовиків, а  й німців, бо вони являлися діючими окупантами Галичини і всієї України. Була надія, що невдовзі від знесиленою війною Німеччини, самостійність України можна буде відвоювати. Ця думка потаємно поширювалася і   прихильників боротьби за самостійну Україну побільшало.
.           Коли у кінці 1942 року була створена УПА ясеневпільнівські українці теж не залишилися осторонь боротьби за волю України. Михайло Василевич, Степан Василинюк, Іван Мандрик стали організаторами військової підготовки для членів УПА. Підпільно, без відома німецької влади, були створені курені, сотня, проводився вишкіл добровольців. Вишкіл проводився таємно від німців, щоб не накликати на себе біду. Була створена сотня вояків і сотенним був призначений Іван Мандрик. Добровольці чекали наказу про повстання… (До речі, Михайло Василевич, Степан Василенюк, Іван Мандрик, Микола Матієк  за німців проходили військовий вишкіл у загонах УПА в Карпатах. Пізніше такий вишкіл пройшов і організатор “Юнацтва” ОУН в селі Степан Візінський).
.           Крім чоловіків військово-спортивною підготовкою займалися і дівчата. Це був легальний гурток, у якому дівчатам займатися німці не забороняли, бо вони  не знали про те, що дівчат там вчили володіти зброєю та вмінню перевязувати рани… Тривало це недовго, бо коли німці почали ловити молодь на роботу до Німеччини,  легальні гуртки розпалися. Ситуація тоді була непростою ще й тому, що німці ловили   високих білявих юнаків в есесівці. Вже влітку 1943 року, коли німцями було  дозволено організувати українську дивізію “Галичина”, добровольців вступити до неї було втроє більше, ніж передбачалося. Метою дивізії був захист Покуття від більшовиків. Серед членів ОУН єдиної думки щодо участі українських патріотів у німецькій армії не було. Лише частина керівників ОУН сприяла створенню дивізії, керуючись думкою, що вишколені там люди будуть надійною силою в УПА. До дивізії ”Галичина” пішли добровольцями і кілька юнаків із Ясенева Пільного. Дивізія майже рік проходила вишкіл у Словаччині, Польщі, Німеччині, Франції.
.           Учасники тих подій пишуть, що на початках німці не хотіли вважати дивізію українською національною, а називали її Галицькою, навіть Галицьким легіоном (найманцями) в складі СС. До речі, всі військові формування, які складалися з іноземців, у гітлерівській армії були підпорядковані СС, в тому числі й національні, сформовані з народів Радянського Союзу,а їх було тридцять. Це пояснює те, чому в назві української дивізії була абревіатура СС. У вояків “Галичини” замість есесівської нашивки була нашивка з левом. Вищими командирами в дивізії були німці, які ставилися до українців зі зверхністю, а на національний інтерес  добровольців ніхто не зважав. Зрозумівши це, багато добровольців покинули дивізію і перейшли до УПА, або почали переховуватися. Тих, хто звідти втікав, лякало й те, що на тілі кожного дивізійника німці робили  помітки з групою крові, що вказувало на їхню належність до СС.
.          У бій дивізію “Галичина” німці не ввели, як обіцяли, на Покутті, а під Бродами, де вона разом з німецькими військами  була оточена і розбита. Учасники тих подій пишуть, що за особистим наказом Сталіна на ділянку, де тримала оборону ця дивізія, спеціально для її знищення, було направлено величезну кількість війська і артилерії. Із оточення до дивізії повернулося понад три тисячі чоловік, а близько чотирьох тисяч дивізійників, вийшовши з оточення, перейшли до УПА. Понад 11 тисяч вояків полягло.
.          Учасник тих подій Іван Йоник, який був поранений у тих боях і потрапив до радянського полону, розповідав, що до них ставилися як до худоби. Підібравши поранених на полі бою, їх у кілька рядів по висоті скидали до вагонів і вивезли до тилу. Після того, як табір, у якому вони перебували, відвідала місія Міжнародного Червоного Хреста і видала кожному воякові документ про те, що він є військовополоненим, знущатися перестали. Їх судами не судили, як тих українців, які були в інших формуваннях СС. Пізніше дивізію перейменували в Першу Українську дивізію в складі Першої Української Національної Армії, яка до кінця війни  залишалася в складі німецької армії.
.           Після того, як наприкінці березня 1944 року німці були вигнані майже з усієї території Городенківського району, була проведена мобілізація придатного до військової служби чоловічого населення на  війну. Разом з усіма були мобілізовані й члени ОУН, які не мали ніякого наказу від Проводу УПА щодо своїх дій.. Деякі з них дезертирували з Червоної армії і перейшли до УПА, як це зробив Микола Матієк (псевдонім “Мирний”). Дехто втік і переховувався, а були й такі, що не хотіли накликати біду і небезпеку на свої родини і залишилися в Червоній армії. Так вчинили і активісти ОУН, організатори молоді в селі Степан Василинюк та Михайло Василевич. Це можна зрозуміти вже з того, що Степана Василинюка, двох його братів і батька , чотирьох із хати, забрали на війну, а вдома його мати залишилася ще з чотирма дітьми, серед яких було два зовсім маленькі хлопчики. Матір Степана після арешту сина, яке сталося вже у військкоматі в Городенці, викликали на допити про сина. Жінка на це їм відповіла:
.           – Я злагодила чотири торби і відправила з хати чотирьох, хлопів, а куди ви їх поділи не знаю. Сказала правду, бо тоді не знала про долю своїх старших синів і чоловіка.
.          У В’язьмі, куди пригнали на навчання мобілізованих із Західної України чоловіків, почалася перевірка  на їхню лояльність до радянської влади. Тоді   заарештували членів ОУН Михайла Василевича, Михася Василинюка, а між ними і Василя Матієка, якого заарештували за когось іншого (він  перед цим був визнаним непридатним до військової служби, але замість дому опинився у вязниці де й помер
.           Заарештували тоді і Миколу Візінського, який був за німців війтом  та Михася Василинюка. Сімя Михайла Василинюка невдовзі була виселена до Сибіру і вже набагато пізніше  реабілітована.
.          У ті воєнні часи в селі діяло підпілля ОУН, до якого, за словами людей пов’язаних з організацією, входило більше тридцяти осіб. Поновив роботу підпілля Микола Матієк, який був станичним у Ясеневі Пільному і ще декількох селах нашого району та Тернопільської області.
.          На цей час  до Галичини вже прибули активісти УПА з Волині і в Карпатах та Прикарпатті почали діяти організовані загони повстанців. “Мирний” (такий псевдонім мав Матієк) налагодив зв’язки між сусідніми селами Топорівцями, Підвисокою, Торговицею, Глушковом, Серафинцями, Стрільчем та з містом Городенка. Звязковими у нього були: його сестра Ганна Матієк, Олена Вінтоник, Настя Абрамик (по чоловікові Гайдаш), Марія Візінська (по чоловікові Матієк).
.          Станичними в ті роки почергово були Андрій Мандрик, Микола Матієк, Олена Вінтоник, Михайло Рудик, Степан Абрамик. Крім Миколи Матієка, найактивнішим був Степан Абрамик. Станичним, або зв’язковим у Топорівцях був Михайло Візінський, з яким підтримували зв’язок ясенівські підпільники.
.        Загони УПА активно діяли до 1949 року, а потім повстанці, які зазнали великих втрат у боях з енкаведистами,  були змушені  перейти у підпілля
.         Крім підпілля у якому брало участь люди старшого віку у селі організувалися молодіжні групи Юнацтва ОУН. Серед активних членів цих груп були: Василь Абрамик, Теофіл Атаманюк, Микола Бенчук, Степан Болотенюк, Степан Боднарук, Михайло Візінський, Степан Візінський, Микола Візінський, Василь Герик, Петро Гордаш, Михайло Йоник, Степан Кущак, Ярослав Карабан, Дмитро Мандрик (зв’язковий), Василь Олексюк, Петро Угринюк; дівчата Ганна Мандрик, Марія Книгницька  та інші.  Діяли “Юнаки”  окремими групами й одні про других нічого не знали. Члени “Юнацтва” участі в збройних сутичках не брали, але зброю різними способами діставали. Зв’язок вони підтримували із глушківськими, серафинецькими і топорівськими підпільниками. “Юнаки” поширювали підпільну літературу, писали і розповсюджували листівки і називали себе молодіжними боївками. Було, що вивішували синьо-жовті прапори на приміщенні сільради і по селі. Один раз вивісили прапор на тополі коло Вікнини, куди в ті часи сходилися прати жінки з усього села. На тополі була причеплена табличка з надписом “ЗАМІНОВАНО”, і прапор висів там майже весь день. Відомо, що керівниками груп-боївок  були Степан Візінський, Степан Кущак та Ярослав Карабан. Але першим їхнім організатором був Степан Візінський,
.           Сільські підпільники влаштовували і охороняли нічліги вояків УПА, які інколи цілими сотнями ночували в селі. Організовувалося прання  білизни вояків, харчування. Влада підпільників  переслідувала. Олену Вінтоник арештовували кілька разів. Один раз вона зуміла втекти з криміналу в Городенці. Наступного разу її відпустили, тому що був День перемоги. Настю Гайдаш катували в городенківському криміналі. Її прив’язали і над головою прикріпили посудину, з якої на голову дівчини кілька діб капала вода. Дівчина ні в чому не призналася. Били й примушували зізнатися Степана Кущака. Йому   повибивали зуби, але хлопець не видав нікого. Ганна Матієк довго переховувалася в селі, бо за нею і її братом Миколою,  членом УПА, “полювали” енкаведисти і місцеві “стрибки”.  А сам Микола Матієк (псевдо.“Мирний”) у 1945 році в селі Городниці був оточений енкаведистами і відстрілювався, Щоб не здатися і не терпіти від енкаведистських тортур, використав останній патрон для себе…
.           У 1949 році на подвір¢ї Степана Фокшана енкаведисти у  збройовій сутичці вбили трьох вояків УПА, яким він дав притулок. Це були районний керівник  С. Шинкарук родом з Торговиці, охоронець І. Сливчук із Топорівців і надрайонний провідник В. Горук, уродженець с. Балинці Коломийського району. Про цю трагічну подію дехто говорив, що за подвірями підпільників УПА, до яких приходили звязкові, вже слідили  Інші люди казали, що прибулих виявили по слідах на снігу, бо сталося це все у час Різдвяних свят і земля була покрита снігом.
.          С. Фокшанові, на подвірї якого загинули вояки УПА за переховування “бандерів” присудили 25 років каторги.  На щастя сімю його до Сибіру не відправили, хоч  його дружину тримали в увязненні три місяці.. Вона дійсно про те, що на її подвірї є хтось чужий не знала.
.         З розповідей людей можна зрозуміти і те, що влада переслідувала й тих людей, які допомагали  воякам УПА та підпільникам у харчуванні та одязі, бо повстанці і підпільники цього всього  власного не  мали. Був випадок, коли Ганну Андріївну Никифорук, яка випікала хліб і куховарила для повстанців. спіймали за селом з продуктами. Жінку катували девять днів, але вона ні в чому не призналася. Вважаючи жінку мертвою,  викинули на вулицю. На щастя, жінка  ожила і добралася додому. Готувала харчі підпільникам Настя Абрамик та інші жінки.      Переховувала від влади Ганну Матієк та Олену Вінтоник Марія Камінецька. Це лише кілька жінок, які допомагали підпільникам, а хто ще це робив дізнатися вже нема в кого. Люди мовчали, бо за такі дії їхні сімї могли покочувати до Сибіру.
 .        Активність підпільників  тривала приблизно до 1955 року. Вони мали навіть невелику кількість зброї, бо задля цього їм порадили бути «стрибками», яким влада цю зброю видавала. Коли від влади прийшло помилування для учасників УПА, здаватися не пішов ніхто, бо про його учасників не знав ніхто, а зрадників поміж ними  не було. Правда останнього станичного села С. Абрамика довго викликали на допити, бо нібито він був на фотографії серед вояків дивізії «Галичина». Але він там і справді не був.
.           Варто згадати і про те, що радянська влада після війни не тільки переслідувала налаштованих проти неї людей, а й конфісковувала і навіть знищувала їхні хати і господарки.
.          Першою порожньою хатою, ще у 1940 році, стала хата Миколи Заячківського, якого, за те що в часи польської окупації  був останнім солтисом, вивезли до Сибіру. В тій хаті після війни, в різні часи,  розміщувались і крамниця і поштове відділення, і сільська рада, і квартира для вчителів школи. Тепер  та хата служить майстернею школи.
.          Були забрані у власність держави половина хати Василя Матієка по теперішній вулиці Івана Франка. Сімю цього чоловіка за участь сина Миколи в ОУН-УПА вивезли до Сибіру. У одній половині проживав із сімєю його син, якого врятувало від Сибіру те, що під час війни був на фронті. У другій половині тієї хати деякий час розміщувався медпункт, а потім поштове відділення.
.          Так само була конфіскована половина хати Демяна  Василинюка, якого вважали ворогом радянської влади, лишень тому, що він був заможним. Цей чоловік зумів перехитрити тодішню владу і, переселившись до Коломиї,  уник виселення до Сибіру.  У половині його хати проживала донька, яка вийшла заміж за хлопця який був на фронті, а у другій половині кілька років був один із класів сільської семирічки. .
.          Конфіскувала влада і половину хати  Юрка Візінського, якого ув’язнили  нібито за несплату податку. У половині тієї хати проживала дружина Юрка, а у  другій колгосп вирощував тутові шовкопряди, а потім там була вимурувана довжелезна піч, яка служила інкубатором для висиджування курчат..
.          А хати і господарські будівлі виселених до Сибіру  Івана Білецького та Михайла Василенюка  просто пограбували і розвалили.

Постраждалими від польської і радянської влади у другому томі історично-мемуарного збірника “Городенщина”записані:

.        Михайло  Іванович Василевич, 1918 р.н. Член ОУН з   1941 року.      Один із організаторів українського драмгуртка, активіст створення у  селі  Юнацької сітки ОУН. Заарештований у армії в 1944 році. Родину вивезли до Сибіру. Засуджений на 20 років каторжних робіт. Помер в ув’язненні у 1946 році. Реабілітований у 1993 році.
.          Степан  Миколайович Василинюк, 1922 р.н. Член Юнацтва ОУН з 1941 року. Закінчив Коломийську             гімназію. Заарештований в   армії. Засуджений на 20 років каторги і 5   років   позбавлення прав. Загинув у          Чернівецькій тюрмі. Реабілітований у 1993 році.
.          Василь Вепрук, 1928 р.н. Член Юнацтва ОУН з 1944 року. Засуджений на 10 років позбавлення волі і 5 років позбавлення прав.
.          Григорій Візінський, 1920 р.н. Застрелений енкаведистами.
.          Микола Заячківський, заарештований у 1939 році за те, що деякий час був солтисом польської влади у селі.. Його сімю вислали до Сибіру. В 1953 році, після звільнення, він із дружиною виїхали до Польщі.
.           Ірина Іванівна Карачевська, 1917 р.н. В ОУН з 1938 року. Заарештована в 1940 році в Коломиї. Закатована енкаведистами при відступі в 1941 році..
.          Микола Колодницький, син Петра 1918 р.н. Заарештований у 1946 році як член ОУН. Засуджений на 10 років. Додому не повернувся.
.          Степан Петрович  Колодницький, 1913 р.н. Симпатик ОУН. Псевдонім “Матійович”. Заарештований у 1946 році і засуджений на 7 років таборів і 5 років позбавлення прав. Реабілітований у 1992 році.
.          Микола Колодницький, син Василя 1923 р.н. Член ОУН з 1942 року.Освіта  7 класів. У 1943 році вступив до дивізії “Галичина”. Потім перейшов до УПА. Був заарештований і увязнений. Після каторги проживав у Городенці. У 1980 році  знайдений на власному городі неживим.
.          Ганна Кропивницька, 1914 р.н. Симпатик ОУН. Виселена у віддалені райони як дружина члена ОУН і звідти втекла. У 1948 році її знову заарештували і засудили на 5 років. Померла в Красноярському краї. Реабілітована у 1993 році.
.          Григорій Григорович Кропивницький, 1918 р.н. Розстріляний у Червоній армії в 1942 році. за те що перебував у полоні і нібито служив у поліції. Реабілітований у 1991році.
.          Андрій Федорович Мандрик, 1880 р.н. Член ОУН (псевдо. “Камінський”). Був станичним УПА в Ясеневі Пільному. Працював у службі безпеки УПА. Заарештований у 1946 році. Засуджений на 10 років позбавлення волі. Загинув у 1950 році в Мордовському таборах.
.           Василь Михайлович Мандрик, 1921 р.н. Заарештований у 1950 році за участь у Дивізії ”Галичина” і терористичних актах на Тернопіллі. Вину його не довели і відпустили в 1951 році.
.           Михайло Мандрик, 1887 р.н. Симпатик ОУН. Заарештований за антирадянську пропаганду в 1946 році. Засуджений на 10 років таборів і 5 років позбавлення прав.
.           Василь Матієк, 1911 р.н. Симпатик ОУН. Був забраний з Червоної армії і заарештований. Загинув у вязниці..
.          Микола Матієк, 1924 р.н.Член ОУН з 1943 року. (псевдо “Мирний”). Закінчив 7 класів Городенківської гімназї. Працював у підпіллі станичним. Загинув у 1944 році в селі Городниця.
.           Микола Матієк, 1909 р.н. Член УВО, а потім із 1930 року – ОУН. Закінчив 7 класів. Писав вірші й був дуже талановитим. Замордований поляками в 1935 році за те, що закликав молодь не коритися владі.
.           Юрій Олексюк, 1911 р.н. Член ОУН. За допомогу підпіллю в 1946 році був заарештований і засуджений на 10 років..Відбував увязнення з 1946 по 1956 роки. Після увязнення роживав у селі. Реабілітований у1992 році.
.           Степан Савочка, 1898 р.н. Член УВО й ОУН. Лікар. Коли його почали переслідувати енкаведисти, пішов у підпілля.  Лікував вояків УПА і простих людей. Його хтось видав у 1945 році. Помер у Мордовських таборах у 1946 році. Реабілітований у 1989 роц
.            Степан Фокшан, 1906 р.н. Симпатик ОУН. За те, що переховування вояків ОУН у 1949 році  був заарештований і засуджений на 25 років таборів і 5 років позбавлення прав. Звільнений як інвалід. Реабілітований у 1993 році.

(Переписано з 2-го тому «Городенщини).

До цього списку треба додати:.

.       Василь Абрамик 1913 р.н. Заарештований у 1940 році за участь у вигаланій терористичній організаці. Доля невідома.
.        Микола Візінський, який у часи німецької окупації був війтом. Був мобілізований у 1944 році на війну.Заарештований у Вязьмі. Йому присудили 25 років у вязниці. Після відбуття покарання помер вдома.

.          Кароль Бучак. Заарештований за участь у вигаданій терористичній банді у 1940 році.  Доля невідома.
.         Йосип Дрогобецький. Заарештований за участь у вигаданій терористичній банді в 1940 році. Доля невідома.
.         Петро Карпяк. Заарештований у 1940 році за участь у вигаданій терористичній банді. Доля невідома
.           Антон Келець, 1887 р.н. Заарештований за участь у вигаданій терористичній банді в 1940 році  Доля невідома.
.            Франко Келець, 1889 р.н. Заарештований за участь у вигаданій терористичній банді в 1940 році. Доля невідома.
.           Андрій Мандрик, 1935 р.н. Відбував ув’язнення за нібито участь у вбивстві комсомольця у Станіславському Залізничному училищі у якому тоді навчався. Після звільнення Андрій був активним учасником художньої самодіяльності села – супроводжував виступи хору і учасників самодіяльності грою на  баяні
.           Ганна Мойзесович, 1914 р.н. Заарештована за участь у польській підривній органіації. Доля невідома.
.           Захар Мойзесович, 1902 р.н. Заарештований за те, що допомагав полякам переходити кордон. Доля невідома.
.           Йосип Мойзесович, 1906 р.н. Заарештований за те, що нібито знав про польську підривну організацію і не повідомив про це енкаведистам. Доля невідома.

Арештовували, але не увязнили:

.         Миколу Білецького, 1912 р.н.. Нестора Білоокого, 1903 р.н.
.          Матвія Болотенюка, 1893 р.н. Миколу Болотенюка, 1889 р.н
         Дмитра Йоника, 1889 р.н. Михайла Кельця, 1901 р.н.
.          Йосипа Солинського, 1906 р.н. Миколу Солинського, 1889 р.н.
.          Петра Солинського, 1904 р.н. Микиту Шкварка,1900 р.н.
.         Івана Шкварка, 1905 р.н. Миколу Яворського, 1906 р.н.        .     (Переписано з 2-го тому «Городенщини)

Допитували як неблагонадійних:

.         Степана Абрамика , Григорія Візінського.

.    Людей згаданих в останньому списку енкаведисти назвали членами терористичних банд або підривних організацій. А вони всього-навсього на весіллі посміли критикувати нову, радянську владу, а хтось про це доніс. Їхньої  вини не довели і відпустили.

Серед відомих на Покутті борців за незалежність України, які працювали чи проживали у Ясеневі Пільному були:

.          Петро Васкул, член УВО, а потім ОУН. який у 1939 – 1941 роках працював директором  школи з Ясеневі Пільному. Він був сотником УГА, а в !941 році одним із керівників старшинської школи,, після розформування якої,  був начальником української міліції в Городенці. Закатований мадярами.
.          Василь Кархут, 1905 року народження. Син священика Володимира Кархута, який з 1913 до 1918 років був парохом греко-католицької громади села. Василь Кархут був лікарем, письменником, політв’язенем. Лікував травами. Він є автором книги-довідника “Ліки довкола нас”. За участь в УПА був ув’язненим. Відбувши ув’язнення, В.Кархут працював лікарем у кількох лікарнях нашої області, але влада так боялася його, що старалася ув’язнити знову. Не маючи підстав для арешту, до нього підіслали на консультацію жінку з міченою десяткою. Після консультації та жінка залишила гроші на столі й через кілька хвилин з’явилися міліціонери, щоб заарештувати “хабарника”. В той час він працював у місті Снятин. Помер В. Кархут 01.04. 1980 року. В. Кархут хоч і не був корінним жителем села, та певну роль у його історії відіграв. Зокрема був серед тих, хто в 1918 році виборов у поляків українську владу в селі.
.      Брати Ярослав і Євстахій Хоміви, члени ОУН, які  проводили велику патріотичну роботу в Городенківському повіті, зокрема і в  Ясеневі Пільному. Ярослав Хомів, який студіював право в університеті, деякий час опікувався справами ОУН на всій городенківщині (він розстріляний гітлерівцями в Бабиному Яру в Києві). Вони організували невеликий гурток ОУН і в Ясеневі Пільному.
.        До репресованих слід віднести і Степана Василинюка, 1944 року народження, якого за участь у русі “шістдесятників” (група студентів розповсюджувала листівки на захист української мови) виключили із Чернівецького університету. Не дивилися на те, що Степан був відмінником навчання. Університет він через кілька років закінчив, але вже заочно. Працював біологом у науково-дослідному інституті на Житомирщині. Помер Степан у досить молодому віці, і хто знає, чи не без чиєїсь допомоги.

Були виселеними з села до Сибіру такі родини:

.               Івана Білецького,
.               Михайла Василинюка,
.               Михайла Василевича,
.               Миколи Заячківського,
.               Ганни Кропельницької.
.               Василя  Матієка,

.          Вже після проголошення Незалежності України постраждав Василь Матієк (1958-1991 рр.) який після закінчення інституту працював будівельником в одному з колгоспів Миколаївської області. Його батько розповів, що після проголошення Незалежності України, Василь кілька разів вивішував синьо-жовтий прапор на сільраді села в якому проживав, Але прапори хтось вночі зривав, а через деякий час Василя знайшли мертвим у річці біля берега.
.         На всенародному референдумі Україна проголосувала за відокремлення від Союзу. Людям здавалося, що життя стане набагато кращим, бо Україна до того часу годувала своїми продуктами половину Союзу і мала промисловість, яка по потужності поступалася хіба що Росії, Але такого  чомусь не сталося. Та люди живуть надією, що життя в нашій державі поліпшиться, що зникнуть бідність, безробіття і грабунок народних цінностей.   У Києві під час Помаранчевої революції, ясеневопільнівці теж носили на майдані транспарант із написом “Ясенів Пільний”. Віриться, що народні побажання, винесені  на перший і другий Майдани, колись таки будуть втілені в життя а неоголошена війна на Донбасі закінчиться миром..

Розділ одинадцятий

Медичне обслуговування села

.         Про кваліфіковане медичне обслуговування в давні роки люди не знали. Від хвороб їх лікували знахарки. Якщо хвороба тривала довго, ходили до ворожки, щоб поворожила, чи щось хворому “не зроблено”. Якщо сильно болів живіт, то на нього перевертали горня. Якщо від болю в животі хтось помирав, то діагнозом вважали “скрут кишок”. Коли хтось довготривало кашляв, – говорили, що ця людина має сухоти. При народженні дитини роди приймала жінка, яку називали “кушаркою”. Такі методи лікування зберігалися ще й за Польщі.
.          Все змінилося на краще після війни, коли в кінці сорокових років до села прислали фельдшера, а на початку п’ятдесятих  років і акушерку.  Наприкінці п’ятдесятих років у селі був побудований фельдшерсько-акушерський пункт (скорочено ФАП). Він розміщувався на території, де тепер знаходиться  Народний дім, а ще до того  тулився по хатах,  конфіскованих у  людей, яких відправили до в’язниць чи Сибіру. В новому будинку ФАП, що розміщувався в центрі села, було і пологове відділення. Про виклики машини “Швидкої допомоги” до породіллі, чи хворого в ті роки не було й мови, адже їх довго не було навіть у Городенці.
.          Праця медиків у післявоєнні роки була виснажливою. Їм доводилося відвідувати хворих у будь-яку пору доби і за будь-якої погоди. Це стосується і медпрацівників Ясенева Пільного. Ці люди врятували життя багатьом мешканцям села. У ФАП працювало багато медпрацівників, але найбільшої поваги заслужили безвідмовні й добросовісні медики Ганна Болотенюк, Марія Василинюк, Марія Візінська, Ганна Гордаш, Марія Олексюк, Ольга Семака, лікар Микола Михайлик та інші.
.          Після завершення будівництва адміністративного будинку, в ньому справив новосілля і ФАП, а в 1997 році, завдяки старанню лікаря Миколи Михайлика, в селі було відкрито лікарську амбулаторію, в якій спочатку працював один лікар і три працівники середнього медперсоналу. Від 2009 року штат медперсоналу укомплектований повністю.

У 2009 році в лікарській амбулаторіх працювали:

Лікарі:

     Микола Михайлик – головний лікар
.            Оксана Дорофеєва – лікар загальної практики сімейної медицини.
  Андрій Вережак – стоматолог.

Медики середнього медперсоналу:

      Марія Візінська – фельдше
 Богдана Олександрюк – акушерка,
 Ганна Бащук – медсестра
 Ольга Король – медсестра.
 Ганна Чупрун – медсестра.
 Ірина Тутак – лаборант,
  Марія Книгницька – молодша медсестра.

Результат пошуку зображень за запитом "ясенів пільний"

Колектив лікарської амбулаторії

.          Тепер при захворюванні не потрібно їхати відразу до поліклініки в Городенку – лікарі є в селі. Але все-таки краще не хворіти

.        Професія медика зацікавила багатьох ясеневопільнівців. На медиків  середнього медичного персоналу вивчилося майже сто жителів села, (переважно жінок).

Вищу медичну освіту здобули:
(Записано у 2009 році)

.        Марія Абрамик (з дому Мандрик) – очний лікар.
.         Микола Абрамик – хірург.
.         Степан Бащук – терапевт.
.         Микола Вальчук – стоматолог.
.         Ірина Візінська (з дому Олексюк) – фармацевт.
.         Аліна Варкуляк (з дому Камінецька) – стоматолог.
.         Іван Кам’єнський – терапевт.
.         Степан Келець – гінеколог.
..        Віталій Книгницький – хірург.
.         Василь Книгницький – стоматолог..
.         Михайло Кущак – військовий хірург.
.         Микола Михайлик – лікар загальної практики.
.         Марія Олексюк (з дому Абрамик) – фармацевт.
.         Леся Струтинська (з дому Беньковська) – дитячий лікар.
.          Степан Савочка  (!898-!946) – лікар.
.         Ігор Струтинський – хірург.
.         Наталія Струтинська (з дому Михайлик) – терапевт.

Ветеринарна медицина

.          Ветеринарну допомогу свійським тваринам у давніші часи надавали ветеринари-самоуки. Були такі люди, які зналися на худобі і передавали свої знання з покоління в покоління і, якщо говорити правду, то ветеринар після навчання часом знає менше від неосвіченого практика. Але практика – справа набутна, головне, щоб було бажання.
.        Після війни в селі певний час  офіційним ветеринаром  був Василь Василенюк , а після його загибелі,  залишився лише один ветеринар – Петро Саповський, який  не мав спеціальної освіти. Він умів каструвати поросята, знався трохи які ліки і при якій хворобі можна давати худобі. Пізніше була введена посада ветеринара в колгоспі. У ті часи був і кущовий ветеринарний пункт, що обслуговував тварин, яких утримувало населення, який роміувався у Глушкові. Після будівництва тваринницького комплексу кущовий ветпункт перебрався до Ясенева Пільного, бо на комплексі було так багато телят, що профілактичні щеплення там проводилися  майже щодня. Виходило так, що коли закінчували одне щеплення, треба було розпочинати  інше. Крім цього, ветеринари обслуговували і господарства мешканців села. а тоді майже в кожного господаря вигодовувалися корова чи бичок. Позаяк тварини теж хворіють, роботи у ветеринарів вистачало цілодобово. Довгі роки таку допомогу надавали Ярослав Пасенюк, Петро Болотенюк, Степан Боднарук, Микола Яворський, Михайло Шкварок, Степан Чупрун, Микола Савочка, Василь Діка та інші ветеринари.
.          Ветеринарний пункт у селі працює і в теперішній час. Допомогу хворим тваринам надає завідувач цього пункту Василь Діка.

Розділ дванадцятий

Культурне і громадське життя села

.          Працьовитість, якої навчає саме життя, не є тим єдиним чим живе людина. Спілкування в родині, сім’ї, з близькими  і зовсім чужими людьми навчає людину певних правил поведінки, допомагає узагальнювати бачене і чуте в досвід, сприяє розвитку внутрішніх уподобань і це все робить людину культурною. У Ясеневі Пільному, як і в будь-якому іншому селі, дітей  навчають поважати родичів, старших людей і один одного. З покоління в покоління передаються релігійні й побутові звичаї, обряди, пісні, легенди..
.          Покуття було підневільним багатьом державам, що залишило певні сліди і в культурі її жителів. Поляки їх ополячували, австрійці онімечували, росіяни теж мали мету зробити населення всього Союзу російськомовним. Щоб це не здавалося вигадкою, можна навести приклади із  ще не таких давніх часів. Це були:  постанови про єдину загальнодержавну мову в СРСР, про доплату 15% надбавки до зарплатні вчителям російської мови, викладання предметів в більшості вузів України (особливо технічних) російською мовою, що дуже укріпило спілкування нею в повсякденному житті, особливо у великих містах і на великих підприємствах
.          Мовна колонізація дуже помітна в нас, в Галичині, де в мові трапляються австрійські, польські, російські слова, особливо це стосується назв предметів, явищ та лайки. Але відчуття того, що ми українці, нас ніколи не покидало. Пісні, казки, легенди, перекази про історичні події живуть у народній пам’яті весь час.
.         Ще за Австрії в селі почалося згуртовування людей на національній ідеї. Організоване на початку XX століття товариство “Січ” мало великий вплив на національну свідомість галичан. В Ясеневі Пільному це товариство налічувало 60 членів. Але прогрес, який почав проявлятися, зупинила Перша світова війна. Чоловіків мобілізували і забрали воювати. Скільки їх загинуло в тих війнах ніхто не рахував. А саме село у ті роки просто виживало
.           Потім була революція в Росії, яка розвалила Російську імперію. Після Першої Світової війни відійшла в небуття й Австро-Угорська  імперія. Почали відроджуватися і створюватися нові держави. В цих складних умовах Україна, хоч і ненадовго, але теж відчула смак власної державності. Кращі люди нації пішли на захист  ЗУНР, а потому і УНР.  Хоч молоду державу відстояти не вдалося, нація відчула дух свободи, який потім не змогли побороти ні польські, ні радянські переслідування.
..          За Польщі українців у селі згуртовувало Товариство “Просвіта”. Був ще нечисленний гурток Товариства “Сільський господар”. Діяла  українська кооперативна крамниця, якою керував Петро Абрамик. Товариство “Просвіта” мало свою українську читальню, (наймало кімнату у хаті одного із господарів), а при ній бібліотеку. У бібліотеці були книжки авторами переважної більшості  яких були українські письменники. Створювалися українські хори, драматичні гуртки, будувався будинок української читальні. Українці згуртувалися у товаристві в 1926 році. Головою товариства був Микола Болотенюк, а головою читальні «Просвіта» Михайло Візінський. .
.          Перший український хор у селі був створений Ярославом Смеречанським, музикантом з освітою набутою у консерваторії, диригентом, у майбутньому  композитором, який потім був засновником музичної школи в місті Заліщики і навчав багато хорів у Тернопільській, Станіславській, Чернівецькій областях.
.          Але австрійським  і польським колонізаторам було ворожим все, що називалося українським. Особливо в цьому виділялася Польща, яка сприяла переселенню до Галичини своїх людей, тобто поляків. Їм, як нагороду за участь у війнах, надавали тутешні землі. Зверхність, з якою польська влада ставилися до українців, викликала справедливий спротив і підсилювала бажання українців відстояти свою рідну мову, релігію, пісні; підсилювало бажання мати свою власну українську державу.
.          Після війни радянська, а точніше кремлівська влада, нібито не забороняла художню самодіяльність. В 1949 році молоді хлопці і дівчата добудували читальню, яку держава назвала сільським клубом. Молодь вечорами носила мішками пісок із залізниці, щоб оштукатурити стіни клубу. Ходили вечорами, щоб не бачила влада, бо за це в ті роки могли приписати шкідництво й ув’язнити.  Підлогу і сцену в клубі парубки виготовили самі, а як це робити, їм показував столяр Михайло Чижевський. Тоді був створений драмгурток, першою виставою якого була п’єса М. Кропивницького «Невільник». Керував тим драмгуртком Микола Абрамик, тодішній завідувач сільської бібліотеки, який повернувся з війни без руки. Аматорами були брати Василь і Михайло Абрамики, Петро Абрамик, Степан Абрамик, Іван Абрамик, Петро Бащук, Степан Боднарук, Марія Василинюк, Микола Візінський, Марія Гаврилюк, Зося Громницька, Петро Гордаш, Степан Йоник, Петро Келець, Настя Матієк, Катерина Приймак, Марія Савочка, Петро Угринюк, Григорій Чупрун, Степан Яворський, та інші. Потім було здійснено показ вистав: “Наймичка”, “Украдене щастя” та інших вистав українських класиків. Вистави показували по кілька разів підряд, бо маленький зал клубу не міг умістити всіх охочих за один раз. У 1949 році був утворений хор і танцювальний гурток, якими керував тодішній суддя городенківського суду Андріян Карпець. Взагалі, тоді кожного літнього вечора по селі було чути спів: співали парубки, співали дівчата, – кожне весілля чи забава супроводжувалися співом. Навіть у клубі, поміж  танцями, парубки, утворивши коло посеред клубу, любили заспівати одну чи дві пісні. Голоси своїх парубків та дівчат знало все село.
.         В п’ятдесятих роках колгосп придбав інструменти для духового оркестру і був створений його колектив. Керував оркестром (він же був і вчителем гри) Євгеній Углов. Першими трубачами були Петро Абрамик, Степан Білоокий, Степан Боднарук Степан Болотенюк, Казимир Б’єнь, Микола Келець, Микола Цьомпела, Володимир Опольський, Микола Рудик, Степан Васильович Михайлик, Степан Федорович Михайлик,
.         Після Углова оркестром керував Микола Рудик
.          Виступи хору чи показ вистави в ті роки для села були великою подією, навіть святом. До клубу приходило майже все село. Насолоду, яку приносили ті виступи, не зрівняєш ні з чим. Бувало, що концерти відбувалися по чотири-п’ять годин А вистави ставили по кілька вечорів підряд.
.          Велику роботу щодо створення хорів проводив учитель місцевої школи Петро Степанович Абрамик. Він був учителем фізкультури в школі та керував шкільними хоровим, музикальним, гімнастичним і танцювальними гуртками. Вихованці тих шкільних хорів, потім ставали учасниками сільського хору, яким довий час він керував теж. Ще можна сказати, що тоді за організацію і керівництво художньою самодіяльністю не оплачували – все робилося на громадських засадах.
.           Після Петра Степановича сільським хором керував Василь Васильович Боюк, уродженець Серафинців, теж учитель школи. Фотографії  цього  та й інших колективів вміщена в цій книжечці. До речі, Василь Боюк керував тоді і шкільними: хором та оркестром струнних інструментів, ще був гравцем сільської футбольної команди.. Тоді крім змішаного, був ще чоловічий хор, який претендував на звання народного. Цей колектив на обласному огляді художньої самодіяльності зайняв друге місце, поступившись лише, знаному тоді на всю область, чоловічому хорові села Радче. До речі, у той час колгосп. яким тоді керував Василь Кнігніцький подарував для цього великого колективу одностройовий одяг в чомусь подібний до давнього гуцульського вбрання.
.          Певний час сільським хором опікувався, нині покійний, Іван Фенютчин, який пізніше керував заслуженим народним хором “Дністрові зорі” районного Народного дому і був удостоєний звання заслуженого працівника культури.
.          Після Фенютчина хором керував  тодішній директор Будинку культури Микола Олексюк. Кажуть, що тоді в селі було найбільше хорових колективів. Був змішаний хор, хор-ланка, чоловічий хор, хор ветеранів війни і праці, хор механізаторів, фольклорні ансамблі. Хором керувала і вчителька музики в школі Ганна Книгницька. До речі, керований нею  шкільний хор, на районних оглядах завжди займав перші місця. Саме в ті роки завершувалося будівництво нового Будинку культури, до відкриття якого колгосп закупив інструменти для духового оркестру яким керував Степан Мандрик.  Закуплена тоді була і одностроєві одежа для учасників хору. В день відкриття Будинку культури, який став для ясеневопільнівців справжнім сятом,  відбувся великий святковий концерт..
.          В час будівництва нового Будинку культури був і неприємний випадок. Ураганний вітер, який налетів звідкись із Заходу зірвав верх з цієї новобудови. Люди, які бачили це розповідали, що то було щось страшне, бо  величезну покрівлю підняло вверх і кинуло на землю між стінами будови і дорогою. Це відбулося вдень. Дякувати Богові, що ніхто не постраждав, бо якраз святкували радянське свято  річницю Жовтневої революції і на будові нікого не було.
.           У часи будівництва нового Будинку культури жителі села безкоштовно відпрацювали на цій будові по кілька днів, займаючись допоміжними роботами. Приходили працювати кожна вулиця почергово
.          Після встановлення Незалежності України, був великий спалах активності сільських аматорів. Активно повела себе Параска Боднарук, яка зібрала фольклорний колектив із людей старшого віку. Пізніше до цієї справи долучилися Ягна Абрамик із художнім керівником Будинку культури Миколою Олексюком. Було здійснено інсценівки старовинних обрядів і звичаїв. Зокрема: театралізоване дійство “Старовинне весілля в Ясеневі Пільному”, дійство “Вечорниці в селі”. Цей колектив  брав участь у святкуванні Дня Києва, де  виступав на Співочому полі, брав участь у районному святі вертепів у Городенці, Були спроби відродити  Різдвяні танці коло Вікнини, справляння хороводу “Дощечка“  на Великдень коло церкви, які за роки радянської влади відумерли. У ті роки під керівництвом  сільського голови Івана Тутака  був створений аматорський колектив, який здійснював гумористичні інсценівки.
.          Серед найактивніших учасників художньої самодіяльності, які впродовж багатьох років брали участь у хорах треба відзначити Ягну Абрамик, Ганну Бащук, Миколу Боднарука, Степана Боднарука, Миколу Біника, Параску Завада, Параску Боднарук, Ганну Кульбіцьку, Катерину Матіїв, Василя Никифорука, Федору Никифорук, Миколу Олексюка, Катерину Приймак, подружні пари Степана і Ганну Болотенюків, Федора і Ганну Болотенюків, Степана і Марію Візінських, Марію і Миколу Олексюків, сестер Ягну Шкварок, Ганну Чупрун, Марію Чупрун та багатьох інших.
.         Колективи драмгуртків теж мінялися часто, позаяк старші парубки і дівчата після заміжжя відходили, а молодші теж хотіли показати щось своє. Але в останні десятиріччя радянської влади появилися заборони щодо показу тих вистав, у яких вона вбачала націоналізм. Було таке, що аматори підготували  до показу п’єсу “Наймичка”, а після генеральної репетиції показувати її заборонили. Кілька гуртків здійснили  постановки “Фараонів” Олексія Коломійця, “Кохання і гарбузи” Івана Стадника, різні одноактівки, але, мабуть, найкращою була вистава “Украдене щастя” Івана Франка,  в якій дуже гарно зіграли ролі Іван Шкварок, Микола Йоник, Ганна Бащук (тоді Никифорук). Незабутнє враження справила на глядачів і вистава п’єси “Родина Щіткарів” Мирослава Ірчана, постановку якої здійснив Іван Тутак, який був тоді завклубом.
.          Серед аматорів різних років найактивнішими були Марія Вальчук (у дівоцтві Мартин), сестри Катерина Болотенюк та Ірина Рудик, Федора Абрамик, Катерина Герик, Микола Абрамик, Микола Йоник, Петро Болотенюк, Іван Білецький, Микола Боднарук, Степан Олексюк, Іван Шкварок, Степан Яремчук,  Антон Цьомпела (до речі, покійний Антон писав вірші, гуморески і першим із ясеневопільнівців друкував свої вірші в районній газеті).  Драмгуртківцями були і багато інших  жителів села.
.         Треба згадати, що тодішній керівник колгоспу Дмитро Григолінський не був байдужий до існування хорів і драмгуртків у селі і всіляко сприяв цьому. Було й таке, що він самий організував драмгурток і зробив постановку вистави і виконав там головну роль.  Репетиції тієї вистави у  проводилися  у конторі колгоспу.
.         У теперішні, заповнені телевізійними передачами часи, художня самодіяльність приупадає, але в селі й досі зберігаються традиції минулих років. Є ще кілька десятків  людей, переважно жінок пенсійного віку, які підтримують аматорське мистецтво. Крім штатних працівників Народного дому покійного Миколи Олексюка і Степана  Мандрика, їх згуртовували  Параска Боднарук, Ягна Абрамик і Ганна Кульбіцька. В 2009 році фольклорний колектив “Вишиванка” під керівництвом Степана Мандрика і Ганни Кульбіцької брав участь у відкритому обласному фестивалі “Писанка-2009” у місті Коломия і фольклорно-етнічному фестивалі “Коломийка-2009” у селищі Печеніжин. Проводив творчі звіти і колектив, керований Ягною Абрамик. У теперішні часи при Народному домі є кілька пісенних гуртів у яких учасниками є вчителі школи та медичні працівники, які живуть у Ясеневі Пільному. Вони виступали у звітному   концерті 2016 року. На цьому концерті бурю оплесків отримали танцюристи, випускники Калушського культосвітнього училища Михайлови. Керує тепер художньою самодіяльність художній керівник Народного дому музикант і самодіяльний композитор Євген Ротерман.
.         У незалежній Україні за українську пісню ніхто нікого не переслідує та спів чомусь  перестає бути популярним. Ще недавно парубки і дівчата, та й одружені люди співали при найменшій нагоді, а тепер буває, що навіть на весіллі гості не виконують жодної пісні. А колись там виспівували по кілька груп, стараючись переспівати одні одних. Однією з вагомих причин цього може бути те, що радянська влада забороняла співати вечорами на вулиці. За спів штрафували. Та ще, напевно, тепер нема кому привчати  співати дітей ще змалку, особливо народних пісень.
.          В селі до і після війни були свої музиканти. Це були оркестри троїстих музик, інструментами в яких були скрипка, цимбали, бубон, часом бас, сопілка і пізніше одна чи дві труби. Мало хто пам’ятає ті післявоєнні роки, коли існувала капела троїстих музик Матвія Рудика у якій, крім нього брали участь Степан Матієк та Ілько Шевчук.  Пізніше найбільш славними були капели Миколи Гордейчука, Петра Боднарука, Ілька Шевчука (в ній грав тато з трьома синами Василем, Миколою та Степаном). Віртуозами-музикантами того часу можна назвати трубача Миколу Рудика і цимбаліста Миколу Харука. Були ще скрипалі Петро Білецький, Іван Прокопяк, Цимбалісти Степан Никифорук, Григорій Никифорук та інші. У капелі Гордейчука деякий ча був і басист, який грав на контрабасі, Після смерті Миколи Чижевького, який був басистом, цього інструменту в музикантів села вже не було.
.          Після війни в селі було три бібліотеки: сільська, клубна і шкільна. Клубну і сільську бібліотеки об’єднали, бо клубною не користувався ніхто. Бібліотекарями працювали Микола Абрамик, Зося Громницька, Одарка …, Ганна Крикливець, Ганна Комар, Степан Візінський (тимчасово). Тепер працюють  Марія Олексюк і Ганна Йоник.. У шкільній бібліотеці працювали Микола Абрамик, Оксана Когут. Тепер працює Ягна Мандрик. У бібліотеці, яка кілька років розміщувалася на тракторній бригаді колгоспу, працювала Настя Абрамик. При бібліотекарях Ганні Крикливець, Ганні Комар у сільській бібліотеці був цікавий набір книжок для різних уподобань. Після об’єднання бібліотек в єдиний бібліотечний фонд, появилася можливість  замовити  потрібну книгу навіть у селі. Найбагатшою за змістовною цінністю книг колись була шкільна бібліотека, в якій були повні видання творів багатьох класиків української, зарубіжної і радянської літератури.
…       Велику роль у культурному вихованні відігравало й кіно. Крутили  його спочатку від бензинового моторчика, який виробляв електричний струм. Кіноапарат стояв у залі клубу, а мотор працював на вулиці. Був випадок, коли загорілася кінострічка. Перелякані глядачі втікали з приміщення навіть через вікна. Після появи в селі електричного світла, в клубі була побудована кінобудка.у якій дещо пізніше встановили стаціонарні кіноапарати
.        Варто записати прізвища і віддати шану тим жителям села, які, займаючись своєю повсякденною працею, знаходили час і проявляли активність в культурно-освітній діяльності щодо створення хорів, драмгуртків, співочих груп у селі. Це напевно не повний список:
                 Микола Матік – за панування Польщі був активістом у створенні читальні і бібліотеки «Просвіти» в селі. Писав вірші, які, на жаль, не береглися. Убитий жандармом.
                 Миайло Василевич і Степан Василенюк – організатори драмгутрка і футбольної команди в довоєнні роки.Загинули у в’язницях КДБ.
                Микола Болотенюк – організатор будівництва української читальні в селі.
                 Петро Абрамик – керівник хорів, ініціатор  і організатор спортивних змагань серед молоді з волейболу , бігу, стрибків.
                   Микола Абрамик – організатор першого післявоєнного драмгуртка.
                   Микола Мандрик – згуртовував молодь до спорту.ініціатор будівництва стадіону, якого не було в селі.
                  Ягна Абрамик, Параска Боднарук, Ганна Кульбіцька, Ганна Просвірна, Галина Мандрик-Болотенюк, Світлана Книгницька – організатори самодіяльних фольклорних та інших  хорових колективів седед доросли і в школі.
.        Аматори сцени, футболісти – це ті люди, які,  не жаліючи свого часу і здоров’я, творять цікаві видовища  і вистави для населення села і тим самим  підносять авторитет своєї найпершої Вітчизни – Ясенева Пільного.

Розділ тринадцятий

Сільська влада

.         Село як колись, так і тепер має місцеву владу. За Австрії селом керував війт, за Польщі – солтис, при німцях – війт, за радянської влади – голова сільської ради, в теперішні часи – Сільський голова.

Головами сільської ради в різні часи після війни працювали:

.          Степан Абрамик, Йосип Струтинський, Микола Чижевський, Василь Бойчук, Ярослав Проців, Михайло Заячківський, Володимир Дарморіз, Марія Пашеняк, Іван Приймак, Богдан Герасим’юк, Алла Боюк, Микола Бащук, Григорій Візінський, Степан Візінський, Іван Тутак, Степан Гордаш, Іван Струтинський (тепер).

Секретарями сільради працювали:

Петро Білецький, Стефанія Черемшинська, Микола Візінський, Степан Абрамик, Михайло Візінський, Ганна Кропивницька, Петро Болотенюк, Марія Пашеняк, Петро Книгницький, Ганна Болотенюк, Ірина Візінська (тепер).
.          Серед голів сільради були різні люди. Були такі, хто відбував час свого головування, стараючись нікого занадто не образити. Були люди, які боялися щоб їх не прогнали з посади, і  чітко виконували всі накази і настанови, які надходили від вищого начальства і ходили по хатах за “лишками” молока,  заготівлею курячих яєць, лякаючи людей міліцією. Про таких   ретельних виконавців розповідали анекдотичну історію, як одна особа, яка до обрання на посаду голови сільради, корову бачила лише на пасовиську чи на дорозі, зайшла до стайні котрогось із господарів перевірити чи справді корова не дає молока. Господар пояснив, що корова тільна і він її не доїть. Не повіривши йому, та особа вирішила помацати коров’яче вим’я, але в напівтемряві помацала “вим’я” бичкові. Бичок ногою “подякував” і  загнав “контролера” в гноївку. Був і такий керівник села, який разом з своїми прихвоснями забирав у голодні роки від людей усе, до останньої зернини, на податок. Кажуть, що один з його  “прихвостнів” забрав з під дитини, яка була в колисці, останню торбинку з квасолею.
.          Гарно відзиваються жителі села про колишнього голову сільради Богдана Герасим¢юка, який організував облаштування камінної дороги через яр, по котрій у негоду частині жителів села неможливо було пройти. В  час його керування дорогу в ярі освітлювали електричні ліхтарі.
.         Про Івана Тутака говорять, що при його головуванні була наймасовіша участь жителів села в художній самодіяльностіі.
.          Степана Візінського хвалять жінки за те, що організував облаштування сільської прачки (Вікнини). Вона тепер має стіни і дах, тож жінки, коли там  перуть. негоди не бояться.
.           Степан Гордаш запам’ятався тим, що домігся грошей на перекриття Народного дому (замість черепиці, якою була покрита передня частина даху і протікала, – будинок тепер майже повністю покритий цинковою бляхою).
.           При головуванні Івана Струтинського за рахунок матеріальної допомоги спонсорів, відновлюється популярність футболу, побудовано спортмайданчик біля Народного дому,.відремонтована роздягальня на стадіоні.

Розділ чотрнадцятий

Спорт у селі

.       Колись офіційних занять спортом у селі не існувало. Бувало, що парубки боролися між собою, щоб виявити, хто найдужчий, але це все було для забави і ніким не фіксувалося. Ще парубки в млині любили позмагалися. хто підніме важчий мішок із зерном.
.       За Австрії, коли в селі організувалася “Січ”, молодь, особливо хлопці, вчилися вправно володіти шаблями, займалися силовими фізкультурними вправами, але великого поширення це не мало, бо робота коло власної землі вимагала великих сил і багато часу. Те ж саме було й за Польщі, але в кінці тридцятих років парубки вже грали на толоці в “пилку”(так тоді називали гру в футбол). Саме слово“пилка” перекладається з польської мови на слово –  м’яч. В селі було три футбольні команди: українська – “Пробій”, польська – “Стчельці”, єврейська – “Макабін”, які  змагалися між собою. Чи змагалися вони з сусідніми селами, невідомо. Футболістами тоді були: Василь Гаврилків, Дмитро Візінський, Степан Василинюк, Степан і Василь Мандрики, Михайло Василевич, Стах Олейко, Микола Цьомпела та інші. На початку сорокових років  і в часи німецької окупації організаторами спортивних змагань серед молоді  були: випускник Коломийської  гімназії Степан Василинюк та  Михайло Василевич.
.      Після війни, десь у середині п’ядесятих років, у районі  знову став популярним футбол. На матчі футбольної команди з Городенки, яка тоді славилась по всій області,  ходили багато ясеневопільнівців і, коли в селах району почали створюватися футбольні дружини,  Ясенів Пільний теж зібрав свою команду на  районну першість. Організаторами її були хлопці 1934-1935 років народження, які тоді повернулися з армії, а особливо Микола Мандрик, який працював завклубом. До складу першої післявоєнної команди входили: Петро Болотенюк, Володимир Ваньчик, Степан Візінський, Микола Йоник, Василь Келець, Іван Келець, Стах Келець (воротар), Іван Колодницький, Іван Михайлик, Мирослав Семака, Степан Солинський, Дмитро Чижевський, Степан Чижевський. Трохи пізніше до цієї команди влилися молоді хлопці, які ще не були в армії: Степан Абрамик, Петро Візінський, Степан Візінський, Петро Никифорук і воротар Минола Цьомпела.. Першим капітаном футбольної команди був Володимир Ваньчик.
.     Свою першу офіційну гру команда провела з командою села Глушків в 1957 році і перемогла з рахунком 1:0. На початках високих місць у турнірних таблицях команда не займала, але грали. Був випадок, коли футболістів,  які працювали  в колгоспі шоферами, під час жнив голова колгоспу не відпустив на календарну гру. Тоді “в бій пішли” ветерани: Стах Олейко і Дмитро Візінський, які були ще з тієї команди, яка грала в футбол  за Польщі. Їм у той час було майже по пятдесять років. Хоч високих місць у першості району команда не виборювала,  вболівати за неї приходило майже все село. Грали на громадській толоці.
.       Ці ж самі хлопці організували і волейбольну команду. В ті роки футболісти і волейболісти змагалися  однієї днини – перед футбольним матчем відбувалася гра у волейбол і змагатися  до сусідніх сіл їхали обидві команди. Переважно членами обох команд були одні й ті самі спортсмени. Їздили грати в футбол возами, а уболівальники ходили пішки. Часом футбольні баталії закінчувалися звичайною бійкою, бо програвати в своїм селі кожній із команд було стидно. Та й суддями були завжди місцеві чоловіки, а свій свого карати не любить.
.       Як уже згадувалось, грали в футбол на толоці, але коли гра набула популярності, грати там стало затісно, бо толока була не дуже великою.  А в 1957 році Микола Мандрик, який був тоді завклубом і одним із організаторів спортивних змагань, разом з товаришами домігся в голови колгоспу Дмитра Григолінського, щоб колгосп виділив землю під стадіон. Хлопці зі всього села довго працювали над його облаштуванням. Траву із землею для покриття футбольного поля, возили аж із Козинецьких збродів. Довкола футбольного поля влаштували і засипали піском бігові доріжки, недалеко від футбольного поля влаштували волейбольний майданчик, та яму заповнену тирсою для стрибків у довжиек.  Привезли з колгоспу справжню штангу і Ясенів Пільний став спортивним селом. Кожного року проводилися спортивні змагання, на яких бігали, стрибали, піднімали штангу і гирі, приурочували це переважно до Дня урожаю. Але основними  спортивними подіями завжди був футбол.
.      Ше на стадіоні кілька разів влаштовувалися фестивалі для молоді. На яких відбувалися змагання бігунів, стрибунів – лазили навіть за призами на закопаний в землю і обмазаний милом гладкий стовп. Розігрували на цих фестивалях і лотереї…
.      Футболіьна команда села весь час омолоджується.   Команди різних років  ставали чемпіонами району і володарями кубка. Гарну гру показувала команда, в якій грали хлопці переважно  1942-1944 років народження. У 1965 році вони стали чемпіонами району і в 1966 році почали змагатися за першість в обласному чемпіонаті. Команда тоді була дружною і міцною, її члени теж лише недавно повернулися з армії і армійський гарт їм ставав до допомоги. У тодішній  команді грали: Степан Абрамик, Василь Боюк, Петро Візінський, Степан Візінський, Василь Візінський, Микола Візінський, Степан Гаврилюк, Василь Гуровський (воротар), Микола Матієк, Петро Никифорук, Микола Никифорук, Степан Цьомпела (воротар). На жаль, ця команда на першість області  грала недовго, бо автомашина на якій їхали футболісти після чергового матчу перекинулася і команда самоусунулася з тих змагань.  Тоді найбільше постраждали: Степан Візінський, який травмувався так сильно, що  перебував у комі і кілька місяців пролежав у лікарні та Микола Вінтоник, якому зламало ногу.
.       У сімдесяті роки колгосп увів посаду завідувача спорту, що сприяло кращому розвитку спорту в селі. На цій посаді  працювали: Роман Олейко, Іван Буркало, Микола Візінський, Микола Колодницький, Василь Білоокий, Микола Чижевський.
.      Новий злет ясенівська команда зробила у вісімдесятих роках. Тоді вона не мала рівних собі в селах району. Команда була чемпіонами району. Потім два роки підряд ставала чемпіоном області серед команд товариства “Колос”, при цьому другим складом виграла і чемпіонат району. В  зональних змагання на першість України команда виборола третє місце. В тому році запрошене  на товариську гру, Іванофранківське “Прикарпаття” в Ясеневі Пільному програло з рахунком 4:0. У команді тоді грали: Михайло Абрамик, Роман Абрамик (воротар), Іван Боднарук, Петро Боднарук, Микола Білоокий, Григорій Візінський, Михайло Візінський, Дмитро Візінський, Степан Візінський (капітан), Василь Гордейчук, Михайло Гордейчук, Микола Колодницький, Степан Колодницький, Михайло Мандрик (воротар), Петро Михайлик (воротар), Степан Матієк, Степан Никифорук, Петро Угринюк, Дмитро Шавронський та інші. Степан Візінський, Степан Никифорук  і Дмитро Шавронський були вже тоді ветеранами команди і вселяли віру в перемогу своїм молодшим товаришам. Тренував  ту команду тодішній завідувач спорту Микола Візінський.

Здобутки футбольної команди

1965 рік   чемпіони району,
1966 рік – володарі кубка і чемпіони району;
1966 рік – гра на першість області,
1970 рік – володарі кубка району,
1970 рік – гра на першість області;
1984 рік – в травні виграли кубок району. а у вересні кубок області;
1982, 1983, 1984 роки – чемпіони району;
!983, 1984 роки – чемпіони області;
1984 рік – учасники зонального фіналу першості України  серед сільських колективів – 3 місце в зоні;
1992 рік – 2 місце в чемпіонаті області;
1993, 1994 роки – вигравали приз газети”Край” із міні-футболу;
2009 рік – 3-тє місце  обласного чемпіонату (2-га ліга);
2013 рік – 3-тє місце у чемпіонаті району. Юнаки  2-ге місце і володарі кубка району серед юніорів. У сумарному наборі вибороних очок – перше місце у районі.
2014 рік –  3-тє місце у районній першості.
2015 рік – 4-те місце у районній першості здобуте дорослими і юнаками.
У 2016 році команда лідирувала, але домоглася лише третього місця в чемпіонаті району
У 2017 році дві команди “Яспіль” -1 і  “Яспіль” – (ветерани) вибороли третє і четверте місце у районних змаганнях з міні-футболу.

Склад футбольної команди «Яспіль» у 2016 році

Воротарі: Візінський Степан, Цьомпела Василь.
Захиисники: Беньковський ВасильБоднарук Буджак Тарас. Іван. Заячківський Михайло Вас. Заячківськтц Михпйло Ів.,  Карпушенко Василь,. Муляк Степан,  Никифорук Степан, Семак Андрій,
Півзахисники: Книгницький Василь, Книгницький Микола,  Матієк Богдан, Матієк Петро, Савочка Ігор, Савчук Лмитро,   Сливка Степан, Струтинський Степан,  Чижевський Микола,   Яремчук Андрій,
Нападники: Боднарук Петро, Візінський Микола,  Матієк Микола,    Перегінець Василь,    Ярош Іван,

.      Більше про команду «Яспіль» можна дізнатися із сайту в «Інтернеті», яким займається Степан Вінтоник.

.      У різні роки в складі команди чудово грали:  Микола Абрамик, Василь Білоокий, Микола Білоокий, Іван Бойцун, Богдан Візінський, Микола Візінський, Василь Книгницький, Степан Книгницький (воротар), Микола Матієк,  Микола Никифорук (воротар), Микола Угринюк, Микола Цьомпела (воротар), Степан Шкварок, Степан Щербанюк, Петро Матієк, Андрій Яремчук та багато інших. Якщо  перерахувати всіх, хто грав у сільській команді. то “хлопцем з  нашої команди” був чи не кожний третій чоловік села.
.        Степан Візінський, Степан Никифорук, Василь Книгницький, Михайло Мандрик, Петро Матієк, Андрій Яремчук у різні роки виступали за городенківську команду “Пробій”. Петро Матієк та  Андрій Яремчук грали і в інщих командах, які виступають в обласних чемпіонатах, а Михайло Мандрик під час навчання у Снятинському  технікумі захищав ворота команди міста Снятин.
.       Варто згадати що своєрідним рекордсменом футбольних гравців села за віком у теперішній час є Василь Іванович Книгницький, який виступав за «Яспіль» у 45 років.
.      У 2009 році завдяки спонсорам Степана Чижевського, Степана Щербанюка та футболіста Петра Матієка був створений футбольний клуб “Яспіль”, який змагався за першість у другій лізі чемпіонату області з футболу. Підтримують команду Микола та Іван Візінські, підприємець із Росії Василь Книгницький. голови селянських спілок Василь Келець та Степан Олексюк. Зокрема, Микола Візінський, який хоч і працював далеко від рідного села – в Чехії, кілька років спонсорував ясеневопільнівську команду з міні-футболу у змаганнях на призи газети «Край», забезпечував футболістів та вболівальників шикарним автобусом для виїзних матчів. Команда тоді виборола  третє призове місце з правом переходу до першої групи обласного чемпіонату
.      Треба відмітити і те, що Микола Миколайович Візінський  кілька років спонсорував ясеневопільнівську команду з футзалу, яка показувала досить пристойні результати і навіть була першою. Ця команда мала назву «Elkastav». У весняних змаганнях з міні-футболу кожного року змагається по кілька ясеневопільнівських команд.
.      В ті   часи, коли “Яспіль” змагався у вищій лізі обласного чемпіонату, честь команди захищали багато легіонерів. У 2011 році команда зайняла шосте місце в області і, навіть, випередила команду “Пробій” з райцентру. Ще одна команда до складу якої входили лише сільські футболісти  змагалась у першості району, що давало можливість уболівальникам насолоджуватись футбольними змаганнями кожної неділі – однієї неділі бачили боротьбу обласного рівня, а другої неділі – районного.
.      У 2012 році основний склад команди разом із спонсором Чижевським запросили виступати за «Пробій» в результаті чого «Яспіль» з обласного чемпіонату вибув, тай через фінансову нестабільність навіть «Пробій» з Городенки перейшов у другу лігу, а невдовзі перестав виступати взагалі. ( Цікаво чи назва команди «Пробій» не повязана з назвою водоспду Пробій, який є в карпаському місті Яремчі на річці Прут?)
.      У 2013 році команда «Яспіль»  виступала в районному чемпіонаті, але вже без легіонерів і показувала непогані результати.
.      Серед футбольних уболівальників села віддавна велику повагу має  Петро Матієк, який визнаний найкращим футболістом серед аматорських футбольних колективів і  заслужив звання кандидата  в майстри спорту з футболу.

Більше про команду «Яспіль» можна дізнатися із офіційної сторінки ФК “Яспіль”в «Інтернеті», яку веде Степан Вінтоник.

Там історію команди  висвітлено  так:

.            Перша назва – «Гарт». Також виступала під назвами: «Колос», «Нива», «Elkastav». Із 2009 року виступає під назвою «Яспіль».Перший матч зіграно у 1957 році проти Глушкова (1:0). Перший гол за команду забив капітан Володимир Ваньчик.

Досягнення:

Чемпіон Городенківського району: (1966, 1980,1981,1982, 2003, 2004, 2005 рр.)

Віце-чемпіон: (?, 2006, 2007 рр.)

Бронзовий призер : ( ? , 2010 , 2011, 2013, 2014 pр.

Кубок району: (1966, 1970, 1984, 2003, 2004, (2013) рр.

Суперкубок району: (2003, 2004 р.)

  • Чемпіон Івано-Франківської обл. серед ФСТ «Колос»: (1983, 1984 рр.)
  • Кубок області: (1984 р.) ФСТ “Колос”, фіналіст 2011року (Карпати ( Коломия ) – Яспіль – 3:1), 2 місце – 1992 р., 3 місце – 1993 р.
  • В 1983 році «Нива» Ясенів Пільний представляла Івано-Франківську область на Всеукраїнських змаганнях, де зайняла 3 місце.
  • Найпам`ятніший товариський матч: «Нива» Ясенів Пільний – «Прикарпаття» Івано-Франківськ – 4:0 (квітень 1984 р.)
  • В 1995 році виступала в групі «В» чемпіонату області, де зайняла 3 місце.
  • В 2009 році «Яспіль» дебютував у 2 лізі чемпіонату області, здобувши бронзу.В загальнокомандному заліку команда зайняла 1 місце.
  • В сезоні 2010 році «Яспіль» вперше у своїй історії почав виступати у найвищому дивізіоні Івано-Франківського футболу – 1-й лізі.»

.       Серед інших видів спорту популярною серед молоді є спортивна боротьба, якою займалися: Степан і Петро Гордаші. Степан Яворський, Михайло Барович та його племінник Михайло Барович, брати Михайло і Микола Чупруни. Вони ставали переможцями і призерами багатьох змагань і стали кандидатами в майстри спорту. Степан Гордаш тричі був  чемпіоном всеукраїнських змагань з вільної боротьби. Він має звання  Майстра спорту з 1988 року. Молодь займається боротьбою і тепер.
.      Велоспортом займалися Степан Візінський, Степан Книгницький. Домагався високих результатів у районній першості серед шахістів Роман Візінський. Мав високий спортивний розряд легкоатлет  Роман Пашеняк.  Займаються силовими видами спорту першорозрядники Василь Никифорук, Валентин та Микола Щеглови. На фестивалі “Покутські джерела” в Городенці Василь Никифорук 90 разів підняв гирю і був недосяжним для інших силачів. У шкільні роки і в час навчання у Рогатинському зооветеринарному технікумі у обласних і республіканських змаганнях першість виборював Микола Йоник, при цьому у різних видах спорту: гирі, плавання на байдарках, велоспорт. До речі, Микола з товаришами по навчанню навіть їздили велосипедами до Одеси.  З наведених прикладів видно, що спорт для  ясеневопільнівців не абстрактне поняття. Найпопулярнішими серед молоді села є футбол, боротьба, гандбол і почав популяризуватися теніс та пауерліфтинг.
.    У 2017 році Василь Кропивницький став чемпіоном України з пауерліфтингу і виконав норматив майстра спорту. У 2019 році вже триразовий чемпіон України і володар кількох. рекордів України з пауерліфтингу.
     Високого результату у кікоксингу домігся Степан  Прокопяк виборовши “Синій пояс”, який є третім по значенню у цьому виді спорту.(кольорів поясів там є 10, з яких “Білий” учнівський, а “Чорний” найвищий.

Гімн футбольного клубу «Яспіль»
(Слова Наталі Даль – Степана Болотенюка)

На старт!.. Вперед!.. До нових перемог
Веде народна нас любов.
Під тренерським крилом
Йдеио до перемог –
Єднає нас усіх
Футбол, футбол, футбол!..

Приспів:.

Покажемо ми всім
Як грати у футбол
Втішайся Ясенів –
Ми знов забили гол!
Реве весь стадіон,
Бо «Яспіль» чемпіон!…

Це бій!.. Це гра!..Ми віримо у вас!
Суперник зрозумів: «Команда вищий клас!»
Вирує стадіон – гучний лунає спів
Медалі і призи – реальність наших днів

Приспів:

Розділ пятнадцятий

Люди села і їхня діяльність.
Особистості.Прізвища жителів села. Імена які є в селі

.           Колись у селі найвпливовішими особами  було троє людей: війт, священик і директор школи. Від цих людей залежав порядок у селі, духовний стан і освіченість громади. Та все ж кожне село і кожна громада має таких людей, пам’ять про яких зберігається довго. Але пам’ять теж не вічна. Часто люди забувають навіть те, що відбулося лише кілька років тому.
.      В селі про людей, які жили  тут давніше, збереглися лише перекази, які вже стали легендами, з яких важко відрізнити, що є правда, а що додано при переповідках. Існують легенди про могилу Дуплаву, про зловісного поміщика, про жінку, доля якої подібна до долі Бондарівни, (а може вона й була тією Бондарівною, про яку ходили легенди по всій Галичині). Була й трагедія, коли парубок із ревнощів застрелив дівчину. Були події, які показували владі, що народ її не боїться (маються на увазі “бабські” бунти). В кожного покоління були свої  герої і поводирі.
.          Від часів австрійського панування пам’яттю про людей, які жили у той час, залишилися хіба що споруда старої школи і ще до недавна церкви. Ще є записи  про опришка Федора Палійчука та Василинюків Степана і Миколу, які офірували кошти на церкву. Один із них, а може й обидва, але в різні часи,  обіймали посаду війта.
.         Якщо в давніші часи люди втішалися тим, що мають більше поля, то в теперішні часи в повазі більше грамотність, а про заможнісь судять по будинках, становищі у суспільстві, по тому що хто має у власності. Можна згадати, що за Австрії і Польщі найзаможнішими людьми в селі вважалися Василенюки, бо в них було найбільше поля. Про Кущаків говорили, що вони найкращі столяри. Мандриків вважали великими українськими патріотами, а одна з родин – родина  Матієків за цей патріотизм найбільше постраждала: загинули Микола Матієк 1909 р.н., якого застрелив жандарм; Микола Матієк 1924 р.н., Степан Василинюк 1922 р.н. ( його мати з цієї ж родини Матіїків), Василь Матієк, брат першого з Миколів і батько другого – помер у засланні. Зібрати всі цікаві факти з історії села нелегко, тому у цій книжечці не все і не про всіх все сказано.
.         Щодо історії села, то в сімдесяті роки була створена комісія чи група, яка мала зібрати матеріали про історію села до якої входили тодішній директор школи Борис Володимирович Пуха, вчитель історії Федір Васильович Роїк, вчитель фізвиховання Петро Степанович Абрамик, голова сільської Ради Володимир Степанович Дарморіз. Тоді у приміщенні школи. завдяки зусиль вчителя Федора Роїка  був створений музей історії села. Багато зусиль щодо збору матеріалів, пов’язаних із історією села, доклали вчителі місцевої школи Роман Миколайович Воробець і його дружина Наталія Федорівна Воробець. Вони відшукували документи, які стосуються села у  Львівському державному історичному архіві, “Інвентарній книзі Снятинського староства” та інших джерелах. Музей пізніше перенесли до сільського Будинку  культури. Подружжя Воробців виготовило для школи  більше десяти стендів про життя села і вихованців школи. Стенди розміщені  на стінах  коридорів школи і всі охочі можуть дізнатися про вчителів, художників, військових, спортсменів, меценатів та інших достойників.
.         Про помітні для села постаті згадано і в цій книжці. Згадано учасників хорів, драмгуртків, футболістів, людей які за Польщі і пізніші часи своїми діями приносили задоволення жителям села, хоч піддавали себе певному риску. В часи коли влади переслідували все українське.їЇхній патріотизм був сворідним  героїзмом.

Люди, які своєю  діяльністю прислужилися громаді села

.          З тих людей, які в давні роки піклувалися життям села, про яких є ще згадки в наші часи, треба згадати Степана Василинюка, при війтівстві якого за Австрії була побудована і освячена в 1882 році церква. Великі кошти для будівництва церкви і костелу надавала родина  місцевого поміщика Криштофовича.
.           Життя священика отця Івана Карачевського було не простим. Він був сином священика. Батько його до 1932 року був парохом у селі Чернятин, а потому в тій же церкві служив до 1941 року брат отця Івана – Микола. Розповідали, що отець Іван Карачевський служив капеланом (військовим священиком) в австрійській армії, але підтвердження про це немає. Сина священика, Ярослава покалічив польський жандарм, і він паралізований пролежав у постелі 22 роки. Дочку Ірину закатували енкаведисти у в’язниці. У 1964 році старий і немічний священик виїхав до сина Володимира, який проживав у Коломиї. Там він помер і там похований. Кажуть, що хоронили його без священика, бо син був комуністом і боявся кари від райкому.
.         Якщо ще  говорити про священиків, то найкращих слів похвали вартує отець Іван Олексюк. Це була людина, якій сама  доля судила бути священиком. Спокійний, розумний, чесний і розсудливий чоловік, він з дитинства мріяв про служіння в церкві. Молодим хлопцем його забрали до Німеччини, але і там він відвідував Божі храми. Після війни отець Олексюк деякий час жив у монастирі, майже самотужки вивчив церковні обряди  і був висвячений у священики. Служив парохом церкви в селі Хімчин, Косівського району, потім священиком у селі Городниця нашого району. а в 1965-1999 роках був парохом  церкви рідного села.  Отець Іван малював  образи, які є в хатах ясеневопільнівців та мешканців інших населених пунктів. Ще отець Олексюк дуже любив птахів. У себе дома він утримував голубів рідкісних порід, канарок та інше диковинне птаство. Помер митрофорний протиієрей Іоан Олексюк 4 червня 2001 року.
.           На долю теперішнього священика сільської церкви отця Романа Капріяна випала недегка праця – крім священницьких обовязків, йому доводиться керувати будівництвом нової церкви, а це постійні клопоти про матеріали, працю будівельників, пошуки потрібної техніки, пошуки спонсорів-жертводавців, організаційні роботи. Для нього, як і для всього села,закінчення будівництва буде дуже великим святом.
.            А якщо згадувати про патріотичні згуртовування жителів села, то є дещо і цікаве.Наприклад:
.        За Польщі був членом активним організатором осередку “Просвіта” в селі був Микола Матієк, 1909 року народження, який загинув від рук польського жандарма.
.          Одним із організаторів українського хору був Ярослав Смеречаеський, а потім його керівники М . Мазуркевич і Ярослав Карачевський.який теж постраждав від польської влади,
.        Організаторами драмгуртка і футбольної команди села були Михайло Василевич і Степан Василинюк, які загинули у вязницях, як вороги радянської влади.
.         У довоєнні роки згуртовували українців голова осередку “Просвіти” Микола Болотенюк і голова читальні “Просвіта” Михайло Візінський. При їхньому головуванні велося будівництво української читальні.  За час німецької окупації,  громадських робіт  зроблено небагато, але в читальні  вклали віконні рами і підбили дошками стелю. Це робилося завдяки старанням голови читальні Михайла Візінського.
.          Після війни, в кінці сорокових років почала заново відроджуватися активність сільських аматорів. Важливу роль у цьому відіграв завідувач бібліотеки Микола Степанович Абрамик, який згуртував довкола себе молодь і організував драмгурток.
.         Вчитель  фізкультури місцевої школи Петро Степанович Абрамик теж був учасником того драмгуртка.  Пізніше він організував школярів на влаштування спортивного майданчика навпроти школи. Для цього початок дороги на теперішній вулиці Першотравневій перенесли і зробили її прямою, бо до того часу вона коло воріт Миколи Чижевського повертала в напрямку старої школи. Учні старших класів копали землю, перевозили її тачками і засипали стару дорогу, яка була нібито в ярі. На майданчику розмістили бум, кільця, турнік, бруси та інші спортивні знаряддя. Вдень там займалися учні, а вечорами на турніку “крутили сонце”  парубки. Був  і волейбольний майданчик, на якому кожної неділі змагалися організовані і неорганізовані волейболісти. (тепер на цьому місці розміщений скверик Пам’яті полеглим).  У цій спортивній грі (йдеться про волейбол) Петро Степанович часто самий був гравцем, або  невблаганно справедливим суддею. Крім цього, він керував у школі хоровим, музичним, танцювальним і гімнастичним гуртками. Сільський хор, яким він керував довший час, був відомий у всьому районі. При опитуванні колишніх школярів, про звання  “Мій кращий учитель”, ”Петро Степанович зайняв перше місце
.         Згадують у селі й іншого вчителя, уродженця села Серафинці, Василя Васильовича Боюка, який кілька років керував сільським хором та грав у тодішній футбольній команді, яка захищала честь села у змаганнях обласного масштабу..
..        Гарну пам’ятку для громади зробив Микола Іванович Мандрик. Він був ініціатором будівництва стадіону в селі і  організовував хлопців на його облаштування. Під  керівництвом Мандрика стадіон  довкола був обсаджений деревами. Були посаджені дерева і в скверику на стадіоні..
.        Багато зробив для села голова місцевого колгоспу Василь Васильович Кнігніцький, який дуже  любив будувати. При його головуванні в колгоспі побудовано: тваринницький комплекс. кормоцех, критий тік, гаражі з майстернями для автомобілів і сільськогосподарської техніки, літній табір для худоби, кормове поле та інше. У час його керівництва колгоспом у селі побудовано: Будинок культури, адміністративний центр, лазня, роздягальня на стадіоні, розпочато будівництво Будинку торгівлі.
..        Великої поваги односельчан заслуговує Степан Степанович Чижевський, 1965 року народження. Він закінчив Львівський автодорожний технікум. Являється одним із засновників продуктової гуртовні “Діва” та підприємства “Шляхбудінвест”. Меценат, спонсор, благодійник – ці слова  про Степана Чижевського можна не тільки почути, а і вичитати в пресі. Степан Чижевський допомагає в будівництві церкви, доріг; допомагає школі,  медичній установі села; спонсорує футбольну команду ( до речі на стадіоні завдяки йому відремонтована роздягальня для футболістів,у якій вмонтовано пристрої для обігріву води, щоб футболісти могли помитися після матчу, установлено табло на якому висвітлюється рахунки футбольних матчів, які проходять на стадіоні). Підтримав спонсорською допомогою будівництво спортивного майданчика біля Народного дому; проводить благодійну роботу в Городенці. Був депутатом районної ради кількох скликань від Ясенева Пільного де народився і проживав.
.        Микола Миколайович Василинюк, який закінчив Чернівецький будівельний технікум, не зраджує своїй професії. У Санкт-Петербурзі він має власну будівельну фірму. Микола Миколайович займається й благодійницькою діяльністю – він неодноразово  робив коштовні пожертви для церкви і школи.
.          Не треба забувати і те, що підприємці Василь та Ірина Савоцькі з Городенки, які тоді були подружжям, допомогали в будівництві церкви – Василь Степанович після того як в селі згоріла церква, щиро відгукнувся на цю болісну подію і домовився в Миколаєві Львівської області за силікатну цеглу, якою мали облицьовувати нову церкву і для початку завіз кільканадцять тисяч тієї цегли безкоштовно.
.         Повагу односельчан заслужив лікар Микола Григорович Михайлик, який доклав багато зусиль для створення і облаштування лікарської амбулаторії в селі. До цього він працював терапевтом у райлікарні та головним лікарем Чернелицької лікарні.
.          Азартний і наполегливий Степан Григорович Візінський, 1949 року народження, прагнув у всьому бути першим. Він був першим директором нововідкритого Будинку культури, першим директором  середньої школи після її утворення. Перебуваючи капітаном  футбольної команди, разом з товаришами завойовував не тільки першість району, а й перші місця чемпіонату області, чим  команда підносила  спортивний авторитет села.
.         Серед директорів ясеневопільнівської школи треба згадати Бориса Володимировича Пуху, який доклав багато зусиль щоб, недобудовану тоді школу, таки добудували. Випускники школи тих років почали масово поступати на навчання  до  середніх спеціальних навчальних закладів.
.         Якщо говорити про освіту, то треба віддати належну повагу сім’ї Василинюків Степанові і Марусі, які певний час жили в Ленінграді і сприяли навчанню випускників Ясеневопільнівської школи на медичних сестер. До речі, Степан Василинюк збирав матеріали про історію села для  видання 2-го тому “Городенщини”.
..          Вже в теперішній час гарною справою для села займився Степан Миколайович Вінтоник, який ввів до інтернету сайт «Яспіль» у якому висвітлює змагання однойменної футбольної команди, публікує там фотографії про ті змагання, та й  робить багато цікавого висвітлюючи в Інтернеті все що може про рідний Ясенів Пільний.
..         Добру славу в селі мали й мають лікарі, фельдшери й акушери сільського ФАП і теперішньої лікарської амбулаторії, які навіть у негоду і  нічної пори ходили до хворих жителів села. Працювали там у минулі вже роки, Ганна Болотенюк, Ольга Семака, Марія Василинюк, Ганна Гордаш, Марія Олексюк а в теперішні часи Марія Візінська, лікар Микола Михайлик та інші.
.          Треба згадати і про ветеринарів Петра Болотенюка, Степана Боднарука, Михайла Шкварка, Миколу Яворського, які в будь-якої пори доби і року, ходили рятувати людську худобу.
.         Серед успішних людей, які матеріально підтримують будівництво церкви в селі, школу, медичну установу села, спорт треба ще назвати: Миколу Візінського, Івана Візінського, Подружжя Василя і Марію Гудз, Степана Пациківського, Степана Щербанюка, Василя Кельця, Степана Олексюка, Миколу Шкварка ..   .
.     У недавній час за ініціативою бізнесмена Івана Візінського, якого обрано депутатом обласної ради облаштовано оздоровчо-спортивний комплекс у приміщенні Народного дому..Для спортивного залу придбано 15 різних тренажерів і споряджень. Є вже  килими для борців і груші для боксерів, масажний стіл, пристосували окреме приміщення під тир, придбано новий тенісний стіл.  Створено умови для занять пауерліфтінгом, боксом, боротьбою, настільним тенісом, стрільбою .Це  великий подарунок для жителів села, особливо для молоді.

Домоглися помітних успіхів:

.          Михайло Абрамик, 1958 року народження. Закінчив Київську аграрну академію. Агрохімік.  Кандидат наук. Директор Івано-Франківського науково-дослідного інституту агропромислового виробництва.. Працював директором дослідного господарства в Коломиї. Кілька років керував Городенківською “Сільгоспхімією”.
.         Степан Болотенюк, 1965 року народження. Має медичну і юридичну освіту. Бізнесмен. Президент НКСС (науково-куьтурного і спортивного союзу) “Формула”, який має за мету підтримувати обдарованих дорослих і дітей. Він  є президентом Української  міжнародної академії оригінальних ідей. Займається дослідженням історичного минулого. Одне з його досліджень має назву “Архетип троїстості української народної культури”. В ньому автор провів науково – філософське дослідження  ознак троїстості людського буття. В дослідженні проаналізовано японські, індійські, передукраїнські (часів древньої трипільської культури), вчення про троїстість пов’язані з  Божою сутністю, трилистністю українського герба  та іншими явищами троїстих сполучень. Про діяльність Степана Болотенюка  видрукувана гарне інтерв’ю Лесі Самійленко для журналу “Живи сегодня” за листопад 2007 року, яка має назву. “Степан Болотенюк. “Про маленьку країну в державі”.Крім того, Степан Болотенюк пише пісні, тексти до них і сам їх виконує, з чого приходить висновок що він поет, композитор і співак.
..          Микола Болотенюк, 1952 року народження. Журналіст. Закінчив факультет журналістики Львівського університету. Працював кореспондентом тлумацької та городенківської районних газет, газети “Галичина”, редактором мікротиражки “Село і люди”, кореспондентом газети “Захід», працював коресподентом в Коломийському районі. Тепер пенсіонер. У 2002 році визнаний лауреатом премії імені Марка Черемшини за висвітленя життя нашого краю у газеті «Галичина”
.          Марія Візінська, 1962 року народження. Вчитель української мови і літератури. Учитель-методист. Закінчила Камянець Подільський педагогічний інститут. Являється автором посібників для вчителів “Шкільний календар і родинне виховання”, виданого в Харкові видавництвом  ”Основа” та “Робота з текстом на уроках мови, як засіб активізації когнітивно-дослідницької діяльності учнів”. Вона є автором  статей у методичних журналах для педагогів та статей про національних героїв Романа Шухевича і Степана Бендери.
.           Світлана Книгницька, 1973 р. народження. Вчитель іноземної мови.  Закінчила педучилище та Чернівецький і Тернопільський університети. Крім своїх обов’язків, організовує учнів школи в гуртки художньої самодіяльності, допомагає школярам в релігійному вихованні. Пише вірші й пісні. Разом із дочкою Галиною створили сімейний  дует “Світанок”, який   брав участь у численних фестивалях родинної пісні. Зокрема: обласних фестивалях родинно-сімейної творчості “Співуча родина” в 2002. 2003. 2005. 2007 роках; фестивалі “Родинні скарби Прикарпаття” в 2006. 2009 роках; міжнародних фестивалях у польських містах: Бжег – 2008 р., Лосьово – 2009 р та іншиж фестивалях. Дочка Світлани, Галина Після закінчення лінгвістичного факультету  Національного університету  працює викладачем англійської мови в Києві. Світлана Степанівна обрана депутатом районної Ради від Ясенева Пільного.
.        Ось кілька рядків із написаної Світланою  легенди про рідне село:

…Нема тут музеїв, театрів, кіно
Шикарних вітрин, кольорових панно
Та зорі, що в небі, тут в світі найкращі,
А сонце світліше хіба-що у казці.

Тут люд працьовитий і щирий на слово,
Як дзвін кришталевий,. звучить рідна мова..
Тут долі колиска, життя переспів,
Ти в серці моїм, на весь вік, Ясенів…

.         Василь Чупрун, 1966 року народження. Вчитель історії. Закінчив Івано-Франківський педінститут. З 1993 року працює в райдержадміністрації начальником відділу молоді і спорту. Голова районної організації Української спілки воїнів-афганців. Надає посильну допомогу школі, установам села, церкві.
.          Михайло Чупрун, 1956 року народження. Закінчив факультет автоматики і телемеханіки Львівського політехнічного інституту. Засновник фірми “Курсор” в Городенці, яка займається розповсюдженням, встановленням та ремонтом комп’ютерів.
.          Микола Болотенюк, 1944 року народження. Вчитель-біолог. Закінчив Чернівецький університет. Відмінник народної освіти. Екологічний гурток, яким керує Болотенюк, опікується флористичним резерватом рідкісних, зникаючих та лікарських рослин на урочищах Підмогила, Підбавки,  Дрьопчина бавка Завдяки його старання на цих урочищах створено охоронні заповідники.  На цих урочищах є  рослини занесені  в Червону книгу, зокрема: лілія лісова, ковила, наперстянка великоцвітна. підмаренники. Опікується  орнітологічним заповідником на дев’ятому ставку, де гніздиться водоплавна птиця, серед яких є і лебеді-шипуни
.         Степан Гордаш, 1970 року народження. Тренер з боротьби. Закінчив Львівську спортивну школу олімпійського резерву, а потім Київський інститут фізичної культури і спорту. Майстер спорту з вільної боротьби. Триразовий чемпіон України.
.        Іван Бащук, 1977 року народження. Співак. Закінчив Одеську консерваторію. Не забуває  він і про рідне село – при кожному відвіданні  радує своїх земляків  піснями зі сцени Народного дому. У 2007 р. на фестивалі української естрадної пісні “На хвилях Світязю” в Луцьку співак отримав першу премію, а в 2008 р. був учасником  восьмого міжнародного фестивалю української народної творчості “Захід-21 століття” в  Івано-Франківську, де отримує Гран-прі фестивалю. Наприкінці 2009 року Іван бере участь у гала-концерті фестивалю “Пісенний вернісаж” у  Києві і стає лауреатом фестивалю. Зараз співак працює у складі Одеської філармонії солістом, багато гастролює, бере участь у концертах в Одесі та Одеській області.
.           Ліана Книгницька-Марковська –народилася 1988 року в Ясеневі Пільному. Вже у п’ятирічному віці виступала на сцені сільського Будинку культури. Закінчила Інститут мистецтв Прикарпатського університету  в Івано- Франківську. Працює актрисою  Київського театру української традиції «Дзеркало». Нагорождена Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом медаллю Української Православної церкви Київського патріархату «За жертовність і любов до України». Театр у якому працює актриса кілька разів виїжджав у зону АТО. У 1 номері за 2017 рік київського журналу “Гетьман” опублковано інтервю з актрисою журналіста Ігоря Кравчука про її жиитя та плани на майбутнє.
.        Степан Савочка, 1898 р.н. Член УВО й ОУН. Здобув професію лікаря у Віденському університеті. На початках працював у Городенці, але через утиски влади за участь ОУН змушений був перебратися в гірські райони. Працював у Косові, Кутах, Пістині. Був завідувачем відділом охорони здоровя у Кутах. За участь в ОУН, лікування поранених вояків УПА, навчання медсестер УПА був заарештований і загинув у мордовських таборах у 1946 році. Реабілітований у 1989 році.
.     Серед обдарованої потягом до знаннь молоді, особливо помітна Марія Рощук ,1994 року народження яка закінчила два факультети Національного авіаційного  університету (НАУ) і здобула спеціальності під назвами:”Право” та “Фінанси і кредит”.
.     Наполеглива дівчина на цьому не зупинилася і навчається в аспірантурі цього ж унівеситету по спеціальності “Право”. Метою її кандидатської дисертації є дослідження  теми електронного урядування, його моделі та правового забезпечення. Марія  є слухачем Національної академії  державного управління при Призедентові України, встигає бути і викладачем і очолювати студентську  профспілку, займатись громадською роботою та й спортом. Про розмову з Марією гарно описала Людмила Стражник у городенківській  газеті “Край” за № 40 опублікованої 12 жовтня 2017 року .
.     Василь Кропивницький у 2017 році став чемпіоном України з пауерліфтингу і виконав норматив майстра спорту.

Художники, які народилися в Ясеневі Пільному

.         Художник Григорій Олексюк.

.       Народився у 1938 році. В 1968 році закінчив Львівський інститут прикладного і образотворчого мистецтва (тепер Академія мистецтв). Проживає і працює у Львові. У важкі післявоєнні роки, ще школярем, він перемальовував ікони і  заробляв цим  на проживання сім’ї. Григорій Степанович член Національної спілки художників України. Мозаїки, художні розписи, барельєфи та вітражі, виготовлені художником, красуються на палацах Львівщини, Вінниччини, Молдови та Північного Кавказу. Займається Олексюк ще й живописом та малярством. У нього своєрідний стиль художнього письма. Художник мав персональні виставки своїх творів у 1988 році у Львові і канадському місті Вінніпег. У 1991 році брав участь  у Всесвітній художній виставці “Бієнам” у Львові. Твори художника стосуються різних епох українського буття. Григорій Степанович допоміг у художньому оформлені каплички в школі і виготовив для неї вітражі. В школі є фотографії його картин, серед яких є і такі:
.          “Іван Франко”- датована 1981 роком, “Вертеп” – 1990 рік,           “Гайдамаки” – 1984 рік, “Гетьман Іван Мазепа”  – 1991 рік,   “Полягли за Україну” – 1990 рік, “Покутянка” –  2003 рік

.  Митрофорний протиієрей  Іван Олексюк,
(1923-2001р).
Священик і художник. Малював і реставрував ікони. Ікони намальовані ним  є не тільки в оселях  рідного села а й поза його межами.

  Художник Іван Шкварок

.     Народився у1964 році В 1995 році закінчив Санкт-Петербурзьку Державну художню академію, а до того  Косівський технікум. (Потяг до малювання йому передався напевно від батьків – Івана та Ярослави, які займалися декоративним малярством приміщень житлових будинків. Батько Івана займався оновленням образів у куполі церкви, виготовив декорацію-панно для сцени старого клубу). Проживає Іван Шкварок у Санкт-Петербурзі. Працює художником-реставратором в Ермітажі. Мав персональні виставки своїх творів у Санкт-Петербурзі, Києві, Франції. Його твори є в Німеччині, США, Канаді, Італії, Іспанії, Франції, Україні. Малює твори на різні теми. Фотографії його творів теж є в місцевій школі. Ось назви кількох його картин:
.          Різдво Христове”, Серія картин: “Подорож у часі”, Пейзажні картини: “Каскади у Тиволі”,       “Морський пейзаж”,  різні натюрморти та інші картини

Микола Візінський.
1972 року народження.
Займається ковальським мистецтвом.

.        Займається художньою ковкою металу. Проживає у Львові. Закінчив Косівський технікум художніх промислів і Львівський інститут прикладного мистецтва. Брав участь у конкурсах ковальського мистецтва в Києві і Празі, де займав передні  місця. Показував свою майстерність і в Івано-Франківську на Дні міста, де працювало чотири його польових горни. (До речі, під час виконання Гімну України на першому каналі Українського телебачення (програма ЕРА) його показують при виконанні ковальської роботи).

.         Художник Петро Білецький.

.     Проживає в рідному селі. Закінчив Косівський технікум художніх промислів по спеціальності “Різьба по дереву”.

.          Роман Прокопяк,
1969 року народження.

.     Закінчив Львівське художнє училище за спеціальністю  альфрейно – малярні роботи. Займався реставраційними роботами, зокрема в палаці Марії Сніжної в Львові, костелі кармелітів у Івано-Франківську; художньому музеї в Івано-Франківську; бібліотеці імені Горького в Одесі. У 1987 році брав участь у програмі обміну досвідом у Німеччині

Ясеневопільнівці, які дослужилися до високих військових, юридичних, міліцейських посад та чинів:

.    Степан Болотенюк, 1949-2000 рр. Полковник. До смерті керував будівництвом російського Чорноморського флоту. Був на генеральській посаді.
.          Петро Келець, 1935 року народження. Полковник Польської армії. Певний час служив у штабі Варшавського договору та миротворчих військах ООН. Крім військової, має юридичну освіту. Закінчив юридичний факультет Краківського університету Підтримує зв’язок з рідним селом, школою.
.           Ганна Крупчак (з дому Боднарук), 1964 року народження. Полковник МВС Росії. Працює в Міністерстві Внутрішніх справ у Санкт- Петербурзі
.           Михайло Кущак, 1962 року народження. Полковник. Головний хірург одного з російських військових округів.
.         Степан Матієк, 1964-2003 рр.. Полковник юстиції. Був залізничним прокурором у місті Києві. Трагічно загинув
.           Василь Никифорук, 1967 року народження. Полковник юстиції. Працює прокурором у місті Івано-Франківськ.
.           Степан Пациківський, 1959 року народження. Полковник. Керівник будівельної фірми російського Чорноморського флоту. Меценат. Допомагає школі і церкві.
.         Михайло Яремчук, 1959 року народження. Полковник. Колишній військовий комісар у місті Тернопіль.

Мають вищі офіцерські звання:

   Михайло Візінський – майор у відставці
.           Микола Кущак – підполковник податкової міліції
.           Михайло Матієк – підполковник.
.           Іван Шкоропада – колишній підполковник МНС Росії
.           Петро Камінський – майор міліції у відставці.

Різноманітність професій і посад ясеневопільнівців
(з тих, які здобули  вищу освіту):

      Василь Білоокий, 1944-2013 рр. Закінчив Чернівецький університет, географічний факультет. Працював геологом у Молдавії. У Кишиневі мав свою фірму, яка займалася геологією в будівництві.
.          Микола Білоокий, 1960 року народження. Закінчив  педінститут. Працює директором школи в Івано-Франківску.
.          Степан Білоокий, 1969 року народження. Закінчив Івано- Франківський педінститут. Працює завідувачем методичного кабінету  районного Відділу народної освіти.
.          Василь Візінський, 1944 року народження. Закінчив факультет іноземних мов Львівського університету. Викладав іноземну мову  в технікумі міста Калуша.
.          Михайло Візінський, 1958 року народження. Інженер-будівельник. Закінчив Львівський політехнічний інститут. Працює в Обласній держадміністрації начальником управління регіонального розвитку і будівництва.
.           Степан Мандрик, 1958 року народження. Закінчив Харківський інститут культури за спеціальністю “Керівник духових і естрадних оркестрів” Працює директором Народного дому в рідному селі.
.          Оксана Матієк 1991 року народження, яка має родове крріння в Ясеневі Пільному. Закінчила університет імені Драгоманова і здобула сучасну професію політолога. Крім цього Оксана поетеса і видала вже збірку поезій під назвою «Моя любов”
.           Ірина Рудик, 1947-2016 р.р. Історик Закінчила Івано-Франківський педінститут. Працювала завідувачем відділу листів і звернень громадян обласної держадміністрації. Була позаштатним радником голови обласної держадміністрації.
..          Михайло Шкварок, 1957 року народження. Ветеринарний лікар. Закінчив Львівський зооветеринарний інститут.
.          Степан Камінецький, 1949-2014  р.р. Інженер-механік. Закінчив у Дніпропетровському  будівельному інституті, факультет “Експлуатація і ремонт будівельних і шляхових машин”. Працював головним механіком великої бази на Півночі, механіком в МКШБО, на адміністративній посаді в Ужгороді.
.          Іван Приймак, 1953 року народження. Адвокат. Закінчив юридичний факультет Львівського університету. Працює адвокатом у Городенці.
.         Настя Абрамик, 1963 року народження. Бібліотекар. Закінчила бібліотечний відділ Київського інституту культури.  Працює в районній бібліотеці ім. Леся Мартовича
.          Марія Колодницька – , 1988 року народження. Її співом  ще в  часи  навчання в школі, насолоджувалося все село. Брала участь у численних  пісенних фестивалях і конкурсах. Закінчила  Чернівецьке училище мистецтв імені Воробкевича за спеціальністю: “Актор театру і кіно”. Після цього закінчила Національну академію керівних кадрів культури і мистецтв у Камянець-Подільську. Працює викладачем у Чернівецькому училищі мистецтв, яке колись закінчила сама.

(Щоб продовжити цей список, потрібно  ще кілька сторінок).

.          Сумлінна праця в колгоспі теж приносила хороші результати Передовикам виробництва видавалися премії, подарунки, а достойніші нагороджувалися державними орденами і медалями.

За доблесну працю  орденами нагороджені:

.         Ланкові: Марія Болотенюк, Ягна Візінська Параска Михайлик. Марія Михайлик і Стефанія Хромичева (дві останні були нагороджені орденами  Леніна, який тоді вважався найвищою орденською нагородою). Отримали ордени і: тракторист Василь Приймак; шофери Петро Візінський, Іван  Олексюк та Іван Візінський, доярі Михайло Савочка і Степан Йоник, телятниця Іванна Никифорук, завідувач комплексу Василь Візінський, шофер Микола Боднарук, який працював у міжколгоспній шляжобудівельній організації. Найвищої тогочасної нагороди була удостоєна Стефанія Хромичева – їй присвоєно  звання Героя соціалістичної праці. Були орденоносцями і голови колгоспу Дмитро Григолінський і Василь Кнігніцький.

Професії ясеневопільців

.        Якщо в давні часи, крім суто хліборобської професії, було лише кілька інших потрібних для села (коваль, ткач, кушнір, римар, швець, кравець, пічник), то тепер їхній перелік помітно збільшився. До давніх, додалися будівельні спеціальності (муляри, штукатури, теслярі, покрівельники, плиточники, малярі). В будинках появилась сантехніка, газове опалення та інше, що додало ще кілька спеціальностей жителям села.
.          За радянської влади механізація вивільнила людей від звичних колись професій їздового чи члена буряківничої ланки. В пошані зробилися трактористи і шофери.  Але тепер ці люди теж зробилися будівельниками, і будують щось по закордонах, бо колгоспів нема і робіт по їхньому фаху в селі не вистачає.
.         Коли люди почали жити заможніше, в їхніх дітей появилася можливість здобувати освіту і вибирати собі професію до душі. Середня спеціальна освіта для теперішнього молодого покоління вже не межа. Серед ясеневопільців є агрономи, адвокати, бібліотекарі, бухгалтери, військові старшого офіцерського складу, ветеринари, вчителі, зоотехніки, журналіст, лікарі, священики, залізничники, моряк, льотчик – усі професії, якими оволоділи ясеневопільнівці  важко перерахувати. Якщо перераховувати ясеневопільнівців, які оволоділи незвичними для села професіями, то можна згадати, що:

.         Василь Олексюк, 1939 р.н, літав  на військовому літаку радистом.
.         Був залізничником, машиністом електровоза Іван Камінецький.
.         Працював помічником машиніста тепловоза Василь Болотенюк.
.          Був моряком, помічником капітана корабля у Владивостоці Степан Гордаш.
.         Уродженець Ясенева Пільного Василь Шевчук працював  керівником заслуженого народного ансамблю танцю “Покутянка”  при районному Народному домі в Городенці. Василь кілька років перебував у Канаді де вчив танцювати  українські танці дітей української діаспори.

..         Варто згадати людей тих спеціальностей, які були потрібні селянам  споконвіків. Крім споконвічних хліборобів у селі були ткачі, кравці, ковалі, шевці, кушнірі, столярі, теслярі,які будували хати з дерева (їх ще називали майстрами), пошивальники.  Прізвища  людей, які були в селі спеціалістами в давнину, відпитати важко, а тих кого ще пам’ятають, згадаймо тут.

Сільські фахівці післявоєнних років

Ковалі:

Іван Бєнь, Дмитро Візінський, Федір Візінський, Дмитро Йоник, Степан Кравчук, Федір Мандрик, Дмитро Мандрик, Василь Місюрчик, Михайло Черемшинський, Ярослав Черемшинський, Матвій Шкварок та інші. Люди розповідають, що за Австрії ковалем у селі був Микола Камінецький, а за Польщі ковалювали Андрій Мандрик, Федір Мандрик,  Микола Книгницький, Михайло Черемшинський..

Ткачі

Марія  Болотенюк, Степан Бащук, Марія  Камінська, сестри Катерина і Марія Книгницькі, Василь Абрамик, Михайло Абрамик..

Кравці:

Ганна Михайлик, Ганна Карп¢як, Марія Шкварок, Ганна Никифорук, Ягна Вівчарик, а ще з давніших Ольга Б’єнь, Василь Абрамик та інші.

Килимарниці:

Марія Опольська, Марія Сливка (Лабуніна).

Шевці:

Михайло Ціхоцький, Євстахій Ціхоцький, Василь Герик, Михайло Абрамик,  Степан Візінський, Василь Шляхтич та інші.

Кушнірі:

Василь Колодницький, Михайло Колодницький, Петро Колодницький, Василь Мандрик..

Столяриякі працювали в перші  післявоєнні роки:

Степан Білолокий, Іван Візінський, Василь Кущак, Микола Кущак, Михайло Кущак, Степан Кущак, Михайло Чижевський та інші.

Теслярі,які майстрували дерев’яні хати:

Микола Андрійчук, Григорій Візінський, Микола Васильович Йоник, Микола Михайлович Йоник, Андрій Йоник, Степан Никифорук, Петро Угринюк та інші.

Пічники;

Марія Гордаш, Іван Цьомпела та інші.

Перші післявоєнні муляри:

Іван Шкварок, Федір Книгницький та інші.

Перші електрозварювальники в селі:

Михайло Йоник, Степан Крилатюк, Іван Михайлик.

Автослюсарі-мотористи:

Степан Візінський, Йосип Громницький,  Петро Чижевський .

Токарі:

Михайло Абрамик, Степан Барович, Степан Боднарук,  Микола Гордаш, Іван Карпушенко, Микола Йоник, Василь Просвірний

Перші сільські електрики:

Степан Абрамик, Степан Бащук, Микола Книгницький, Степан Книгницький, Василь Москалик.

Бляхарі:

Іван Б’єнь, Василь Гаврилків, Степан Михайлик, Михайло і Микола Чупруни, Іван Солинський, Іван Струтинський та інші.

.         Цікаво, що у минулому здобути спеціальність відмінну від хліборобської було важко. Наприклад, щоб набути фах столяра за Польщі Степан Білоокий був у «науці» в столяра єврея п’ять років,  перші два з яких няньчив дітей свого вчителя.

.            Був фотографом-професіоналом Микола Келець

.         Серед спеціальностей, які відійшли в минуле, треба згадати  фах пошивальника. До війни і  деякий час після війни цією роботою в селі займалися: Микола Гаврилюк, Михайло Яворський, Степан Шкварок та ще кілька менш вправних чоловіків. Це теж була важлива спеціальність, бо виготовити сніпки з солом’яних околотів чи очерету і пошити ними хату так, щоб покрівля не протікала, була потрібна добра майстерність, а в селі колись  майже всі хати  були під солом’яною чи очеретяною стріхами. Між іншим, треба згадати, що кінці п’ятдесятих років сільські умільці робили із цементу та піску покрівельну черепицю і навіть шифер, який був товщиною такий як черепиця.

.         Ці списки можна продовжувати, бо людей, які мають цікавий фах чи здібності, в селі було і є багато.

Народні умільці.

.         Степан Кущак, який пізніше оженився до Серафинців, змайстрував дерев’яний годинник у якому всі деталі були з дерева. Годинник  ішов і показував години. Хлопець вислав годинник до Москви на ВДНГ. Звідти йому відписали, що таких витворів мають  багато, але годинник йому назад не повернули.  Кущаки ще за Польщі вважалися найкращими  столярами в селі. Один із них ще тоді мав саморобний токарний  (по дереву) верстат.
..        Серед столярів першим у селі механічний столярний верстат, який працював від електрики, змайстрував Михайло Кущак. До речі, він може гордитися своїми дітьми, які всі четверо здобули вищу освіту. Його дочка Марія працює директором школи в селі, син Михайло – головний хірург одного із російських військових округів, син Микола – підполковник податкової міліції, син Степан закінчив сільськогосподарську академію.
.        Онуфрій Боднарук, який проживав колись у селі, сконструював і встановив біля своєї хати вітряк, який від вітру виробляв електрику і мав електричне світло в хаті набагато раніше від інших жителів села. Той вітряк крутив йому і жорна.
.         Кажуть, що в селі був і свій “Ікар”. Це був хлопець, який зробив із жердок і полотна крила й злетів із стодоли.
..         Молодим хлопцем став інвалідом Роман Візінський. Він  знайшов у собі сили боротися з хворобою, знайшов  заняття до душі, – займається художньою вишивкою. Вишиті ним рушники, сорочки-вишиванки, образи,  пейзажі виставлялися на оглядини в місцевому  і районному Народних домах.У газеті «Вікна» в січні 2013 року була публікація Сабіни Ружмцької про Романа,в  якій написано, що його вишивки є вже в США, Іспанії, Португалії, Італії, Росії
.        Треба згадати і Івана Книгницького, який  був будівельним майстром на всі руки. Він був муляром, штукатуром, малярем, бляхарем, пічником. Книгницький першим із села навчився мурувати кахельні пічки, які виходили гарними на вид і добре  обігрівали помешкання. Він першим купив легковий автомобіль за зароблені чесною працею гроші і побудував хату з арочною верандою..
.        Мав своє захоплення і Степан Візінський (Варварин) . Його хобі була нумізматика. Степан збирав монети на яких було зображено флору і переписувався нумізматами всього світу.
.         У першій половині п’ятдесятих років у селі вже був фотограф. Це був Василь Болотенюк 1927 р. н., який привіз фотоапарат після служби в армії і займався любительським фотографуванням.

Теперішні умільці

.     Віддавна займається фотографуванням Іван Шербанюк. У його альбомі, який розміщений в інтернті можна побачити багато цікавого.
.     Вже багато років займаться відеозйомками Степан Мандрик. В його архівах є чимало записів цікаих подій у селі.
.       При теперішньому розвитку електроніки ясеневопільнівці теж не залишаються позаду. Дуже активним щодо цього є Степан Вінтоник який подає інформації про події та життя села на інформаційному сайті села та веде  інформаційну сторінку ФК “Яспіль”.В Інтернеті зберігається кілька сотень фотографії Степана про рідне село.
.     Цікавими є і відеінформаціїу Фейсбуці  про село  під назвою “Ясеневопільнівські реалії” вчителя нашої школи  Миколи Книгницького, А також його коротенькі, але веселі, відеофільми про прощання із рідною школою  випускників одинадцятих класів.

Прізвища та імена які побутують у селі.

.          Прізвища, які мають жителі села, в переважній більшості є типовими для Галичини. Найпоширеніші тепер у селі прізвища Абрамиків, Бащуків, Боднаруків, Болотенюків, Візінських, Йоників, Заячківських, Книгницьких, Камінських, Матієків, Михайликів, Никифоруків, Олексюків, Чижевських, Чупрунів, Шкварків. Люди з такими прізвищами часто не являються навіть далекою родиною..
.         Трохи менше: Буджаків, Білооких,  Василинюків, Гордашів, Гудзів, Кельців, Колодницьких, Кущаків, Мандриків, Савочок, Солинських, Струтинських, Тичинських, Шавронських.
.         Ще менше: Баровичів, Бенчуків, Білецьких, Біників, Бойчуків, Бойцунів, Бучаків, Василевичів, Вінтоників, Ганкевичів, Гаврилюків, Гериків, Гордейчуків, Данилюків, Домбровських, Калинків, Камінецьких, Карп¢яків, Клециків, Кропивницьких. Леньків, Мазуркевичів, Матіївих, Мельничуків, Приймаків, Прокоп¢яків, Сливків, , Угринюків, Цьомпелів, Фокшанів, Шевчуків, Щербанюків, Яворських, Яремчуків.
.          Небагато в селі людей із прізвищами: Андрійчук, Баранецький, Бєнь, Вальчук, Горобець, Громницький, Гаврилків, Завада, Дук, Конопенний, Крилатюк, Курій, Лецько, Мартин, Мар¢яш, Михайленко, Місюрчик, Молдован, Муляк, Олейко, Пациківський, Перегінець, Пиріг, Просвірний, Радецький, Радомський, Рудик, Саповський, Семака, Стецюк, Тутак, Цюцюра, Чоланюк, Шкоропада, Шляхтич, Яшан, та інших
.         Тут не згадані прізвища людей, які тільки укорінюються в селі та поодинокі прізвища.
.          А, в загальному, цікаво було б дослідити, звідки і коли в селі з’явилися люди з цими прізвищами.
..       Про імена можна згадати, що в давні часи перелік чоловічих та жіночих імен, якими називали новонароджених було не дуже багато. Серед чоловічих були  набільше поширеними: Василь, Іван, Петро, Микола, Михайло, Степан, Менше було Григоріїв, Федорів, Павлів, Гнатів
.          В ті часи найбільше було жінок з іменами Ганна, Марія, (жартували що якщо жінка не відповіла коли до неї звернулия «Ганно», то вона точно Марія. Після цих двох імен поширеними були імена: Катерина, Настя, Параска, Варвара, Палагна, Олена, Ірина, Федора, Ягна.
.        У теперішні часи  число дитячих імен набагато збільшилося.. Є й такі, яких у давнину в селі ніхто й не чув. Наприклад: Аліна, Діана, Зоряна, Каріна, Ліана та інші.

В “Історії села” використано матеріали з таких книг та публікацій:

.         Середжук П. Історія міст і сіл  Городенківщини. // “Край” за 3.10.17 квітня -1993.
.         Гошуватюк В. Згадуючи давно минулі дні.(Соціаьно-побутовий нарис). // “Колгоспник Придністров’я” № 83. 84. 86. 87 1984.
.         Історія міст і сіл України. К: В-во Інституту історії Академії наук УРСР, 1971
.         Городенщина. Історично-мемуарний збірник.- Т.1.- Нью-Йорк- Вінніпег-Торонто, 1978.
.         Городенщина. Історично-мемуарний збірник.- Т.2.- Нью-Йорк- Вінніпег-Городенка, 2002.
.         Українське народознавство. Навчальний посібник. /За редакцією С.Павлюк, Г.  Горинь, Р. Кирчіва. – Львів. Фенікс, 1994
.         Матеріали про історію і людей села, розміщені на стендах Ясеневопільнівської середньої школи. Зібрав матеріали і виготовив стенди учитель Роман Воробець.
.           Матеріали, зібрані в сільському музеї, який знаходиться в Народному домі села. Організував музей учитель Роман Воробець.
.          Книга Пам’яті України. Івано-Франківська область.- Ч.1.- Львів: Каменяр, 1998
.        Історія Городенщини. Автор Роман Смеречанський. Розміщена в Інтернет
.          «Коротка історія Галичини». – Розміщена в Інтернеті.
.         Дмитро Мохорук «Село моє Топорівці» Том І «Становлення села».
.         Кіндрачук У. М. , Моє село Ясенів Пільний. Розміщено в інтернеті у 2013 році.
.         Реабілітовані історією. Том 5. – Ів. Франківськ.  Місто НВ 2003
.         Слабий Б. Містечко, що в низині. – Івано-Франківськ, 1996.
.           Михайло Миронюк  Історія Королівки.-  Коломия, 1999
.           Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К. Лыбидь, 1991.
.           Верига В. Дорогами другої світової війни. Дивізія “Галичина”.-  Вид-во Канадського наукового товариства ім. Шевчнка, 1998 .
.          Побігущий – Рен Є. Мозаїка моїх споминів.-  Івано-Франківськ: Лілея, 2002.
.           Феркуляк Д..- Спомини з життяв Дивізії СС “Галичина”і в полоні 1945-1947 р – Ів-Франківськ: Лілея, 2003 р.
.         Гжицький В.- Чорне озеро, Опришки.-.  К: Дніпро, 1965.
.         Левкун Я. – Покуття. Звідки така назва? Побут і праця покутян.// “Край” № 31. 32. 33 2009
.           Літературно-краєзнавчий і мистецький журнал “Ямгорів” число 18-19 за 2011 рік. Снятин: ЗАТ Видавичо-друкарська фірма “Прут-Принт” .(засновник журналу В. Никифорук м. Городенка).
.          Збірка “Легенди Городенківщини” Городенка: Городенківська центральна районна бібліотека ім.. Леся Мартовича.2008рік. (Упорядник: М. Сорока, відповідальна за випуск: М.Підлеснюк).
.        .М Грушевський «Економічний стан селян на Подністровї Галицькім  в половині 16 століття». Розміщено в Інтернеті.
..         Інтернет-сайт ФК «Яспіль»
.          Інтернет.  ВікіпедіЯ: 1. «Карпатська Україна». 2. «Лев Прхала»
.         Українські Січові Стрільці 1914-1920 роки Список 1 полку.(з інтернету)
.          Інтернет-сайт Українопедія –  Олекса Довбуш.
.         Ігор Цар “ Україна прабатьківщина людства” Львів  Друкарня “Папуга” 2018.
    Володимир Бурденюк “Мовчазні свідки старовини” Газета “Край” № 32 від 15 серпня 2919 року.           

Розповідали про село

.           М.С. Абрамик, С.В. Боднарук, С.М. Болотенюк, М..М. Болотенюк, М.М. Вальчук, К.С. Василинюк, М.Г. Візінський, М.С. Візінська, Р.М. Воробець Н.Ф. Воробець, Ф.С. Герик, М.С. Камінецька,  Г.М. Кущак, С.І. Мазуркевич, С.В. Мандрик, Д.М. Мандрик, М.І. Мандрик, І, С. Олексюк, В.О.Приймак, Г.М. Рудик, сільський голова Іван Струтинський, С.М.Яремчук, та багато інших жителів села.

Фотографії, які стосуються історії села подані в Інтернеті окремою сторінкою